Ідея народності та природовідповідності виховання г. сковороди (Реферат)

Реферат з педагогіки

1. ІДЕЯ НАРОДНОСТІ ТА ПРИРОДОВІДПОВІДНОСТІ ВИХОВАННЯ Г. СКОВОРОДИ

Григорій Савич Сковорода (1722-1794), видатний український філософ,
просвітитель-гуманіст, письменник народився в сім’ї малоземельного
козака в с.Чорнухи на Полтавщині. Початкову освіту здобув у
школі-дяківці. По закінченні сільської школи в 1738 році вступив
до Києво-Могилянської академії. В 1742 р., як вдалого співака,
його відібрали для навчання та співу у придворній хоровій капелі.
Проте інтерес до життя та навчання у Києво-Могилянській академії
переважили, і, симулюючи хворобу горла, у 1744 році він повертається до
Києва. Загалом юнак виявився здібним до наук і особливо до мов.

Його формування як студента здійснювалося під впливом професорів
академії, зокрема Симона Тедорського, Варлаама Лащевського, Георгія
Кониського та ін. Отже, до 1750 року юний Сковорода скінчив клас
піїтики, риторики, філософії й прослухав дворічний курс богослов’я. У
1750 р., як церковний служитель, у складі Токайської комісії для
заготівлі вин для царського двору (на чолі з генералом Г.Вишневським),
він відбув до Угорщини. Зазначимо, що Києво-Могилянська академія у ті
роки давала ґрунтовні знання. Кращі її професори ознайомлювали студентів
з передовими досягненнями світової науки.

Очевидно, саме це спонукало допитливого Г.Сковороду залишити експедицію
і таємно пішки мандрувати Європою. Він без : усяких коштів відвідує
Угорщину, Італію, Німеччину, Польщу. Природно, майбутній вчений
прослуховує курс наук у Віденському, Тарнівському. Краківському
університетах (зокрема, у Галле він вивчав філософію у Вольфа).

/ 3 1752 р. Сковорода розпочинає педагогічну діяльність у
Переяславському колегіумі як викладач поезії. Він вносить до власного
підручника «Рассуждение о поєзии и руководство к исскуству» чимало
новацій. Це звичайно не сподобалося Переяславському єпископу, котрий
звільняє Сковороду з посади викладача. …

Після звільнення Сковорода працює домашнім вчителем, навчаючи сина
поміщика В. Тамари. Деякий час педагог працює у архівах Києво-Печерської
лаври, а також у Сергієвській лаврі (Підмосков’я).

З 1759 по 1769 рік Сковорода працює викладачем Харківського колегіуму.
Він викладає поетику, синтаксис, грецьку мову і курс «благонравності».
Останній курс Сковорода читає принципово по-новому. Для цього він
підготував підручник «Начальная дверь ко христианскому до6ронравию”.
Природно, цю цей його курс не був підтриманий церковниками і він був
звільнений за вільнодумство.

З цього часу Сковорода деякий час працює добровільно з найкращими
студентами Харківського колегіуму у позанавчальний час у монастирських
садах (на околиці м. Харкова). Пізніше, майже чверть віку, він мандрує
лівобережною Україною, навчаючи при цьому простий український люд.

Першу збірку «Сад божественних пісень» він написав у 50-ті роки.
Пізніше, мандруючи Слобожанщиною, він зібрав багатий матеріал для
власної творчості. Саме в цей час були створені його основні
філософські, педагогічні та літературні твори — трактати, діалоги та
притчі. Створені у різні роки байки були об’єднані у 1774 році в збірник
«Басни Харковськія».

Будучи вже немічним, останні роки свого життя Сковорода провів у маєтку
свого єдиного і вірного друга, екс-віце-генерал-губернатора Харківської
губернії М. Ковалинсьского у с. Іванівці. Він, як свідчать матеріали
листування з М.Ковалинським, розмірковував над «Біблією». Помер він 9
листопада 1794 р. і похований в селі Іванівці на Харківщині (нині с.
Сковородинівка Золочівського району). У наші дні у бувшому маєтку
М.Ковалинського знаходиться музей Г.С. Сковороди.

Г. Сковорода зробив істотний внесок у скарбницю вітчизняної культури.
Крім знань філософії, іноземних мов, літератури, тодішньої педагогіки,
він чудово співав, грав на скрипці, флейті, сопілці, бандурі, чудово
малював. Його багатопланова літературна, філософська, педагогічна
спадщина належить до визначних надбань прогресивної вітчизняної культури
XVIII ст.

Науково-педагогічні погляди українського мислителя формувалися під
впливом історичної епохи XVIII століття, яку європейські культурологи
називають епохою Просвітництва. Саме у XVIII ст. на основі значних
наукових здобутків стало можливим реально, а не утопічно поставити
питання про вдосконалення людини як основи досягнення суспільного
прогресу.

Природно, що вирішальну роль у цьому зв’язку зіграли професори
Києво-Могилянської академії. Цьому сприяли також його викладацький
досвід у Переяславському та Харківському колегіумах, приватна практика
виховання дітей з багатих українських родин, а також
просвітницько-педагогічна діяльність протягом останніх 25-ти років серед
простого українського люду.

У світогляді вченого досить чіткою є тенденція, за якою вирізняються як
ідеалістичні, так і матеріалістичні елементи. Сковорода до останніх
років свого життя глибоко вивчав «Біблію» і був набожною людиною, хоча з
іронією (іноді й з презирством) ставився до церковнослужителів. Тому
ідеалістичні елементи завжди були присутніми у його поглядах. Та
слідуючи античній філософії про пізнання світу і внутрішнього духовного
стану самої людини, він у той же час є матеріалістом. Людина, за його
переконанням є частиною природи: «мікрокосмосом» у «макрокосмосі».

Загалом у педагогічних поглядах Г.Сковороди чітко відбилися тогочасні
соціальні протиріччя українського суспільства, а саме: знищення
українського козацтва, заміна українсько-• державної автономії
царсько-чиновницьким централізмом.

Проблеми виховання особистості розкриваються вченим у його праці
«Благодарний Єродій, вірші «Убогий жайворонок”, збірці «Сад божествених
пісень», байках та численних листах. Заслугою мислителя с передусім
обґрунтування ним принципів гуманізму, народності та
природовідповідності у вихованні.

Відомо, що вперше у педагогіці принцип гуманізму обґрунтовано
представниками епохи Відродження. Заслугою Г.Сковороди є те, що він
розкрив цей принцип як розуміння вихователем думок, переживань та
прагнень дитини, віру у благородне особистісне начало, та в силу
виховання. За Г.Сковородою, цей принцип реалізується лише за умови,
коли вихователь виявлятиме високу чуйність і повагу до вихованця.
Ілюстрацією успішної реалізації цього принципу самим Г.Сковородою можна
вважати той факт, що коли протягом 1764-1769 рр. він вже не працював у
Харківському колегіумі, то в монастирських угіддях передмістя Харкова
згуртував навколо себе найздібніших вихованців згаданого колегіуму. Вони
вивчали з ним різні науки, співали чотирьохго-лосі кантати самого
Сковороди і т.ін.

.Принцип народності в педагогіці, як відомо, вперше обґрунтовано
Я.А.Коменським, який на противагу середньовічній схоластиці обстоював
ідею навчання дітей рідною мовою. Однак Сковорода значно ширше трактує
поняття «народності». Вона, на думку педагога, зумовлюється всім укладом
життя, історичними умовами, мовою, культурою, кажучи сучасною мовою,
ментальністю народу.

Природовідповідність, як педагогічний принцип, обстоювали у свій час
Я.А.Коменський, Й.Г.Песталоцці та Ж.-Ж.Руссо. Останній, ідеалізуючи
дитячу природу, радив уже з двохрічного віку ізолювати дитину від
міського середовища, де, на його думку. панує моральна розбещеність, щоб
у такий спосіб, серед природи. готувати дитину до майбутнього життя. Про
різні природні задатки від народження писав у XVIII ст. К.А.Гельвецій.

На відміну від своїх попередників. Сковорода висуває ідею
«спорідненого», тобто природовідповідного виховання. Природні задатки у
людей неоднакові. Але кожна людина, на його думку, має можливість,
спираючись на них, розгорнути успішну діяльність у тій чи іншій галузі.
Мислитель вдається до такого образу. Природа, писав він, подібна до
багатого фонтана, що наповнює різні посудини до повної місткості.

За Г.Сковородою, головним для педагога є пізнання і вдосконаленню
природних здібностей кожної людини. Оскільки доля суспільства залежить
від вдалого вибору кожним його членом спорідненої діяльності відповідно
до природних здібностей та покликання, то, готуючи дітей до тієї чи
іншої діяльності, насамперед доцільно враховувати їхні нахили та
уподобання.

Виходячи з власних принципів. Сковорода у притчі «Благодарний Єродій»
писав: «Главизна воспитания єсть: 1) благо родить; 2) сохранить младое
здравие; 3) научить благодарности.

У вірші «Убогий жайворонок» та ін. творах він уточнює завдання виховання
зростаючої особистості. До них вчений насамперед відносить: 1) розумове
виховання дітей; 2) становлення їх як майбутніх трудівників (підготовка
до «спорідненої»» праці); 3) моральне виховання.

Г. СКОВОРОДА ПРО РОЗУМОВЕ, МОРАЛЬНЕ ТА ТРУДОВЕ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ

Розумовий розвиток людини, за Г.Сковородою, необхідний для пізнання
навколишнього світу і самої себе — щоб дійти до істини. Джерелом усіх
знань він вважав досвід, практику, життя. Природно, що вчений обстоював
необхідність навчання всіх дітей, незалежно від їх соціального стану.
Загалом школи мають бути рідномовними та доступними для навчання. Крім
рідномовності, вчений обґрунтовував необхідність таких навчальних
принципів, як доступність, зв’язок навчання з практикою, врахування
інтересів кожної особистості.

До змісту освіти педагог включав граматику, математику, фізику,
механіку, музику, філософію, медицину, юриспруденцію, географію,
іноземні мови, хімію, астрономію, землеробство, мораль. Чим глибше і
повніше оволодіває людина знаннями, тим більшу потребу вона відчуває у
них.

Певний інтерес становлять поради Сковороди щодо роботи над книгою.
Основою навчання Сковорода вважав наявність інтересу, бажання пізнати
нове, до чого має спонукати вчитель. Серед засобів та методів навчання
педагог виділяв лекції, доповіді, бесіди, розмови, диспути. В процесі
навчання треба, на його думку, враховувати нахили і здібності дітей,
вікові та їх індивідуальні особливості.

Заслуговують на увагу нетрадиційні форми навчання, що їх використовував
сам педагог-просвітитель. Це уроки серед природи з вихованцями
Харківського колегіуму, просвітницькі уроки серед простого люду. Щодо
останніх, то саме під час проведення таких педагог розмірковував про
право люди на свободу, щастя та гідний спосіб життя. Дещо по-новому
Сковорода використовував листування як метод навчання. В численних своїх
листах він, враховуючи яскраву самобутність й індивідуальність кожного з
своїх учнів, надавав їм конкретні поради у роботі з книгою, із ї питань
самоосвіти та самовдосконалення.

Сковорода одним з перших в українській педагогіці звсрш ється до
особистості вчителя. На його думку, вчитель мас пасам перед дбати і
сприяти розкриттю та формуванню .у процесі п;> вчання природних нахилів
та можливостей дитини. Важливим у цьому зв’язку с його положення про
взаємоповагу і дружбу між учителем і учнем.

Вчитель, вихователь має бути нерозривно пов’язаний з народом. Учитель —
це дбайливий садівник, який, активно втручаючись у природний хід
розвитку вихованця, веде його по наперед наміченому шляху. Але для того,
щоб педагог добре виконувач свої обов’язки, він сам повинен мати
«спорідненість» до вчительської діяльності, до місії наставника молоді.

Зазначимо, що й сам Сковорода був у свій час прекрасним вчителем,
чудовим майстром бесід на різноманітні моральні теми. У викладанні в
Переяславському та Харківському колегіумах, у бесідах з простими
селянами, в листах до учнів і друзів просвітитель показав високі зразки
логічного, вдумливого й дієвого переконання.

До вчителя мислитель ставив великі вимоги: насамперед глибокі знання,
відданість своєму народу, гуманність, повагу до тих, кого він навчає,
здатність переконливо володіти словом, терплячість, безкорисливість та
ін.

Спираючись на народне розуміння праці, педагог обстоював необхідність
підготовки дітей до «спорідненої» трудової діяльності. За його
переконанням, краще бути талановитим бондарем, ніж бездарним
письменником. Природно, що в праці людина з найбільшою повнотою реалізує
свої можливості, приносячи найбільшу користь суспільству. Саме через
працю реалізується моральне самовдосконалення людини. За Г.Сковородою,
успіх у діяльності людини зумовлюється не лише її здібностями, а й
такими якостями, як працьовитість, терплячість, вміння яолодіти собою,
поміркованість, доброчесність, справедливість, доброзичливість,
вдячність, скромність, бадьорість духу («кураж»), а також гуманізм та
милосердя.

Моральне виховання має спиратися на відзначенні подяки. «У подяці
заховалося всяке благо як вогонь і світло причаїлося в кремені. Вірую і
сповідаю. Бо хто зможе покласти руки на чуже, якщо раніше не загубить
вдячність, як вдовольняється власним своїм, котра посилається їй від
Бога? З невдячності смуток, неувага і жадоба, з жадоби — заздрість, а з
заздрості — лестощі, розкрадання, кровопролиття і всяка прірва
беззаконів».

Запорукою успішного виховання дітей, за Г.Сковородою, мають бути добрі
настанови, викорінення поганих звичок. Він рекомендував у зв’язку з цим
такі методи виховання, як бесіда, роз’яснення, приклад, поради та ін.
Виховуючи дітей, радив він, необхідно вдаватися до переконань, привчати
їх критично аналізувати свої вчинки.

Великого значення у розвитку мотивації моральної поведінки особистості
Сковорода надавав почуттям. Останні найяскравіше виявились у його вченні
про «серце» людини. Серце, за Сковородою, — це єдність думок, почуттів і
прагнень людини. Ця єдність, очевидно, полягає в тому, що думки,
зумовлюючи почуття особистості, в той же час самі стають глибоко
інтимними, задушевними. Вони, виходячи із глибини душі особистості,
зігріті її почуттями, стають переконаннями, визначаючи тим самим її дії.

Визначальним у моральному вихованні, за його переконанням, є формування
звичок високоморальної поведінки молоді, оскільки звичка «не в знании
живет, по в делании». Результатом морального виховання е особистість,
котра прагне стати кращою. Виходячи з цих положень. Сковорода звертає
також особливу увагу на виняткове значення поваги і любові до дітей,
гуманного ставлення до них з боку батьків старших, вчителів.

Загалом виховання, за Г. Сковородою, повинно здійснюватися насамперед
через працю, яку він вважав основою суспільного життя, як «начало» і
«вінець» щастя, як сенс життя людини.

увага і жадоба, з жадоби — заздрість, а з заздрості — лестощі,
розкрадання, кровопролиття і всяка прірва беззаконів».

Запорукою успішного виховання дітей, за Г.Сковородою, мають бути добрі
настанови, викорінення поганих звичок. Він рекомендував у зв’язку з цим
такі методи виховання, як бесіда, роз’яснення, приклад, поради та ін.
Виховуючи дітей, радив він, необхідно вдаватися до переконань, привчати
їх критично аналізувати свої вчинки.

Великого значення у розвитку мотивації моральної поведінки особистості
Сковорода надавав почуттям. Останні найяскравіше» виявились у його
вченні про «серце» людини. Серце, за Сковородою, — це єдність думок,
почуттів і прагнень людини. Ця єдність, очевидно, полягає в тому, що
думки, зумовлюючи почуття особистості, в той же час самі стають глибоко
інтимними, задушевними. Вони, виходячи із глибини душі особистості,
зігріті її почуттями, стають переконаннями, визначаючи тим самим її дії.

Визначальним у моральному вихованні, за його переконанням, є формування
звичок високоморальної поведінки молоді, оскільки звичка «не в знатні
живет, по в долання». Результатом морального виховання є особистість,
котра прагне стати кращою. Виходячи з цих положень. Сковорода звертає
також особливу увагу на виняткове значення поваги і любові до дітей,
гуманного ставлення до них з боку батьків старших, вчителів.

Загалом виховання, за Г. Сковородою, повинно здійснюватися насамперед
через працю, яку він вважав основою суспільного життя, як «начало» і
«вінець» щастя, як сенс життя людини.

ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ М.В.ЛОМОНОСОВА

М.В.Ломоносов (1711-1765) народився в с. Холмогори Архангельської губ. у
сім’ї рибалки. Елементарну освіту здобув у сільських домашніх вчителів
за підручниками М.Смотрицького та Л.Магницького. Вже 19- річним юнаком
вступив до Московської слов’яно-греко-латинської академії. Протягом 1733
року навчався у Києво-Могилянській академії. Пізніше, з 1736 по 1741
рр., навчався у Німеччині (вивчав хімію, математику, фізику, філософію у
знаменитого Лейбніца). З 1742 р. призначений ад’юнктом, а з 1745 р. —
професором хімії, пізніше академіком Російської Академії Наук. Чимало
років свого життя віддав вчений справі розвитку гімназії та університету
при Російській АН, працюючи в той же час викладачем у цих закладах.

Саме енциклопедичність наукових інтересів спонукала вченого до цілої
низки відкриттів у різних напрямках науки: філософії, хімії, математики,
географії, фізиці та ін. Прогрес людства вчений вбачав у розвитку науки
й освіти. У вихованні науковець відстоював принцип народності,
підкреслюючи, що російському народові властиві любов до Вітчизни,
гуманність, вірність громадського обов’язку, працьовитість,
допитливість, відвага, скромність.

Метою виховання, на його думку, має бути підготовка громадян своєї
Вітчизни.

До змісту освіти він включав вивчення рідної мови, літератури, історії,
математики, іноземних мов, природознавства, піїтики, риторики,
географії.

Система освіти, на його думку, повинна складатися з трьох ступенів
державної безстанової школи: початкової, середньої (гімназії) та вищої
(університету). Головне завдання школи полягає у тому, щоб виховати у
дітей любов до праці, навчати їх «правил і прийомів поведінки», дати
освіту.

Заслуговують на увагу методичні праці вченого, зокрема, “Регламенти»
для академічної гімназії і для гімназії Московського університету
(1755). Важливо, що проект та статут Московського університету теж
розроблялися Ломоносовим. Суттєвим є те, що вчений передбачив саме ті
факультети у цьому вузі, котрі найповніше віддзеркалювали тенденції
світової практики вищих навчальних закладів і найповніші досягнення
світової науки. Важливими принципами діяльності університету, на його
думку, є відкритість та автономність. Для цього ж закладу вчений написав
«математичну хімію» та «Фізичну хімію».

М. Ломоносов створив також ряд підручників для інших типів шкіл:
«Краткое руководство к красноречию», «Российская граммалпіка», «Краткий
российский летописец с родословие.м»‘, «Древняя российская исторіїя».
Зокрема, «Российская граммати-ка» М. Ломоносова протягом півстоліття
була найкращим посібником і витримала чотирнадцять видань.

М. Ломоносов вважав, що основними методами навчання є бесіди, розповіді
і лекції, які доцільно супроводити вправами;

навчання повинно забезпечувати свідоме, міцне, систематичне засвоєння
матеріалу. Навчальний матеріал доречно викладати коротко і стисло, а
кожне теоретичне положення підкріплювати фактами; у навчанні учнів
потрібно враховувати їх вікові особливості, природні нахили, своєчасно
переходити від легкого до важкого, від простого до складного.

У вихованні, як вже зазначалося, М. Ломоносов обстоював принцип
народності. Зокрема, йому належить ідея організації різноманітних
з’їздів домашніх акушерок. Також він розробляв основи російської
народної медицини для попередження хвороб серед дітей простого
російського люду. Могутнім засобом народного виховання вчений вважав
працю, приклад батьків.

Доречно згадати й благодійницьку діяльність Ломоносова. У його будинку
(у Петербурзі) постійно проживали найздібніші діти з малої батьківщини,
котрі за кошти вченого отримували вищу освіту.

СТАТУТ 1786 ГОКУ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ПРО ЗМІСТ ТА ОСОБЛИВОСТІ ШКІЛЬНОЇ
СИСТЕМИ

У 1786 році було затверджено «Статут народних училищ у Російській
імперії», згідно з яким у губернських містах запроваджувались головні
народні училища — школи з 4-х класів, але з 5-річним курсом навчання, а
в повітових — малі народні училища -2-класні з дворічним терміном
навчання. Навчання оголошувалось безстановим і безплатним.

Реформа 1786 року мала на меті дати освіту в основному міському
населенню. Прийняття Статуту впливало на освіту України, сприяючи
відкриттю нових шкіл в ряді міст. Проте охопити все населення училища не
могли і не стали масовою школою. Широкі маси українського народу, по
суті, були позбавлені можливості здобувати освіту та й сам її зміст мав
антинародний характер: у школах заборонялася українська мова,
ігнорувалися народні звичаї, традиції виховання. Переслідувалися
прогресивні діячі освіти, школа перетворилася у знаряддя русифікації
українського населення.

Населення України ставилось негативно як до головних, так і до малих
народних училищ, вважаючи, що вони готували лише канцеляристів і сутяг,
ненависних народу. Український народ, як і раніше, хотів учити своїх
дітей у дяківських школах, але уряд не визнав цих шкіл і вживав проти
них рішучих заходів, забороняючи ходити до дяківських шкіл і змушуючи
відвідувати урядові. Але й за цих засобів боротьби з дяківськими
школами, в них вчилося значно більше дітей, ніж в урядових школах.

Недостатня кількість шкіл змушувала українську шляхту віддавати своїх
дітей на навчання до Петербургу і Москви, або ж до західноєвропейських
вищих навчальних закладів. Українська шляхта відчувала потребу
університету в Україні. Але жоден з проектів створення в Україні
університету не діждався реалізації за часів Катерини II, оскільки
нейтралістська політика російського уряду взагалі була спрямована на те,
щоб не допустити на Україні існування університету — може, з міркувань,
що саме український народ має особливу «схильність до наук».

Дещо інший шлях у II половині XVIII ст. пройшла освіта і школа у Східній
Галичині, на Буковині та в Закарпатті, які опинились під юрисдикцією
австро-угорської монархії. Українським народ відразу відчув увесь тягар
австрійської бюрократичної .державної машини. Австрія дозволяла
польській шляхті брати участь в управлінні краєм, внаслідок чого
український народ терпів подвійний гніт.

Із посиленням експлуатації українського народу австро-польська шляхта
спрямувала свою діяльність на знищення всього українського. Австрійські
колонізатори з презирством ставились до культури, мови, традицій
західних українців, намагалися притупити їхнє прагнення до воз’єднання з
усім українським народом. В школах Галичини навчання велось переважно
польською, іноді німецькою мовою.

PAGE

PAGE 1

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *