Атаманюк Ю.М. Сучасні психологічні підходи до ефективного впровадження інклюзивної освіти.

СУЧАСНІ ПСИХОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ЕФЕКТИВНОГО ВПРОВАДЖЕННЯ ІНКЛЮЗИВНОЇ
ОСВІТИ

Атаманюк Ю.М.

психолог, соціальний педагог

Придніпровський НВК

Постановка проблеми та її актуальність. В останні роки незмінно зростає
кількість дітей із психофізичними вадами. За даними Всесвітньої
організації охорони здоров’я (ВООЗ), лише 20 % народжених дітей умовно
вважаються здоровими, інші – або страждають порушеннями психофізичного
розвитку, або займають стан між здоров’ям та хворобою [1].

Розбудова національної системи освіти в Україні зумовлює новий підхід
до спеціальної освіти. Визнання прав такої дитини, її інтересів, потреб,
надання допомоги у процесі її особистісного становлення, у виборі
відповідної професійної діяльності є дуже важливими на сучасному етапі
розвитку освіти. Тому важливого теоретико-практичного значення набуває
проблема інклюзивного навчання, що передбачає спільне перебування дітей
із різними порушеннями психофізичного розвитку з їхніми здоровими
однолітками.

Формування особистості неможливе без гуманізації взаємин в дихотомії
«дорослий-дитина», « дитина-дитина», а собливо тоді, коли мова йде про
дітей з особливими потребами. А відтак, ефективна реалізація інклюзивної
освіти стає можливою лише завдяки психологічному підходу.

Мета дослідження полягає у пошуку сучасних психологічних підходів, які
будуть сприяти ефективній реалізації інклюзивної освіти.

Виклад основного матеріалу. На жаль, на сьогоднішній день наше
суспільство характеризується досить неоднозначною, а в окремих випадках
навіть негативною соціальною установкою щодо включення дітей-інвалідів в
загальний освітній процес. Це в свою чергу підкреслює жорстокі межі
статусу дитини-інваліда та формує психологічну депривацію, що є причиною
хронічних станів самотності, замкненості, розлюченості, пригніченості та
байдужості. Ще в 1978 р. Виготський писав про шкідливий вплив на
інвалідів соціальної ізоляції. Він дійшов висновку, що відриваючи дітей
з вадами від сімей та друзів, і створюючи для них особливе соціальне
середовище, суспільство викликає у них – вторинну інвалідність, яка
призводить до ще більшого відсторонення людини від суспільного життя
[5]. Саме тому необхідно звернути увагу людей на те, що дітям-інвалідам
необхідна не стільки жалість, скільки нормальне ставлення до них,
розуміння та підтримка. Необхідно зробити усе, щоб такі діти могли
нормально спілкуватися з однолітками. Повернути їх до нормального,
повноцінного життя та спілкування. Зробити усе для того, щоб в нашому
суспільстві не було ізольованих та відсторонених людей. Інтеграція
людини з особливими потребами в суспільство можлива лише шляхом
впровадження інтегративних форм освіти, серед яких на особливу увагу
заслуговує інклюзивна освіта.

Інклюзивному навчанню присвячені роботи Н.Макаренко, Л.Никонової,
Н.Софій, І.Єрмакової, в яких не лише розповідається про особливості
такої освіти, а й наводяться приклади застосування її в дитячих
садочках, школах, вищих навчальних закладах України [1, 2, 4].

Сутність терміну «інклюзія» (від англ. inclusion – включення)пполягає в
адаптації системи освіти до потреб кожної дитини. Він припускає розробку
і застосування таких конкретних рішень, які дадуть змогу кожній людині
рівноправно брати участь в академічному і суспільному житті [2].

Основними принципами інклюзивної освіти є:

1) рівний доступ до навчання в загальноосвітніх закладах та отримання
якісної освіти кожною дитиною;

2) визнання здатності до навчання кожної дитини та необхідність
створення суспільством відповідних умов для цього;

3) залучення батьків дітей до навчального процесу як рівноправних
партнерів та їх перших учителів;

4) впровадження освітніх програм, які ґрунтуються на особистісно-
орієнтованому та індивідуальному підходах, що сприяють розвитку навичок
навчання протягом усього життя;

5) командний підхід у вихованні та навчанні дітей, який передбачає
залучення педагогів, батьків, спеціалістів [1].

Аналіз літературних наукових джерел показує, що основний акцент в
названих вище роботах робиться на необхідність відходу від традиційних
форм освіти для дітей-інвалідів та пошуку нових форм, але недостатньо
уваги приділяється психологічному підходу, а саме, спільній взаємодії
здорових однолітків, їх батьків та учителів у процесі навчання з дітьми,
що мають особливі потреби. В основі інклюзивної освіти лежить ідея
прийняття індивідуальності кожної дитини із психофізичними вадами й
задоволення її потреб. Важливим є створення необхідних умов, які будуть
базуватися не на спеціальній освіті, а на ефективній взаємодії усіх
учасників навчально-виховного процесу.

Народження дитини з порушеннями в розвитку є надзвичайним стресом для
сім’ї. Дитина-інвалід є обмеженою в свободі і соціальній значущості. У
неї дуже висока міра залежності від сім’ї, обмежені навики взаємодії в
соціумі. Проблема виховання і розвитку «особливої» дитини стає
непосильною для сім’ї, батьки знаходяться в психологічно складній
ситуації: вони відчувають біль, горе, почуття провини, часто впадають у
відчай. Таким сім’ям необхідна комплексна психолого-педагогічна
допомога. До роботи в сім’ї, яка має дитину-інваліда варто підійти з
гуманістичної позиції, орієнтуючи батьків на підготовку дитини до життя,
виробляючи уміння мислити категоріями майбутнього, формуючи позитивні
перспективи її розвитку [3].

У вихованні такої дитини в сім’ї найчастіше проявляється надмірна опіка
або навпаки, недостатня увага і турбота про дитину. Багато родин
ставляться до дитини з перебільшеною увагою, бажають уберегти її від
насмішок оточуючих, задовольнити всі її бажання, і замістити її
діяльність власною. Це закріплює у дитини пасивність, сприяє розвитку
рис егоцентричності та утриманства, призводить до формування емоційної
та соціальної незрілості,

?

?

1/4

3/4

A

A

#ься недостатньою увагою до дитини в сім’ї, негативним ставленням до неї
оточуючих, що веде до зростання впливу емоційної депривації, породжує
низьку самооцінку, тривожність, власне несприйняття [4].

Ось чому завдання інклюзивної освіти полягає в тому, щоб навчати
батьків дітей з особливостями психофізичного розвитку, розуміти найвищий
прояв гуманізму не в тому, щоб вони виявляли поблажливість, орієнтуючись
на дефект, а, навпаки, в тому, щоб вони в розумних межах створювали
труднощі для своїх дітей, вчили долати ці труднощі і тим самим розвивали
особистість та її здорові сили. Заохочення за успішне виконання
завдання, подолання труднощів, постановка посильних завдань з подальшим
їх ускладненням – все це сприяє зміцненню віри у власні здібності і
сили, стимулює для подальшого успіху в досягненні нових результатів.
Суспільству ж потрібні люди здатні на самореалізацію, саморозвиток,
прийняття власних рішень і повноцінне життя в суспільстві. Тому важливим
є пристосування батьків до неповносправності дитини, бо це означає
створення сприятливих умов для її життя і соціалізації. Сприятливий
психологічний клімат сім’ї є основою її позитивного розвитку, і навпаки,
дезорганізація сімейного життя негативно позначається на ньому, підвищує
ризик виникнення вторинних симптомів інвалідності – психічних та
емоційних розладів.

Особистість педагога-вихователя повинна бути зразком для учнів. Дітям з
особливостями психофізичного розвитку притаманні ті ж самі людські
почуття, як і їх нормальним одноліткам: вдячність, повага, турбота,
любов, образа, невдячність, зневага. Вихователям потрібно постійно
пам’ятати про це і своїм ставленням до дітей, до своїх службових
обов’язків бути приклад для наслідування у повсякденному житті.
Найчастіше психологічна помилка педагога полягає в тому, що він
протиставляє дитину з особливими потребами іншим дітям і таким чином
підкреслює її обмеженість, з одного боку, а з іншого – створює певну
нерівність у взаєминах з дітьми. Можливо, це найскладніше –не виділяти
дитину, що має особливості в розвитку, цінувати її гідність, ставитися
до її особливостей так само, як до особливостей інших дітей (принаймні
наскільки це можливо, щоб ніяк зовні не підкреслювати нічиїх переваг),
аби кожний з них відчував власну неповторність, як і унікальність
іншого. Саме педагоги-вихователі повинні шукати стежку до внутрішнього
потенціалу дитини і допомогти їй усвідомити свою індивідуальність, а
також допомогти іншим учням прийняти її .

Як відомо, спілкування – це найважливіша соціальна потреба людини.
Спілкування з дітьми, які мають особливі потреби, сприяє встановленню
дружніх та позитивних соціальних стосунків. Повсякденні контакти з
дитиною з особливостями в розвитку, сприяють розширенню соціального
досвіду, можливо, навіть світоглядних меж звичайних дітей. За умови
правильно побудованої педагогічної ситуації цей досвід може стати
підґрунтям справжнього особистісного зростання повноцінних дітей.

Тому, особливого значення у ході ефективної реалізації інклюзивної
освіти набуває процес психолого-педагогічного супроводу. Саме освіта
дітей з обмеженими можливостями стає найбільш визначальним процессом у
їхньому житті. Освіта визначає його місце в суспільстві, світогляд,
характер впливу на оточуючий світ [7].

Однією з основних цілей психолого-педагогічного супроводу дітей з
обмеженими можливостями є створення таких умов, в яких кожна дитина, яка
має певні проблеми зі здоров’ям, може отримати можливість всебічного
прояву у навчальній діяльності та здобути той рівень соціальної
компетентності, який дозволить їй самостійно визначати і вирішувати свої
соціальні питання, критично оцінювати себе і оточуючих людей,
співвідносити свої інтереси з можливостями суспільства та реаліями
сучасного життя. Саме слово «освіта“ набуває «особливого“ змісту освіти
людини. Людина формується у відповідності з тим, як її бачать інші. А
людину з обмеженими можливостями, як правило, сприймають як неповноцінну
та нездатну самостійно задовольнити свої потреби. Це закріплюється в
досвіді самої дитини, яка має проблеми в розвитку, так і в свідомості
батьків. Не всі долають такий тиск з боку оточуючого світу. Саме
ефективний процес психолого-педагогічного супроводу може суттєво
зменшити протиставлення здорових дітей з дітьми, які мають обмежені
можливості, що дозволить сім’ї знизити поріг тривожності в усвідомленні
хвороби дитини, а також зменшити почуття вини перед ними. Тому, важливим
завданням є створення і підтримка в сім’ї з «особливою» дитиною,
атмосфери оптимізму, орієнтуючись не на обмежені можливості дитини, а на
ті бар’єри, які їм заважають і які потрібно подолати [6].

Таким чином, діти з особливими потребами, залучені до звичайного життя,
стають повноцінними членами суспільства. Перебування таких дітей у
звичайних школах допомагає всім зрозуміти специфічні проблеми таких
людей. Суспільство багато втрачає, якщо певна частина людської спільноти
не залучена до активного і продуктивного життя. Частково розв’язати цю
проблему дає змогу інклюзивна освіта. Але варто пам’ятати, що це
тривалий процес, процес виховання всього суспільства. Це вирощування з
раннього дитинства нового покоління (а можливо, і не одного покоління),
для якого інтеграція стане частиною власного світогляду.

Література

1. Кроки до компетентності та інтеграції в суспільство: Наук.-метод. зб.
/ Ред. кол. Н.Софій, І.Єрмакова та ін. – К.: Контекст, 2000. – 336с.

2. Макаренко Н. Інклюзивна освіта: хто ? за? // Молодь України. – 31
березня, 2005.

3. На допомогу батькам, що мають дітей з особливими потребами /
Л.В.Борщевська, Л.В.Зіброва, І.Б.Іванова. – К.: Укр. ін-т соціальних
досліджень, 1999. – 79 с.

4. Никонова Л. Интеграция начинается за школьной партой // Зеркало
недели. – 1-7 февраля 2003.

5. Синьов В., Шевцов А. Нова стратегія розвитку корекційної педагогіки в
Україні / В. Синьов, А. Шевцов // Дефектологія. – 2004. – № 2. С.11.

6. Іванова І.Б. Соціально-психологічні проблеми дітей-інвалідів. – К.:
Логос, 2000. – 87с.

7. Ярская-Смирнова Е.Р., Наберушкина Э.К. Социальная работа с
инвалидами. – СПб.: Питер, 2004. – 316 с.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *