Реферат на тему:
Галицькі педагоги про громадянське виховання молоді (початок ХХ ст.)
Актуальною є сьогодні проблема громадянського виховання, завданням
якого є формування ідеалу українця як громадянина, патріота, який
усвідомлює себе частиною нації, шанує закони і традиції України,
наділеного почуттям національної гордості та відповідальності за долю
своєї Вітчизни.
У час розбудови Української держави, формування та удосконалення
національної системи освіти і виховання, закономірно посилюється інтерес
до історії української педагогіки. Тому сьогодні, коли Україна стала на
шлях розбудови громадянського суспільства, дуже потрібним і цінним є
використання досвіду минулого, зокрема спадщини таких видатних галицьких
педагогів початку ХХ ст., як М. Галущинського, І. Ющишина, П. Біланюка,
М.Євшана, В. Кузьмовича, Л. Ясінчука та багатьох інших, які в своїх
публікаціях порушували питання громадянського виховання молоді.
В умовах іноземної окупації всі зусилля передових культурно–освітніх та
громадсько–політичних діячів Галичини були спрямовані проти процесу
денаціоналізації українців. Перед українськими педагогами постало
питання збереження нації, її мови, культури, національних рис
українського народу. Оскільки головним засобом денаціоналізації було
обрано шкільництво, то в цей час галицькими педагогами ведеться
активний пошук шляхів розвитку українського шкільництва. Зокрема,
головна увага була сконцентрована на пошуку виховного ідеалу та розробці
теоретичних засад саме національно–громадянського виховання.
Відомий в Галичині педагог і громадський діяч І . Ющишин підкреслював,
що лише така школа, яка існує як суспільна інституція та спирається на
життя народу, його духовних, матеріальних і політичних засадах, наближає
молодь до реального життя середовища та підготовляє учнів практично до
активної участі в громадському житті рідного довкілля. Педагог писав:
“Розвиваючи одиницю на культурних добрах народу, школа повинна
виховувати її свідомо до суспільного і громадянського життя. Дбаючи про
розвиток загальних диспозицій в громаді, школа вже від самого початку
своєї праці над молоддю впливатиме в спосіб, що відповідає вікові, на
розвиток суспільних почувань та призвичаювати в практиці до суспільного
співжиття”[12, 48 – 49].
А формуванню громадянських якостей в учнів особливо сприяють спортивні,
ощадневі гуртки та інші форми громадської діяльності. Так, І. Ющишин
зазначав, що гурток ощадливості “розвиває в ощадника духовний гарт,
сильну волю, твердий характер”, а діти, навчені до ощадності “виростають
колись на незалежних економічно громадян, отже тим самим характерних і
високоморальних людей” і збільшуватимуть “не тільки матеріальні, але й
духовні добра народу”.
Тільки така школа, яка заохочуватиме молодь до активного громадянського
життя, зможе виховати активних і творчих патріотів [там само, 54 – 55].
І. Ющишин вважав, що школа, виховуючи шляхетну задачу масового
виховання громадян, підніме рівень суспільної моралі і громадянських
чеснот, якщо буде розвивати в молоді:
а) фізично-індивідуальні здібності, бо тільки гармонійний розвій тіла і
духу може сприяти нормальному розвиткові моральної сутності людини;
б) почуття єдності з усім народом, а в дальшій мірі з людством.
Історична традиція, світла минувшина і весь національний
культурно–історичний доробок мають утворити ґрунт, на якому розвинеться
любов, повага і почуття приналежності до свого народу. Загальний
світовий поступ, світлий розвій духу, з найбільшими геніями людства на
чолі, на думку педагога, розбуджують в одиниці переконання, що вона є
членом всього людства, коли має право користати зі скарбів його духу. Та
мало цього, підкреслює він: людина зобов’язана до тої величавої
скарбниці людського духу докинути і свій внесок, і вчитель має час від
часу нагадувати це вихованцям;
в) солідарність, яка в своїй суті дещо відмінна від попередньої
громадянської чесноти, хоча є її найближчою посестрою. Спільне навчання,
товариські ігри, забави, походи, надання допомоги товаришам при різних
негодах для досягнення якоїсь спільної мети – ось засоби, якими школа
розбудить в учнів почуття і потребу суспільної солідарності;
г) справедливість, моральність, повага до ближнього і бажання до
колективного життя – це якості, без яких не можна уявити культурної і
моральної людини. Засоби виховання цих якостей – справедливе і лояльне
ставлення вчителя до учнів, любов до них і пошана, в відповідній формі,
яка належиться кожній людині, справедлива оцінка і нагорода його праці
або заслужена догана;
д) послух, чемність і пильність у роботі і навчанні, працьовитість і
услужливість, порядок, відвага, правдомовність, любов до родичів і
ближнього, милосердя, скромність, щирість, відвертість і т.п.
На його думку, школа має прямувати до перетворення і поліпшення умов
суспільного життя, але не дорогою нових ґвалтів і жорстокого насильства,
а поступовим вихованням нових шляхетних якостей, розвиваючи в кожному
вихованцеві такі сили тіла і духу і даючи йому стільки теоретичного і
практичного знання, з яким би він сміливо міг вийти назустріч життю і
здобувати людські умови життя [9, 13 – 14].
Роздумуючи над виховним ідеалом І. Ющишин приходить до висновку, що
треба виховати для суспільства новий тип людини, яка поєднувала б в собі
прикмети бійця й працівника.“Сучасного громадянина треба так виховати, –
пише педагог, – щоб в часи нормального і спокійного життя народу здатний
був до щоденної продуктивної і творчої праці, котра підносить міць і
культуру держави, а в хвилини нещастя і небезпеки здатний до жертв і
посвяти для загального добра”. А щоб виховати таких громадян, учитель, в
якому переважає тип “тихого і ревного патріота”, сам має змінитися,
добре пізнати і усвідомити потреби своєї нації [11,6].
Видатний педагог і культурно–освітній діяч М. Галущинський вважав, що
виховна праця має забезпечити виховання такої молоді, яка б була здатною
вибороти державність і зберегти її. У своїх міркуваннях над виховним
ідеалом М. Галущинський брав за основу західноєвропейський
педагогічний досвід, вказуючи, що виховний ідеал у цих країнах
відзначається, як ідеал державотворчого громадянина, патріота власної
держави. Але, цей ідеал буде різний для однонаціональної та
багатонаціональної держави. В однонаціональній державі виховання
забезпечує громадян на добрих членів нації. Коли ж держава
багатонаціональна, тоді досягнення державотворчого ідеалу зумовлюється
денаціональністю поодиноких народів. У цьому випадку необхідно створити
новий виховний ідеал, який давав би можливість кожній людині узгоджувати
громадянські та національні інтереси.
Стосовно ж українського виховного ідеалу М. Галущинський зазначав, що
перед українськими педагогами уже не стоїть проблема його визначення.
Так, у своїй промові, виголошеній в сенаті 12 березня 1930 р., він
підкреслював: “Мусимо сказати, що такий ідеал ми вже самі створили для
себе. Особливо останніх п’ять десятків літ – це розвиток свідомого
національного виховного ідеалу, котрий довів нас до нашого
державотворчого виступу у 1918 р… У нас повна свідомість великої
відповідальності, яка на нас тяжить, і ясне бажання держати
якнайвище, якнайвиразніше український національний прапор” [3,55].
Спираючись на власний досвід роботи у Рогатинській гімназії М.
Галущинський наголошував, що тільки національна школа з адекватною їй
системою національного виховання може забезпечити збереження української
нації. На думку педагога, потрібно перетворити школу в шкільну громаду
або шкільну державу, де б учні змогли підготуватися до активного
громадянського життя.
М. Галущинський у своїй статті “Національне виховання” зазначав, що
потрібно “всіма силами змагати до того, щоб з кожного члена нашого
народу створити дорогою школи громадянина–Українця,
громадянку–Українку”, що “діти і шкільна молодь взагалі мають жити
життям власного громадянства, життям власного народу” [4, 6]. І тільки
при гармонійному поєднанні індивідуального і суспільного виховання,
вважає видатний педагог, “ми витворимо не тільки новий тип людини, тип,
наділений громадськими чеснотами, що своїм добром буде уважати добро
громади й свого народу, але також витворимо діяльний тип людини з
ініціативою шукати нових доріг для поширення добра й сили народу”. А
народ з розвинутими громадянськими чеснотами, вважав М. Галущинський, не
дасть себе поневолити, зможе відстояти незалежність, такий народ “буде
найвищим своїм законодавцем і найвищим своїм паном, буде народом –
сувереном”[4, 11].
Підкреслюючи роль національно-громадянських якостей особистості, педагог
наголошував, що виховання повинно прямувати до того, щоб кожен міг
своїми думками і вчинками ствердити: “Україна – це я!” “А тоді не треба
ні присяги, ні заклинання, що любимо Україну, що за неї готові ми все
віддати.
Щоденною працею, кожним поступком, ділом і словом будемо зазначувати, що
“Україна – се я!” І коли кожда одиниця те скаже у повній
відповідальности, що вона винна сим трьом словам, тоді буде Україна, без
огляду на те, чи її схоче хто визнавати, чи ні. А чи вона буде вільна,
самостійна, незалежна, – розсудіть вже самі” [26, 23].
У своїй доповіді на Першому українському педагогічному конгресі (Львів,
1935) Р. Білинський, наголошуючи на необхідності створення різних
фахових шкіл для господарської розбудови, підкреслював, що завдання
навчальних закладів є не просто підготовка фахівця, а виховання доброго
громадянина. Доповідач зазначав: “Знаємо, що про успіх у житті людини, а
головне про успіх у господарському житті людини, рішають не тільки
знання і розум, а і особливі прикмети характеру, як активність,
меткість, підприємчивість, рішучість, дальше послідовність,
роботящість, витривалість, словність, точність і солідарність. В цих
усіх визначну роль грає волевий чинник…”[2, 178].
