Чи може бути ефективним навчання за гратами? (реферат)

Реферат на тему:

Чи може бути ефективним навчання за гратами?

  Цілком очевидно, що відповісти на таке питання не просто. В
більшості країн світу найбільш поширеною формою покарання злочинців
залишається ув’язнення. В умовах ізоляції від суспільства, позбавлення
певних прав та свобод, особистість злочинця змінюється, переоцінюються
звичні цінності. І після повернення засудженого в суспільство, закони
якого він повинен виконувати, в силу цілого шерегу причин він не в змозі
цього зробити, оскільки в нього виникають значні труднощі соціальної
адаптації. Саме тому в центрі уваги пенітенціарних установ — проблема
ресоціалізації (РЕСОЦІАЛІЗАЦІЯ – довготривалий процес, в основу якого
покладений складний комплекс психолого-педагогічних, економічних,
медичних, юридичних та організаційних заходів, направлених на формування
у засудженого здатності та готовності для входження в звичайні умови
життя суспільства після звільнення з ув’язнення) осіб, що знаходяться в
ув’язненні. Особливої уваги заслуговують проблеми ресоціалізації
неповнолітніх, позбавлених волі. Вони стали сьогодні предметом посиленої
уваги вчених та практиків-пенітенціаристів на всьому пострадянському
просторі, де спостерігається значний рівень підліткової злочинності.
Схожість проблем, різноманітність методів та підходів до їх вирішення,
психолого-педагогічна практика в умовах реформування пенітенціарної
системи та формування національного ювенального права просто
зобов’язують нас поділитись досвідом, накопленим в останні роки.
Проблема подолання злочинності неповнолітніх не може бути справою лише
однієї окремо взятої держави.

На початку 90-х років минулого століття ми стали свідками краху
наймогутнішої в світі тоталітарної імперії – Радянського Союзу. На її
руїнах були створені незалежні демократичні держави. Народи нових
незалежних країн вдихнули нарешті довгождане повітря свободи й завзято
взялись руйнувати все старе, не створюючи на місці зруйнованого нічого
нового. Про скільки-небудь зрозумілу молодіжну політику в таких умовах
не могло бути й мови – йшов процес капіталізації економіки і до всього
іншого владі на всіх її рівнях було байдуже. Економічні проблеми,
залишені нам в спадщину від тоталітарного режиму, лібералізація
економіки та шалена інфляція, безробіття і злидні в поєднанні з
„викинутою з життя” молоддю, дали поштовх для небувалого росту
підліткової злочинності. Небувалої не тільки за кількістю злочинів, але
й за їх жорстокістю. Сторінки газет та журналів, інформаційні випуски на
радіо та телебаченні часто нагадували фронтові повідомлення. І майже всі
кримінальні „подвиги” неповнолітніх злочинців здійснювались під впливом
алкогольного або наркотичного сп’яніння. „Наявне соціальне середовище, в
якому народжуються, ростуть і виховуються діти, — підкреслюється у
офіційному повідомленні ЦГЗ МВС України, — значно віддалене від позначки
відносного благополуччя. Зволікання з вирішенням молодіжних та
пов’язаних з ними проблем призвело до небажаних наслідків, які
урізноманітнюються та набувають усе більш загрозливих форм і розмірів”.
[1] Така характеристика соціального середовища в Україні цілком може
бути застосована до всього пострадянського простору.

Підростаюче покоління початку-середини 90-х років минулого століття в
самому західному анклаві Росії – Калінінграді – типовий для того часу
збірний соціальний портрет молоді 14-17-річного віку. Згідно з
дослідженнями, проведеними педагогами міської школи № 20, підлітки
оцінили своє покоління: „82,5 відсотків – як скептичне, 78,8 відсотків –
як цинічне, 78,8 відсотків – як обмануте, 58,9 відсотків – як залякане,
77,1 відсотків – як прагматичне, 77,0 відсотків – як покоління надій,
76,3 відсотків – як розчароване, 48,8 відсотків – як загублене…” [2,
с.31]. Приведені цифри говорять самі за себе. Перехідна економіка з її
високою інфляцією, безробіттям, падінням життєвого рівня більшої частини
населення заставляли батьків зранку до вечора займатись пошуками джерел
для існування, а часто й просто для виживання. Сімейне виховання було
зведено нанівець. Значно виросла кількість асоціальних сімей, де діти
ніколи не знали батьківської ласки. Покидаючи такі сім’ї, діти
жебракували, вчиняли дрібні крадіжки, а то й створювали цілі малолітні
зграї, які тероризували місто не один рік. На рахунку однієї з таких
зграй – серія страшних зґвалтувань та вбивств з особливою жорстокістю.
Цілий рік оперативні працівники міліції не могли вийти на слід такої
зграї, адже мало кому могло прийти в голову, що тяжкі злочини, вчинені з
особливою жорстокістю – справа рук неповнолітніх, старшим з яких ледве
виповнилось 14 років.

На місце зруйнованих молодіжних організацій (як то піонерська чи
комсомольська) ні школа, ні влада не змогли нічого запропонувати, і їх
місце відразу дісталось вулиці. З її особливими, жорстокими, як правило,
напівкримінальними законами, з сумнівними авторитетами та перевернутою
мораллю. Наслідки такого виховання очевидні. Тому вибух підліткової
злочинності відразу в кілька разів не був випадковим. Наркоманія,
пияцтво, проституція, злодійство, грабунки – стали звичним явищем в
молодіжному середовищі. І десятки здорових підлітків стали регулярно
поповнювати і без того не пустуючі заклади за ґратами та колючим дротом.

Цілком очевидно, що позбавлення волі не може бути високоефективним
способом перевиховання злочинців та повернення суспільству соціально
корисних, морально та фізично повноцінних громадян. Погляди
вчених-пенітенціаристів на проблеми перевиховання злочинців різні, а
іноді і діаметрально протилежні. Так радянські вчені Г.П. Байдаков та
А.В. Шаміс вважають, що „нанесення засудженому моральних страждань та
позбавлень, зв’язаних з обмеженням його особистих прав та побутових
зручностей” сприяють перевихованню і не порушують принципів гуманізму.
[3, с. 92].

Але ми знаємо, що позбавлений волі підліток попадає в ув’язнення в віці
14-18 років, тобто в той самий час, коли проходить формування
особистості людини, наступає вирішальний етап її соціалізації. Саме в
цьому віці у повному обсязі починається засвоєння підлітком тих
соціальних ролей, котрі йому доведеться виконувати в самостійному,
дорослому житті, визначається його місце в суспільстві, формуються певні
моральні принципи. „Підлітки-в’язні, — стверджує російський вчений В.І.
Поздняков, — особи, які в переважній більшості ще не встигли стати на
твердий життєвий шлях, отримати необхідну освіту, трудову професію. Тому
по відношенню до них передбачається можливим говорити не стільки про
перевиховання, скільки про звичайне виховання та навчання, якого вони ще
не отримали”. [4, с.7]. Аналогічну позицію можна простежити у виступах
учасників семінару з проблем реформування пенітенціарної системи та
кримінального законодавства України, приведення його у відповідність з
міжнародними нормами (м. Кременчук 26-27 травня 1998 р.). „На перший
план висувається проблема гуманізації стосунків між неповнолітніми
засудженими і співробітниками ВТК, — підкреслюють в своїх виступах В.
Синьов та В. Кривуша, — без вирішення якої на будь-яку ефективність
ресоціалізації злочинця важко розраховувати.” [5]. Нові технології
соціально-педагогічної роботи на основі гуманізації запропоновані
російськими вченими М.Г. Садовським та С.Д. Семеновим. [7].

Таким чином, гуманізація пенітенціарної системи з одночасним приведенням
її та національного кримінального та кримінально-виконавчого
законодавства у відповідність з міжнародними нормами є однаково
актуальним завданням як в Україні, так і в Росії.

З самого початку своєї роботи саме школа стала в Колосовській виховній
колонії справжнім генератором ідей та центром всього виховного процесу.
Головна увага колективу школи у взаємодії з іншими підрозділами та
службами колонії була прикована до створення педагогічно організованого
середовища, що стали б основним інститутом ресоціалізації. Того самого
середовища, в якому дезадаптований підліток попадає в умови
гуманізованих міжособових стосунків, пов’язаних суспільно-корисною
соціально значимою діяльністю.

Теоретичною основою діяльності педагогічного колективу школи,
безперечно, стала педагогічна спадщина Антона Семеновича Макаренко.
Створення ресоціалізуючого середовища і колективу вихованців, здатного
виконувати ресоціалізуючі функції виявились справою далеко не простою.
Час вносить свої поправки навіть в бездоганні теорії минулого. Довелось
вивчити теоретичну спадщину засновників радянської пенітенціарної
педагогіки Б.С. Утєвського, Є.Г. Ширвіндта, що відстоювали тези
виправності злочинців і вперше в вітчизняній практиці стали створювати
навчально-виховні частини, педагогічні колегії, гуртки по ліквідації
неграмотності, школи першого та другого ступенів [8], сучасників та
спадкоємців А.С. Макаренко – Ю.Ю. Бехтєрєва, П.П. Блонського, Є.К.
Краснушкіна, С.В. Познишева, В.Г. Якобсона та інших, котрі сформували
основні положення майбутньої пенітенціарної педагогіки та психології,
розробили і ввели в пенітенціарну практику форми та методи виховної
роботи, вивчали особливості особистості в’язнів. Радянська
виправно-трудова педагогіка, що знайшла свій розвиток в 70-80 роки,
представлена цілим шерегом відомих вчених-пенітенціаристів. Найбільш
значимих результатів в той час досягли вчені: З.А. Астємиров, Л.В.
Висотіна, Ю.В. Гербєєв, А.Д. Глоточкін, В.Б. Гмурман, М.Г. Дебольський,
А.Г. Ковальов, Л.Ф. Козлова, Н.С. Кравчун, В.Г. Лашко, А.Н. Лєнський,
В.Д. Луганський, О.С. Міхлін, О.В. Над’ярний, К.К. Платонов, В.Ф.
Пирожков, О.М. Столяренко, М.Н. Стурова, Л.О. Токарєва, Н.А. Тюгаева,
Д.Ф. Шашило та інші. [9]

Питання ресоціалізації та соціальної адаптації в’язнів розроблені Ю.М.
Авєркієвим, З.О. Астємировим, Н.А. Стручковим, С.В. Познишевим, Т.Г.
Прєдовим, І.В. Шмаровим, О.В. Брилліантовим, В.Є. Южаніним, С.Н.
Пономарьовим., А.Т. Потьомкіною, В.С. Потьомкіним, В.М. Трубніковим,
В.Б. Писаревим, О.Б. Лисягіним, О.С. Міхліним, В.І. Поздняковим, О.М.
Чернишовою, Т.М. Волковою Ю.В. Жулєвою та іншими. [10; 11; 12; 13; 14].
Зазначені проблеми й сьогодні постійно знаходяться в центрі уваги
російських науковців. Аналогічні наукові інтереси в центрі уваги їх
українських колег — В.В. Баранова, І.О.Похлебіної [Див.: 15], І.
Васильківської [Див.: 17], В.М.Оржеховської [Див.: 16] та багатьох
інших.

На основі узагальнення такої багатої спадщини та власного досвіду
педагоги школи дійшли до висновку, що правильно організований
навчально-виховний процес в поєднанні з режимними вимогами і є основним
фактором ресоціалізуючого середовища.

Специфіка виконання покарання по відношенню до неповнолітніх в основному
полягає у меншому обсязі покарання, ніж для дорослих, а також
одночасному застосуванні значно більшого комплексу засобів
соціально-педагогічного впливу на особистість засудженого. Отже,
педагогічний процес в виховній колонії носить не тільки ресоціалізуючий
характер, але й має ряд специфічних особливостей. В умовах Колосовської
виховної колонії такі особливості обумовлені шерегом специфічних причин,
котрі виділяють її поміж інших подібних установ Росії, а саме: утримання
в колонії підлітків виключно з Калінінградського регіону, що пов’язане з
його особливим анклавним статусом; одночасне перебування в колонії
неповнолітніх засуджених чоловічої та жіночої статі та їх спільне
навчання в школі (Колосовська виховна колонія – єдина в Росії
пенітенціарна установа, де застосована подібна практика); формування
учнівських колективів з вихованців різного віку та різного освітнього
рівня з різноманітними ступенями соціальної дезадаптації.

На основі аналізу контингенту вихованців колонії перед школою постали
суто педагогічні проблеми, що теж вимагали свого дослідження та
прийняття заходів для їх вирішення. Аналіз роботи школи за шість років
її існування дозволив нам зробити висновок, що головною метою
навчально-виховного процесу, як одного з основних елементів
ресоціалізуючого середовища, окрім формування певного рівня
загальноосвітньої підготовки вихованця, є також формування певних рис
його особистості, що допоможуть йому знайти своє місце в суспільстві
після звільнення з колонії.

Спроби знайти шляхи підвищення ефективності педагогічного впливу на
вихованців привели нас до висновку про необхідність дотримання при цьому
певних умов:

— розробки та втілення в життя програм прискореного навчання з усіх
основних навчальних дисциплін, що дозволить вихованцям ліквідувати
невідповідність між віком та рівнем освіти і стати на один рівень зі
своїми однолітками, а, в разі певних зусиль, звільнитись з місць
покарання уже з документом про освіту;

— розвитку мотиваційної сфери, що дозволяє вихованцям усвідомлювати
необхідність самовдосконалення шляхом навчання в школі та професійному
училищі, стимулює його активну позашкільну діяльність;

— визначення попереднього потенціалу кожного вихованця, виявлення та
розвиток творчих здібностей вихованця через його участь в самодіяльних
організаціях, творчих об’єднаннях, гуртках та секціях;

— організації спільного навчання та виховання неповнолітніх засуджених
різної статі в умовах виховної колонії, що дозволить запобігти надмірній
агресивності, характерній для одностатевого середовища в пенітенціарних
установах;

— організації індивідуального навчання з метою ліквідації педагогічних
проблем та надання вихованцям психолого-педагогічної допомоги й
підтримки;

— організації виховної роботи на принципах гуманізму, що орієнтується на
відкритість, динамічність та неперервність з урахуванням набутих
позитивних традицій та потреб неповнолітніх в’язнів;

— виявлення та заохочення вихованців, котрі визначили здобуття освіти як
пріоритетну діяльність, твердо встали на шлях виправлення й заслуговують
умовно-дострокового звільнення;

— залучення кожного вихованця до суспільно-корисної праці з урахуванням
його здібностей та сформованих трудових навиків;

— залучення громадськості та представників педагогічної науки для
вирішення зазначених вище проблем.

По відношенню до більшості вихованців колонії як учнів загальноосвітньої
школи найбільш прийнятною є модель корекційно-відновлюючого навчання.
Для кожного учня, навички навчання котрого втрачені рік, два, а то і три
роки тому, необхідно створити середовище успішності. Адже часто
причиною, за якою підліток залишив школу, була повна відсутність уваги
до нього зі сторони вчителів, ігнорування його як учня з боку
учнівського колективу, небажання або невміння педагогів виявити
прихований потенціал підлітка, тощо [Детальніше: 2; 15]. Таким чином,
створення умов некомфортності в навчанні призвело до деформації
мотиваційної сфери такого підлітка, залишення ним школи та входження в
кримінальне середовище підлітків з девіантною поведінкою. Результат –
деліквентність, засудження і позбавлення волі з перебуванням у виховній
колонії.

Педагоги нашої школи доклали немало зусиль, щоб створити умови
успішності для таких учнів. Навіть найменший успіх на кожному
конкретному етапі здобуття знань таким учнем повинен бути зауважений
педагогом. Кожна позитивна оцінка добавляє таким підліткам (а їх
більшість в школі) впевненості в своїх силах і є могутнім фактором
формування мотиваційної сфери. Для досягнення максимального результату в
створенні умов успішності в навчальному процесі та позашкільній
активності вихованців щомісячно в класах і в школі в цілому підводяться
підсумки навчання, культури поведінки та участі в позакласній та
позашкільній діяльності. Результати фіксуються класними керівниками в
рейтингах, що складаються на основі середнього балу з кожного
навчального предмету, оцінок за культуру поведінки та участь вихованця в
позакласних міроприємствах. Вихованці, що посідають у рейтингу перші
місця, нагороджуються на загальношкільних зборах в урочистих обставинах.
Досягти вершин таких рейтингів має змогу кожен, незалежно від рівня
своїх знань. Часто ті вихованці, що не змогли досягти значних успіхів у
навчанні, виявляють неабиякі творчі здібності – роботи вихованців з
декоративно-прикладної творчості (м’які іграшки, кераміка, малюнки та
ін.) не раз були учасниками російських та зарубіжних виставок,
отримували численні нагороди.

Особливе значення в житті кожного вихованця займає суспільно-корисна
праця. Виконання тої чи іншої серйозної роботи потребує і великих затрат
енергії та часу, і певного рівня знань. А тому ремонт актового залу або
покраска вікон чи дверей, поручені конкретному вихованцю, є вираженням
певного довір’я та оцінкою його як особистості. На жаль, на сьогоднішній
день в колонії не створені умови для залучення вихованців до
систематичного повноцінного виробництва, що, безперечно, має лише
негативні наслідки.

Не може бути застосований в даному випадку і традиційний підхід до
оцінювання результатів діяльності учнів та вчителів. А тому система
оцінювання та підведення підсумків розроблялась з особливою увагою, з
урахуванням всіх можливих деталей навчальної та суспільної активності
вихованців. Практика показала, що такий підхід дає певні позитивні
результати [18].

Проблема організації навчально-виховного процесу в умовах виховної
колонії, однак, ще потребує дальшого вивчення та теоретичного
обгрунтування, що безперечно, стане предметом уваги пенітенціарної
педагогіки в найближчі роки.

Список використаної літератури

1. Про стан і тенденції злочинності та правопорушень серед неповнолітніх
в Україні за останнє десятиріччя. Офіційне повідомлення ЦГЗ МВС України
від 01.10.2002 року — http://mvsinfo.gov.ua/official

2. Шамардин В.Н., Кибыш А.И., Пятикоп А.И. По долгу и призванию.
Воспитание патриота и гражданина в школе. – Калининград: ОГУП
«Калининградское книжное издательство», 2003. – 436 с.

3. Байдаков Г.П., Шамис А.В. Реализация принципа социалистического
гуманизма в процессе исправления и перевоспитания осужденных// Личность
преступников и индивидуальное воздействие на них – М., 1989.

4. Поздняков В.И. Воспитательно-трудовые колонии: возможность
радикальных преобразований.// Совершенствование деятельности ВТК и
профилактика молодежной преступности. Сборник научных трудов. – М.,
1992.

5. Синьов В., Кривуша В. Педагогіка співробітництва та особливості її
застосування у процесі перевиховання неповнолітніх засуджених. //
Матеріали семінару 26-27 травня 1998 року, м. Кременчук —
www.caritas.iatp.org

6. Злобіна О.Г. Навчальна програма з дисципліни «Соціологія девіантної
поведінки» — http://www.i-soc.com.ua/rus/zlo_ru.htm

7. Садовский М.Г., Семенов С.Д. Новые технологии
социально-педагогической работы. – М., 1997.

8. Утевский Б.С. Создать исправительно-трудовую педагогику.// О
творческом применение педагогического наследия А.С. Макаренко в работе с
заключенными. – М., 1960. С. 97-100.

9. Кузьмина О.С. Становление и развитие воспитательной системы
исправительных учреждений советского государства. (20-50-70-е гг.)
Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата
педагогических наук. – М., 1994.

10. Ушатиков А.И., Казак Б.Б. Пенитенциарная психология. Психология
тюремной среды. — Рязань, 1999.

11. Жулева Ю.В. Ресоциализация осужденных несовершеннолетних женского
пола, отбывающих наказание в воспитательных колониях. Автореферат
диссертации на соискание ученой степени кандидата юридических наук. –
Рязань, 2000.

12. Алферов Ю.А. Пенитенциарная социология и перевоспитание осужденных.
– Домодедово, 1994.

13. Курганов С.И., Самовичев Е.С. Уголовная политика и практика
назначения наказания несовершеннолетним// Совершенствование деятельности
ВТК и профилактика молодежной преступности. Сборник научных трудов. – М,
1992. С. 12-20.

14. Шеховская Н.Л. К.Д. Ушинский и Н.А. Бердяев: духовность как
нравственная основа личности// Педагогика, 2002, № 5.

15. Баранов В.В., Похлебіна І.О. Дослідження автобіографії девіантного
підлітка як один з прийомів вивчення причин його десоціалізації //
Практична психологія та соціальна робота. – 2001. — №9. С. 44

16. Оржеховська В.М. Соціально-педагогічні проблеми девіантної поведінки
неповнолітніх у сучасних умовах// Педагогіка і психологія. – 1995. — №4.
– С. 91.

17. Васильківська І. Запобігання злочинності неповнолітніх в Україні:
деякі аспекти/ І. Васильківська// Право України: юридичний журнал –
Київ, 2004, — № 1.

18. Кибыш А.И. Организационно-педагогические условия повышения
эффективности учебно-воспитательного процесса в воспитательной колонии.
Автореферат дисс. … кандидата пед. наук. – Калининград: Издательство
Калининградского государственного университета, 2005. – 25 с.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *