Формування духовного світу особистості в умовах
поліконфесійного суспільного середовища
Автор: Колісник Юрій Григорович
Місце роботи: Зеленодібрівський НВК «Загальноосвітня школа І-ІІ ступенів
– дошкільний навчальний заклад»
Посада: вчитель історії
Адреса: 19526 Черкаська область, Городищенський район,
село Зелена Діброва
Телефон: 31-4-57
Специфікою людського існування є його духовність. В
філософській науці остання розглядається як похідне від матеріального
життя людей.
Для здійснення життєдіяльності людина має володіти певними
знаннями, відповідною емоційністю, моральністю, політико-правовою
орієнтацією, світоглядом, Ці якості культивуються в людині формами
суспільної свідомості.
Звичайно, соціальний суб’єкт володіє значно більшою кількістю
якостей, необхідних йому для діяльності, але кожна з них створюється
сукупною дією різних форм суспільної свідомості. Кожна форма фіксує в
собі різні умови діяльності. Загалом же вся сукупність форм відтворює цю
діяльність у цілісності. Це забезпечується як специфікою кожної форми,
так і їх взаємодією.
В кожному акті людської діяльності наявні всі її компоненти:
пізнавальний, емоційний, регулятивний, світоглядний. І хоча поділ праці,
а отже, й людської діяльності створює можливість існування відносно
самостійних і відокремлених форм суспільної свідомості, а також видів
діяльності щодо їх відтворення та використання, їхня вихідна єдність не
може не братися до уваги. Ця єдність знаходить своє вираження в кожній
формі суспільної свідомості і своєрідно проявляється в їх взаємодії на
різних етапах у відповідності з потребами суспільно-історичної практики.
Функції форм суспільної свідомості взаємно доповнюють одна одну.
Найповніше це проявляється під час співвіднесення таких форм, як
мораль і мистецтво, мистецтво і наука, політична свідомість і філософія
тощо. В процесі цієї взаємодії власна функція форми суспільної
свідомості набуває інтегрованого характеру. Наприклад, виділяючи
відтворення людської чуттєвості як основну функцію мистецтва, треба
враховувати, що йдеться про виховання ідейного та морального змісту
почуттів, їх світоглядної орієнтованості.
Можливе й таке взаємопроникнення форм одна в одну, за якої функції
однієї форми починають реалізуватися через іншу, Наприклад, для
поширення світоглядно-релігійних ідей досить широко використовується
мистецтво. Ці ідеї часто знаходять своє вираження в музичних і
літературних
творах: мистецтво нерідко вирішує пізнавальні задачі і т. ін. Слід
пам’ятати
про необхідність брати до уваги передусім власні функції кожної форми, а
не
розглядати допоміжну функцію як основну. Такі прорахунки мають місце
тоді, коли, наприклад, абсолютизується пізнавальна функція мистецтва, і
воно розглядається як засіб пізнання, коли набутком виключно релігії
вважаються всі естетичні та моральні досягнення людства, коли наука чи
філософія починають виконувати функції політичної ідеології.
Суспільне життя людей породжує суспільні цілі. Вони реалізуються в
сфері матеріального виробництва, політиці, стосуються наукових досягнень
тощо.
Людство довгий час було носієм ілюзій про можливість адекватно
сформульованих цілей глобальних соціальних перетворень.
Можливість моделювання виробничого процесу, технологічних
вдосконалень і т. п. екстраполювались на соціум в цілому. Спочатку
недосяжність глобальних цілей пояснювалась недостатністю відповідних
знань. Зазнані людством катастрофи останніх, а також більш глибоке
розуміння людської буттєвості привели й до теоретичних висновків про
принципову неспроможність людства до цілеспрямованих глобальних
перебудов суспільства.
Ця ситуація призвела до певної духовної кризи сподівань на щасливе
майбуття, яке в кінцевому рахунку здатне побудувати людство, що
супроводжується двома протилежними висновками, які сьогодні побутують в
суспільній свідомості. Перший з них, пов’язаний з песимістичними
міркуваннями про приреченість будь-яких прояснень суспільного
майбутнього, його принципову невизначеність і відкрите ірраціональне
спрямування, другий — з воскреслими надіями на силу раціональності,
впевненості в необхідності більш глибокого раціонального обґрунтування
цілей, свідомої побудови прийдешнього. В даному разі маємо справу з
крайнощами, дуже типовими для розвитку суспільної думки.
Очевидно, ідея про непідвладність майбуття людства раціонально
A
Ae
r
A
Ae
1$`„®
1$`„1/2
цілком слушна. Невизначеність
суспільного розвитку значною мірою пояснюється його індивідним началом.
Таїна індивідної буттєвості настільки глибока, що індивідні флуктуації
духу
не можуть бути адекватно передбачені, і будь-які суспільні цілі
деформуються індивідними відхиленнями від передбачень вчених, політиків,
наприклад, злочинними намірами і т. п.
Саме тут з’являється новий ракурс в розумінні суспільних ідеалів, які
визначались переважно як кінцева ціль діяльності, що має лише певні
особливості формування і функціонування в суспільстві. Ідеал є почасти
протилежність цілі, він наділений компенсаторною здатністю подолання її
обмеженості.
Піднесення суспільства на вищі щаблі розвитку не виключає наявності
традиційних форм трансляції духовності.
Освіта і виховання є суспільно організованими системами долучення
індивіду до духовності, а також інших форм його соціалізації, але
обов’язковою умовою їх функціонування є активність самого суб’єкту,
вибірковість і свідомий характер його діяння.
Завдяки освіті здійснюється піднесення до всезагальності, тобто індивід
виходить за межі індивідуально набутого досвіду, безпосередньої
природної
заданості свідомо долучається до здобутків культури, науки. Теоретична
освіченість дозволяє долати обмеженість індивідного існування.
Освіта передбачає культивування особистісних задатків, їх, так би
мовити, вирощування, вона орієнтує на формування особистого ставлення до
усталених позицій науки, моралі і т. п. Загальна сутність людської
освіти
полягає в тому, що людина робить себе в усіх вирішеннях духовною
істотою.
Система освіти має розгалужену мережу суспільних інституалізованих
форм для здійснення своєї функції. Це школи, інститути, університети і
інші
учбові заклади, що існують в цивілізованих суспільствах. В них
вирішуються
завдання навчання і виховання підростаючого покоління. До речі, виховна
система виходить за межі цих інституалізацій. Вона здійснюється в
процесах
будь-якого людського спілкування на підставі виховних засад, сформованих
даним суспільством і має на меті інтеграцію індивіду в ті суспільні
відносини,
носієм яких він являється.
Кожна епоха виробляє не тільки відповідну їй систему освітніх і
виховних закладів, але й певні освітньо-виховні принципи.
Впродовж сторіч в цивілізованому світі вони базувались на передачі
знань, вмінь, набутих суспільством, на інформаційній насиченості і
знанієвій
наповнюваності індивіда.
Освітньо-виховна система потребує перебудови на новій суб’єктній
парадигмі, що в кінцевому рахунку спрямована на формування індивіду
здатного до більшої міри духовної самовизначеності і свободи діяння.
Духовний світ особистості значною мірою формується під впливом
традицій, освіти, виховання , ідеології, різноманітних каналів
інформації.
Надмірні соціологізаторські тенденції в поясненні людини по суті зводять
її
духовність до наслідків цих впливів. Діалектико-матеріалістичне вчення
суттєво доповнює цей зв’язок причетності людини до праці, діяльності,
через
призму, набуваючи адекватного виразу. Таким чином особиста участь в
праці, діяльності в цілому, соціальний статус є визначальними щодо
сприйняття духовного впливу і його відповідної трансформації в духовний
світ індивіду.
Це слушне, але не вичерпуюче пояснення, і воно власне не виходить за
межі соціологізаторської інтерпретації людини. Виявляється, що людина
здатна прямувати «зовсім не туди, куди штовхають її економічні інтереси,
залізний закон заробітної плати, конфлікт базису і надбудови , рушії
вигадані у вік пари і електрики. Щось лежить в ній на дні душі, що
випадає в осадок після всіх соціологічних дистиляцій.»
Суть в тому, що в надрах людської душі здійснюється процес
індивідуалізації і народження духу, і якими б значимими не були для
нього
зовнішні духовні впливи через канали соціалізації, соціальний статус і
трудову спеціалізацію особистості, її духовний світ, і її душа є в
кінцевому
рахунку породження внутрішнього енергетичного потенціалу, наслідок
індивідних зусиль, прагнень, волевиявлень.
Тому індивідна духовність не може бути знищена остаточно і
цілковито, бо з нею гине самий виток людського існування.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