А голова товариства “Сільський господар” інженер Є.Хрипливий,
наголошуючи на значенні громадянського виховання, зазначав: “Нація
потребує не тільки людей, що вміли б використати ріллю – вона потребує
громадян, що творили б її основу не лише тим, що вони будуть матеріально
незалежні, але передусім тим, що на її характері і волі збудуємо основи
для загальнонаціонального життя” [10, 156].
Знаний в Галичині педагог Л. Ясінчук підкреслював, що український народ
потребує “людей правдиво вартісних, людей глибокої духовності”. Велику
цінність має людина, що вміє дати собі раду у важких обставинах, що з
повагою і щирістю відноситься до оточення, що корисна для інших і “вміє
здобувати своє щастя в гармонії з загальним добром”.Педагог вважав, що
саме характер є запорукою особистої і суспільної вартості людини. Тому в
молоді потрібно виховувати такі важливі громадянські якості й риси
характеру, як любов до праці, дисциплінованість, розвиток творчих
здібностей, знання, швидкість, дружелюбність, чемність, товариськість,
відчуття краси [13].
Л. Ясінчук писав, що громадянин – це не той, що вимагає тільки для себе
добра і благ, це той, що сам добро творить. Наголошуючи на ролі
громадянського виховання молоді для побудови власної держави, педагог
зазначав, що навіть розвиток власного промислу, досягнення добробуту
свого народу буде замало, якщо підростаюче покоління не буде
виховуватись в національно-громадянському дусі.
Закликаючи до розбудови українського шкільництва, М. Євшан
підкреслював, що лише національна школа, наділена повною творчою
автономією зможе виховати свідомих українських громадян, представників
“великої нації, багатої і буйної національної культури”.
Педагог зазначав, що одне із основних завдань національного виховання –
це формування громадянської свідомості. Свідомий громадянин “сам з
власної волі здібний віддати свою працю, свій час, інтелект, силу, а
навіть життя для громади і без наказу з гори розуміє свою національну
гідність”. “Громадянин не той, хто ним став на підставі закону про
громадянство, – вважає М. Євшан, – а той, хто носить в собі ідеал
громади і почуває себе частиною великого громадського організму і для
нього і через нього жиє… Громада, істнування для нього горожанських
обовязків для нього не “служба”, а почесна функція, до якої він
відноситься з певного рода побожністю” [6, 40].
Видатний педагог і громадський діяч С. Русова, розкриваючи значення
громадянського виховання, зумовленого державотворчими процесами, у
статті “Соціяльне виховання” зазначала, що життя поставило “перед
педагогами, перед школами нову вимогу виховання громадянина, підготовку
особи до громадянства, до активної і відповідальної участи кожного в
громадському житті – політичному, культурному, соціальному” [7, 5]. А
виховати справжніх громадян зможе тільки правильно зорганізувана
національна школа, де працюють свідомі вчителі, які знають народне
життя, розуміють його сучасні потреби та усвідомлюють свою роль у
процесі відродження нації.
Підкреслюючи особливу роль школи у громадянському вихованні молодого
покоління, С. Русова писала: “Школа має приймати усіх дітей, провести їх
усіх з несвідомих, нерозумних істот на корисних для громадянства
діячів, робітників”, виховати “правдивих громадян, тобто людей, які в
кожну потрібну хвилю готові життя своє офірувати на осягнення
якого-небудь суспільного здобутку – чи то буде мета наукова, чи
політична, чи виключно суспільна” [8, 161 – 162].
Видатний педагог П. Біланюк зазначав, що дуже важливо, коли в основі
характеру молодих громадян лежить ініціативність і підприємчивість, і на
виховання саме цих громадянських якостей в учнів варто вчителям
приділяти належної уваги.
Оскільки громадянство “очікує від школи підготовки дітей на майбутніх
членів свідомих своїх громадянських обов’язків”, тому школа, наголошував
П. Біланюк, є насамперед виховним закладом. Школа “має не тільки вчити,
але і виховувати або інакше дати дитині вже на шкільній лавці
громадянське вироблення.
Громадянське вироблення не дасть жодна школа самими словами, хочби й як
гарні та пориваючі вони не були. Почуття громадянськости виробляється
тільки в громаді, в якій кожна одиниця несе певну жертву на річ
громади, чується відповідальна за лад і порядок у громаді і розуміє, що
добро громади (загалу) треба ставити вище ніж добро особисте” [1, 285].
Отже, аналіз праць відомих педагогів Галичини початку ХХ ст. показав, що
в період перебування краю у складі Польщі, на перший план життя було
висунуто національно–громадянське виховання, завданням якого було
підготувати національно-свідомих громадян і патріотів, які б брали
активну участь у побудові власної незалежної держави. Тому теоретична
спадщина галицьких педагогів, здобута ними у складних історичних умовах,
може з великою користю бути використана для становлення і розвитку
національної системи освіти і виховання.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
