Антропологічні основи комунікативної компетентності вчителя (реферат)

Реферат на тему:

Антропологічні основи комунікативної компетентності вчителя

Доля світової спільноти в руках учителя-вихователя, а не політика чи
полководця, міністра чи президента. Вони – це продукт виховання;
результат розвивального процесу навчання, успішності оволодіння ними
вміннями свідомо творити. Ось чому головна справа освіти і виховання –
передати молодшому поколінню народну мудрість, знання, проростити
здатність відрізняти погане від гарного , добро від зла за
антропологічними критеріями, що заслуговують до себе найсерйознішої
уваги. При збереженні зазначеної умови людина прагнутиме до економічної,
політичної, особистої свободи, перестане бажати керівництва збоку. Вона
навчиться розумному та плідному самоуправлінню.

Якщо прагнення людей до самосвідомості вибору найважливішого, що складає
зміст і сенс їх життя, стане загальним, то будь-яка форма тиранії
позбавляється соціальної підтримки, психологічного базису. Саме цілісний
навчально-виховний процес покликаний надихати цю основну потребу
людського духу, закріпити, наповнити її конструктивним змістом. Людину
необхідно навчити самостійно шукати і знаходити правильні рішення усіх
життєвих проблем. У протилежному випадку вона обов’язково знайде
неправильні, рушійні відповіді на хвилюючі питання.

Процес людства та кожного окремо індивіда залежить від удосконалення
методу пізнання та методу навчання. Ефективні педагогічні технології
мають спиратися на антропологічні закони. Новий тлумачний словник
української мови визначає антропологію як науку “що вивчає біологічну
природу людини, її раси і т. ін.” [2,49]. Словник іншомовних слів – як
науку “про походження і еволюцію людини, утворення рас; нормальні
варіації фізичної будови людини” [4, 59].

Більш певне, на нашу думку, визначення зазначеного подають І.П.Аносов і
О.О.Нікишенков, вказуючи, що термін “антропологія” увійшов у науковий
обіг з грецької мови (в перекладі слово про людину, поняття про людину,
вчення про людину) означає галузь пізнання людини та його внутрішнього
світу (духовного та біологічного) в контексті природи культури та
суспільства [1,7].

Сьогодні у сфері антропологічного пізнання умовно виділяють філософську,
теологічну, фізичну, соціальну, культурну [1] та педагогічну
антропології [3].

Педагогічна антропологія визначається як людинознавство, котре слугує
вихованню та навчанню людей. Вона прагне з’ясувати, як олюднюється
людина і як люди різного віку впливають один на одного, наскільки дитина
піддається вихованню на різних етапах життя, які причини та процеси
становлення особистості, який характер різних груп і як особистість
взаємодіє з ними. Закони індивідуального та групового розвитку стають
базою педагогічної поради, попередженням про небезпеку [3,13]. Людина
розвивається під впливом подвійного роду обставин: стихійного впливу
людей, усього оточуючого середовища та свідомого впливу одних людей на
інших. Для цілісного розуміння природи виховання необхідно досконало
вивчати всі обставини, що впливають на зазначений процес, виявляти їх
виховне значення. Проте, в рамках нашого дослідження, ми звертаємо увагу
на цілеспрямоване виховання, яке здійснюється вчителем за допомогою
такого інструментарію, як професійне спілкування.

Оскільки професія вчителя належить до типу “людина-людина”, що поєднує
в собі як суб’єкт-об’єктні, так і суб’єкт-суб’єктні відносини, то успіх
діяльності вчителя залежить від його здатності організовувати свою
роботу на основі професійно виваженого, науково обґрунтованого
спілкування з суб’єктами сфери взаємодії. Таку здатність особистості
вчителя професійно вирішувати завдання визначають поняттям
“компетентність у спілкуванні” або ж “комунікативна компетентність”.
Найчастіше зазначені поняття ототожнюються та вживаються як рівнозначні.

У педагогічній діяльності спілкування постає як категорія функціональна
та професійно значуща, оскільки входить до системи чинників, від яких
залежить формування та розвиток особистості учня та максимальна
реалізація індивідуальних можливостей вчителя.

Спілкування вчителя й учня – це спілкування людей, які мають різний
статус, відповідно до яких існують його норми. Вони певною мірою
приписують як себе вести кожному з учасників комунікативної взаємодії.
Ролі вчителя й учнів у школі суворо регламентуються. Ці ролі різні. Одні
сидять (це учні), інші стоять чи сидять перед ними (це вчителі). Вчителі
розумні, активні, енергійні, все знають. Весь урок частіше “беруть на
себе”. Учні ж – цікаві та не дуже, доброзичливі та байдужі, працелюбні
та ліниві, активні та пасивні – різні. І це чудово! Із учителями їх
розділяють незримі кордони. Інколи дехто все ж виходить за їхні межі.
Але про такого вчителя говорять, що він (або вона) “заграє з учнями”,
“працює на дешевий авторитет”. А про учнів — “невиховані”,
“некеровані”, “не знають свого місця”. Руйнувати ці кордони неприйнято.

Задля успішного спілкування з учнями вчителю необхідно усвідомлювати
свої професійні обов’язки та мати можливість їх добре виконувати;
прийняти учнів такими, якими вони є; не виходити тільки з педагогічних
цілей і завдань; намагатися точно й адекватно орієнтувати свою мову на
конкретного учня або групу учнів; не обмежувати спілкування лише
інформативною функцією; не дискримінувати, давати можливість учням бути
рівними у можливості висловити власну думку; дивитися на себе збоку,
очима своїх учнів; слухати та чути співрозмовника; помічати найменші
зміни в мікрокліматі групи; враховувати особливості кожного учня, їх
психологічний стан у зв’язку з дією факторів зовнішнього середовища;
викликати довіру до себе; уникати конфліктів; підключати до спілкування
всіх учнів навіть неконтактних мовчунів; проявляти ініціативу; уникати
штампів і шаблонів; не критикувати; використовувати різні види
заохочення; розвивати свою комунікативну пам’ять; готуватися як до
колективного спілкування, так і до індивідуального; аналізувати процес
педагогічного спілкування; слідкувати за мовленням; дотримуватися
принципу позитивізму.

Міцним фундаментом педагогічного спілкування є науково перевірені знання
про системність особистості — розум, волю, уяву, характер, цінності,
спрямованість; знання про світ, у якому вона мешкає і який вона має
продовжити, зберегти, вдосконалити.

З огляду на зазначене вище ми розглядаємо комунікативну компетентність
вчителя через призму педагогічної антропології і визначаємо її як
ідейно-моральну категорію педагога, що регулює всю систему становлення
до учня, його природнього та соціального світу. Вона потребує розвитку в
учителя цілої низки узагальнених умінь педагогічного спілкування зокрема
вміння:

— ідентифікувати себе в процесі пізнання, розуміння й осмислення
особистістю іншої особистості;

— встановлювати референтні відносини між учасниками
педагогічного спілкування;

— володіти рефлексією особистості у процесі педагогічного
спілкування;

I

I

I

?????????*?- ясно й чітко висловлювати свої думки при подачі
інформації в процесі педагогічного спілкування;

— використовувати знакову систему при обміні інформацією;

— організовувати діалогічне педагогічне спілкування;

— “бачити” мету та мотиви педагогічної взаємодії;

— ставити завдання педагогічної взаємодії;

— враховувати педагогічні ситуації в ході педагогічної
взаємодії;

— організовувати пізнавальні процеси в сумісній діяльності;

— структурувати педагогічну взаємодію на основі управління діями
та її діяльності;

— взаємооцінювати результати взаємодії в педагогічному
спілкуванні;

— взаємно прогнозувати наслідки результатів сумісної діяльності;

— уміння володіти правилами та нормами моралі в процесі
педагогічного спілкування;

— передбачати наслідки аморальної поведінки в педагогічному
спілкуванні;

— взаємно оцінювати етичні відносини в педагогічному
спілкуванні;

— усвідомлювати почуття честі;

— виховувати почуття обов’язку; уміння виховувати почуття
відповідальності і т.д.;

— взаємно “бачити” прекрасне й потворне в різних видах
літератури та мистецтва;

— обмінюватися ідеями, судженнями про прекрасне й потворне в
педагогічному спілкуванні;

— розробляти естетичні технології педагогічного спілкування;

— взаємно оцінювати естетичні взаємини педагогічного
спілкування.

Компетентний учитель мусить володіти технологією формування зазначених
вище умінь. Проведений нами формуючий експеримент з розвитку умінь
педагогічного спілкування в системі післядипломної освіти засвідчив:

– діагностичне вивчення проблеми, науковість, варіативність
змісту, форм і методів підвищення кваліфікації, системність,
наступність, єдність мети та завдань на різних рівнях післядипломної
освіти забезпечують ефективність зазначеного процесу;

– розвиток умінь педагогічного спілкування в системі
післядипломної освіти відбувається за таких умов: обґрунтування
теоретико-методологічних і технологічних засад розвитку умінь
педагогічного спілкування; розробки та впровадження моделі управління
педагогічним спілкуванням; критеріально-ціннісного підходу до
діагностики вмінь педагогічного спілкування; кореляційного аналізу
факторів, які впливають на розвиток умінь педагогічного спілкування.
Реалізація цих умов здійснюється на основі: орієнтації системи
підвищення кваліфікації різних рівнів на розвиток у вчителів умінь
педагогічного спілкування; наявності у змісті підвищення кваліфікації
теоретичних положень, аргументів, які сприяють усвідомленню вчителями
значущості рівнів розвитку умінь педагогічного спілкування у
навчально-виховному процесі; створення та запровадження індивідуальної
для кожного вчителя програми розвитку вмінь педагогічного спілкування в
системі післядипломної освіти; підвищення культури спілкування через
зростання рівня загальної культури особистості вчителя; забезпечення
свободи вибору вчителями змісту та шляхів розвитку вмінь педагогічного
спілкування в міжкурсовий період; наявності сприятливого мікроклімату у
шкільному колективі для розвитку в учителя вмінь педагогічного
спілкування; оптимальні умови для розвитку вмінь педагогічного
спілкування забезпечуються в межах групової та індивідуальної форм
організації навчання вчителів в системі післядипломної освіти (інститут
удосконалення вчителів, районні та шкільні методичні кабінети);
продуктивними формами, методами та прийомами роботи в групах є
колективна пізнавальна діяльність; практичні заняття з діагностики
індивідуальних особливостей розвитку вмінь педагогічного спілкування;
моделювання, розігрування та аналіз конкретних педагогічних ситуацій;
розв’язування психолого-педагогічних задач; структуровані та спонтанні
групові дискусії; рольові ігри, тренінги, психотехнічні вправи; читання
і колективне обговорення наукової, науково-методичної та
науково-популярної літератури з проблем міжособистісного та
педагогічного спілкування; складання та реалізація індивідуальних
програм розвитку вмінь педагогічного спілкування в системі
післядипломної освіти;

– реалізація теоретично розробленої й експериментально перевіреної
моделі управління педагогічним спілкуванням у системі післядипломної
освіти дозволяє простежити динаміку вдосконалення комунікативної
компетентності та визначити фактори, які сприяють ефективному розвитку
вмінь педагогічного спілкування; виявити закономірності розвитку вмінь
педагогічного спілкування в системі післядипломної освіти – розвиток
умінь педагогічного спілкування залежить від узгодженості факторів, які
на них впливають; чим більш доцільно обираються форми, методи та засоби
реалізації моделі управління процесом оволодіння уміннями педагогічного
спілкування, тим швидше переходять вчителі на більш високий рівень
розвитку зазначених умінь; чим вищим є розвиток умінь педагогічного
спілкування, тим більш комунікативну компетентність проявляють вчителі у
своїй професійній діяльності;

– запровадження в практику програми “Розвиток умінь педагогічного
спілкування в системі післядипломної освіти” дозволяє вчителям підвищити
рівень розвитку зазначених умінь, сформувати потребу в їх педагогічному
вдосконаленні;

– розподіл педагогів за рівнями розвитку вмінь педагогічного
спілкування в контрольних і експериментальних групах (на відміну від
показників на початку експериментальної роботи) став суттєво
відрізнятися. За рахунок зменшення кількості вчителів з низьким
(інтуїтивним) і середнім (репродуктивним) рівнями на 7,4% та 12, 41 %
відповідно, збільшилося число вчителів з достатнім
(репродуктивно-творчим) і високим (творчим) рівнями розвитку вмінь
педагогічного спілкування (7,14% та 13,66%). У контрольних групах
відбулися статистично незначні вірогідні зміни в рівнях розвитку умінь
педагогічного спілкування. Збільшилося число вчителів із вищим (творчим)
на 0,59% і достатнім (репродуктивно-творчим) на 2,69%, зменшилося з
середнім (репродуктивним) і низьким (інтуїтивним) на 2,39% і 0,89
відповідно;

– спонтанний розвиток умінь педагогічного спілкування не приводить
до суттєвих якісних змін у рівнях розвитку умінь педагогічного
спілкування.

Отже, вчитель, оволодівши узагальненими вміннями педагогічного
спілкування, зможе перетворити урок (заняття) на маленькі свята, кожен з
яких буде відкриттями як для учнів, так і для самого вчителя.

Література:

Аносов И.П., Никишенков А.А. Антропология и традиционные формы общения /
Под общей редакцией проф. С.В.Кулемова. – М.: «ИФРЭ», 2001. – 244 с.

Новий тлумачний словник української мови у 4-х т. К.: “Аконіт”, 1999. –
Т.1. – 910 с.

Педагогическая антропология: учебное пособие / Авт. сост. Б.М.Бим-Бид.
–М.: Изд-во УРАО, 1998. – 576 с.

Словник іншомовних слів / за ред. О.С. Мельничука. – К.: Головна
редакція української радянської енциклопедії, 1977. – 776 с.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *