Євген Маланюк (1897–1968)
Чи передчував ти, двадцятивосьмирічний юначе, що це – лише початок
довгого і важкого твого шляху? Що далі майже піввіку: ще більшої напруги
– бо течії робилися сильнішими; ще більшого бездоріжжя – бо терени
ставали взагалі неходженими; ще більшої самотності – бо ти був
максималістом, якого не влаштовувало ні московське залізне ярмо на шиї
Вкраїни, ні українське безхребетне хуторянство. Отож, на жаль, часто
бував ти на чужині чужим не лише для чужих…
Порівняймо два уривки зі спогадів про Євгена Маланюка. Спочатку
послухаємо його першу дружину, тоді студентку медицини у Подєбрадах
(Чехословаччина) Зою Плітас (Равич): “Раптом… до їдальні ввійшов
незвичайної вроди молодий чоловік. Він зробив на мене велике враження:
високий, стрункий, чорнявий, з гордовито піднесеною головою, з
блискучими карими очима… Незнайомий, що зацікавив мене, легким кроком
перейшов їдальню й сів коло порожнього столика, сам-один, не підійшовши
ні до кого(тут і далі виділення моє. – Ю. К.). Відразу витягнув з кишені
перо й записник і почав щось писати”.
А тепер зазирнімо до “Енциклопедії українознавства”. “16 лютого 1968
року Євген Маланюк помер на удар серця у своєму самотньому помешканІ у
Нью-Йорку. Його знайшли день пізніше на підлозі в його кімнаті в позі
молитви. У кишені його був квиток до опери якраз на вечір його смерти.
Помер на ходу”. Енциклопедія є енциклопедія, характерна її риса –
лаконізм: де, коли, хто, що. За стислими рядками – доля непересічної
людини, найбільшого поета української діаспори і одного з визначних
українських поетів двадцятого століття, який потужністю таланту не
поступається Максимові Рильському та Павлові Тичині.
Що поєднує ці два уривки, між якими півстоліття і в яких йдеться про
різні періоди життя Маланюка? І в далекому 25-му закохана юна студентка,
й у більш близькому до нас 68-му по-науковому неемоційні укладачі
“Енциклопедії українознавства” помітили те саме: самотність поета,
точніше – самотність Маланюка-людини: “Мушу випити келих до краю –
Полиновий мед самоти” (“Біографія”. 1925).
Завжди один – бо завжди проти течій? Мабуть, що й так. А може, це і є
ознака таланту, якщо хочете – мужність таланту (талант мужності?) –
пливти туди, куди вважаєш за потрібне, а не туди, куди несе течія. У
більшості не стає сил – гребти проти бистрини. У Маланюка – вистачило.
За це його не любив дехто. За це його любить багато хто. За це його
поважають, не можуть не поважати – всі.
Що ж він за людина, за поет такий – Маланюк? Що вплинуло на його
життєвий і творчий шлях?
20 січня (1 лютого за н.ст.) 1897 року дружина Филимона Васильовича
Маланюка, донька “чорногорця Якова Стоянова, військовика Із сербських
осадчих”, народила сина. Цікаво відбилося у світогляді маленького Євгена
життя “на дві хати”: дідову й батькову. Якщо по батьковій лінії у роду
були українці і дід усіх неукраїнців вважав “безсумнівними
унтерменшами”, то мати виросла у атмосфері “якихось… колоніального
типу “дворянських гнізд” з клавесинами, дагеротипами, сентиментальними
романами й романсами, балями й гостинами, демонічними гусарами, слідами
спогадів про “южних” декабристів і байронічних лермонтівських
поручників, засланих на “погибельний Кавказ”.
Отже, Євген змалечку всотав з одного боку – дух українства, з іншого –
атмосферу уваги та поваги до представників інших національностей, якими
багатий був південь Російської імперії, особливо рідна його Херсонщина.
Дитинство Євгенове було осяяне гарячим південним сонцем, тепло якого,
перелите у тепло серця, пронизує всю його подальшу творчість. З якою
непідробною щирістю він згадує на чужині рідний Архангород (нині
Новоархангельськ), блакитну прохолоду річки Синюхи, куди бігав хлоп’ям
купатися, батькову хату, мамину ласку:
О, як прозоро й сяйвно вмер би…
Але згадаю, як росте
Пшениця, як шумить крізь верби
Синюха, вітер, простір, степ.
Як рідна хата з-попід стріхи
Очима дивиться з вікон,
І крик той: “Сину мій! Приїхав!”,
І ранній день, і ранній сон…
Ні, не проміняв Євген Маланюк цю степову широчінь, цю стареньку, під
стріхою, дідівську рідну хату на “паризькі бруки”, “прастарі вулиці
Праги”, які для поета були лише “пустелями емігрантських Сахар”:
Не треба ні паризьких бруків,
Ні Праги вулиць прастарих:
Все сняться матернії руки,
Стара солома рідних стріх…
Десь сіре поле в чорних круках,
Що пророкують: кари! кар!
А я тут, на чужинних бруках,
Чужий – несу чужий тягар.
А я на полум’ї розлуки
Назавше спалюю роки,
І сниться степ Твій, сняться луки
І на узгір’ях – вітряки.
Там свист херсонського простору!
Там вітер з кришталевих хвиль!
А тут – в вікні опустиш штору –
І п’єш самотній, смертний біль…
(“Під чужим небом”, 1924)
Після закінчення Єлисаветградського реального училища Маланюк вступає до
Петроградського політехнічного інституту. Та закінчити його Євгенові не
судилося – почалася перша світова, його мобілізували. Закінчивши
Київську військову школу, поручник Маланюк їде до місця призначення, але
довго служити у російській армії йому теж не довелося: революція,
демобілізація, ревком, німці… Нарешті молодий офіцер царської армії
перетворився на командира (ад’ютанта Головнокомандувача) армії
Української Народної Республіки. 1920 року УНР впала, і Євген разом з
тисячами її бійців покидає Україну.
Він тоді ще не знав, що – назавжди:
Не забути тих днів ніколи:
Залишали останній шмат.
Гуркотіли й лякались кола
Під утомлений грім гармат.
Налітали зловісні птахи,
Доганяли сумний похід,
А потяг ридав: на Захід… на Захід… на Захід…
І услід – реготався Схід.
Роззявляв закривавлену пащу.
П’яний подих нудив, як смерть.
Де ж знайти нам за Тебе кращу
Серцем, повним Тобою вщерть?
(“Ісход”, 1920)
У Польщі, в Калішському таборі для інтернованих українських вояків
(1922–1923), відбулася знаменна для української літератури (та що там –
для України) подія: вош-поет перетворився на поета-воїна. За його
власним висловом, Маланюк тоді змінив зброю воїна – стилет на перо поета
– стилос:
Напружений, незломно-гордий,
Залізних імператор строф –
Веду ці вірші, як когорти,
В обличчя творчих катастроф.
Позаду – збурений Батурин
В похмурих загравах облуд, –
Вони ж металом – morituri –
Сурмлять майбутньому салют,
Важкі та мускулясті стопи
Пружливий одбивають ямб –
Це дійсносте, а не утопій
Звучить громовий дифирамб.
Ось – блиском – булаву гранчасту
Скеровую лише вперед:
Це ще не лет, але вже наступ,
Та він завісу роздере.
Шматками розпадеться морок,
І ти, нащадче мій, збагнеш,
Як крізь тисячолітній порох
Розгорнеться простір без меж.
Збагнеш оце, чим серце билось,
Яких цей зір нагледів мет,
Чому стилетом був мій стилос
І стилосом бував стилет.
(“Напис на книзі віршів”, 04.01. 1925)
Після табору Маланюк переїхав до Чехословаччини. У Подєбрадах закінчив
гідротехнічний відділ Української господарської академії. Дванадцятого
серпня 1925 року повінчався зі згаданою вже Зоєю Равич у православній
церкві Св. Миколая на “Малей странє” у Празі. Хоча шлюб був недовгим
(1929 року Євген сам від’їжджає до Польщі), через все життя вони
пронесли теплі почуття одне до одного. В кінці життя вони зустрілися.
Саме завдяки цій жінці ми маємо більшість документів про великого
українського поета, зокрема його останні фотографії, її серце ніби
передчувало, що через кілька днів Маланюка не стане…
Отже, подружжя прожило разом всього п’ять років. “За їхніх часів у
Подєбрадах утворився літературний гурт, який писав, дискутував,
змагався. Той гурт літераторів мав свою інтелігентну авдиторію. До нього
належало більше, але за прізвищем треба згадати Наталю Лівицьку-Холодну,
Миколу Чирського, Олену Телігу, Леоніда Мосендза. З Праги приїжджали
Ольжич, Самчук. На той час в Подєбрадах при-
падають, либонь, найбільш безжурні й безтурботні дні Маланюка”.
Згодом ця група отримала назву празької поетичної школи. “Її безумовним
лідером був Є. Маланюк. Стильово до неї належали Юрій Дараган, Леонід
Мосендз, Юрій Клен (єдиний емігрант з-поміж українських “неокласиків”. –
Ю. К.), Олег Ольжич, О. Лятуринська, О. Теліга… Більшість із них
належало до т. зв. “вісниківців”. Всі вони були зближені світоглядово,
стильово й тематично, їхня творчість
була спрямована найчастіше в минуле України, набирала часто
історіософічної наснаги, акцентувала вузлові періоди історії,
перегукувалась із сучасністю (“Варязька балада” Є. Маланюка, “Жанна
д’Арк” Ю. Клена та ін.)”.
“Циганські мандри по чужинах”, емігрантські шляхи Скільки їх він
пройшов. З Польщі з другою дружиною повернувся до Чехословаччини. У 1945
році, залишивши дружину, чешку Богумилу Савицьку, і сина Богдана, які не
схотіли з ним їхати, подався до Німеччини, а відтіля в 1949 році – аж до
США. Недаремно його іноді називали українським Одіссеєм. На жаль, до
своєї Ітаки він так і не повернувся… Коли уважно перечитуєш твори
Маланюка, впадають в око два
стрижневих взаємопов’язаних мотиви: самотність та дорога. Як починалася
еміграція з ревіння потяга – “нещадного велетня розлуки”: “Стурбовано
стискали руки Під плескіт зовсім зайвих слів. А потяг люто клекотів –
Нещадний велетень розлуки” (“Вокзал”, 1921), – так і піввікове життя за
кордоном протікало під гуркіт мотора літака та стукіт вагонних коліс:
“Чи багато мені хитатися у вагонах, Чути серця щемінь і стискати горло
слізьми, Долю міряти гонами у розгонах І не бачить твій усміх, і не чути
твій сміх”
(Епіграф до вірша, 26.06.1967).
Мотив дороги обумовив домінування у віршах Маланюка слів “потяг”,
“вагон”, “дорога”, “мандри” тощо. Домінантними в його творчості є також
слова “самотність”, “сам”, “самота”:
… Все протинає зір. Гірка і марна втіха –
Все бачити і чуть і в людях, і в речах,
Іти крізь галас дня, крізь хаос сліз і сміху
І слухать самоту в безрадісних ночах.
(“Свідомість”, 18 02 1930)
… Лиш вона веде в Твій чорний рай
З пустелі самоти і смерти.
(“Ісход ІІ, 17.08.1944)
Здавалось би, Маланюка не дуже образила доля у другій еміграції: лише
спочатку він був вантажником у порту, а потім працював у інженерному
бюро в Нью-Йорку. Як для емігранта – досить пристойна робота. Та не до
душі українському поетові були “безсонячні щілини Мангатану”, “вузький
каньйон Бродвею, Де сліпнеш над чужим проектом…”, “брудний Бруклин”.
Лише вечорами та ночами, усамотнюючись, линув подумки до України, рідної
Херсонщини, річки Синюхи… А жити залишалось все менше. У місяці
лютому, лютому місяці 1968 року Євгена Филимоновича Маланюка не стало.
Ховали його “у тихому нью-джерському Бавнд Бруку”, який американські
українці називають своїм пантеоном. “Похорони його були скромні…
Політичного естеблішменту, який десятками років величав Маланюка як
ідеолога-прапороносця, на похоронах не було. Вони почували, що Маланюк
їх зрадив на кінці життя, ставши людиною”. Повний келих полинового меду
самоти був випитий. І – таки до краю.
Не можна сказати, що трояндами був встелений і його творчий шлях. Так,
іноді доводилось чути “компліменти” на кшталт такого: ви, мовляв,
найкращий поет серед інженерів і найкращий інженер серед поетів. Були й
часи, коли колишні товариші, діаспорні літературні критики, робили йому
закиди щодо повторення тем…
Що ж, вони були праві. Бо головною, стрижневою, до-
мінуючою темою всієї його творчості була одна – Україна:
Знаю – медом сонця, ой Ладо,
В твоїм древнім тілі – весна.
О моя степова Елладо,
Ти й тепер антично-ясна.
А між нами простір – гураганом.
Хоч вдихнуть, хоч уздріть тебе де б…
Половецьким хижацьким ханом
Полонив тебе синій степ.
Десь там квітнеш вишневим цвітом,
Десь зітхаєш в веснянім чаду,
А мені ти – блакитним мітом
В золотім полудневім меду,
А мені ти – фата-моргана
На пісках емігрантських Сахар –
Ти, красо землі несказанна,
Нам немудрим – даремний дар!
(04.06.1925)
Як бачимо, поет-інтелектуал виводить корені України навіть не від
середньовічної Київської Русі, а ще раніше – від античності: Еллади, й
особливо Риму (як символу могутньої державності). До речі, на образ
України-Еллади натрапляємо не лише в представників празької школи. Він
характерний для українських національно-визвольних пра-
гнень початку двадцятого століття, досить згадати хоча б Драй-Хмарине
звернення до Тичини: “Ти Вкраїні, майбутній Гелладі, Простилаєш
всесвітній шлях” (“Поетові”, 1926).
Любов до України, жодного разу не зрадивши, проніс Маланюк через усе
життя, всі довгі роки еміграції нею жив, нею дихав, нею марив:
… Згадав. Пройшло дванадцять літ тяжких,
Що кожен рік був довгий, як віки,
Що кожен час, і днина, і година
Пекли ім’ям єдиним: Україна.
(“Голоси землі”, 1929)
(
*
4
6
Ae
AE
AE
????
u
u
$
$
?????????
тературознавство називало україноненависником, “обпльовувачем України”?
Причому на підтвердження цього ярлика можна цитувати не вигадані, а
дійсно Маланюкові рядки і навіть цілі поеми.
Ось типовий приклад його “ненависного” звертання до України:
… Лежиш, розпусто, на розпутті,
Не знати – мертва чи жива.
Де ті байки про пута куті
Та інші жалісні слова?
Хто ґвалтував тебе? Безсила,
Безвладна, п’яна і німа.
Неплодну плоть, убоге тіло
Давала кожному сама.
Мізерія чужих історій
Та сльози п’яних кобзарів,
Всією тучністю просторів
Повія ханів і царів.
Під сонні пестощі султана
Впивала царгородський чар,
Це ж ти – попівна Роксоляна,
Байстрюча матір яничар!..
(“Діва-Обида”, 2408 1926)
Як це не схоже на відомий заклик “Любіть Україну!”. Але за кожним
розпеченим до болю словом – саме любов до України, справжня любов, а не
пишнословне захвалювання всього, навіть недоліків, тільки тому, що вони
– наші, українські: хай і гній, зате свій…
Маланюк – не першовідкривач уособлення “Україна – жінка”. Досить згадати
хоча б покриток та причинних у поезіях Т. Г. Шевченка. Але якщо інші,
співчуваючи Україні, переважно шукали витоки її нещасної долі поза нею
самою, то Маланюк зміщує акценти, чим знову дещо усамотнюється в
українській літературній традиції. “Жалісні слова” розповідей про
поневолення України, про “пута куті” він називає
байками, а свою Батьківщину – залежно від зміни її володарів – “повією
(навіть не покриткою!) ханів і царів”. Звідси – нетрадиційне тлумачення
постаті Роксолани. Якщо, наприклад, А. Ю. Кримський, а пізніше П.А.
Загребельний та й широкий сучасний український загал вважають Настю
Лісовську (Роксолану) заступницею-спасителькою України, то для Маланюка
вона – “байстрюча мати яничар”. І не менше. Чи не правда, жорстка
позиція? Це і є – Маланюк.
А чи такий уже самотній поет у своїй дуже вимогливій любові до України?
А хіба лише Маланюка непокоїла думка: “Невже ж калюжею Росії замре її
широчина?” А хіба Шевченко понад століття тому не звертався до своїх
земляків: “Раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття…” (“І
мертвим, і живим…” 14.12.1845). Як бачимо, тут не лише відповідність
думки, а навіть лексична відповідність:
“калюжа” – “грязь” – “сміття”. А дошкульного звертання Пантелеймона
Куліша до своїх земляків Маланюкові майже не довелося переробляти: “…
І перо (Куліша) виводить трунком спраги: “Народе без чуття, без чести,
без поваги” (“Куліш”. 1925). Та й сучасник Маланюка, теж, як і Євген,
колишній петлюрівець, а пізніше – чи не перше поетичне перо радянської
України Володимир Сосюра, автор відомого вірша
“Любіть Україну” (за якого, до речі, мало не потрапив до ГУЛАГу), майже
одночасно з українцем заокеанським звертався до України:
… Ти плодиш землю байстрюками –
Багном і гноєм для других.
У голові твоїй – макуха:
Хіба ти можеш жить сама,
Російсько-польська потаскуха,
Малоросійськая тюрма…
(“Вступ до поеми “Мазепа”)
Але не можна сказати, що слова докору на адресу України давалися
Маланюкові легко:
…Прости, прости за богохульні вірші,
Прости тверді, зневажливі слова!
Гіркий наш вік, а ми ще, може, гірші,
Гіркі й пісні глуха душа співа…
…Прости, що я не син, не син Тобі ще,
Бо й Ти – не мати, бранко степова!
З Твоїх степів летять птахи зловіщі,
А я творю зневажливі слова.
(“Псальми степу”, в таборі, 03-07 11.1923)
Максималіст Маланюк хотів для своєї Батьківщини максимально ж достойної
її долі: незалежності, державності, світового авторитету: “І виросте
залізним дубом Рим З міцного лона скитської Еллади”; або “…З-під ржі
тисячоліття залізом держава зросте. І Рюрик країну ще раз нарече
“Гардаріка”. І Ольгу, й Олега впізнають і море, і степ”
(“Сага”). Саме тому поета не влаштовувало не лише московське ярмо: що з
того, якби воно замінилось на якесь інше? Адже його Вкраїну взагалі
“ображати ніхто не сміє. Ні каган, ні король, ні мешканець Кремля”
(“Post scriptum”. 20.02.1964). Маланюка обурював сам комплекс рабства й
меншовартості, сама готовність значної частини українського народу
підставляти під ярмо свою шию. Тому, як до нього Шевченко і Куліш,
Маланюк ніколи не вдовольнявся показною, бутафорною українізацією:
вишиванка – кожух – “оселедець”… Він нищив глибинну рабську суть
хохлацтва-малоросіянства (украць – маленький росіянин, за висловом
Маланюка, “здрібнілий мікромалорос”?).
Мрія Маланюка – Україна має повернути собі всесвітню славу своєї
прародительниці – Київської Русі. Славу, рівну славі античних Еллади та
Риму! Але цього повинен прагнути сам її народ: хто за волю встає – тому
Бог і дає. Лише тоді “поруч Лаври стане Капітолій”.
Справжнім поетичним шедевром Маланюка є написана єдиним поривом, у три
дні, “Варязька балада”, де поет по-новому вирішив ще Шевченкову
антитезу: “славних прадідів великих правнуки погані”:
Необорима соняшна заглада –
Віки, віки – одна блакитна мить!
Куди ж поділа, степова Елладо,
Варязьку сталь і візантійську мідь?
І знову поет дивиться у глибину століть, що можна відчути вже за самою
назвою твору: саме “Варязька балада”, а не, скажімо, “Скандинавська…”
чи “Норманська…” Загляньмо до “Словника української мови” у 11 томах:
“ВАРЯГИ – історичне. Давньоруська і візантійська назва скандинавів
(норманів)” (т. 1. – С. 296). Отже, слово “варязька” чітко адресує увагу
читача не лише у географічному плані (північ Європи), а й у плані
історичному (середньовіччя) і, сказати б, етнічному (саме давньоруська
назва). Особливо вдалий вираз, що став своєрідним символом глибоких
історичних коренів державності географічної (а для Маланюка – ще й
генетичної) попередниці України – Київської Русі, – “варязька сталь і
візантійська мідь”. Далі паралелізм (“Україна – степова Еллада”)
продовжується (“Київ – степова Олександрія”):
…Дзвенить вода. Це він, це він синіє –
Балада хвиль – Дніпро. І на горі
Спить Київ – степова Олександрія –
Під злотом царгородських мозаїк.
Там обертав в державну бронзу владно
Це мудре злото кремезний варяг,
І звідтіля ж воно текло безвладно
Під ноги орд – на кочівничий шлях.
Яскрава антитеза: “державна бронза” – “під ноги орд”, і дещо примітивне:
“владно” – “безвладно” (хіба що в мене неточний текст, а в оригіналі –
“безладно”?).
І знову все той же тон докору Елладі-Україні:
(А ти не довго гаялась в тривозі.
Сарматських уст – отруйний, п’яний мед
Ти віддала татарину в знемозі,
І чув твій сміх Батиєвий намет)./. ./
Отак лежиш – замріяно-безсила,
А сходить ніч – і відьмою вночі
Ти розгортаєш кажанові крила…
І, поки по гаях кричать сичі,
По болотах скрегочуть млосні жаби,
Шепоче тьма і стогне в снах Дніпро, –
Летиш, страшна й розхристана, на шабаш –
Своїх дітей байстрючу пити кров..
І знову сувора вимогливість до України: “… Коли ж, коли ж знайдеш
державну бронзу, Проклятий край, Елладо степова?!” (Хоч Маланюк
впевнений – Україна, “державну бронзу” рано чи пізно, а знайде: питання
тільки – “коли”?). Та докори Україні не йдуть ні в яке порівняння з
тими, якими він картав себе сам всю довгу еміграцію:
Купив цей час фальшивою ціною:
Ісходом, втечею, роками болю й зла.
А треба було впасти серед бою
На тій землі, де молодість цвіла.
А треба було вдряпатись кігтями
Закляклих рук в той кревнорідний ґрунт,
Зерном лишитись – хай би в вовчій ямі, –
Щоб виросли з землі і гнів, і бунт…
(“Війна”, 28. 03. 1966)
Ці рядки написала майже сімдесятирічна людина. “А треба було впасти
серед бою…” Ох, як суворо він питає з себе…
Іноді чуєш про русофобію Маланюка. Дурниці! Така многогранна,
інтелектуальна й інтелігентна людина в принципі не могла ненавидіти
жодного народу. А російську культуру, особливо літературу, Євген
Филимонович добре знав і цінував іще з часів свого навчання в Петрограді
у самий розквіт “срібної доби” російської поезії. Так що, мабуть, не
випадково у роздумах над віршами саме російського поета, вже наприкінці
життєвого шляху, Маланюк ставить останню крапку у темі Батьківщини –
повії, “відьми-сотниківни”, “чорної Еллади”:
… Ні, хай буду чорним ротом чорної,
Виклятої, але – Батьківщини.
Хай неораної, але завжди орної,
Хай в вінку кривавої тернини!
(“Без присвяти. Над віршами О Мандельштама”, 16.11.1965)
Ще у 1957 році один із дослідників прозорливо поставив питання: а чи
будуть читати Маланюка, коли державність України стане самозрозумілим
фактом? Чи не є його поезія, присвячена боротьбі за незалежність
України, актуальною лише для цього періоду? Впевнений – ні.
Сам Маланюк вважав за своє основне покликання і досягнення у поезії
громадянську тематику. Він завжди вірив у невичерпність життєвих сил
свого народу:
Тяжким хрестом лежать шляхи,
Ясні в ночах, вони сліпі вдень:
Рамено – з заходу на схід,
Рамено – з півночі на південь.
І так розіп’ята – віки –
Вогонь буття не загасила, –
Невичерпаний дух який!
Яка непереможна сила!
Гноблять, калічать, труять рід,
Ворожать, напускають чари,
Здається, знищено вже й слід,
Лиш потурнаки й яничари.
І ось – Стефаник і Куліш,
Ось – Коцюбинський, Леся – квіти
Степів страждальної землі.
Народу самостійні діти!
А то підземно загуде
Вулканом націй ціла раса,
І даром божеським гряде
Нам Прометеїв дух Тараса.
(“Невичерпальність”, 1925)
Але ще сучасники Маланюка помітили, що його творчі діапазони значно
ширші від однієї, хай і дуже важливої, теми:
І треба ж було все життя тремтіти
І сліпнути у нестерпучім сяйві,
Щоб ось тепер зненацька зрозуміти,
Що вірші були зовсім зайві.
Натомість потрібні: кожна билина.
Подмух вітру, плюскіт ріки,
Ось така, хай осіння, днина
І дотик твоєї руки…
(06.10.1966)
Для пізнього Маланюка характерна також інтимна розкутість, навіть
еротичність:
Бездумне блаженство в очах.
Безсило розкрилене тіло,
Рожева похилість плеча.
Ще мить тому серце гриміло.
Тремтіла розбурхана персь.
Де ягода пнулася яро,
А рот, що, як рана, роздерсь,
Був повен сочистим пожаром
(1961)
Творча діяльність Маланюка не обмежувалася віршуванням. Талановитий
поет, він був ще й культорологом, літературним критиком,
мистецтвознавцем .. Як надзвичайно ерудована людина, поліглот,
перекладав французьких, польських, чеських та інших поетів, багатьох з
них знав особисто.
Повернення Україні всесвітньої слави її пращурки Київської Русі, за
Маланюком, повинне йти не лише політично-економічним, а й естетичним
шляхом, піднесенням духовності всього суспільного життя.
Втім, Маланюк вже увічнив своє ім’я, адже його творчість стоїть на трьох
китах, які – перевірено усім розвитком всесвітньої літератури –
забезпечують поетам безсмертя. Це: щира, аж до болю, душевного щему,
любов до Батьківщини; надзвичайно високий інтелект; і, головне,
непересічний поетичний талант.
…Він ішов “навпростець”, “без шляху”, через тернії. А це –
найкоротший шлях до зірок.
Рекомендована література
1. Войчишин Ю. “Ярий крик і біль тужавий…”: Поетична особистість
Євгена Маланюка. – К.: Либідь, 1993.
2. Ільницький М. Від “Молодої музи” до “празької школи”. – Львів.: Ін-т
українознавства їм І.Крип’якевича, 1995.
3. Куценко Л. В. Боян степової Еллади. – Кіровоград. “Вечірня газета”.
1993.
4. Маланюк Євген. Поезії. – К. Український письменник, 1992.
Цит. за кн.: Євген Маланюк. Поезії. – К.: Укр. письменник, 1992.–С. 18.
Цит. за кн.: Українське слово. – К.: Рось, 1994. – Книга друга.– С.
156.
Маланюк Є. Ф. Книга спостережень II. – Торонто, 1966. – С. 476–477.
Свого часу в Єлисаветграді навчалися брати Тобілевичі, Кропивницький,
В. Винниченко, Є. Чикаленко, Ю. Яновський.
Із спогадів П. Шоха //Євген Маланюк. Поезії – С 18.
Згад роб., с 25–26.
Пор.: “Євген назавжди залишиться для мене незбагненним. І в своїй
самотності трагічним” (З листа Н. Лівицької-Холодної // Куценко Л. В.
Боян степової Еллади. – Кіровоград, 1993. – С. 43).
Бойчук Богдан. Відбронзований портрет Євгена Маланюка (Куценко Л. В.
Цит. роб., с. 51.).
Пор. з Франковим: “…Я ж не люблю її з надмірної любови…”
Можливо, цю якість – об’єктивне ставлення як до чужих, так і до своїх –
Євген успадкував від діда: “Тож добре знав мій дід Росію, її тупу
державну дибу! Але й фальшивих сентиментів Не мав до своїх земляків”.
(“Голоси землі”. 1929).
Пор.: “В ті розжеврені, хижі години Невже ж спочивав Господь? Страшно
покритки Катерини Мордували покірливу плоть” (Є. Маланюк. “З “Чорної
Еллади”. Пам’яті Петлюри”. 25.05.1926).
У Куліша – “без пуття” (Ю. К.).
Саме Сосюра у 1927 р. виграв конкурс на кращу віршовану відповідь
“фашистові” й “націоналістові” Маланюку, рядки з якої: “Шановний пане
Маланюче, Ми ще зустрінемось в бою”, – посилено тиражувалися.
Про це більш детально див. у журналі “Всесвітня література в середніх
навчальних закладах України”, 1996. – № 8. – С. 49.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
