.

Державний земельний банк: функції під час проведення денікінської аграрної реформи в Україні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
248 1558
Скачать документ

Реферат на тему:

Державний земельний банк: функції під час проведення денікінської
аграрної реформи в Україні

Стан наукового вивчення теми дозволяє констатувати, що істориків більше
цікавили і цікавлять на сучасному етапі військові, суспільно-політичні,
конфесійні та інші аспекти, пов’язані з діяльністю Білого руху в період
революції[1]. Натомість менше уваги приділялося і приділяється нині
соціально-економічним сюжетам у роботі білогвардійських урядів,
наприклад спробам модифікувати аграрний сектор. З іншого боку, не
применшуючи ролі та значення наукового доробку радянських
істориків-аграрників, об’єктивно назріла необхідність доповнити знання
із раніше не висвітлюваних сюжетів із історії денікінського аграрного
законодавства. Це, зокрема, стосується функцій Державного земельного
банку у проведенні аграрної реформи А. Денікіна з огляду на сучасні
можливості у доступі до раніше заборонених джерел, наприклад періодичної
преси вказаного періоду.

Після відставки В. Колокольцева із посади Голови земельної комісії, її
очолили О. Билимович та В. Чиліщев. Новопризначене керівництво активно
співпрацювало з представниками періодичної преси, з’ясовуючи своє
розуміння завдань, що перед ними стояли, основний зміст запланованих
аграрних нововведень. Так, В. Чиліщев у інтерв’ю кореспонденту „Киевской
жизни” чітко окреслив ті моменти, що, на його думку, повинні міститися в
доопрацьованому „Земельному положенні”, а також визначив його
призначення. У першу чергу, на переконання співголови земельної комісії,
повинно бути однозначно вирішено, яка кількість землі та якої категорії
підлягала відчуженню. По-друге, яка кількість землі та якої категорії не
відчужувалась. По-третє, порядок переходу угідь від екс – до нових
власників[2].

Були оприлюднені й інші моменти, пов’язані зі змінами в аграрному
секторі: В. Чиліщев розкрив джерело фінансування реформи. Ним мав стати
Державний земельний банк, утворений за рахунок злиття Селянського і
Дворянського банків. Авторами земельної реформи на нього покладалися
важливі функції: 1) оцінювання землі, що підлягала купівлі-продажу; 2)
розподіл угідь, які внаслідок добровільного чи примусового відчуження
перейдуть до банківського земельного фонду; 3) визначення максимального
та мінімального розмірів ділянок, що могли придбати селяни у банка.

Одним із актуальних питань, що активно обговорювалося членами Особливої
наради (білогвардійський уряд) при Головнокомандувачу Збройними Силами
на Півдні Росії, пресою, громадськістю була проблема методів оцінювання
угідь, відчужених у великих землевласників, що підлягали продажу
селянам. До революції застосовувалися різні підходи, сутність котрих
зводилася до визначення чистої прибутковості десятини за 3-5 років,
котра капіталізовувалася у певний відсоток. Проведені таким чином
підрахунки корелювалися регіональними ринковими цінами на землю. Однак
за умов, що склалися в аграрному секторі Наддніпрянщини у 1919 р., такий
підхід нереально було застосувати. З іншого боку, без оцінювання землі
унеможливлювалися як її продаж, так і проведення власне земельної
реформи. Як вихід із такого замкненого кола, працівники Державного
земельного банку запропонували за критерій оцінювання взяти родючість
ґрунту. Їхній варіант підрахунків зводився до наступного. На підставі
збережених у маєтностях великих землевласників, угіддя котрих підлягали
відчуженню, записів щодо врожайності за останні роки вивести середні
показники. Потім середні тверді ціни на продовольство перемножити на
середню врожайність, це і була середня валова прибутковість десятини.
Вирахувавши із цього показника витрати, пов’язані з обробітком ґрунту,
закупівлею насіннєвих фондів тощо, отримували чисту прибутковість землі,
а шляхом капіталізації – її вартість. У випадку відсутності таких
записів працівники банку радили залучати дані статистики або інші
джерела та на їхній основі здійснювати підрахунки[3]. Співставлення
цього варіанту підрахунку ціни землі з іншими, зокрема О. Анциферова[4]
та польського уряду[5], дозволяє констатувати його більшу адекватність
соціально-економічним реаліям 1919р. в українському селі.

Згідно з проектом О. Билимовича – В Чиліщева, селяни могли купувати
землі, які у результаті відчуження переходили до створеного з них
державного земельного фонду[6]. Такий фонд створювався і при Державному
земельному банку: ліси, луки, орні землі, мало – та непридатні для
обробітку угіддя тощо. У зв’язку із цим ще однією функцією банку було
вироблення механізму їхнього розподілу. Його керівництво запропонувало
наступну схему. Не всі землі, що складали банківський земельний фонд,
підлягали терміновій парцеляції. Так, наприклад, ліси переходили до
Міністерства землеробства як установи, здатної раціонально вести лісне
господарство. Частина угідь фонду привласнювала держава, яка брала на
себе зобов’язання шляхом меліорації, агрономії перетворити їх на
культурні, а лише після цього продавала. Решта визначалася на продаж
селянам, бажаючим її придбати. Отже, свої функції у розподілі земельного
фонду банк вбачав у тому, щоб визначити угіддя, котрі підлягали / не
підлягали парцеляції[7].

Оскільки банк здійснював продаж землі селянам, то до його компетенції
входило і визначення максимальних та мінімальних розмірів ділянок, які
могли придбати нові власники. При вирішенні цього питання банк мав
ураховувати не лише державні стандарти, а й інші нюанси. Так, наприклад,
важливим було те чи селянин купував землю для розширення ділянки, що вже
перебувала у його власності, чи для облаштування нового власного
господарства. У першому випадку все було просто, тому що максимальний
розмір регулювався земельним законом, а тому купівець міг придбати лише
різницю між тим розміром, яким уже володів і дозволеним законом. У
другому випадку ситуація дещо ускладнювалася. Необхідно було визначити
для продажу такий розмір угіддя, щоб новостворене господарство могло
існувати самостійно, тобто було рентабельне. Для кожного регіону він мав
бути різним, із урахуванням регіональної специфіки, у першу чергу
родючості землі, що продавалася. Банкіри пропонували, зокрема для
Полтавщини, Харківщини та Київщини визначити максимальний розмір у 6-8
десятин. Свою позицію вони обґрунтовували тим, що 1) якщо зменшити цей
максимум, то відбудеться механічне дрібнення банківського земельного
фонду на ділянки, розміри котрих не дозволять створити самостійних
селянських господарств; 2) якщо збільшити цей максимум, то значна
частина потенційних покупців-селян через відсутність вільних для купівлі
угідь позбавиться можливості облаштувати власне господарство, тоді як
ті, хто придбав, будуть мати надлишок[8].

Таким чином, Державному земельному банку відводилася важлива роль у
проведенні реформи, розробленої земельною комісією О. Билимовича – В.
Чиліщева, проект якої підписав А. Денікін. Він мав оцінювати землю, що
підлягала продажу; розподіляти на парцелярні / непарцелярні угіддя, що
складали земельний фонд банку; визначати максимальні / мінімальні
розміри ділянок, які могли купити селяни.

____________________________

[1] Козерод О. Историографические проблемы белого движения на Украине. –
Х.,1998. – 122с.

[2] Жуков. Земельная реформа (Беседа) // Киевлянин. – 20. 10. 1919. –
№48.

[3] Будберг. Цели и задачи Государственного земельного банка // Южный
край (далі – Ю. К.) – 30. 10. 1919. – № 118.

[4] Анцыферов А. К аграрному вопросу. “Хлебная валюта” // Новая Россия.
– 11. 7. 1919. – № 45.

[5] Польский земельный вопрос // Киевский день. – 16. 5. 1920. – № 2.

[6] ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 35. – Арк. 84-85.

[7] Будберг. Цели и задачи Государственного земельного банка // Ю. К. –
5. 11. 1919. – № 123.

[8] Там само.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020