Ідеї гуманізму в науці і освіті: історія та сучасні технології (реферат)

Реферат на тему:

Ідеї гуманізму в науці і освіті: історія та сучасні технології

Одним з принципів реалізації Державної Національної програми “Освіта”
(Україна – ХХІ ст..) є гуманізація освіти, що полягає в утвердженні
людини як найвищої соціальної цінності, у найповнішому розкритті її
здібностей та задоволенні різноманітних освітніх потреб [1].

Прагнення до возвеличення людини. Найбільш повного втілення в ній
людської суті складає гуманістичну традицію і своїм корінням сягає
глибинних витоків людської культури, зокрема філософії Протагора
(“Людина – міра всіх речей”) і Сократа (“Людино, пізнай себе і ти
пізнаєш увесь світ”). Уся після сократівська філософія спрямована на
вивчення людини, її життя. Перенесення людини, як основної цінності, в
центр всесвіту і філософії активно відбувається в епоху Відродження.
Саме цей час пов’язують із розквітом гуманізму. В культуру відродження
здійснюється радикальне повернення до людини: акцент світовідношень
переноситься з абсолютної особистості (Бога) на реальну людину, окремого
індивіда в його людському існуванні.

Якості людини, притаманні їй як неповторному індивіду, в значній мірі
завуальовані попередніми відносинами і не затребувані колишнім
суспільством як першочергові і головні, виходять якби на перший план
людської життєдіяльності і стають головними, вирішальними. “Тепер
завдання саморозвитку себе як індивіда, своїх якостей і властивостей
стає для людини не допоміжною метою, а головним напрямком його життєвих
зусиль” [2, c.220].

В певній мірі тільки Відродження стало надзвичайною епохою, що підняла
людину на небувалу висоту. По-своєму інтерпретуючи античний погляд на
людину, гуманізм Відродження суттєво вплинув на розгляд специфіки людини
в Новому часі. На питання: “Що таке людина?”, філософи Нового часу дають
такі відповіді:

· єство розумне і діюче за законами розуму (Локк, Кант);

· раціонально тлумачить людину Декарт у своєму відомому вислові: “Я
міркую, значить я існую”;

· людина – прояв суспільних відношень (по К.Марксу);

· єство вольове і пристрасне (Ніцше).

Філософія ХХ ст. продовжує пошук істинності людини. Таким чином,
проблема людини, як практична проблема, завжди стояла і буде стояти
перед кожним із нас: в певні моменти життя людина проблематизує своє
існування, визначає сенс свого життя, обирає напрямок життєвого шляху.

Ще в 1928 році один із засновників філософської антропології Макс Шелер
(другим родоначальником цієї течії є Гельмут Плеснер) у своїй праці
“Положення людини у космосі” підкреслював необхідність створення
філософської антропології як основоположної науки про сутність людини.
Він висунув п’ять “ідеальних типів” філософського само сприйняття
людини, які і складають “простір вибору” себе, яке представлене окремій
людині всією історією філософії. Усі вони мають право на існування і в
наш час, усі вони знаходять відгук у душі людини і до теперішнього часу.

Перша “ідея людини”, на думку Шелера, це ідея релігійної віри як
сутності людини.

Другий ідеальний тип – тип homosapiens, людини як носія розуму.

Тертя ідея людини – це уявлення про людину як про homofaber, “людину
працюючу”, уявлення які розвиваються в межах натуралізму, позитивізму,
прагматизму.

Четверта ідея людини знаходиться в опозиції до всіх попередніх, оскільки
передбачає неминучу деградацію людини і вбачає в ній її сутність.

П’ятий “ідеальний тип” людини Шелер складно назвав “постулатним атеїзмом
серйозності і відповідальності”. Це погляд на людину як на вільне,
моральне єство – “особистість”.

В п’яти ідеальних типах людини, виділених М.Шелером, втілено прагнення
вловити субстанцію людяності, що розуміється або як сукупність природних
якостей, або як розум, або як зв’язок з божественною першопричиною.
Людина залучена або до прогресивної лінії розвитку, або до регресивної.

Зміни, що відбулися у суспільній свідомості та бутті в середині ХХ ст.,
спонукають стикатися у свідомості людини різні “ідеї людини”, при цьому
актуальною стає проблема людини – як проблема теоретична і практична.

Становлення творчої і гармонійно розвинутої особистості включає в себе
як передумову засвоєння кожним індивідом досвіду попередніх поколінь і
утворення як нових форм буття, так і самої людини.

В руслі філософської антропології працював відомий соціолог і психолог
ХХ століття Еріх Фромм. Філософська і соціологічна спадщина Е.Фромма
значно вплинула на свідомість людей у ХХ столітті, відзначає П.С.
Гуревич, аналізуючи праці Е.Фромма. Звертаючись до різноманітних
філософських течій та існуючих культур, Е.Фромм висуває думку, що
сутність людини слід шукати не в яких-небудь конкретних якостях, не в
субстанції, а в історичному протиріччі, яке відображує унікальність
людини як живої істоти. Фромм справедливо вважає, що потрібно
позбавитися ізольованого аналізу тільки психічного або тільки
соціального в людині. Головні пристрасті і бажання людини, відмічає він,
виникають з його загального існування, тобто з тієї унікальної ситуації,
в якій, взагалі, опинилася людина. Сутність людини в тому, що вона
унікальна, належить одночасно природі і культурі [8, c.85].

І для того, щоб не припинився розвиток не тільки людини, а й суспільства
в цілому, неможливо обмежитись тільки пристосуванням людини до існуючих
видів діяльності. Саме на цьому акцентував увагу видатний український
мислитель ХІХ ст. Памфіл Данилович Юркевич. Підкреслюючи значимість у
виховній ідеї гуманності, П.Юркевич вважав, що вона пов’язана з ідеєю
загальнолюдських цінностей культури. Гуманна освіта досягається
поєднанням історичного і раціонального методів виховання. Історичний
підхід не сумісний з таким поглядом на ідеал освіти, який нехтує духом
певної народності і релігії. Педагогічна спроба створити людину без
індивідуальних характеристик, яка не має в собі ні духу певної
народності, ні духу певної релігії, нагадує спробу садівника, який,
вирощуючи яблука, груші і вишні, намагається виростити ще й овоч
взагалі. [9, c. 154-155].

Ідеал освіти, за П.Юркевичем, пов’язаний з певними вимогами до вчителя.
Як кожен митець, учитель повинен любити істину, добро, дітей. Виховання
повинно бути підготовкою самовиховання. При цьому повинно переважати
почуття свободи. Людина вільна: вона мусить жити усередині своїх власних
суджень про добро і зло. Педагогічна концепція П.Юркевича націлює на
творчу діяльність як вихователя, так і вихованця. В цьому випадку
творчість – це така діяльність, в процесі якої світ відкривається
суб’єкту, особистості як створений ним самим. В такому випадку життя
набуває найвищого сенсу, гармонії і визначеності, а індивід стає
справжнім суб’єктом історичного процесу.

Принцип гуманізму – один із фундаментальних принципів на яких базується
національне виховання як цілісна система. Принцип гуманізму утверджує
високе суспільне визнання людини, її гідності, цінностей як особистості,
право на свободу і вияв своїх здібностей, гармонізацію відносин між
людиною і суспільством, людиною і природою тощо.

У навчальному процесі впровадження цього принципу передбачає перехід від
монологу викладача до його діалогу з учнем, рівноправне доброзичливе
спілкування всіх його учасників, максимальне врахування можливостей і
природних задатків дитини, визнання її гідності, створення умов для
самопізнання й самореалізації кожного індивіда.

Новатор в галузі дидактики Я.А.Коменський вважає школу “майстернею
гуманності”. Високо оцінюючи внесок Я.Коменського в розвиток
педагогічної думки, К.Ушинський виявив свій, цілком оригінальний підхід,
у трактуванні самої педагогіки. Педагогіка належить до унікальних явищ
людського суспільства, яка інтегрує в собі доблесті науки й мистецтва,
що включає ремісництво. Причому педагогіка, як визначив К.Ушинський, є
“першим вищим із мистецтв, бо вона прагне задовольнити найбільшу з
потреб людини й людства – їхнє прагнення до вдосконалення у самій
людській природі; не до вираження самої природи людини – її душі й тіла;
а вічно передуючий ідеал цього мистецтва є довершена людина”. [7, c.
193-194].

К.Ушинський вимагає будувати навчання й виховання з урахуванням природи
дитини, її національної приналежності. Тому педагогіка має спиратися на
широке коло антропологічних наук, до який видатний педагог відносив:
анатомію, фізіологію і патологію людини, психологію, логіку, філософію,
географію, статистику, економіку, історію. Із зазначеного кола
антропологічних наук особливого значення Ушинський надавав психології.,

Дидактика К.Ушинського глибинна, розмаїта й оригінальна. Він вимагав
будувати навчання на основі врахування національних вікових, статевих і
психологічних особливостей дітей, наголошував на значенні повторення в
процесі навчання, обґрунтовував дидактичні принципи свідомості,
наочності, систематичності, міцності засвоєння знань.

Вагоме місце в дидактичній системі К.Д. Ушинського займає висвітлення
проблем оптимізації пізнавальної активності школярів, емоційності
навчання, розвитку мислення і мовлення учнів, забезпечення наступності у
навчанні й належної організації самостійної роботи й творчості школярів.
К. Ушинський дав глибоке наукове обґрунтування своїй дидактиці та
класичний взірець втілення на практиці.

Виховна система К.Ушинського базується на мудрості народної педагогіки й
висунених них теоретичних положень педагогічної науки. Виховання він
визначає як певний цілеспрямований і систематичний вплив на тіло, душу й
розум дитини з метою прищеплення їй якостей здорової, розумної,
моральної, релігійної, національно свідомої, творчо ініціативної,
культурної, освіченої людини.

Видатний учитель українських учителів висловлює своє переконання також у
“тому, що без особистого безпосереднього впливу вихователя на вихованця
справжнє виховання, що проникає в характер, неможливе. Тільки
особистість може діяти на розвиток і визначення особистості, тільки
характер може формувати характер” [7, c. 39].

gdelx

сіх потенціальних, інтелектуальних і фізіологічних можливостей
особистості. Гуманізм Сухомлинського особливо яскраво виявився у його
ставленні до організації навчання учнів. Розумову працю дітей педагог
розглядав як засіб розвитку розумових сил і здібностей, засуджуючи
механічне заучування і неусвідомленість знань. Висока гуманістична
позиція В.О. Сухомлинського провилася в його ставленні до сім’ї. Він
вважав, що гармонійний всебічний розвиток можливий лише за умови, коли
школа і сім’я будуть діяти одностайно і стають однодумцями у спільній
роботі.

Сьогодення нашої держави, її соціально-економічне, культурне та духовне
відродження, реформаційна перебудова суспільства безпосередньо
стосується освіти і, зокрема, виховного процесу. У технологіях навчання
та виховання стає пріоритетною “модель суб’єкт-суб’єктної взаємодії”, а
це, в свою чергу, потребує нової педагогіки. Це глобальна проблема, бо
майбутнє України, народу, нації залежить в певній мірі від того, які
орієнтири будуть прийняті в освіті, які будуть запроваджуватися виховні
системи формування і ставлення особистості. Нова педагогіка формується
на принципах гуманізації та демократизації в умовах відродження
національної культури, формування ринкової економіки. Нова педагогіка
створюється саме тоді, коли у педагогічні процеси надходять інноваційні
ідеї, які ґрунтуються на вітчизняному і зарубіжному досвіді. Сьогодні
вчені і педагоги-практики впроваджують у навчально-виховний процес
положення особистісної орієнтації освіти.

Особистісно-орієнтоване навчання – це таке навчання, центром якого є
особистість дитини, її самобутність, самоцінність: суб’єктивний досвід
кожного спочатку розвивається, а потім узгоджується зі змістом освіти
(І.С.Якиманська). у сучасних умовах гуманізації й демократизації,
індивідуалізації та диференціації навчального процесу як ніколи
актуальні дидактичні заповіді В.О.Сухомлинського. У книзі “Сто порад
учителеві” він писав: “Немає абстрактного учня. Мистецтво й майстерність
навчання й виховання полягає в тому, щоб розкривати сили і можливості
кожної дитини, дати їй радість успіху в розумовій праці (в характері
завдань), і в часі” [5, c. 437].

Визнання учня головною фігурою всього освітнього процесу і є
особистісно-орієнтована педагогіка. Інтерес до особистісного підходу у
психології та педагогіці значно зростає упродовж останніх років.
Враховуючи складність розробки такого підходу, дослідники пропонують
здійснювати його побудову шляхом переходу від більш розроблених підходів
і технологій. З цієї точки зору за доцільні вбачаються такі форми
особистісного підходу, як “особистісно-соціально-діяльнісний підхід”
(О.В.Барабанщиков, М.Ф.Федоренко), “принцип діяльнісно-особистісного
підходу” (В.І.Андреєв), “особистісно-діянісний підхід” (І.О. Зимня),
“системний особистісно-діянісний підхід” (Л.М. Деркач),
“індивідуально-особистісний підхід” (О.Я.Савченко).

Особистісно-орієнтована освіта спирається на фундаментальні дидактичні
дослідження, присвячені особистісно-розвивальним функціям навчання та
виховання (І.С.Якиманська, В.В.Сєриков, І.Д.Бех, В.В.Рибалка та інші).

Так І.С.Якиманська, розробляючи концепцію особистісно-орієнтованої
освіти, наполягає на уявленні про особистість як про мету та фактор
освітнього досвіду під час навчання. Теоретичне призначення її концепції
особистісно-орієнтованого навчання полягає в розкритті природи та умов
реалізації особистісно-розливальних функцій освітнього процесу.
Практична цінність цієї концепції полягає в розробці регулятивів для
практики освіти, яка повинна стати альтернативною традиційному навчанню.
При цьому І.С.Якиманська відокремлює три моделі особистісно-орієнтованої
педагогіки: соціально-педагогічну (виховує особистість з попередньо
заданими якостями); предметно-дидактичну (пов’язану з предметною
диференціацією, яка забезпечує індивідуальний підхід у навчанні);
психологічну модель (зводиться до визнання відмінностей в пізнавальних
здібностях учнів).

В.В.Сєриков вбачає головну функцію особистісно-орієнтованої освіти в
забезпеченні особистісного розвитку кожного суб’єкта навчального
процесу, наполягаючи на визнанні за учнем права на самовизначення та
самореалізацію в процесі пізнання через оволодіння власними способами
навчальної роботи. Описуючи та характеризуючи особистість дитини через
її функції, важливі для організації педагогічного процесу, В.В. Сєриков
виділяє такі з них:

· функція вибірковості (здатність людини до вибору);

· функція рефлексії (особистість повинна оцінювати своє життя);

· функція буття, що полягає в пошуках сенсу життя та творчості;

· формувальна функція (формування образу “я”);

· функція відповідальності (“я відповідаю за все”);

· функція автономності особистості (по мірі розвитку вона дедалі більше
стає вивільненою від інших факторів) [6, c. 78].

Висвітлюючи шляхи реалізації особистісно-зорієнтованого виховання І.Бех
звертає увагу на питання підготовки вихователя у контексті
особистісно-зорієнтованої технології. А саме, особистісно-орієнтоване
виховання будується на глибокому знанні й грамотному використанні
психологічних закономірностей функціонування і розвитку особистості в
онтогенезі. Вихователь має володіти науковими знаннями про природу і
закономірності розвитку особистості. На сьогодні в арсеналі педагога
переважають занадто узагальнені поняття, які не дозволяють вибудувати
дієві виховні прийоми. З огляду на це, І.Бех подає систему загальних і
вікових особистісних закономірностей як орієнтовану основу
особистісно-зорієнтованого виховання. Виділимо деякі з них, на нашу
думку, першочергові для вихователів:

· соціальний генезис духовності особистості вимагає спрямованого,
науково обґрунтованого керування цим процесом;

· адекватним методом стає зустріч вихователя з вихованцями як
особистостями;

· одні й ті ж конкретні виховні впливи мають різне значення залежно від
їх включеності в загальну “атмосферу виховання”;

· інформація краще сприймається, запам’ятовується і осмислюється
вихованцем чим більший авторитет джерела інформації;

· неможливо бути вільним, не будучи самостійним;

· оцінювати дитину доцільніше не в порівнянні з товаришем, а в
порівнянні з нею ж;

· для оволодіння власними емоціями ефективним буде прийом, за якого
людина ставиться до себе не в позицію об’єкта емоційного переживання, а
в позицію суб’єкта цього процесу;

· щоб зрозуміти іншу людину, необхідно відчувати інтерес до її
особистості;

· здатність правильно реагувати на емоції і почуття інших людей полягає
в умінні співпереживати. [3, c. 15-16]

У нових педагогічних концепціях відбувається переосмислення всього
навчально-виховного процесу з метою досягнення його вищої ефективності
на основі новітніх науково-теоретичних знань. Сьогодні різні автори
називають різноманітні технології, які належать до
особистісно-орієнтованих. Поки що загальноприйнята класифікація цих
технологій відсутня, тому звернемося до короткого опису деяких із них.

Вальдорфська педагогіка (Р. Штейнер) є однією з різновидів втілення ідей
“гуманістичної педагогіки”, її можна охарактеризувати як систему
самопізнання і саморозвитку індивідуальності при партнерстві з учителем.

Моделлю особистісно-орієнтованого підходу до навчання вважають також
методику Марії Монтессорі. В основі якої лежить ідея про те, що кожна
дитина з її можливостями, потребами системою стосунків проходить свій
індивідуальний шлях розвитку. Три провідних положення характеризують
сутність педагогічної теорії М.Монтессорі:

· виховання повинно бути вільним;

· виховання повинно бути індивідуальним;

· виховання повинно спиратися на дані спостережень за дитиною.

Девізом педагогіки М.Монтессорі є звернення дитини до вчителя: “Допоможи
мені це зробити самому”.

Як альтернатива існуючим традиційним формам навчання виникла групова
форма навчальної діяльності (Ж.-Ж. Руссо, Й.Г.Песталоцці, Дж.Дьюі). в її
основу покладено ідеї про вільний розвиток і виховання дитини, про вміле
поєднання індивідуальної і групової організації навчальної діяльності з
метою успішного навчання дітей, підвищення ефективності уроку за рахунок
їх активності і самодіяльності (Й.Г.Песталоцці). Це далеко не весь
перелік можливостей здійснення особистісно-орієнтованого підходу у
навчанні, проте життя висуває суспільний запит за виховання творчої
особистості, здатної на відміну від людини-виконавця, самостійно
мислити, генерувати оригінальні ідеї, сприймати сміливі, нестандартні
рішення. Тому, перший крок до вирішення проблеми – керуючись принципами
гуманізації і демократизації освіти, звертаючись до надбання
педагогічної науки і практики, розглядати дитину як життєве явище,
вбачаючи в ній не стільки об’єкт, що потребує впливу, скільки
особистість, що інтенсивно розвивається. На нашу думку, саме
особистісно-орієнтовані технології, їх впровадження в навчально-виховний
процес, призначені підтримувати та розвивати природні якості дитини, її
здоров’я та індивідуальні здібності, допомагати в становленні її
суб’єктності, соціальності, творчої самореалізації особистості.

Література:

1. Державна національна програма “Освіта” (Україна – ХХІ століття). –
К.: Райдуга, 1994.

2. Барулин В.С. Социально-философская антропология. – М.: Омега, 1994.

3. Бех І. Особистісно-запропоноване виховання: шляхи реалізації // Рідна
школа. – 1999. – №12. – С.13-16.

4. Освітні технології: Навч.-метод. посіб./О.М.Пєхота, А.З.Кіктенко,
О.М.Любарська та ін.; За заг. ред. О.М.Пєхоти. – К.:А.С.К., 2001. – 256
с.

5. Сухомлинський В.О. Вибрані твори у 5-ти томах. – К., 1976. – Т.2.

6. Теория и практика личностного ориентированного образования. «Круглый
стол»// Педагогика. – 1996. – № 5.

7. Ушинський К. Людина як предмет виховання. Спроба педагогічної
антропології // Вибрані педагогічні твори. У 2-х т. – Т.1. – К., 1982.

8. ФроммЭ. Духовная сущность человека. Способность к добру и злу. Гл. 6.
Свобода, детерминизм, альтернативность // Философские науки. 1990. – №
8. – С.85.

9. Юркевич П.Д. Философские произведения. – М., 1990.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *