Михайло Драй-Хмара (1889–1939)
… І я спитав: “За що марнуєш дні
ти в пеклі цім і терпиш біль агоній?”
“Лише за те, – він відказав мені, –
що покохав я повнодзвонні
слова п’янкі, які глухі віки
пролежали у глибині бездонній.
Я був один із лебедів, які
належали до ґрона п’ятірного
нездоланих співців…”
ЮРІЙ КЛЕН. “Попіл імперій”
Чоботи охоронця скрипіли розмірено й чітко: один, два, три, чотири. “Шаг
вперед!” – лунала команда. І знову розмірене рипіння хрому: один, два…
В’язні, вишикувані за наказом начальника табору, як завжди, за
порядковими номерами, нашитими на казенних куфайках, добре знали, що
значить оте: “Шаг вперед!” У всіх у вухах ще лунали залпи останнього
розстрілу кожного п’ятого… А хром собі скрипить: три, чотири. “Шаг
вперед!” Цього разу крок зробив добре знайомий всім зекам (він керував
гуртком російської мови; ще дехто дивувався: український націоналіст, а
викладає російську) сивий, виснажений чоловік з якимось дивним
прізвищем. Не згадати, адже всі тут знають один одного переважно за
номерами. Як же його прізвище? А-а, точно: Грай-Хмара… Стривайте, а
чому це на ньому чужий номер? Переплутав куфайку? Ні, ця на нього тісна.
А де ж його куфайка? Так он же вона, на маленькому білявому юнакові,
який в ній втонув. Ні, це не випадковість, адже Грай-Хмарин номер був
якраз на життєдайнім третім кроці хромових чобіт. Ось тобі й
Грай-Хмара…1
Це – легенда про смерть талановитого українського поета, перекладача й
філолога Михайла Панасовича Драй-Хмари. Існує й офіційна версія:
“Драй-Хмара Михаил Афанасьевич умер 19.01.1939 г. от ослабления
сердечной деятельности”. Це – уривок гулагівського документа із
матеріалів про його посмертну реабілітацію. Але легенда багато про що
свідчить. Не про кожного такі легенди складаються.
Якось дуже шанована мною людина, академік Д. С. Лихачов під час
телеінтерв’ю відверто розповів про гріх, який мучив його усе життя.
Колись у схожій ситуації він (тоді арештант ленінградської в’язниці)
сховався за штабель дров і чув, як розстрілювали чергову партію в’язнів,
серед яких був один, той самий, якого схопили замість нього, Лихачова:
кількісний план розстрілу ворогів народу того дня було виконано…
Боронь Боже комусь у чомусь дорікати: щоб мати на це право, треба самому
побувати в тій шкурі. Мова про інше. Якщо, за спогадами О. І.
Солженіцина, ГУЛАГ жив головним принципом “Помри ти – сьогодні, а я –
завтра”, то Драй-Хмарі легенда приписує порушення якраз оцього принципу-
Чому саме Драй-Хмарі? Хто він такий, що про нього відомо?
Народився Михайло 28 вересня (10 жовтня) 1889 року в селі Малі Канівці
Золотоніського повіту на Полтавщині (зараз Черкащина) в селянській
родині. Йому ще не виповнилося п’яти, як мати померла від тифу.
Тужливо-щемні спогади про неї він проніс через усе життя.
Неможливо без хвилювання читати рядки тридцятидворічного поета:
На чолі вінчик паперовий,
і хрест вощаний у руках.
Не усміхнуться чорні брови,
хоч квітне усміх на устах.
В журбі васильки й рута-м’ята.
Задумавсь ладан в синіх снах,
і сумно-сумно пташенята
квилять у неї в головах.
Убогий цвинтар і ворота, –
та як побачить, як обнять?
Встрягають ніжки у болото:
весніє – журавлі летять.
Не розлучила матір з сином
і невблаганно-люта смерть –
і він розцвів над нею крином,
любов’ю сповнений ущерть.
(“Мати”, 1922)
А цього вірша Драй-Хмара написав у останній період своєї творчості:
Кожного разу, як на рушник цей погляну столітній,
Вишитий вицвілим, але рясним виноградом, – єдина
Річ, що дісталась мені від небіжниці матері в спадку, –
Скорбні я згадую очі її, та згадати несила:
Так, наче сон невиразний, мінливий, замріють і зникнуть…
(“Рушник”)
Батько, як зміг, замінив хлопчикові матір. “…А він вже на луці. Не
слухається татка: Заголить ноженятка І в мандрівці!..” Так згадувати
батька могла тільки дитина, яка його дуже любила.
Михайлик отримав гарну освіту. Татко його навіть у сусіднє село Панське
відвозив, до вчителя Циганкова, щоб той підготував хлоп’я до вступу в
гімназію. Щоправда, навчання те не було довгим, бо вчитель був
жорстоким, а Михайлик – волелюбним. Дев’ятирічна дитина пішки (!) втекла
додому… А науку майбутній вчений любив. Після початкової школи у
Золотоноші – чотири класи Черкаської гімназії. Потім – перший серйозний
успіх: Драй-Хмара витримав конкурс до одного з найкращих приватних
навчальних закладів Російської імперії – колегії Павла Ґалаґана у Києві.
Досить сказати, що з дванадцяти учнів його класу вийшло три майбутніх
професори. Крім самого Драя (за висловом С. Гречанюка, тоді ще
“безхмарного”), там навчався майбутній професор Київського університету
Павло Филипович, який вченістю перевершив навіть загальновизнаного
інтелектуала Миколу Костьовича Зерова, теж майбутній поет-неокласик і
в’язень ГУЛАГу, заарештований у одній справі й майже одночасно з
Драй-Хмарою. А ще – талановитий філолог, майбутній професор
Ленінградського університету, член-кореспондент АН УРСР Борис
Олександрович Ларін та інші відомі вчені й поети. Крім учителів, Михайло
мав ще й гувернерів, тож не дивно, що разом із обов’язковими
давньогрецькою та латиною він оволодів також французькою та німецькою.
Слов’янські мови були вивчені пізніше, під час закордонного відрядження
за кошт Київського університету та “Слов’янського товариства” (1913 p.).
Англійську ж опановував вже на Колимі… Отже, мовне підґрунтя для
майбутньої перекладацької роботи у нього було неабияке. 1910– 1915 –
навчання в університеті. Потім – престижна пропозиція вчорашньому
студентові, слухачеві відомого семінару відомого професора В. М. Перетца
(не забуваймо – селянському синові) про прикріплення до
кафедри слов’янознавства для здобуття професорського звання, 12 липня
1914 року одружився з чарівною дівчиною, яку кохав усе своє майбутнє
недовге життя, – студенткою Київських вищих жіночих курсів Ніною
Петрівною Длугопільською.
З початком першої світової професорський стипендіат Драй-Хмара потрапив
до Петроградського університету (1915–1917). Тут удосконалював фахову
майстерність під керівництвом всесвітньо відомих вчених-філологів О. О.
Шахматова та І. О. Бодуена де Куртене. Парадокс: до того політичне
індиферентний молодий вчений з України саме у столиці Російської імперії
потрапляє під… проукраїнський вплив “украинского землячества”.
Революція. Українська Народна Республіка. Становлення радянської влади.
І зараз можна собі уявити, що тоді робилося в Україні. Вчений з певним
науковим доробком та ім’ям, який штудіював архіви та бібліотеки не лише
Києва та Петрограда, а й Львова, Будапешта, Загреба, Белграда та
Бухареста, Михайло Драй-Хмара отримує і приймає запрошення стати
професором Кам’янець-Подільського університету. І якщо вважати
проукраїнську, спрямовану на національно-державне відродження
культурно-просвітницьку діяльність за “контрреволюционную” (із
звинувачення слідства), то Драй-Хмара тоді проводив величезну
“контрреволюційну” роботу і як лектор, і як редактор наукових збірок, і,
зрештою, як особистість, справжній український інтелігент. 1923 p.
переїхав до Києва. 1923–29 – професор кафедри українознавства Київського
медичного інституту; 1930–33 – науковий співробітник Науково-дослідного
інституту мовознавства при Всеукраїнській академії наук. Зокрема, з
майбутнім “врагом народа” всесвітньо відомим академіком А. Ю. Кримським,
тоді неодмінним вченим секретарем ВУАН, редагував “Збірник комісії для
дослідження історії української мови”. Саме під час перебування у Києві
став близьким до неокласиків: М. К. Зерова, М. Т. Рильського, П. П.
Филиповича та О. Бургардта (Юрія Клена). Разом вони й утворили знамените
“ґроно п’ятірне”, неокласичне, яке так дратувало під час суцільної
індустріалізації “поетів” від сохи: сонетики, бачте, писало, бо фонетики
різні знало…
Арешт не забарився – 21 березня 1933 року. Марно протримавши у в’язниці
два місяці, за браком доказів (ох і впертий же був буржуазний
націоналіст, ні в чім не зізнався) його відпустили 11 травня того ж
року. Кіт попустив мишку… І почалося. Професор-поліглот з 19-річним
науково-педагогічним стажем не міг влаштуватися в …початкову школу.
Випадкові підробітки, бюрократична тяганина, біганина по Києву і читання
безлічі лекцій то тут, то там, а заробітку не вистачало на пляшку молока
для маленької Оксаночки… Не забуваймо – йшов 33-й… А хто ж візьме на
роботу “врага народа”? Лише “враг”…
Повторного (і останнього) арешту довелося чекати недовго: до 5 вересня
1935 року. Новий навчальний рік для колишнього Професора, колишнього
поета, колишньої вільної людини Михайла Панасовича Драй-Хмари почався не
у навчальній системі, а у системі ГУЛАГу. А думалося відсвяткувати з
сім’єю 20-річчя закінчення університету і початку наукової кар’єри…
На численних допитах Драй-Хмара тримався мужньо. Слідчі навіть мусили
завдати собі додаткової роботи, вилучивши його справу із загальної
“неокласичної” теки “Зерова і групи”. І лише 28 березня 1936 року на
засіданні “Особого совещания” при НКВС СРСР(!) у Москві був підписаний
вирок: “Драй-Хмара Михаил Афанасьевич – за к.-р. деятельность заключить
в исправтрудлагерь сроком на пять лет, считая с 5.9.35 г.”.
Під час останнього побачення з дружиною він сказав: “Я пройшов через у
с е, але не сказав нічого ні на себе, ні на інших”. Зараз можна лише
здогадуватися, що означало те лаконічне “усе”, сказане в присутності
енкавеесівців у напівтемній кімнаті Лук’янівської в’язниці в Києві. А
якби всі тоді так: ні на себе, ні на інших, – може, менше було б сиріт?
Ось, мабуть, де витоки легенди про врятованого хлопчину-смертника…
Ми якось звикли до численних “гулагівських” фактів. Спочатку країна
сполотніла, вперше прочитавши “Архіпелаг ГУЛАГ”, а потім звикла: ну,
було, куди ж дінешся, а “живий живе гадати мусить”. Але коли читаєш
листи в’язня Драй-Хмари – мороз іде по шкірі. І саме через спокійний тон
мужньої людини: листи ж до дружини, для чого хвилювати, їй і так самій з
донькою не солодко.
Спочатку він вірив у майбутнє. Навіть амністії 1937 p. чекав, аякже –
річниця революції. Навіть 5-річний строк навпіл ділив: на Колимі ж рік –
за два. Навіть природою милувався. Навіть “стахановцем” став. Навіть
гроші додому з табору посилав, щоб Оксаночка не голодувала…
Згодом надія стала згасати. Етапи з табору в табір. Робота в копальнях,
після якої лісоповал здавався відпочинком. Мокрі ноги. Хворе серце.
Ночівлі за 30-градусного морозу просто неба… Погане харчування
(“Раніше я думав про філософські матерії, а тепер думаю про шлунок – так
усе міняється”. Лист від 16.04.1938).
І нарешті – людина зламана, розчавлена: “Я не можу тобі писати… Якщо я
не спочину, я падаю на роботі, і тоді мене підвішують…” Скоро, скоро
він спочив – адже це один з останніх його листів. А він рахував – рік за
два: Колима ж…
Чим же був небезпечний для радянської влади Драй-Хмара? Давайте
відверто: хто насправді вірив у існування підпільної організації на
тихій квартирі Зерова? А тим більше що ця організація збирається чинити
теракти відносно членів радянського уряду? Яка ж справжня причина
розгрому осередку української інтелігенції і, зокрема, арешту
Драй-Хмари? Для того, щоб відповісти на це запитання, треба добре уявити
собі тогочасну ситуацію в Україні і місце в ній неокласиків.
Хтось із діаспорних літературознавців влучно зауважив що у XIX ст. в
українській літературі існувало неписане правило: якщо ти вчений,
досліджуй собі проблеми літератури, а поезія – то не твоє. І навпаки:
якщо ти поет – пиши собі не мудрствуя науково. Пригадую порівняння:
вченому писати вірші було так само незручно, як єпископові грати у
футбол. Про це говорить і один із сучасних дослідників історії
української літератури: “То назагал нетипове явище для української
літератури – успішне поєднання дослідницької роботи з поетичною
творчістю, і приклад І. Франка та А. Кримського – то радше винятки, а не
початок традиції, яка в інших розвинених літературах дала рясніший квіт.
Тож мусимо бути вдячні долі, що… Павло Филипович, Микола Зеров,
Михайло Драй-Хмара – знайшли один одного замолоду і … відчули свою
відповідальність перед народом, поставили на службу йому і свій
поетичний талант, і глибоку освіченість”.
Отож, розглядаючи творчість Драй-Хмари, насамперед треба пам’ятати, що у
літературу він прийшов від науки, а це вже саме по собі спонукає до
припущення, що його поезія інтелектуальна, зокрема – багата
ремінісценціями та алюзіями. І справді, його твори потребують
високоосвіченого читача, який повинен знати, скажімо, що персеїди – це
метеоритний дощ, інакше не зрозуміти, про що йдеться у строфі:
“…Хрусткий на серці тане лід, І з неба падають, мов перли. Огненні
сльози персеїд” (“Зоріти ніч…”, 1921). Або бути готовим розшифрувати
такі рядки:
…Поете, це – твоя химерна доля:
пручатись, борсатись у путах суєти
і марити про рай, як Піко Мірандоля.
До синіх берегів, мов золота гондола,
пливе замріяна твоя журба… а ти…
а ти волочиш тут кайдани Атта Троля.
(1929)
Oe
O
?
d?^„i `„
„i ¤]„^„i
„
d?]„
„B
d?]„B
a$ нав переслідувань церкви і, за розпорядженням Папи Інокентія VIII,
був ув’язнений. Та ж сама історія і з образом Атта Троля. Що робити
людині, яка не читала однойменної поеми Генріха Гейне і не знає, що Атта
Троль – приручений ведмідь, який танцював на багатолюдних майданах?
У творчості Драй-Хмари відчутна схильність до експерименту. Особливо
яскраво вона втілюється на лексико-семантичному рівні, зокрема в
активному вживанні шиболетів: проростеш, потязь, відгулень, охляп,
вербляниця, безматень та ін. На цю особливість поетики Драй-Хмари ще у
1926 році звернув увагу рецензент його першої збірки “Проростень” М. Т.
Рильський: “Автор кохається в словах маловживаних або й (маю підозріння)
невживаних зовсім”. А Михайло Панасович не лише цього не заперечував, а
й декларував: “Люблю слова, що повнодзвонні, як мед, пахучі і п’янкі,
слова, що в глибині бездонній пролежали глухі віки…”
Ось один із яскравих прикладів вживання шиболетів у відомому вірші:
Прощайте, товтри круглогруді,
І ти, гніздо Кармелюка,
Де й досі бойові погуди –
Мов червениці чумака,
І ви, яри крутоберегі,
Де стільки раз лилася кров…
Прощайте, скомнії, береки:
Побачимось нескоро знов…
(“Прощання з Поділлям”, 1923)
Взагалі пейзажна лірика переважає у тематичному спектрі поезій
Драй-Хмари. Поет дуже любив природу, він її справді змальовував, і так
майстерно, що, навіть не описуючи душевного стану ліричного героя, вмів
створити певний настрій. В одній із поезій він сам зауважує про цю,
сказати б, візуальну рису своєї лірики (та й світосприйняття): “Я світ
увесь сприймаю оком, бо лінію і цвіт люблю…” Навіть у листах із табору
велике місце займають описи колимської природи: сопок, фіолетових квітів
на них тощо. Ось приклади його пейзажних замальовок:
Бреду обніжками й житами,
Кругом волошки, дикий мак,
А гони вбік – біжить ланами,
Переливається байрак.
Не лиха вітер. Сонце – в плечі.
По межах, де збуяв пирій,
Стрибають коники, й щебече
Десь жайворонок угорі.
І в сяйві все палає й мліє,
А вдалині, де небосхил
З землею злився, бовваніють
Горби смарагдових могил.
(1920)
Або:
На прю стає холодний ранок:
Ще схід дрімає в сизій млі,
А голубий, як льон, серпанок
Затлівсь над скибами ріллі.
Іду. За річкою співають
Десь півні – скрізь такий простір, –
І чуть, як верховіттям має
Широколистий осокір.
Підбилась високо зірниця
І гасне, міниться ген-ген –
І раптом: огняна зіниця
Новітній озирає день.
(1920)
Крім того, Драй-Хмара зазнав впливу символізму (символістів французьких,
а тим більше російських, читав у оригіналі та перекладав), а основною
естетичною настановою символізму, як відомо, була навмисна спрямованість
на неясність, туманність думки, на домінування мелодії вірша, на
сугестивний, не-раціональний вплив на читача.
Та не непрочитанність (чи то через велику кількість алюзій,
ремінісценцій та шиболетів, чи то через орієнтацію на поетику та
естетику символізму) є визначальною рисою поетичної творчості
Драй-Хмари. Вирішальним у його письменницькій еволюції стало зближення з
неокласиками, які орієнтувалися на класичні, ба навіть класицистичні,
взірці поезії: французьку групу “Парнас” (Шарль Леконт де Ліль, Жозе
Марія де Ередіа та ін.) і ще далі – аж до Вергілія і Гомера. Тематика та
форма їхніх поезій є яскравим свідченням цих уподобань. І якщо у збірці
“Проростень” ми не знайдемо жодного сонета, то пізніше Драй-Хмара писав
переважно сонети й навіть більш рідкісні тріолети.
Але головне знову-таки не це, а те, що неокласики у своїй естетичній
програмі поставили собі за мету “очистити авгієві стайні української
поезії. А були вони засмічені так, що тільки гірськими потоками можна
було все те сміття виполоскати. Що поети не здолали довершити своє
завдання, бо були придушені, а почасти й розчавлені лавиною бруду і
навалою реакції черні, про те свідчить “пролетарська” література
пізніших років”. А оце вже було втручанням у політику радянської
держави, адже літературна справа вважалася частиною загальнопартійної,
ідеологічної справи. То як наважилася “контрреволюційна” групка
поетів-неокласиків кпити хай і з естетично незграбних, але до болю
класово-рідних поетичних витворів на кшталт:
Індустрійний велетень епохи
Риштуванням небо перетнув,
Кришить детонатор доломіти.
Репером позначено хребти.
(З поеми Карського // “Життя і революція”, 1932 – № 10)
І взагалі, що за терцини й тріолети, що за рапсодії та пародії в період
індустріалізації країни? А гурт неокласиків та іже з ними справді-таки
полюбляли пародіювати. Ось уривок одного з кращих Драй-Хмариних віршів:
…Стогнала ніч. Вже гострі глиці
Проколювали більма дня,
І синьо-золоті грімниці
Дражнили відгульня-коня.
Розбурхалася хмар армада,–
А ти, опалена в огні,
Ти, вся любов і вічна зрада,
Летіла охляп на коні.
Під копитом тріщали ребра,
Впинались очі в образи, –
А ти розпліскувала цебра
Передсвітанної грози.
Із бур, о молода гонице,
Ти пролила своє дання –
І світом гомін і стрілиці
Дзвінкокопитого коня…
(“Шехерезада”, 1923)
А ось дружня пародія на цей вірш Юрія Меженка:
Куди ти прешся, молодице,
Отак наосліп, навмання,
Наколеш око на ялицю,
Чолом розтрощиш кам’яницю –
І все на “ицю” і на “ня”.
Не доженеш ти таємниці,
Скочивши охляп на коня,
Таж то не кінь, і не кониця,
І не тигриця, не левиця,
То – звичайненьке шкапеня.
Можна уявити, що неокласики могли зробити (і таки робили!) із “поемами”
на кшталт присвяченої Горькому. Та не лише “тракторно-індустрійній”
писанині перепадало, тонкий неокласичний смак дуже вибірково ставився і
до “модерни” (панфутуристів, деструкторів та ін.), яка саме тоді забуяла
в українській літературі (революція в суспільстві – “дайош” революцію в
мистецтві):
Бомби нам би
Лобом би і амба
а бабам би бублики.
Сірість дуже не любить, коли їй про це нагадують. До того ж то були її
часи, адже видавці пильніше вивчали тексти анкет, ніж “поем”. А якщо
додати сюди суто українські, хуторянські нюанси, то можна собі уявити,
як вирізнялися серед загалу своїм інтелектом і поетичною довершеністю
неокласики. “Страшна плутанина в мізках малоосвіченого молодняка
письменницького спричинилася до того, що мистецтво, яке черпало не з
джерела сучасності і не замикалось в тісні рамки свого регіонального
простору, почали вважати за щось вороже, ідеологічно шкідливе”. Доля
неокласиків, зокрема Драй-Хмари, була фактично вирішена. Залишалось або,
як Юрій Клен, обирати “піски емігрантських Сахар”, або чекати. І то –
недовго.
Не можна сказати, що Драй-Хмара не пробував писати “революційних”
віршів. Писав і такі (востаннє виконував свої “Пісню комбайнерів” і
“Стахановця” вже на Колимі):
…На обрії лягли залізні смуги,
Пронизані стовпами димарів.
Там не цвітуть жовтаві рожі туги –
Там полум’ям цвітуть і праця, й спів.
Ламай традицій віковічну скелю,
Обтрушуй прах невольного життя.
Хто випив келих чарівного хмелю,
Тому назад немає вороття.
(1930)
Чом не агітвірш? Або ось цей тріолет:
Горять священні орифлами
Революційної весни.
Ми ждем і вірим коло брами.
Горять священні орифлами,
І сонце в грудях і над нами,
І сонцем заквітчались сни.
Горять священні орифлами
Революційної весни.
(1924)
Як бадьоро! Оптимістично як! І комуністична символіка є: світле, сонячне
майбутнє і брама у це майбутнє… Ось тільки брама та вела Драя не до
раю, а до колимської копальні “Партизан”. Штучно, штучно й вимушено у
нього йшла ура-революційна тематика. За спогадами доньки Оксани,
революційної перейнятості бракувало. Як можна, незважаючи на п’ятий рік
існування радянської влади, писати: “Моя душа – пустеля Гобі”? І далі:
“У кого серце віщуна, Тому не обіймать людини”? Прямо як у емігранта
Бальмонта: “Я ненавижу человечество, Я от него бегу спеша. Мое единое
отечество – Моя пустынная душа”. А як же – “социалистическое Отечество”?
Ні, пане Драй-Хмара, – ви ворог народу, класовий ворог. От що
трапляється, коли поет відривається від революційної дійсності, забуває
про час і лине на Парнас. А Михайло Панасович таки линув подумки до
Парнасу, французької поезії, та й не лише французької. Так, його
перекладацька праця уявляється не менш (якщо не більш) продуктивною, ніж
праця авторська. Чудово знаючи слов’янські мови ще з університету, він
першим переклав українською твори білоруса Максима Адамовича
Богдановича. Перекладав також чеха Иозефа Гору, не кажучи вже про
Пушкіна та Лермонтова. Ось приклад його перекладу з російської
(загальновідомо, що найважче перекладати хрестоматійні твори, тож
навмисне наводжу саме такий випадок):
Белеет парус одинокий
В тумане моря голубом!..
Что ищет он в стране далекой?
Что кинул он в краю родном?..
Играют волны, ветер свищет,
И мачта гнется й скрыпит…
Увы – он счастия не ищет
И не от счастия бежит!
Под ним струя, светлей лазури,
Над ним луч солнца золотой…
А он, мятежннй, просит бури,
Как будто в бурях єсть покой!
(М. Ю. Лермонтов. “Парус”, 1832) Біліє парус самотою
У синій моря далині..
Чого шукав він у просторі?
Що в рідній кинув стороні?
Буяє вітер, хвиля грає,
Скрипучу щоглу порива.
Та гей! він щастя не шукає
І не від щастя відплива!
Під ним блакить ясну, безжуру
Золотить сонце з височин,
А він, бентежний, кличе бурю,
Немов у бурях є спочин!
(“Парус”, 1935)
Та в його перекладацькій роботі найбільша питома вага саме французької
поезії: Шарль Бодлер і Поль Верлен, Теофіль Готьє і Леон Дьєркс, Поль
Клодель і Трістан Корб’єр, Жуль Лафорг і Шарль Леконт де Ліль, Жерар де
Нерваль і Жуль Ромен, Сюллі Прюдом і Стефан Малларме, – перелік можна
продовжувати. Особливо цікавила Драй-Хмару діяльність французької групи
“Парнас”, яка вважається всесвітньо відомим взірцем політичне
незаангажованої літератури. Звичайно, такі уподобання поета дратували
багатьох у ті аж надто заангажовані часи, а тим більше у колишній
провінції колишньої Російської імперії.
Як на мене, то не випадково останньою краплею, яка вирішила його долю,
був переклад саме французького поета-символіста Стефана Малларме:
Краси пречистої безсмертний гордий син,
Ударом п’яних крил чи ти розіб’єш нині
Забуте озеро, де покриває іній
Прозорий зльотів лід, що не дійшли вершин?
О лебедю, згадай, ти був і є один
Прекрасний, та дарма змагатися в пустині:
Ти в пісні не сказав, в якій це жить країні,
Як мертвої зими засяє сонний сплін.
Ти шиєю струснеш білясту агонію,
Одкинеш безміру просторів цих стихію,
Але не жах землі, що крила полонив.
І як мара в імлі леліє сяйвом срібним,
Холодним сном зневаг навік себе ти вкрив,
О лебедю, в своїм вигнанні непотрібнім!
(Сонет “Лебідь”, переклад 1928 p.)
Майже одночасно, натхнений цим перекладом, Драй-Хмара пише й присвячує
друзям-неокласикам сонет, що міцно закріпив за ним ярлик
“інакомислячого”:
ЛЕБЕДІ
Присвячую своїм товаришам
На тихім озері, де мліють верболози,
Давно приборкані, і влітку, й восени
То плюскоталися, то плавали вони,
І шиї гнулися у них, як буйні лози.
Коли ж дзвінкі, як скло, надходили морози
І плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни, –
Плавці ламали враз ті крижані лани,
І не страшні для них були зими погрози.
О ґроно п’ятірне нездоланих співців,
Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,
Що розбиває лід одчаю і зневіри.
Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття
Веде вас у світи ясне сузір’я Ліри,
Де пінить океан кипучого життя.
(1928)
Друзі попереджали Драй-Хмару: не друкуй цього сонета. Ні, не послухав.
Що тут почалось! Так, значить, ви, громадянине Драй-Хмаро, а також
Зеров, Рильський, Клен і Фили-пович – це лебеді? А жити таким
вишукано-красивим і теп-лолюбивим птахам доводиться у крижаних умовах
радянської дійсності? Ну, ви їх скоро отримаєте – крижані умови – і в
прямому, й у переносному значенні слова “крижані”. Так ви ще й –
“нездолані”? Не таких долали! Так у вас ще й спів переможний? Недовго
співати залишилось… Даремно Драй-Хмара виправдовувався: мовляв, мав на
увазі п’ятьох поетів-французів… Класовий ворог не сховався від
пильного ока тих товаришів, яким сонет присвячений не був. До арешту
залишалося ще п’ять років, але “ордер” був уже виписаний…
Так за що ж Драй-Хмара загинув у таборах? Лише за те, що покохав слова
він “повнодзвонні, слова п’янкі, які глухі віки пролежали у глибині
бездонній”. Що був одним “із лебедів, які належали до Грона п’ятірного
нездоланих співців…”
Та хіба цього – мало?
Рекомендована література
1. Безсмертні: Збірник спогадів про М. Зерова, П. Филиповича, М.
Драй-Хмару. – Мюнхен: Ін-т літератури ім. Михайла Ореста, 1963.
2. Драй-Хмара М. П. Вибране. – К: Дніпро, 1989.
3. Михайло Драй-Хмара. Вибране. – К.: Рад, письменник, 1969.
4. Юрій Клен. Спогади про неокласиків// Україна, 1990. – № 2.
За спогадами П. Василевського (див. його статтю “Так він загинув на
Колимі” в “Літературній Україні” від 2 жовтня 1989 p.), письменник у
квітні 1939 p. став на місце смертника під час одного з чергових
розстрілів кожного п’ятого в шерензі, врятувавши цим невідому молоду
людину (“З порога смерті…” – Літ. Україна, 25.07.1991).
Гречанюк С. “Колосом стигне слово…” Штрихи до портрета Павла
Филиповича //”Українська мова та література в школі”, 1988. – № 10.– С.
4
Шиболети – мовленнєві факти різного (переважно лексичного) рівня, які
відрізняють мовлення одного носія мови від загальноприйнятого,
унормованого мовлення всіх інших її носіїв; це, зокрема, узагальнююча
назва для шарів лексики з обмеженою сферою вживання: історизмів,
архаїзмів, діалектизмів, неологізмів, професіоналізмів тощо.
Юрій Клен. Спогади про неокласиків//Україна, 1990. – № 2. – С. 60.
Юрій Клен. Цит. роб. – С. 62.
Лупайте сю скалу? – Ю.К.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
