.

Дослідницький континіум цінності (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
247 3303
Скачать документ

Реферат на тему

Дослідницький континіум цінності

Проблема важливого, такого, що понад усе, цінного була і є актуальною
впродовж існування людської цивілізації, людини як свідомої істоти.
Природно, що значний період вона існувала не усвідомлено та
категоріально не визначеною. Із наукових джерел відомо, що вперше до
проблеми цінностей людського буття зверталися ще в древній Греції. Вже
тоді філософи (Геракліт, Демокрит, Платон і Аристотель) визнавали за
можливе існування ціннісних категорій лише в смислових діадах:
”добро-зло”, ”щастя-нещастя”, ”багатство-бідність”…, що визначало
можливість їх дослідження, виходячи із порівняння однієї з іншою, як
абсолютних протилежностей.

Демокрит (460-370 до.н.е.) вважав, що все слід сприймати з огляду на
природу саму по собі, таку, якою вона є насправді, а звідси його
натуралістичні погляди розуміння цінності, згідно з якими добро,
справедливість, прекрасне розглядаються як вияви природного перебігу
подій. Адже все наявне у світі визначається пануванням природних
законів. Основною цінністю Демокрит вважав виховання, необхідність
формування прагнення до праці, позитивної мотивації навчання на підставі
переконань, формування прагнення до пошуку істини, звільнення душі від
пристрастей. За О.Г. Дробницьким, в Демокрита цінне визначається за
допомогою того, що реально існує, а цінності зумовлені ”будовою” самого
всесвіту. У Демокрита цінність є і об’єктивною, і суб’єктивною, залежить
і не залежить від людини. Тому відповідно до цієї ідеї людині треба
керуватися ціннісними критеріями належного, корисного, прекрасного,
морального, аби відрізнити істинну насолоду від хибної.

У натуралістичних теоріях цінності представлені як вираження природних
потреб людини або законів природи. Демокрит вважав, що задоволення є
станом, відповідним природі живого організму, а страждання – станом,
чужим цій природі. Задоволення і страждання виступають критеріями для
вирішення людиною, чого їй треба прагнути, а чого – запобігати.

Моральність, за Сократом (469-399 до н.е.), – це результат знання.
Знаючи, що добре, а що погане, ніхто не вчинить зла, яке є наслідком
незнання доброго. Порушення моральної культури суспільства, на думку
Сократа, може призвести до моральної деградації людини й суспільства.
Головну роль у моральному вдосконаленні особистості Сократ надавав
знанням, натхненним моральними цінностями. Сократ дав визначення таких
моральних понять, як ”справедливість”, ”честь”, ”доблесть”, і вважав, що
ніхто не помиляється добровільно. Людина не стає щасливою тому, що не
прагне цього, а тому, що не знає в чому сенс щастя. Він відшукував
фундаментальні цінності існування у свідомості людини, але його не
зрозуміли, тому що він значно випередив свій час. Людина того часу ще не
була готова знайти ціннісну опору свого буття у власному розумі.

Саме із Сократа можна починати історію аксіології, бо він вперше
сформулював власне аксіологічне, тобто філософське питання в повному
розумінні цього слова: не що таке, а як налаштоване і чому, на яке
відповідає будь-яка наука.

Платон (437-347 до н.е.) стверджував, що речі цінні тією мірою, якою
вони стосуються досконалості своїх трансцендентних першовзірців, які
виконують роль критерію цінності, оскільки вони причетні до ідеї Бога.
Платон виділив чуттєву, вольову та розумну частину душі, які, на його
думку, привнесені ”потойбічним царством ідей”. Світ ідей і земне буття
представлені Платоном у ціннісному аспекті. Загалом платонізм віщує
сходження від чуттєвого до умоглядного, від нижчого до вищого, щоб там,
у височині, набути щастя у спогляданні істини й любові до блага. Саме в
цьому полягають сенс і гранична основа буття людини.

Платон зробив спробу першої класифікації цінностей. На перше місце він
поставив такі елементи блага, як міра, поміркованість та своєчасність.
Друге місце посіли прекрасне та досконале. Далі – розум та розуміння;
потім – задоволення душі. На останньому місці – саме прекрасне.

Платон гoворив про Велику і Маленьку людину, з котрих саме якocтi
Великої людини (тобто соціуму) справляють детермінуючий вплив на якocтi
Маленької (тобто особистостi).

Платон фактично знехтував самоцінність індивіда і цілковито
підпорядкував його принципу державності. Справедливість і цінність
держави, на його думку, полягають у тому, що всі громадяни займаються
своїми справами і не втручаються в чужі.

Платон розглядав Благо як вищу універсальну цінність: Благо не є
сутністю, але за якістю і силою – воно вище характеристик сутності і
тому без ідеї блага всі людські знання –навіть найбільш досконалі – були
б абсолютно непотрібними.

Аристотель (384-322 до н.е.) теж розглядав особистість у живому зв’язку
з іншими людьми та державою. За Аристотелем, цінність речі визначається
одномоментно і статично – через відповідність речі власній природі, і
динамічно – через її відповідність меті.

Аристотель поділяв вчинки людини на етичні (моральні – мужність,
чесність, справедливість…) та діаноетичні (ті, що визначаються
досконалістю розуму – мудрість, здатність до наук…, їх мета –
споглядання істини). Всі блага (цінності) людського життя філософ
класифікував таким чином:

1) ті, що цінуються (душа, розум, харизма);

2) ті, що вихваляються (вчинки, які викликають схвалення);

3) блага – можливості (влада, сила, краса);

4) ті, що створюють інші блага.

Давньоримський філософ-стоїк Луцій Сенека на початку нашої ери залишив
нащадкам велику моральну спадщину, де для нас неабиякий інтерес
представляє праця ”Моральні листи до Луцілія”. Сенека вважав, що до
моральної норми шлях веде через знання та розумне судження. У цій праці
він презентував прийоми ”психагогіки”– мистецького управління душею
людини.

Аксіологічні ідеї у формі концепції найвищого блага розробляли стоїки,
які вважали, що єдиним благом людського існування є доброчинність. А
доброчинна та людина, яка керується винятково розумом, завдяки якому
вона упорядковує свою поведінку і узгоджує її з природним плином речей.
Найвище благо, яке вони також називали доброчинністю, полягає у
звільненні від страждань. Тому людина, якщо вона хоче зберегти спокій
душі, повинна відійти від громадського життя й жити усамітнено.

Середньовічна аксіологія проблему цінностей розв’язувала в межах
загальної теорії буття, спираючись на біблійні оповіді про світ і
людину, створених вільним божественним актом творіння. Тексти Біблії, їх
смисл були тотожні поняттю абсолютної цінності. Подібний підхід
характерний, зокрема, для аксіологічних поглядів Фоми Аквінського
(1225-1274), який вважав, що річ може бути благою, якщо її існування
узгоджене з природою. А тому власне буття речі виявляється
фундаментальною цінністю. Цінність, буттєво конструйована завдяки її
похідному характерові з абсолюту пізнання і любові, може повторно
виявитися об’єктом пізнання і смислом потягу (любові) з боку інших форм
буття, насамперед – з боку людини. Через цю вторинну залежність цінність
може бути визначеною.

“Велика дидактика” Коменського добре відома. Зупинимося лише на
моментах, що стосуються мети і загального призначення освіти.

1. Принцип соціальної корисності освіти. “Потрібно викладати тільки те,
що приносить найголовнішу користь, як в сучасному, так і в майбутньому
житті і навіть більше в майбутньому”. Коменський, будучи єпископом,
беззаперечно підтримує ієрархію небесного і земного. При цьому основа
його аргументації про необхідність і призначення освіти має скоріше
соціально-утилітарний, ніж релігійний характер.

2. Принцип соціальної рівності і справедливості в освітній політиці. По
суті справи, Коменський говорив про те, що доступ до грамоти і наук
повинні мати всі безвідносно до статі, національності, суспільного
прошарку, достатку. Таким чином, покладено початок егалітарній традиції
у сфері освіти.

3. Нова ієрархія освіти. “Адже мудро сказав той, хто сказав, що школи —
майстерні гуманності, якщо вони досягають того, що люди стають дійсно
людьми, тобто повертаючись до поставленої вище мети: 1) істота розумна;
2) істота, яка панує над усіма творіннями (також і над самою людиною);
3) істота є радістю свого “творця”.

4. Принцип універсальності знань. “Її (латинську школу, яка йде за
початковою освітою) ми ставимо разом з чотирма мовами, щоб вичерпати всю
енциклопедію наук”.

Таким чином, відбувається важливе зрушення в освітніх цінностях. До
Коменського панував традиціоналізм, при якому зміст освіти майже цілком
задавався набором авторитетних текстів.

Існували ще аргументи загальної освіти-культурності. “Знання розширюють
і множать наші потреби, а чим менше людині потрібно, тим простіше її
задовольнити”, “освіта — початок достатку, а достаток не всім
призначений”. Це “небачена жорстокість” — вчити тих, хто не може
скористатися плодами науки. Але разом з тим “робітникам необхідно набути
елементарних знань” для того, щоб вони могли ефективно працювати, навіть
просто засвоїти ритми індустріального суспільства, яке зароджується та
орієнтується не на пори року та сезони, а на абстрактні правила, години
упродовж доби, на безперервну одноманітність робочих тижнів і років.

Більшість дослідників нового часу (М. Монтень, Ф. Бекон, Т. Гоббс,
Д. Локк, Б. Спіноза) цікавляться швидше способом, яким дана і завдяки
якому передається цінність, а не тим, чим вона є насправді.
Досліджувалися насамперед різні сфери цінностей, а не їх загальна
теорія.

Разом з тим, необхідно віддати належне німецькому філософу І.Г. Фіхте,
який визначав, що ніщо, окрім життя, не має безумовної цінності та
значення; все інше: мислення, творчість та знання, – мають цінність лиш
настільки, наскільки воно яким-небудь чином відноситься до живого,
виходить з нього та прагне знову влитися в нього.

Поняття ”цінність” до наукового вжитку увійшло із філософії І. Канта
(1724-1804), згідно з якою дійсна проблема цінностей стосується не
інструментальних, а тільки вроджених цінностей, або цінностей-цілей. Бо
людина, залишаючись природною істотою, неспроможна піднестися до
справжньої моральності. Тому мораль людини є цариною позаприродною. У
”Критиці практичного розуму” він показав різні уяви про належне, про
цінності та норми, з одного боку, та уяви про сутнісне, світ речей – з
іншого. Кант робить висновок про те, що засади моральності загалом не
слід шукати у ”природі людини або в тих обставинах у світі, в які вона
поставлена”. Саме цей спосіб – позадосвідний і позатеоретичний, але
притаманний світу належного – і було згодом названо ”аксіологічним
методом”. За І. Кантом, дії людини, що визначаються доброю волею, є
моральною цінністю, еталоном всіх цінностей.

Підґрунтям рефлексивної, самоцінної людської життєдіяльності І. Кант
вважав тріаду: що я можу знати? як я маю діяти? на що я можу
сподіватися?

Г. Гегель (1770-1831) вважав освіту та виховання основними цінностями.
Освічена людина як духовна істота більшою мірою спроможна керувати
своїми почуттями. На це впливає не лише освіта, але й життєві цілі
людини. Спочатку людині, яка пізнає навколишній світ, здається, що
дійсність — щось зовнішнє і вороже. Але згодом людський розум виявляє у
природі певну ”розумність”. Водночас, пізнаючи зовнішній світ, людина
пізнає і саму себе. Розкриваючи таємниці світобудови, вона осягає мету й
сенс власного життя. Завдяки цьому людина вписується в єдину логіку руху
універсуму. Тому суб’єктивне – думки й почуття, цілі й цінності – є не
чим іншим, як об’єктивним, але реалізованим у людині. Отже, пізнання й
діяльність духу містять усі розгадки аксіологічних питань.

О.Г. Злобіна стверджує, що Гегель зробив важливий крок у розумінні долі
та її впливу на життя людини. У його філософії з’явилося поняття вибору
долі. За Гегелем, людина повинна вільно обирати і вершити свою долю.
Проте, оскільки долю має не людина взагалі, а лише її свідомість,
детермінація зовнішніми умовами в його розумінні життєвого шляху не
розглядається. Гегель, коли писав, що доля людини міститься в ній самій,
передбачав, що вона здатна витримати її, протистояти їй. На думку
Р.А. Ануфрієвої, сама людина залежно від свого характеру, завдяки своїй
активності творить свою власну долю і відповідає за свій вибір.

Заслуга перетворення проблеми цінності в предмет спеціальних
філософських роздумів належить німецькому філософу XIX ст. Р.Г. Лотце.
Формально початком аксіологічного етапу можна вважати появу трьох частин
книги Р.Г Лотце “Мікрокосмос” (1856-1864р.р.). Він запровадив власне
визначення поняття ”цінність”, витлумачуючи його як належне (те, що має
бути), основу якого становить те, що є. Усі цінності, за уявленням
Лотце, існують самостійно як істини, критерієм яких є наукове пізнання у
вигляді трьох начал: істина, факти, ціннісні поняття. На думку Лотце,
сутність цінності полягає в тому, що вона не належить до сфери
дійсності: джерело цінності потрібно шукати в нас самих, у нашій
свідомості. Усі речі та події мають цінність лише остільки, оскільки
вони сприяють реалізації Божого провидіння. Водночас історія
розгортається завдяки думкам, відчуттям, прагненням і зусиллям людей.
Відтак Лотце намагався здійснити перехід від теологічного тлумачення
цінностей до психологічного.

Г. Ріккерт звів “цінність” у ранг системо– і смислоутворюючої
філософської категорії. Бо, на його думку, “те, що не можна віднести до
цінностей, не має абсолютно ніякого сенсу”.

Е. Фромм (1900-1980) вважав офіційно визнаними, усвідомленими релігійні
та гуманістичні цінності, які виступають безпосередніми мотивами
людської поведінки. Це цінності, спричинені соціальною системою
індустріального суспільства: власність, споживання, становище у
суспільстві, розваги, сильні відчуття.

Значний вплив на розробку аксіологічної теорії у феноменології мала
психологічна інтерпретація цінності в працях Ф. Брентано, В. Вундта,
А. Мейнонга. Вони були прибічниками аксіологічного психологізму, який
витоком цінностей розглядав суб’єктивний світ людини. Цінністю вважалося
все те, що важливе для людини. Їх інтуїціонізм ґрунтувався на
інтенційному характері всіх психічних феноменів. Вони вважали, що одним
з інтенційних зв’язків є наші афективні й вольові реакції на об’єкти.

Психологічна інтерпретація цінностей була уточнена і деталізована в
працях А. Мейнонга, К. Енерфельса, Р. Перрі. Вони, трактуючи цінність як
психічний феномен, незалежний від об’єктивних умов і факторів діяльності
людини, від наявних суспільних відносин, не лише суб’єктивізували
цінність, а й індивідуалізували її, обмежили емоційно-вольовою
активністю абстрактного індивіда. С. Спенсер та вказані філософи вважали
витоком цінностей біопсихічну інтерпретацію потреб людини.

Інтуїціонізм дав поштовх для розвитку різних феноменологічних концепцій
цінності, які заперечували її психологічне тлумачення. Засновник
феноменології німецький філософ-ідеаліст Е. Гуссерль (1859-1938)
розглядав оцінювання як інтенційний емоційний акт, тобто як націленість,
спрямованість на предмет (на відміну від асоціативної концепції
В. Вундта, в якій відчуття і сприймання розглядається як результат дії
окремих вражень, математик Е. Гуссерль створив протилежну за смислом
теорію, в якій світ можна збагнути лише як ціле, як “феномен”, звідки й
пішлa назва його вчення – феноменологія). З огляду на це в інтенційному
емоційному акті цінність переживається як така, що існує незалежно від
суб’єкта і його свідомості, тобто поза свідомістю.

Продовжуючи ідеї Е. Гуссерля, М. Шелер і М. Гартман розглядали цінності
як особливі ідеальні якості свідомості. Так, М. Шелер (1874-1928)
визначав цінності як ідеальні, прості, незалежні одна від одної якості,
належні до особливого, позаемпіричного світу, їх універсуму притаманні
власні зв’язки, взаємозалежності, вічна і незмінна ієрархія. Водночас
цінності дані людині в почуттях, і, крім апріорного емоційного
переживання, не існує іншого шляху їхнього осягнення. Задоволення,
добро, краса, святість та інші цінності репрезентовані в людських
почуттях. На підставі власних переживань людина засвоює також ієрархію
тих або інших цінностей. Найвищим рівнем таких переживань, за
М. Шелером, є любов і ненависть. Саме в цих переживаннях міститься
здатність людини відкривати для себе нові цінності. Ідеальне ціннісне
буття відрізняється від логічного або математичного, бо цінності не
здатні самостійно визначати будь-що в реальному світі. Вони втілюються в
дійсність тільки внаслідок усвідомлення людьми та в їхній діяльності.
Сконцентрувавши увагу на дослідженні окремих аспектів цінностей, їх
ієрархії і типології, феноменологи (У. Эрбан, Д. Пролл, Л. Льюїс)
започаткували інтуїтивний напрям в аксіології. Інтуїціоністи запровадили
розуміння цінності як автономної категорії, відокремленої від світу
речей. Подібний ”характерний для різних напрямів інтуїціонізму дуалізм
проявляється або як опозиція речі та цінності, або як опозиція суджень
про дійсність і суджень про цінність, або ж як взаємна невідповідність
опису та оцінки, тобто протиставлення аксіології не тільки емпіричним
наукам про реальність, але й будь-якій теорії реальної дійсності, серед
них і метафізиці в її класичному розумінні”.

Наперекір інтуїціонізму розвивалися погляди прагматизму і натуралізму XX
століття. Д. Дьюї (1859-1952) вважав, що речі є цінними не через
суб’єктивне ставлення до них, а як засіб реалізації певної мети.
Цінність має інструментальну природу, слугує цілям, що стоять перед
людиною в реальних умовах її життєдіяльності. Цінність тих або інших
речей не є притаманною для них властивістю. Вона, зрештою, формується в
кожній конкретній ситуації у процесі освоєння індивідом навколишнього
світу. Внаслідок зміни ситуації змінюється також ціннісний характер
речей.

Цікавою є натуралістична аксіоматична концепція К. Льюїса і Н. Решера.
Так, К. Льюїс (1883-1964) вважав цінностями будь-які речі, оскільки їм
притаманні ознаки і властивості, які в процесі відображення спричинюють
виникнення певних станів свідомості. Подібні стани дані людині в її
переживаннях і є самостійними цінностями. Отже, цінності поділяються на
переживання свідомості та речі, явища, які викликають ці переживання.
Цінності як переживання існують лише в свідомості, переживаються
безпосередньо і є безсумнівними. Навпаки, цінності зовнішніх предметів і
явищ потребують пізнання, відображення свідомістю, яка може бути
істинною або хибною, і тому цінності часто виявляються предметом
дискусій. Оцінні судження, таким чином, є не приписуванням цінності, а
її пізнанням, відображенням, істинність або хибність якого залежить від
досвіду взаємодії з цінністю.

Н. Решер запровадив власне визначення цінності як елементу свідомості,
як своєрідного гасла, яке використовується для раціоналізації дії шляхом
розгортання позитивної налаштованості щодо передбачуваного корисного
стану речей. Принагідно Н. Решер визнає цінність не абсолютною, а
відносною властивістю, яка викристалізовується не з оцінки, а з
природної взаємодії об’єкта з суб’єктом. Цінність речі, за Решером, є
рівновагою надбань і втрат.

Аксіологічний натуралізм (Р. Перрі, Д. Паркер, Ф. Теннант) піддали
нищівній критиці представники аналітичної філософії. Зокрема, Дж. Мур
вважав, що цінність є простою, неемпіричною властивістю предмета. Тому
вона не зводиться до інших властивостей, серед них і емпіричних, і
сприймається тільки в безпосередньому акті інтуїції. Отже, судження про
цінності є синтетичними судженнями ”арrіоrі”, а аксіологія — апріорною
наукою, яка методологічно істотно відрізняється від емпіричних наук.

Представники аксіологізму А. Айєр, Дж. Урмсон причину невизначеності
оцінних термінів вбачають у тому, що таким термінам не відповідає те, що
могло б бути для них предметним десигнатом. Через це проблема їх
пізнання знімається як неіснуюча. Емпірично констатується лише факт
оцінки, який як психологічний акт досліджується психологією, як
соціальний – соціологією, як мовний – метааксіологією. Головне завдання
метааксіології полягає, таким чином, у демонстрації ілюзорності предмета
аксіології, а відтак – у її ліквідації. Отож емотивісти відмовляють у
пізнавальній функції й етиці, обмежуючи її лише функціями
пропагандистськими.

Намагаючись уникнути недоліків усіх згаданих вище концепцій цінності,
сучасна аксіологічна думка розробляє також онтологічну парадигму
ціннісного ставлення людини до світу. Її прихильники наполягають на
тому, що засади цінностей слід шукати в підвалинах буття. Отож усі
цінності мають онтологічне джерело. Всі культури виробляють притаманні
для них визначальні цінності з базисної концепції або символу, який
репрезентує основи буття. Коли усвідомлення зв’язків між підвалиною
буття і цінностями втрачається, цінності починають руйнуватися.

Отже, давня філософсько-дидактична, риторична й духовна думка визначала
пріоритет виховання духовної людини на основі міцної віри, високої
моральності, загальної культури аж до етикетних рекомендацій, які не
обмежували людину, а олюднювали її спілкування з іншими, гармонізували
із макрокосмосом.

Термін ”аксіологія” (гр. axios – цінний, logos – поняття, вчення)
увійшов до вжитку на початку ХХ сторіччя. Авторство належить П. Лапі
(1902) і Е. Гартману, вони позначили ним новий та самостійний розділ
філософії, що займається ціннісною проблематикою. Вони увели як
самостійне поняття ”значущість” на відміну від ”існування”, яке не
залежить від досвіду та відіграє роль критерію істини у пізнанні.

Американський психолог А. Маслоу, який визначав самість як внутрішню
природу або серцевину людини – її власні смаки, цінності, цілі, вважав,
що людина має потребу в ціннісній системі відліку, у такій філософії,
відповідно до якої можна жити і розуміти життя, тією ж мірою, у якій
вона має потребу у сонці, у кальції й у коханні.

Солідарною з цим була і позиція російського філософа М. Бердяєва, який
зазначав, що особистість є категорія аксіологічна, оціночна. Особистість
не може мислити ні біологічно, ні психологічно, ні соціологічно.
Особистість – духовна і передбачає існування світу. Цінність особиcтості
є вища ієрархічна цінність у світі, цінність духовного порядку. Треба
позбутися повністю хибної ідеї другої половини ХІХ століття, що людина є
створенням соціального середовища. Навпаки, соціальне середовище є
витвором людини.

Література

Авер’янов В. Адміністративна реформа. Науково-правове забезпечення//
Віче.-2002.-№3.

Азарова Ольга /Газ.Управління освітою.-№24.- 2003.-С.9.

Айер А.Д. Язык, истина и логика/Аналитическая философия.Избранные
тексты.- М.,1993.–С.50-56.

Акофф Р. Планирование будущего корпорации.- М.:Прогресс,1985.-327с.

Алексеева В.Г.Молодой рабочий.-М.:1983.-С.17.

Альтшулер Д.С., Зусман А.В., Филатов В.И. Поиск новых идей:от озарения к
технологии.(Теория и практика решения изобретательских задач).– Кишенев:
Карта Молдовеняске,1989.–381с.

Ананьев Б.Г.Человек как предмет познания.–Л.:Изд-во ЛГУ,1968.–338с.

Андрущенко В.П. Модернізація освіти: політика і практика//Педагогіка і
психологія.-№ 3.-2002.-С.12.

Андрущенко В.П.Етнонаціональний фактор освіти//Етнокультурні аспекти
українського державотворення:історія і
сучасність.–Мелітополь,2001.–С.2-8.

АндрущенкоВ.П.,Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія.–К.:
Генеза,1996.–368с.

Анисимов С.Ф. Духовные ценности: призводство и потребление. М.: 1988.

Анисимов С.Ф. Ценности реальные и мнимые. – М.: Мысль, 1970. – 181с.

Анисимов С.Ф.Теория ценностей в отечественной философии ХХ века. Весник
Моск. ун.-та, 1994.- серия 7.- №4. -С. 40.

Аносов І.П. Сучасний освітній процес: антропологічний аспект. – К.: Твім
інтер, 2003.- 391с.

Архангельский Л.М. Моральные ценности: сущность и реализация//
Современная цивилизация и моральные ценности. – М., 1982 – С.4.

Аспект самообразования личности школьника, методические рекомендации в
помощь классным руководителям, учителям и студентам педагогических
вузов. – Запорожье – 1991. – 46с.

Асташова Н.А. Учитель: проблема выбора и формирование ценностей.–М.:
Московский псих.-соц. ин-т; Воронеж: Изд-во НПО ”МОДЕК”, 2000.–272с.

Атаманчук Г.В. Теория государственного управления: Курс лекций.- М.:
Юрид. лит., 1997.- 400с.

Афанасьев В.Г., Урсул А.Д. Эффективность социального управления:
системно-деятельностный подход// Информация и управление.
Философско-методологические аспекты / Отв. ред. Антипенко А.Г.,
Кремянский В.И. – М.: Наука, 1985.-284с.

Бадюл Світлана. Професійно-педагогічні цінності як психолого–педагогічна
основа процесу становлення майбутнього вчителя початкових класів //
Рідна школа. – 2002.- №6.- С.14-15.

Бакуменко В. Методологічна база державно–управлінських рішень// Вісник
УАДУ. -2000. – №1.- С. 5-19.

Балл Г.О. Особистісна свобода і гуманізація освіти// Практична
психологія та соціальна робота – 2001. – №1. – С.3.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020