.

Культура слова в початковій школі (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
211 8202
Скачать документ

Культура слова в початковій школі

Курс української мови – важлива складова загального змісту початкової
школи, оскільки він виступає основним засобом опанування усіх шкільних
дисциплін. Основна його мета – забезпечити розвиток навичок мовлення,
навчити дітей читати і писати, сформувати певне коло знань про мову і
мовні уміння, забезпечити мотивацію навчання рідної мови

План

І. Вступ.

ІІ. Основна частина

1. Орфоепічні норми в початковій школі.

2. Правильне вживання слів української мови. Наголос.

3. Суржик та боротьба з ним.

ІІІ. Висновок.

IV. Використана література.

Вступ

У процесі початкового навчання української мови поглиблюються уявлення
школярів про навколишній світ, розвивається їхнє образне і логічне
мислення; здійснюється патріотичне, морально-етичне, етичне виховання
учнів. Навчання української мови має бути спрямоване на розвиток у
дітей, окрім загальномовленнєвих таких загальнонавчальних умінь:
організаційних, загально-пізнавальних, контрольно-оцінних. Важливо
формувати у школярів почуття відповідальності за виконуване завдання,
готовність самостійно працювати з новим, доступним за трудністю
навчальним матеріалам, дати власну думку з приводу обговорюваних питань,
обґрунтувати її.

Дуже важливо при цьому звертати увагу на культуру слова. Василь
Сухомлинський писав: „Слово – найтонше доторкання до серця, воно може
стати і ніжною запашною квіткою, і живою водою, що провертає віру в
добро, і гострим ножем, і розжареним залізом і брудом. Мудре і добре
слово дає радість, нерозумне і зле, необдумане і нетактовне – приносить
біду. Словом можна вбити і оживити, поранити і вилікувати, посіяти
тривогу й безнадію і одухотворити, розсіяти сумнів і засмутити,
викликати посмішку і сльозу, породити віру в людину зародити невіру,
надихнути на працю скувати сили душі… Зле, невдале, нетактовне,
просто кажучи, нерозумне слово може образити, приголомшити людину”.

Як бачимо, сила слова величезна. Тому дуже велику роль відіграє в житті
людини культура слова. Що ж це таке? Культура слова – це дотримання
усталених норм вимови, вміння використовувати мовні засоби за різних
умов спілкування відповідно до мети й змісту мови. Вміння точно вибирати
слово в реченні. Стеження за тим, щоб мовлення не було засмічене
словами-паразитами, русизмами, всілякими покручами. В тому й полягає, на
наш погляд, завдання вчителя формувати в своїх учнів любов до рідної
мови, а значить відповідально ставитися до вживання слів у своєму
мовленні як усному та пісенному.

Розглянемо ж нижче ці свої погляди на культуру сова в початковій школі.

Орфоепічні норми в початковій школі

Культура слова тісно пов’язана з орфоепію – сукупністю вимовних норм
літературною мовою. Засвоєння і дотримання літературних норм вимови
сприяє дальшому розвиткові культури слова, полегшує спілкування між
людьми. Тож завданням учителя перш за все самому бути взірцем оволодіння
вимовними нормами літературної мови. На будь-якому уроці звертати увагу
на вимову учнів початкової школи, а також під час перерв, екскурсій
тощо. Довести до свідомості учнів, що культура слова – невід’ємна
частина культури людини, а не тільки модний зі смаком підібраний одяг,
етикет поводження за столом, поводження в громадському транспорті і т.
п. Тож дуже важливе вправлення в правильній літературній вимові.
Розглянемо низку основних норм української літературної вимови, над
якими ми працюємо уже четвертий десяток років в умовах міста Києва:

Голосні звуки

Голосні звуки вкраїнської мови є звуками повного творення. вони
вимовляються повнозвучно не тільки під наголосом, а й у ненаголошеній
позиції.

Звук [а] вимовляється в усіх позиціях чітко, ясно, ніколи не
скорочується й не приглушується, й не переходить у інші звуки
[загладати], [шапка].

Голосний [о] вимовляється виразно як під наголосом, так і в більшості
ненаголошених позицій, він ніколи не заступається з звуком [а]: [чоло],
[вода]. Перед ненаголошеним складом з [у] або [і] звук [о] вимовляється
з деяким наближенням до [у]. Виразніший цей нахил перед складом з [у] і
менш виразний перед [і] [розумний], [кожух], [сопілка].

Звук [у] вимовляється чітко, виразно в усіх позиціях: [кучугура],
[лудина].

Голосний [і] вимовляється виразно і ясно, відповідно до його
орфографічного позначення майже в усіх позиціях: [дім], [він]. Лише в
деяких словах початковий наголошений [і] наближається у вимові до [и]
[інде], [інший], [іноді]. З наближення до [и] вимовляється також [і] в
з0акінченнях називного і орудного відмінків однини та непрямих відмінків
множини прикметників м’якої групи та порядкового числівника „третій”
[безкрайій], [безкрайіми], [третіми].

Звук [е] чітко, виразно вимовляється під наголосом: [стежка]. Вимова
його в ненаголошеній позиції, із значним наближенням до [и]: [несу].

Голосний [и] чітко вимовляється під наголосом [син], ненаголошеній
позиції з наближенням до [е]: [живе].

Приголосні звуки

Дзвінки приголосні [б], [д], [з], [дз], [ж], [дж], [г], [ѓ] у кінці
слова і в кінці складу перед глухим приголосним вимовляються дзвінко:
[хліб], [градка]. Тільки в словах вогко, легко, нігті, кігті, дігтяр
звук [г] оглушується [вохко].

Звук [в] вимовляється дзвінко, ніколи не змінюється звуком [ф]. Навпаки
в кінці слова перед приголосним та на початку слова перед приголосним
набуває більшої звучності і переходить у не складовий [у]: [уплиу].

Префікс з-, як і прийменник, перед глухими приголосними оглушується: з
хати [схати].

Префікс без- перед глухими у повільному і нормальному темпі вимовляється
як без-, к швидкому – бес-: [безпека], [беспека].

Префікс роз- перед глухими приголосними вимовляється як рос-:
[росказати].

Глухі приголосні перед дзвінкими шумними в середині слова вимовляється
як відповідні дзвінкі: боротьба [бородба].

Сполучення дз, дж вимовляється як один звук [дз], [дж].

Звук [ѓ] вимовляється в деяких словах типу ѓрунт, ѓава і т. п.

Звук [г] зустрічається в більшості випадків [голова].

Звук [л] твердий [лев] і м’який [літо].

Звук [ф] вживається в словах іншомовного походження [факт].

Шиплячі [ч], [дж], [ш], [ч] в українській мові тверді. Напівпом’якшені
вони в позиції перед [і]: [ножі].

Звук [р] постійно твердий у кінці слова і складу: [цар], [верхи]. На
початку складу перед [і], звуками [а], [о], [у], що графічно передаються
буквами я, ю та сполученням ьо, приголосний [р] вимовляється м’яко:
[рівен].

Подовжені приголосні, а також подвоєні в результаті збігу вимовляються
як один довгий звук: [об:ити], [знан:а].

В наслідок уподібнювання відбуваються такі зміни в звукосполученнях:

с+ш – [ш:]: вирісши [ви’ріш:и],

з+ш – у середині слова [жш]: вивізши [ви’віжши], на початку слова [ш:]:
зшити [ш:и’ти],

з+ж – [ж]: зжовкнути [ж:оўкнути],

з+ч – у середині слова [жч]: безчесний, [бечжчeсний], на початку слова –
[шч]: [шчи’стиў],

з+дж – [ждж]: з джерела [жджеиреилa],

ж+с’ – [з’с’]: звaжся [звaз’с’а],

ш+с – [с’:]: милуєшся [миелyйес’и:а],

х+с’ – [ц’с’]: не морочся [мороц’с’а],

ж+ц’ – [з’ц’]: на смужці [смyз’ц’і],

ш+ц’ – [с’ц’]: на дошці [дoс’ц’і],

ч+ц’ – [ц’]: у хусточці [хyстоц’:і],

д+ж – [джж]: відживати [в’іджжиевaти],

д+з – [дз]: відзвук [в’ідзвук],

т+с – [ц]: братство [брaцтво],

т+ц – [ц:] коритце [кори’ц:е],

т+ч – [ч:]: квітчати [кв’їч:aти],

т+ш – [чш]: багатший [багaчший].

При вимові відбувається також спрощення в групах приголосних:

нт +ст – [нст:] агентство [агeнство],

нт+ськ – [н’с’к]: студентський [студeн’с’кий],

ст+ськ – [с’к]: туристський [тури’с’кий],

ст+ц’ – [с’ц’]: артистці [арти’с’ц’і],

ст+ч – [шч]: невістчин [неив’шщчи’н],

ст+д – [зд]: шістдесят [ш’шздеис’ат],

ст+дс – [с:]: шістсот [ш’іс:от].

Правильне вживання слів української мови

Частенько вживати слова не в тому випадку, де їх потрібно вживати. Що
мається на увазі? Наприклад, дієслово „відкривати”. В українській мові
вживають помилково у випадку: відкривати двері, відкривати книжку,
відкривати очі, відкривати пляшку соку, а слід: відчиняти двері,
розгортати книжку, розплющувати очі, розкорковувати пляшку соку. Це
збіднює мовлення. Тому ми серйозно ставимося до мовлення дітей. А коли
продовжити випадок зі словом „відкривати”, коли ж його вживати? Коли це
не вимагає фізичних зусиль: відкривати олімпіаду, відкривати конкурс,
відкривати Америку тощо.

Петрик мішає мені, – кажуть діти. Ні, він не мішає, а заважає. А Петрик
мішає борщ в своїй місці.

Оленко, ти путаєш відповіді в таблиці множення. Путати можна, наприклад,
коня на пасовисько, щоб він далеко не побіг. А відповіді – плутати.

Андрій стер дошку. Дошку не стирають, а витирають.

,

.

|

~

e

e

.

~

e

??:?Здоровий хлопець, а ображає малюка, а треба: хлопець великий, а
ображає малюка.

Мін папа – лікар. В українській мові це слово має два значення: папа –
хліб, папа – найвища посада в католицькій церкві. Отже, мій тато
(батько) – льотчик. Мамо, дай шматочок папи. Папа Іван був дуже мудрим.

Таких прикладів можна навести безліч.

Я полічив зуб і прийшов до школи. В даному випадку: я полікував зуб і
прийшов до школи. А полічив зошити, книжки, це рівнозначний синонім до
слова „порахував”.

Ми вірно розв’язали задачу. А треба: ми правильно розв’язали задачу. А
вірно можна дружити вірно можна любити.

Любий зошит в клітку підійде для виконання цієї роботи. Не любий зошит,
а будь-який. слова ж „любий” в літературній українській мові не існує.

Я вчуся в музикальній школі, а треба: я вчуся в музичній школі. Мій брат
поступив до коледжу, а треба: мій брат вступив до коледжу.

Рахую, що треба про цей вчинок однокласника розповісти всім. А треба:
вважаю, що треба про цей вчинок однокласника розповісти всім.

У мене, на жаль, ця помилка зустрічається часто, а треба: у мене, на
жаль, ця помилка трапляється часто.

Андрійко толковий учень, а треба: тямущий, розумний учень. Коли ми
виростемо, то будемо здавати екзамени до університетів, а треба: коли
ми виростемо, то будемо складати екзамени до університетів. Максиме,
докажи свою думку, а треба: Максиме, доведи свою думку. Переверни
сторінку, а треба: перегорни сторінку.

Хочеться кілька слів сказати про наголоси.

Починаючи з екранів телевізорів і закінчуючи школою, часто можна почути:

„разoм”, а треба „рaзом”,

„читання”, а треба „читaння”,

„чергoвий”, а треба „чергови’й”,

„кілoметр”, а треба „кіломeтр”,

„сантиметр”, а треба „сантимeтр”,

„мілі’метр”, а треба „мілімeтр”,

„дoбуток”, а треба „добyток”,

„oзнака”, а треба „ознaка”,

„прeдмет”, а треба „прeдмет”,

„випaдок”, а треба „ви’падок”,

„завдання”, а треба „завдaння”,

„кілька точoк”, а треба „кілька тoчок”,

„кулькoва рyчка”, а треба „кульковa рyчка”,

„грошeй”, а треба „грoшей”,

„кoтрий”, а треба „котри’й”,

„пoмилки” „пoмилок”, „на пoмилках”, а треба „помилки”, „помилoк”, „на
помилкaх”,

„заклaдка” (в книжці), а треба „зaкладка”,

„всьoго”, а треба „всьогo”,

„середин’а”, а треба „серeдина”,

„ідeмо”, а треба „ідемo”,

„лeгкий”, а треба „легки’й”,

„нoвий”, а треба „нови’й”.

Суржик та боротьба з ним

Сотні невольничих літ, упродовж яких знищували культуру українського
народу, десятиліття панування тоталітарної системи, коли все робилося
для того, щоб „злилися нації”, щоб витворилася універсальна мова,
спричинили деформацію усіх сфер життя великого європейського народу.

Тривале фізичне та духовне насильство над усім, що стосувалося українців
як нації, призвело до відчуження народу від власної культури;
переривалися традиції, руйнувалися віками формовані норми.

Великої наруги зазнала мова, що є невіддільною ознакою нації, одним із
найістотніших чинників її самовиявлення і світосприймання, важливим
показником її життєздатності й духовності. Українську мову офіційно
забороняли (укази Петра І, Валуєвський циркуляр, Ємський указ),
оголошували придуманою німцями, вважали діалектом російської чи
польської мов, дивилися як на „хлопську”, призначали її тільки для
„домашнього вжитку”. Її свідомо принижували, не допускали у сферу науки,
техніки, на фабрики, заводи, до армії, в спорт – до тих сфер, що важливі
для функціонування та повноцінного життя національного організму.
Тоталітарна система поглинала достоїнство людини, нації. Проводила не
тільки геноцид. Заплановані були не лише голодомори, фізичне знищення.
Щодо української мови планово проводився лінгвоцит. Розхитувалися її
мікросистеми, втрачалася її імунна систем збереження стійкості норм.
Мова втрачала природну якість, натомість, утворювалась така її якість,
яка мала б демонструвати „злиття” українців з рештою націй перетворення
їх у “Совєтську” супернацію.

Витворився своєрідний рідновид мови, який дістав назву суржик. Слово
„суржик” давно відоме в Україні. Суржиком називали мішанину зерна –
жита, пшениці, ячменю, вівса, а також муку з такого зерна; це були не
першосортне зерно та низького сорту мука. На означення суржика
поширилися сполучення „недорікуватий суржик”, „убогий суржик”.
Безперечно, є свої закони розвитку контактуючих мов, у тому числі
української та російської. І коли людина вводить у своє мовлення слова і
словосполуки іншої мови, не руйнуючи граматичної основи, фонетичних
особливостей української, оберігає її красу, користується її невичерпним
лексичним і фразеологічним багатством, то такий процес природний і не
викликає заперечень. Однак, довільно змішуючи слова української та
російської мов відмінюючи слова і сполучаючи їх за зразком російської,
творячи фрази всупереч моделям рідної мови її носій мимоволі стає
„напівповним”, приймає мовний покруч. Ще Шевченко відкидував чуже, те,
що пливе на поверхні російської літератури – „Матрошу”, „Парашу, радость
нашу”, яке майже підсвідомо приймає і робить своїм зусифікований
українець, застерігав від цього. Не приймав „перековерзених” слів
високоосвічений Панько Куліш. Про загрозу від мовного сурдина говорили
Антонечко-Давидович, Максим Рильський, Василь Сухомлинський та багато
інших видатних діячів нашої культури.

Мішаниною двох мов – української та російської – говорить частина
людності України, хоч загальновизнано, що користуватися сумішшю з двох
мов – це одне з найтривожніших явищ загальнопедагогічного характеру.
Скалічена мова отупляє людину, зводить її мислення до примітива. Адже
мова виражає не тільки думку. Слово стимулює свідомість, підпорядковує
її собі, формує. Суржик в Україні є небезпечним і шкідливим, бо
паразитує на мові. що формувалася упродовж віків, загрожує змінити мову,
як прийняв Тарас Шевченко, показавши світові її красу й силу, плекали
Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, записуючи її
„нестертий слід … самостійно між культурні мови”. Фонетична розкіш,
лексичне та фразеологічне багатство, синтаксична гнучкість, величезні
словотворчі можливості дістали загальне визнання 1934 року у Парижі на
всесвітньому конкурсі краси мова, де українська посіла третє місце (на
першому – французька, на другому – перська).

Мова – неоціненний скарб народу, найповніший літопис його духовного
життя. У її глибинах – філософський розум, витончений естетичний смак,
багато справді поетичного чуття, сліди праці дуже зосередженої думки,
сила надзвичайної чутливості до найтонших переливів у явищах природ рию
багато найсуворішої логіки, високих духовних злетів. Виховувати в собі
повагу до мови, якою розмовляєш, – це передусім, шанувати себе, виявляти
повагу до народу, його історії, культури. Це – дисциплінувати мислення і
волю тренувати пам’ять. Над цими проблемами в початковій школі ми
працюємо багато літ. Адже переконані, що любов можна виховувати лише
любов’ю, а не тільки обов’язком. Наше телебачення – це головний біль.
Головний біль не тільки тому, що звідти пропагуються не тільки
насильство, зло, секс в найгидотнішому прояві, гроші як вершина мрії, а
й тому, що в більшості – неповага до української мови. Крутиться з ранку
до вечора реклама, а в ній в українському тексті – „гаряча кружка”,
„творожок”, „донькa”. А оскільки діти, на жаль, дуже багато сидять за
телевізором ці слова закарбовуються в їхній свідомості. Тому обов’язково
ми говоримо, що не „кружка”, а „кухоль”, не „творожок”, а „сирок”.

Висновки

Отже, культура слова – це справа всіх, хто любить Україну. Український
народ упродовж усієї нелегкої історії творив і плекав рідну мову. Митці
слова відшліфовували кожну грань, щоб піднести нашу мову до рівня
найрозвиненіших мов світу. Але залишитися на вершині вона зможе тільки
тоді, коли ми й далі берегтимемо її як найцінніший скарб, пильнуватимемо
її норми. Дбатимемо про те, щоб єдиний народ мав єдину мову. Тому в
початковій школі слід серйозно ставитися до культури слова, бо культура
мови – це культура думки, це пам’ять про наших далеких предків, це те,
без чого не може існувати нація.

Література

1. Програми для середньої загальноосвітньої школи 1-2; 3-4 класи. – К.,
2003 р.

2. Савченко О. Дидактика початкової школи. – К., 1997.

3. Антонечко-Давидович Б. Як ми говоримо.- К, 1991.

4. Пономарів О. Культура слова. – К., 1999.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020