Культорологічний аспект змісту національної освіти України (реферат)

Реферат на тему:

Культорологічний аспект змісту національної освіти України

Українська держава вступила в епоху постіндустріального та
інформаційного суспільства, яке висуває перед людством у ХХІ столітті
нові проблеми, що не може не відбиватися на стані розвитку освіти, яка
потребує суттєвого оновлення і реформування. Як зазначено у важливому
державному документі «Стратегія реформування освіти в Україні»,
розробленому за підтримки Програми розвитку Організації Об’єднаних Націй
і виданому Міністерством освіти і наук України, «зміст освіти сьогодні
не достатньо відповідає потребам суспільства та ринку праці, не
спрямований на набуття необхідних життєвих компетентностей» [2, с.13].
Саме компетентнісно-орієнтований підхід до формування змісту освіти став
концептуальним орієнтиром шкіл за рубежем. Тому Україна, яка зазначено у
Національній доктрині розвитку освіти України, «забезпечення доступності
здобуття якісної освіти протягом життя для всіх громадян та подальше
утвердження її національного характеру» [3, с.12]. Нині відбувається
переорієнтація на новий тип гуманістично-інноваційної освіти, її
конкурентності в європейському та освітніх просторах, виховання молоді.
що буде захищеною на ринку праці, здатної роботи особистісний
духовно-світоглядний вибір, матиме необхідні знання, вміння, навички, що
трансформуються у життєві компетентності. Отже, енциклопедичний підхід
до навчання і виховання молоді переходить у компетентнісний. Тому
найбільш актуальними стають проблеми виховання підростаючого покоління,
підготовка його до життя.

Останнім часом у зв’язку із входженням України в Болонський процес
починають говорити про глобалізацію українського суспільства в
європейський культурний простір. Але процес глобалізації не забезпечує і
не нівелює розвиток етнічних і національних особливостей народу а,
навпаки, стримує всебічний розвиток етнічного і національного у кожній
культурі. Науковці, аналізуючи перспективи розвитку світових
цивілізацій, прогнозують у ХХІ столітті звертання інтересу до етносів та
їхніх культур, поворот у постіндустріальному та інформаційному
суспільстві до людинознавчого аспекту пізнання світу. Як зазначає
науковець Л.Такар, в умовах наростаючої глобалізації в національних
державах починає діяти тенденція, спрямована на захист свого
етнокультурного і мовного простору [12].

Отже, вступаючи у Болонський процес, ми повинні дбати не лише про
застосування і запозичення найпередовіших культурно-освітніх технологій
Європи, адже Болонський процес – «це не просте копіювання, не стирання
національних традицій, а запозичення кращих рис з однієї систем освіти і
перенесення їх на свої національні терени… Одночасно необхідно внести
у європейську скарбницю свої, українські самобутні національні і
загальнолюдські культурні, освітні, технологічні цінності», — зазначає
дидакт О.Савченко [9, с. 117]. Таким чином, не глобалізація, а
заглиблення у самобутні національні корені своєї освіти має бути
пріоритетним у розбудові освітньої системи України.

Отже, будівництво національної школи залишається стратегічним напрямом
розвитку нашої освіти у ХХІ столітті. Це чітко визначено і в
Національній доктрині розвитку освіти України, прийнятій у 2002 році.
Але ми якось боязко говоримо про будівництво національної школи в
Україні, в основі функціонування якої має бути національна ідея,
формування національної свідомості підростаючого покоління, його високих
громадянських почуттів. Вважаємо, що це питання є досить актуальним в
освіті. Над ним розмірковує відомий педагог, директор Українського
гуманітарного ліцею КНУ ім. Тараса.Шевченка Галина Сизоненко: «…
виросло кілька поколінь, повністю відчужених від української духовності.
більше того, вони не знають і не шанують українську виросло кілька
поколінь, повністю відчужених від української духовності. більше того,
вони не знають і не шанують українську історію, звичаї, мораль свого
народу, бо українські національні традиції зникли зі способу життя, зі
шкільної освіти і виховання. Виживе найсильніший – ось девіз, який
безкінечно насаджується як норма сучасного життя, що ні до духовності,
ні до моралі, ні до історичного смислу державно-національного життя
відношення не має» [10, с.106]. Тому вважаємо, що виховання юного
покоління на багатих культурних цінностях українського народу має
першочергове значення.

Пріоритет національного виховання у сучасній школі чітко визначив
Президент В.Ющенко у своєму виступі в Полтаві на травневому освітньому
форумі 2005 року та в Указі від 4 липня 2005 року «Про невідкладні
заходи щодо забезпечення функціонування та розвитку освіти в Україні»,
закликавши до «докорінного поліпшення виховної роботи з дітьми,
учнівською та студентською молоддю на основі традицій і звичаїв
українського народу, вивчення його історичної та культурної спадщини,
формування у підростаючого покоління високої патріотичної свідомості…»
[7, с. 24].

Про це ж говорив і Міністр освіти і науки України С.Ніколаєнко у своїй
доповіді «Освіта і інноваційному поступі суспільства» на підсумковій
колегії МОН України 17 серпня 2006 року, окресливши нові завдання
сучасної школи, серед яких — «виховання гідного громадянина своєї
країни, який усвідомлює сою належність до неї та пишається цим, розуміє
свою землю, мову і культуру, дбає про її поступ і готовий до оборони її
від чужих посягань» [4].

Ці проблеми не нові для нашого суспільства. Їх теоретичне і практичне
обґрунтування розробили у ХІХ та на початку ХХ ст. класики нашої
педагогіки – К.Ушинський та С.Русова, проголосивши ідею народного
виховання, яка формує національну психологію людини [13, с.268]. Так,
Софія Русова підкреслювала, що потрібно пов’язувати виховання з
історичними традиціями свого народу, дитина зможе по-справжньому
поважати культурні і національні здобутки інших народів, якщо вона
глибоко проникає в духовну скарбницю свого народу [8, с.218]. Ці
міркування наших відомих педагогів мають велике актуальне значення для
розбудови сучасної школи України.

Зупинимося на одній із важливих сучасних освітніх проблем – забезпечення
культурологічного /українського/ аспекту змісту національної освіти в
Україні.

Кінець 80-х – початок 90-х років ХХ ст. став новим етапом у
функціонуванні освітньої системи України. Позбавившись впливу
тоталітарної системи, Україна почала розбудовувати незалежну державу.
З’явились нові віяння в українській освіті, що пов’язані з призабутими
народними традиціями. Саме тоді в навчальних планах шкіл з’явився новий
предмет – народознавство, який з відкриттям Науково-дослідного інституту
українознавства переріс в українознавство. Почали викладатися такі уроки
українознавства і в Сквирському ліцеї. Вони перетворились у справжні
свята, на них діти разом з учителями відкривали для себе скарби рідної
призабутої культури. У школах з’явилися вишиті рушники, відкривалися
світлиці, учні заспівали народних пісень.

У 1995 році на колегії Міністерства освіти, коли обговорювалися
концептуальні засоби гуманітарної освіти України, було прийнято важливу
постанову про обов’язкове введення у школах інтегрованого курсу
«Українознавство», а в 1998 році Кабінет Міністрів своєю постановою
затвердив цей навчальний предмет в Державних освітніх стандартах.

Українознавство – це не звичайний навчальний предмет, а інтегрований
курс, який використовує здобутки всіх гуманітарних, суспільних та
природних наук і відіграє вирішальну роль у формуванні національної
самосвідомості школярів. Він дає систему знань про Україну і світове
українство в їх цілісності, на що не спроможний жоден предмет у школі.
Він є філософією буття українського народу, «архітектором держави», як
підкреслює академік П.П.Кононенко. Отже, зазначений предмет повинен
викладатися окремим у всіх класах, а українознавчий аспект повинен
пронизувати викладання усіх предметів у школі [1, с.10]. Українознавство
стало філософією освітньої системи багатьох навчальних закладів в
Україні. Приємно було спостерігати, як представники обласного інституту
післядипломної освіти педагогічних кадрів піднесли на ХІV Міжнародному
компресі «Українська освіта: стан, проблеми, перспективи в Україні і в
освіті» (жовтень 2006 р.) Міністру освіти і науки України С.Ніколаєнко
розкішно оформлену книгу «Українознавство в системі освіти Буковини». В
Українському гуманітарному ліцеї при Київському національному
університеті ім. Тараса Шевченка (директор Г.С.Сизоненко), де
українознавство стало основою навчально-виховного процесу, успішно
запроваджується найновіші освітні інноваційні технології. А заслужений
учитель України, директор Львівської української гімназії Галина
Лопушанська з болем розповідає про те, що наші діти більше знають про
Малайзію чи Бермуди, ніж про українську культуру. Тому вони в гімназії
зберегли викладання українознавства, бо воно дає учням всебічні знання і
виховує дитину [2, с. 149 — 150].

Але, як не дивно, цей предмет поступово став зникати з Державних
освітніх стандартів, базових навчальних планів і зовсім не згадується у
Державному освітньому стандарті для 12-річної школи (5 – 12 класи). Не
відцуралися його лише учителі — ентузіасти в різних областях України,
керівники навчальних закладів, які розуміють важливість цього предмета
для формування творчо розвиненої особистості, національної свідомості
учнів та розвитку української національної школи. Переконливу крапку у
надуманих дискусіях про цей предмет поставив історик-науковець Л. Токар
у статті «Українознавство в системі наук і навчальних дисциплін» на
сторінках газети «Освіта України» в 2003 році [12].

gdo

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *