.

Моральне і національне виховання творчості і діяльності М. Коцюбинського, Л.Українки, Г.Лубинця, С.Русової, Г. Сковороди, В.Сухомлинського (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
524 4183
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

Моральне і національне виховання творчості і діяльності М.
Коцюбинського, Л.Українки, Г.Лубинця, С.Русової, Г. Сковороди,
В.Сухомлинського

Михайло Михайлович Коцюбинський (1864—1913) — видатний український
письменник і педагог. Протягом 11 років працював учителем на Вінничині.

Займаючись педагогічною діяльністю, ретельно вивчав педагогічну
літературу. Вів систематичні спостереження за учнями, враховував у
роботі їх індивідуальні особливості, не допускав механічного заучування
навчального матеріалу. На заняттях використовував наочні посібники,
проводив екскурсії до лісу, річки. Великого значення надавав трудовому
вихованню дітей і молоді, вважав за необхідне привчати їх до трудової
діяльності на користь суспільства.

Значну увагу М.Коцюбинський приділяв народним учителям. У статті
“Шкільна справа” виступав за поліпшення складу вчителів, за створення
належних умов для їхньої праці. Вважав що, в педагогічних навчальних
закладах треба розширити загальноосвітню і спеціальну педагогічну
підготовку майбутніх учителів, створити умови для самоосвіти, відкрити
педагогічні бібліотеки.

Твори М.Коцюбинського для дітей сповнені глибокого соціального змісту і
мають велике виховне значення. Тематика їх різноманітна: невтішні
наслідки неправильного сімейного виховання (“Подарунок на іменини”),
сила і значення розумної поведінки людей (“Дві кізочки”, “Івасик і
Тарасик”), любов дітей до праці (“Десять робітників”), негативний вплив
на дітей поганого оточення (“Маленький грішник”) та ін.

Творчість М.Коцюбинського і нині має велике освітнє і виховне значення.

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) (1871—1913) — видатна
українська поетеса, пропагандист передових педагогічних ідей.

У низці своїх статей гостро критикувала систему народної освіти в
царській Росії (“Голос однієї російської ув’язненої”), вважаючи, що ця
країна нагадує необмежену за розмірами Бастилію, де панують “голод,
неосвіченість, злодійство, лицемірство”. Тогочасна школа переважно мала
такий вигляд: невеличке приміщення без елементарних умов, низький рівень
підручників, невеликий термін навчання, тяжкі умови праці вчителів
(нарис “Школа”).

У 19 років Леся Українка написала для своїх молодших сестер підручник
“Стародавня історія східних народів”, який було опубліковано вже після
її смерті, уклала збірники “Дитячі ігри, пісні та казки Ковельського,
Луцького та Новоград-Волинського повітів”, “Народні мелодії”. Вона
навчала своїх молодших братів і сестер, а також дорослих людей Волині та
дітей у Єгипті, коли перебувала там на лікуванні.

Видатна поетеса обстоювала право на навчання дітей українців рідною
мовою, виступала за поліпшення політичних прав і матеріально-побутових
умов народних учителів, водночас висуваючи високі вимоги до них: “Якщо
вчитель… добрий, освічений, то й учні знають те, що потрібно знати…
“Ідеал кращого вчителя вона змалювала в образі героя-патріота Антея
(“Оргія”), який говорив своїм учням, що після закінчення школи треба ще
багато вчитися, багато читати, торувати шлях у науку, ніколи не
зазнаватися, не зупинятися на досягнутих успіхах, удосконалювати себе.

Тимофій Григорович Лубенець (1855—1936) — відомий український педагог,
методист, громадський діяч. Закінчив Чернігівську учительську семінарію,
тривалий час працював народним учителем у сільських школах, викладав у
Київській гімназії, 12 років був директором народних училищ Київської
губернії. Обирався головою правління Спілки допомоги нужденним учням
початкових шкіл, став засновником єдиного в Росії Товариства дитячих
садків. Читав лекції на учительських курсах у містах України. Працював
викладачем педагогіки і методики, був деканом педагогічного факультету
на Київських вищих жіночих курсах.

Ще в дореволюційний період Т. Лубенець написав і видав до ЗО підручників
і книг для учнів початкових шкіл та методичних посібників для вчителів
(“Книга для первоначального чтения в школе и дома”, “Хрестоматия для
первоначального чтения и письменных упражнений”, “Письменные
самостоятельные работы в начальной школе” та ін.). Головна його
педагогічна праця — “Педагогічні бесіди”, а також книги “Про наочне
викладання”, “Зернинка” (для читання в молодших класах). Серед
заборонених царським урядом його книг — “Граматика” (український
буквар), “Читанка” та “Загальнокорисний задачник”.

Чимало статей Т. Лубенця присвячено актуальним педагогічним проблемам:
поширенню грамотності в народі, методиці навчання грамоти й арифметики.
Він обґрунтував психолого-педагогічну необхідність навчання дітей у
школах їх рідною мовою.

Характерними рисами народної школи вважав: принцип народності в освіті й
вихованні, навчання рідною мовою, вивчення історії народу, знання
природних багатств батьківщини і свого краю, зв’язок навчання з життям,
підготовку дітей до трудової діяльності та ін. Виступив за запровадження
в країні загального навчання, поширення освіти серед дорослого
населення, розвиток ініціативи вчителів та підвищення їх педагогічної
майстерності.

Т.Лубенець залишив багато цінних порад з різних питань діяльності школи
й учителя: розвиток інтересу дітей до навчання та їх пізнавальних
здібностей; велике значення художнього читання та проведення бесід за
змістом твору; широке і вміле використання наочності у навчанні;
активізація методів навчання та різних вправ самостійної роботи учнів;
розвиток спостереження учнів удома і в школі.

Педагогічна спадщина Т.Лубенця й у наш час не втратила свого значення й
заслуговує на творче використання, насамперед у роботі вчителів
початкових класів.

Софія Федорівна Русова (1856—1940) — активний громадський діяч, перша
жінка педагог-теоретик в Україні, письменниця.

Першим кроком у педагогічній діяльності Софії Русової було створення
разом із сестрою Марією у 1871р. у Києві першого Фребелівського дитячого
садка для дітей простих людей. Згодом він перетворився на осередок
української національної культури: у вечірні години тут збиралися члени
аматорського драматичного гуртка.

На початку своєї діяльності Софія Русова пише низку статей, присвячених
життю і творчості видатних письменників, філософів, діячів
культурно-освітньої ниви. Особливої уваги заслуговує видана окремою
книжкою праця “Страннік Григорий Саввич Сковорода. Біографіческий
очерк”, в якій вона намагається виокремити моральне кредо Г.Сковороди як
предтечі української філософської думки.

У подальшій своїй діяльності Софія Русова зосереджується на педагогічній
творчості. Вона пише підручники, видає “Український буквар”, “Початкову
географію”, підручники французької мови.

На сторінках журналу “Світло” широко представляє здобутки передової
світової педагогічної думки, висвітлюючи педагогічні погляди Ж.-Ж.
Руссо, Й.-Г.Песталоцці, Ф.Фребеля, Л.Толстого, П.Лесгафта, робить огляд
педагогічних журналів. Головну увагу спрямовує на опрацювання
суспільних, філософських і психолого-педагогічних засад, на яких мала б
будуватися національна система освіти і дошкільного виховання.

На її думку, центральним у розв’язанні проблеми школи й освіти є питання
про вчителя. У статті “До сучасного становища народного вчителя” вона
стверджує, що тільки досвідчений, щасливий, незалежний у правовому та
економічному становищі вчитель буде корисним і для учнів, і для їхніх
батьків, і для суспільства. Софія Русова вважала, що школа й освіта
повинні запозичувати прогресивні світові здобутки і водночас створювати
свою власну систему навчання на національному грунті, враховуючи
передусім потреби свого краю, національні особливості та історичні
традиції, зокрема традиції братських шкіл.

Найбільш плідний період у діяльності Софії Русової припадає на час її
роботи в Центральнії Раді в період УНР і пов’язаний з переїздами в
Кам’янець, Вінницю та інші міста. У цей час вона разом з іншими діячами
на державному рівні опрацьовує й очолює практичне здійснення програм
розвитку національної системи освіти, підготовки національних
педагогічних кадрів, організації педагогічних видань та ін. У першому
номері часопису “Вільна українська школа” від Комісаріату освіти Софія
Русова друкує програмну статтю “Націоналізація школи”. Водночас готує й
видає книжки, підручники: “Нова школа”, “Перша читанка для дорослих для
вечірніх та недільних шкіл”, “Початкова географія та методика початкової
географії”, “Дошкільне виховання”, “Позашкільна освіта”, “Нова школа
соціального виховання” та ін.

Вона вважала, що концепція національної освіти має вибудовуватися
передусім на засадах сучасних положень психології та педагогіки про
закономірності та умови розвитку дитини, про методи навчання й
виховання, найдоцільніші для певного віку.

Особливого значення у розвитку дитини надавала рідній мові,
аргументовано формулювала один із засадничих принципів навчання, а саме:
навчання у школах і дитячих садках мусить здійснюватися рідною мовою.

Висловлювала вона свої думки і стосовно структури школи. На її погляд,
навчання у початковій школі має тривати 4—5 років.

Принципово важливе значення у вихованні й навчанні дітей Софія Русова
надавала мистецтву, спершу національному, а згодом і світовому. На її
думку, все виховання має бути пронизане мистецтвом, естетичним
сприйняттям, емоціями.

Перебуваючи в еміграції (1921—1940), вона працювала над підручниками і
посібниками для студентів, майбутніх працівників дошкільних закладів,
шкіл та дитячих притулків для українських дітей. У Празі вийшли її
книжки “Теорія педагогіки та основи психології”, “Дидактика” та ін.

Григорій Савич Сковорода (1722—1794) — видатний український педагог,
поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напряму
вітчизняного просвітництва. Навчався в Києво-Могилянській академії,
поглиблював знання за кордоном. Повернувшись на батьківщину, викладав
піїтику в Переяславській семінарії, згодом — у Харківській колегії.
Після звільнення з колегії Г. Сковорода до кінця життя залишався
мандрівним філософом і вчителем.

Свої педагогічні погляди він виклав у діалогах, віршах, байках, притчах,
листах. Проблемам виховання присвячено його притчі “Благодарний Еродій”,
“Убогий Жайворонок”, “Байки Харківські”. Вихідними і визначальними в
системі педагогічних поглядів Сковороди є ідеї демократизму, гуманізму,
народності та патріотизму. Ідеал людяності — мета всього його життя, а
також і мета виховання. Г. Сковорода вважав, що у вихованні треба
зважати не на соціальне становище дітей, а на їхню природу, нахили,
інтереси, обдаровання. Будучи прихильником принципу народності у
вихованні, він обстоював думку, що воно має відповідати інтересам
народу, живитися з народних джерел і зберігатися в житті кожного народу,
висміював дворянсько-аристократичне виховання, плазування перед усім
іноземним. На його думку, мета виховання — підготовка вільної людини,
гармонійно розвиненої, щасливої, корисної для суспільства, людини,
здатної жити і боротися. Провідне місце у всебічному розвитку відводив
розумовій освіті, яка допомагає людині пізнати себе, навколишній світ,
суть щастя. Він обстоював рідну мову в школах, радив вивчати граматику,
літературу, математику, фізику, механіку, музику, філософію, медицину та
інші науки. Особливу роль у всебічному розвиткові особистості Сковорода
відводив формуванню її моральних якостей, зокрема таких, як любов до
вітчизни і праці, людяність, дружба, правдивість, чесність, скромність,
сила волі, почуття людської гідності.

Значної уваги Г, Сковорода надавав фізичному вихованню людей, вважав, що
вони мають бути “тілесно здорові”. Фізичне виховання, згідно з ним,
повинно починатися ще до народження дитини і полягати в здоровому
способі життя батьків, у турботі про матір у період вагітності й
вигодовування дитини. Фізичному вихованню дітей сприяють праця, вправи,
режим і відпочинок, розваги, загартування організму. Він також дбав про
естетичне виховання, яке має облагороджувати людей, допомагати їй у
житті та праці. Засобами естетичного виховання повинні бути поезія,
музика, народні пісні, краса природи, образотворче мистецтво.

Першими вихователями дитини Сковорода називав батьків. Зневажливо
ставився до тих “напівбатьків” і “напівматерів”, які передоручають
виховання своїх дітей іншим, порівнював їх із зозулями, що підкидають
яйця в чужі гнізда. Вирішальну роль у вихованні він відводив школі,
вчителям. Обстоював думку, що школа має бути доступною для всіх, з
безплатним навчанням, розробив низку дидактичних і методичних положень.
Стверджував, що усвідомлювати істину найкраще самостійно, через власну
активність. У процесі навчання треба враховувати нахили і здібності
дітей, їх вікові та індивідуальні особливості. Він радив правильно
дозувати навчальний матеріал, викладати його доступно, ясно, точно,
використовувати наочність, пов’язувати теорію з практикою, навчання з
життям. Високо цінував такі методи навчання, як лекція, розповідь,
розмова і бесіда. Цікавими є його думки про читання книжок і виписки з
них.

У вихованні Г. Сковорода пропонував такі методи, як бесіда, роз’яснення,
поради, приклади, радив виховувати не тільки словом, а й ділом,
переконанням, привчати дітей критично аналізувати свої вчинки,
дотримуватися суворого режиму, уникати надмірностей. Він належно оцінив
працю вчителя, висував до нього високі вимоги, зокрема до його знань,
благородства, любові до дітей, до своєї справи. Вчитель повинен бути
прикладом для інших в усьому, вміти володіти голосом, викладати
“прилично, тихо й без крику”.

Василь Олександрович Сухомлинський (1918—1970) — видатний український
педагог, засновник гуманістичної, новаторської педагогіки. З 1948 по
1970 рік — директор Павлиської середньої школи. Кандидат педагогічних
наук, член-кореспондент АПН СРСР.

В.Сухомлинський — автор низки педагогічних праць: “Серце віддаю дітям”,
“Народження громадянина”, “Як виховати справжню людину”, “Павлиська
середня школа”, “Сто порад учителеві”, “Батьківська педагогіка” та ін.
Загалом він написав 41 монографію, понад 600 наукових статей.

Педагогічна спадщина В.Сухомлинського багатопланова. Вона зазнавала
певної еволюції, постійно збагачувалася, поглиблювалася. Хоча він жив і
творив у застійні часи, ставлення до його діяльності та ідей не
змінилося. Його педагогічна концепція високогуманна і демократична,
органічно поєднує класичну і народну педагогіку.

Особливу увагу В.Сухомлинський приділяє школі як осередку культури.
Проте цю роль, на його думку, вона може виконати лише за умови, що в її
діяльності пануватимуть чотири культи: Батьківщини, Людини, Матері й
рідного Слова.

Педагогічну спадщину великого педагога пронизує ідея проектування
людини. Для того щоб педагогіка виконувала таку функцію, вона має
спиратися на психологічні знання, відійти від емпіричних узагальнень, у
досягненні цілей навчання й виховання використовувати цілепокладання,
моделювання, технологію активного перетворення педагогічної дійсності.
Головною метою, якої має прагнути виховання, є всебічний розвиток
особистості. Його можна досягти залученням її до різних видів
діяльності, постійним і планомірним формуванням пізнавальних здібностей.

Важливим напрямом усебічного розвитку особистості, який необхідно
враховувати при її проектуванні, є розумове виховання. В.Сухомлинський
вважав, що розумове виховання потрібне людині не тільки для праці, а й
для повноцінного духовного життя. Бути розумним повинен і математик, і
тракторист. Тому в процесі навчання дітей треба спонукати до самостійної
пізнавальної діяльності, до самоосвіти. Цю роботу слід починати з малих
літ, формуючи в дітей допитливість, тоді навчання для них не стане
тягарем. На його думку, дитина не може бути щасливою в школі, якщо їй
там погано. Одна з його фундаментальних, ідей звучить так: навчання
повинно бути радісною працею.

Важливим аспектом педагогічної спадщини В.Сухомлинського е її гуманізм.
Виховання гуманізму й людяності повинно стати одним із завдань
діяльності Школи і вчителя. Вони мають виявлятися в таких якостях і
рисах особистості, як талант доброти, потреба в служінні людям — радість
самовіддачі. Особливе місце має посісти почуття любові до матері і
лицарське ставлення до жінки. На його думку, той, хто вміє любити матір,
любитиме і батьківщину, і людство. Школа повинна любити дитину, тоді й
вона полюбить школу. Без любові і поваги до учнів розмови про гуманність
і людяність безпідставні.

Значне місце в педагогічній системі В.Сухомлинського відведено проблемам
трудового виховання школярів. На його думку, учні мають брати участь у
найрізноманітніших видах праці: навчальній і продуктивній,
короткотривалій і тривалій, платній і безплатній, ручній і
механізованій, індивідуальній і колективній, у майстернях і в полі. У
статті “Гармонія трьох начал” він писав: “Трудове виховання — це,
образно кажучи, гармонія трьох понять: треба, важко і прекрасно”.

Важливу роль В.Сухомлинський відводить естетичному вихованню
підростаючого покоління, вихованню красою. Він пропонує використовувати
красу природи, красу слова, музики і живопису. Педагог має не тільки
навчити дитину знати і розуміти мистецтво, а й сформувати в неї потребу
милуватися природою і творами мистецтва, навчити творити прекрасне,
насолоджуватися прекрасним, створеним власними руками.

Значної уваги у своїй практичній діяльності і в теоретичних пошуках
В.Сухомлинський надавав проблемі дитячого колективу. Новаторським можна
вважати його положення про гармонію суспільних та індивідуальних потреб
у структурі особистості. Якщо в радянській педагогіці йшлося про
підпорядкування особистих інтересів колективним, суспільним інтересам,
то він вніс уточнення у це формулювання: не підпорядкування, а гармонія
інтересів.

В.Сухомлинський вважав, що професія вчителя є особливою, близькою до
науково-дослідної. Педагог має аналізувати факти, передбачати наслідки
виховного впливу, інакше він перетвориться на ремісника.

Хороший педагог, на його думку, по-перше, повинен любити дітей,
відчувати радість від спілкування з ними; по-друге, має добре знати свій
предмет; по-третє, добре знати педагогіку і психологію; по-четверте,
досконало володіти методикою викладання навчального предмета.

Григорій Савич Сковорода (1722—1794) — видатний український педагог,
поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напряму
вітчизняного просвітництва. Навчався в Києво-Могилянській академії,
поглиблював знання за кордоном. Повернувшись на батьківщину, викладав
піїтику в Переяславській семінарії, згодом — у Харківській колегії.
Після звільнення з колегії Г. Сковорода до кінця життя залишався
мандрівним філософом і вчителем.

Свої педагогічні погляди він виклав у діалогах, віршах, байках, притчах,
листах. Проблемам виховання присвячено його притчі “Благодарний Еродій”,
“Убогий Жайворонок”, “Байки Харківські”. Вихідними і визначальними в
системі педагогічних поглядів Сковороди є ідеї демократизму, гуманізму,
народності та патріотизму. Ідеал людяності — мета всього його життя, а
також і мета виховання. Г. Сковорода вважав, що у вихованні треба
зважати не на соціальне становище дітей, а на їхню природу, нахили,
інтереси, обдаровання. Будучи прихильником принципу народності у
вихованні, він обстоював думку, що воно має відповідати інтересам
народу, живитися з народних джерел і зберігатися в житті кожного народу,
висміював дворянсько-аристократичне виховання, плазування перед усім
іноземним. На його думку, мета виховання — підготовка вільної людини,
гармонійно розвиненої, щасливої, корисної для суспільства, людини,
здатної жити і боротися. Провідне місце у всебічному розвитку відводив
розумовій освіті, яка допомагає людині пізнати себе, навколишній світ,
суть щастя. Він обстоював рідну мову в школах, радив вивчати граматику,
літературу, математику, фізику, механіку, музику, філософію, медицину та
інші науки. Особливу роль у всебічному розвиткові особистості Сковорода
відводив формуванню її моральних якостей, зокрема таких, як любов до
вітчизни і праці, людяність, дружба, правдивість, чесність, скромність,
сила волі, почуття людської гідності.

Значної уваги Г, Сковорода надавав фізичному вихованню людей, вважав, що
вони мають бути “тілесно здорові”. Фізичне виховання, згідно з ним,
повинно починатися ще до народження дитини і полягати в здоровому
способі життя батьків, у турботі про матір у період вагітності й
вигодовування дитини. Фізичному вихованню дітей сприяють праця, вправи,
режим і відпочинок, розваги, загартування організму. Він також дбав про
естетичне виховання, яке має облагороджувати людей, допомагати їй у
житті та праці. Засобами естетичного виховання повинні бути поезія,
музика, народні пісні, краса природи, образотворче мистецтво.

Першими вихователями дитини Сковорода називав батьків. Зневажливо
ставився до тих “напівбатьків” і “напівматерів”, які передоручають
виховання своїх дітей іншим, порівнював їх із зозулями, що підкидають
яйця в чужі гнізда. Вирішальну роль у вихованні він відводив школі,
вчителям. Обстоював думку, що школа має бути доступною для всіх, з
безплатним навчанням, розробив низку дидактичних і методичних положень.
Стверджував, що усвідомлювати істину найкраще самостійно, через власну
активність. У процесі навчання треба враховувати нахили і здібності
дітей, їх вікові та індивідуальні особливості. Він радив правильно
дозувати навчальний матеріал, викладати його доступно, ясно, точно,
використовувати наочність, пов’язувати теорію з практикою, навчання з
життям. Високо цінував такі методи навчання, як лекція, розповідь,
розмова і бесіда. Цікавими є його думки про читання книжок і виписки з
них.

У вихованні Г. Сковорода пропонував такі методи, як бесіда, роз’яснення,
поради, приклади, радив виховувати не тільки словом, а й ділом,
переконанням, привчати дітей критично аналізувати свої вчинки,
дотримуватися суворого режиму, уникати надмірностей. Він належно оцінив
працю вчителя, висував до нього високі вимоги, зокрема до його знань,
благородства, любові до дітей, до своєї справи. Вчитель повинен бути
прикладом для інших в усьому, вміти володіти голосом, викладати
“прилично, тихо й без крику”.

Олександр Васильович Духнович (1803—1865) —

найвизначніший представник культурно-освітнього руху на Закарпатті,
письменник, один із перших професійних учених-педагогів у Західній
Україні. Автор перших на Закарпатті народного букваря “Книжица читальная
для начинающих”, підручників з географії та історії “Краткий землепис
для молодых русинов”, з російської мови “Сокращенная грамматика
письменного русского языка”. Написав також перший у Західній Україні
підручник з педагогіки “Народная педагогия в пользу училищ й учителей
сельских”.

Обстоював ідею народності виховання. Важливою ознакою народності вважав
мову, виступав за те, щоб у школах Закарпаття викладання велося рідною
мовою, щоб там було створено систему виховання відповідно до історичних
і національних традицій народу. Особливим засобом такого виховання має
бути народна пісня, що пробуджує і розвиває любов до рідного краю. Мета
виховання, на його думку, — формування громадянина і патріота. Для цього
слід розвивати задатки, закладені в людині природою, і відповідно до них
розвивати її розумово, морально й фізично. О.Духнович наголошує на
вихованні молодого покоління в дусі працьовитості, бо людина, вихована
поза працею, є тягарем для суспільства.

Він обґрунтував важливі дидактичні вимоги: великого значення надавав
наочності, використанню різних натуральних речей, малюнків, карт тощо; у
процесі навчання радив порівнювати предмети, вказуючи на їх спільні та
відмінні ознаки, аналізувати наведені приклади; виступав проти
заучування незрозумілого матеріалу; наголошував на доступності знань для
учнів, урахуванню їх вікових та індивідуальних особливостей,
застосуванню для міцності знань різних видів повторення. Цінними є його
поради і щодо організації процесу навчання: практикування на уроці
групової роботи учнів, умовно поділених на три групи залежно від рівня
розвитку здібностей.

О.Духнович був переконаний, що успіх навчальної діяльності значною мірою
залежить від учителя, тому висував до нього такі вимоги: учитель повинен
мати справжнє покликання до педагогічної діяльності, добре знати
предмет, який викладає, бути високоморальною людиною, володіти
ефективною методикою викладання, вміти підтримувати дисципліну. Вважав,
що педагог не повинен обмежуватися навчальною діяльністю в школі, а має
бути активним поширювачем знань серед мас.

Великого значення надавав вихованню дітей в сім’ї, наголошуючи, що
батьки є першими вихователями своїх дітей, вони повинні підготувати їх
до майбутньої трудової та громадської діяльності. Батьки в усьому мають
давати своїм дітям добрий особистий приклад, готувати їх до навчання в
школі й цікавитись їх навчальною діяльністю.

Важливе місце серед українських культурно-освітніх діячів ЗО—40-х років
XIX ст. посідають члени гуртка передової західноукраїнської молоді
“Руська трійця”.

Борис Дмитрович Грінченко (1863—1910) — відомий український письменник,
лексикограф і педагог. , Упорядкував “Словарь української мови”, за який
йому було присуджено премію.

Усе своє життя віддав Грінченко освіті рідного народу. Боровся за
створення народних шкіл з українською мовою навчання, сам нелегально
вчив школярів і дорослих за власним рукописним підручником “Українська
граматика до науки читання й письма”, який було видано тільки в 1907 р.
У статті “Народні вчителі і українська школа” Б.Грінченко зазначав, що
на той час навчального і літературного матеріалу було вдосталь, щоб
розпочати навчання українською мовою. Він підготував також читанку
“Рідне слово” — одну з перших книг для читання українською мовою. У
своїх підручниках пропагував культ народної педагогіки як умову
виховання, вмістивши у них багато народних казок, оповідань.

У художніх творах (“Екзамен”, “Непокірний”, “Украла” та ін.) Б.Грінченко
змалював життя та працю кращих учителів сільських шкіл, а також висміяв
тих, хто перешкоджав їм у роботі.

Іван Якович Франко (1856—1916) — видатний український письменник і
педагог-науковець. У його спадщині — понад сто наукових, публіцистичних
та художніх творів з питань педагогіки.

У статтях “Народні школи і їх потреби”, “Великі діяння пана
Бобжинського”, “Освіта народу Галичини”, “Педагогічні невігласи” та
інших гостро критикував недоліки тогочасної народної школи та реакційну
політику австрійського уряду в галузі освіти. Боровся за створення шкіл,
які були б тісно пов’язані з життям та інтересами народу. Поєднання
навчання з працею, широка освіта, використання найкращих надбань
людства, всебічний розвиток мислення та інших психічних

процесів дитини — такі завдання він ставив перед школою, навчанням і
вихованням.

Мета, завдання і зміст освіти та виховання, на його думку, полягають у
-тому, щоб забезпечити правильне розумове, фізичне і моральне виховання
учнів, навчити їх правильно мислити, а це можливе лише за умови, що
навчання здійснюватиметься рідною мовою учнів, яка має величезне
значення у вихованні любові до рідного слова, його краси і чарівної
милозвучності. Важливим засобом такого виховання дітей має бути народна
творчість і художня література.

Великого значення І.Франко надавав ролі вчителя. Вважав, що той, хто
хоче бути вчителем, не маючи покликання до педагогіки, лише завдає шкоди
вихованню підростаючого покоління. Хороший учитель має завоювати довіру
дітей, уникати шаблону й одноманітності в навчанні, розвивати в них
самостійність думки і дії, прищеплювати кращі моральні якості,
виховувати любов до праці та людей праці. Вчитель повинен мати не тільки
теоретичну підготовку, а й володіти практичними навичками (столярне,
токарне, швацьке ремесло), добре знати сільське господарство. Для
вчителя, який самовіддано працює на ниві народної освіти, потрібно
створювати сприятливі умови.

І.Франко дав чимало цікавих порад щодо виховання дітей у сім’ї. На його
думку, найважливішим є вплив батьків на дитину у ранньому віці. Потрібне
тверде керівництво дітьми з боку батьків, формування їхніх моральних
якостей і норм поведінки; батьки повинні розвивати в дітей прагнення до
пізнання природи й життя. Особлива роль у сімейному вихованні належить
матері. У статті “Жінка-мати” він зазначав, що мати безпосередньо
відповідає перед суспільством за виховання дітей; вона має створити всі
умови, щоб діти росли здоровими й здобули правильне моральне виховання.
Проте не можна покладатися лише на матір, батьки-чоловіки теж повинні
дбати про виховання дітей, між батьками й дітьми має бути
взаєморозуміння.

Василь Олександрович Сухомлинський (1918—1970) — видатний український
педагог, засновник гуманістичної, новаторської педагогіки. З 1948 по
1970 рік — директор Павлиської середньої школи. Кандидат педагогічних
наук, член-кореспондент АПН СРСР.

В.Сухомлинський — автор низки педагогічних праць: “Серце віддаю дітям”,
“Народження громадянина”, “Як виховати справжню людину”, “Павлиська
середня школа”, “Сто порад учителеві”, “Батьківська педагогіка” та ін.
Загалом він написав 41 монографію, понад 600 наукових статей.

Педагогічна спадщина В.Сухомлинського багатопланова. Вона зазнавала
певної еволюції, постійно збагачувалася, поглиблювалася. Хоча він жив і
творив у застійні часи, ставлення до його діяльності та ідей не
змінилося. Його педагогічна концепція високогуманна і демократична,
органічно поєднує класичну і народну педагогіку.

Особливу увагу В.Сухомлинський приділяє школі як осередку культури.
Проте цю роль, на його думку, вона може виконати лише за умови, що в її
діяльності пануватимуть чотири культи: Батьківщини, Людини, Матері й
рідного Слова.

Педагогічну спадщину великого педагога пронизує ідея проектування
людини. Для того щоб педагогіка виконувала таку функцію, вона має
спиратися на психологічні знання, відійти від емпіричних узагальнень, у
досягненні цілей навчання й виховання використовувати цілепокладання,
моделювання, технологію активного перетворення педагогічної дійсності.
Головною метою, якої має прагнути виховання, є всебічний розвиток
особистості. Його можна досягти залученням її до різних видів
діяльності, постійним і планомірним формуванням пізнавальних здібностей.

Важливим напрямом усебічного розвитку особистості, який необхідно
враховувати при її проектуванні, є розумове виховання. В.Сухомлинський
вважав, що розумове виховання потрібне людині не тільки для праці, а й
для повноцінного духовного життя. Бути розумним повинен і математик, і
тракторист. Тому в процесі навчання дітей треба спонукати до самостійної
пізнавальної діяльності, до самоосвіти. Цю роботу слід починати з малих
літ, формуючи в дітей допитливість, тоді навчання для них не стане
тягарем. На його думку, дитина не може бути щасливою в школі, якщо їй
там погано. Одна з його фундаментальних, ідей звучить так: навчання
повинно бути радісною працею.

Важливим аспектом педагогічної спадщини В.Сухомлинського е її гуманізм.
Виховання гуманізму й людяності повинно стати одним із завдань
діяльності Школи і вчителя. Вони мають виявлятися в таких якостях і
рисах особистості, як талант доброти, потреба в служінні людям — радість
самовіддачі. Особливе місце має посісти почуття любові до матері і
лицарське ставлення до жінки. На його думку, той, хто вміє любити матір,
любитиме і батьківщину, і людство. Школа повинна любити дитину, тоді й
вона полюбить школу. Без любові і поваги до учнів розмови про гуманність
і людяність безпідставні.

Значне місце в педагогічній системі В.Сухомлинського відведено проблемам
трудового виховання школярів. На його думку, учні мають брати участь у
найрізноманітніших видах праці: навчальній і продуктивній,
короткотривалій і тривалій, платній і безплатній, ручній і
механізованій, індивідуальній і колективній, у майстернях і в полі. У
статті “Гармонія трьох начал” він писав: “Трудове виховання — це,
образно кажучи, гармонія трьох понять: треба, важко і прекрасно”.

Важливу роль В.Сухомлинський відводить естетичному вихованню
підростаючого покоління, вихованню красою. Він пропонує використовувати
красу природи, красу слова, музики і живопису. Педагог має не тільки
навчити дитину знати і розуміти мистецтво, а й сформувати в неї потребу
милуватися природою і творами мистецтва, навчити творити прекрасне,
насолоджуватися прекрасним, створеним власними руками.

Значної уваги у своїй практичній діяльності і в теоретичних пошуках
В.Сухомлинський надавав проблемі дитячого колективу. Новаторським можна
вважати його положення про гармонію суспільних та індивідуальних потреб
у структурі особистості. Якщо в радянській педагогіці йшлося про
підпорядкування особистих інтересів колективним, суспільним інтересам,
то він вніс уточнення у це формулювання: не підпорядкування, а гармонія
інтересів.

В.Сухомлинський вважав, що професія вчителя є особливою, близькою до
науково-дослідної. Педагог має аналізувати факти, передбачати наслідки
виховного впливу, інакше він перетвориться на ремісника.

Хороший педагог, на його думку, по-перше, повинен любити дітей,
відчувати радість від спілкування з ними; по-друге, має добре знати свій
предмет; по-третє, добре знати педагогіку і психологію; по-четверте,
досконало володіти методикою викладання навчального предмета.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020