Народне мистецтво. художня обробка дерева (реферат)

 

Реферат з образотворчого мистецтва.

Народне мистецтво. художня обробка дерева.

Народна творчість — це історична основа, на якій розвивалася і
розвивається світова художня культура, одна із форм суспільної
свідомості і суспільної діяльності, явище соціально зумовлене. Як і інші
форми суспільної свідомості, зокрема, філософія, мораль, релігія,
політична і правова ідеологія, народна творчість розвивається під
впливом конкретної історичної дійсності. Характер виробничих відносин
визначає загальний рівень суспільної свідомості, у тому числі творчої
діяльності народу. ,

    Народна творчість включає в себе різні види художньої діяльності
народу — поетичну творчість, театральне, музичне, танцювальне,
декоративне, образотворче мистецтво, народне будівництво тощо. Народна
творчість існує як сукупність численних видів, жанрів, родів. Усі її
види об’єднує основне — пізнання та відображення трудової діяльності
людства, його історії, побуту тощо, хоча кожен із них має певні
особливості функціонального призначення, матеріалу, засобів вираження.

    Народна творчість виникла у нелегкому, тривалому процесі колективної
трудової діяльності. Пізнання світу, засвоєння дійсності первісною
людиною поєднувалося із формуванням її художньо-образного мислення.
Праця відіграла величезну роль у походженні мистецтва. Вона дала людині
руку, здатну виготовляти знаряддя, а отже, створювати потрібні предмети,
надавати їм відповідної форми. Таким чином виникло рубило, яким
первісний художник вирізьбив на кам’яній скелі, стінах печери зображення
звіра і саме так виробилося його вміння користуватися рубилом та іншими
знаряддями. Рука ставала все вільнішою і слухнянішою, її вправність
шліфувалась і передавалась від покоління до покоління.

    Продуктом праці була й мова, народжена необхідністю спілкування
людей в колелективних виробничих діях. Розвиток мови сприяв
удосконаленню голосових зв’язок, а тоді — мистецтва співу. В праці
формувались гнучкість людського тіла та ті риси, які давали змогу мовою
танцю відбити складні душевні почуття. У мисливських вправах, вивченні
звичок і рухів звірів людина набувала акторських здібностей, що мало
важливе значення у театральному мистецтві тощо.

    В процесі трудової діяльності людей розвивались естетичні почуття
людини, п вухо, очі вчилися бачити та відчувати красу форм, кольорів,
звуків і т. ін. Для того, щоб народилось мистецтво, людина повинна була
навчитись не тільки вправно працювати інструментами та з їхньою
допомогою відображувати бачене на камені, в глині, відтворювати звуки,
але вона повинна була навчитись художньо-образно сприймати дійсність.
Але й образне мислення — це ще не мистецтво. Воно стає мистецтвом лише
тоді, коли матеріалізується в певних доступних людині засобах — в слові,
камені, звуці, жесті і т. ін. Художня творчість була водночас пізнанням
світу, образним мисленням і практичною дією.

    В архаїчній художній творчості тісно злиті, переплетені різновиди!
матеріали і засоби — танці і пантоміми, співи і звуки інструментів,
розфарбовування тіла і його прикрашення намистами й браслетами,
акторські дії і скульптурні маски — усе властиве людині на даному
ступені розвитку суспільства. В процесі художньої творчості відбувалися
пізнання і відображення, накопичення інформації та передача досвіду,
спілкування і виховання молоді.

    Мистецтво — поліфункціональне за своєю суттю — було не тільки
відображенням і пізнанням життя, а й своєрідною його моделлю. Однак при
різних соціальних функціях воно зберігало цілісність, внутрішню єдність.
В первісну епоху ще не було стійкого поділу праці, диференціації
суспільної свідомості. Єдність, нерозчленованість практичної і духовної
діяльності закономірно характеризується художнім синкретизмом1.
Словесні, музичні, хореографічні засоби ще не були самостійними, а
перебували в стані взаємозв’язку та взаємопроникнення, їх виділення,
відокремлення — процес в історії художньої творчості порівняно пізній,
він виходить за межі первісного мистецтва.

    У художньому прогресі людства проходить два зустрічних процеси.
Перший іде від первісного синкретизму. Шлях розвитку мистецтва — це
постійний процес відокремлення, виділення його видів. Він відбувається
безперервно, на різних етапах історії людського суспільства.

    Разом з тим є й зворотний процес — синтез мистецтв — органічний
взаємозв’язок різних видів мистецтв, що сприяє організації матеріального
і духовного середовища людини (архітектурні або ландшафтно-монументальні
ансамблі) або створенню якісно нового художнього явища в часі
(театральні вистави, вокальні і вокально-інструментальні твори,
декоративне мистецтво тощо). Як виділення окремих видів мистецтва, так і
їхня взаємодія — надзвичайно важливі фактори на всіх рівнях художнього
життя народу. .

    Виникнувши внаслідок трудової діяльності, мистецтво, нерозривно
пов’язане з життям народу, було тільки народним. Демократизм народного
мистецтва як особливого засобу пізнання, відображення та творення
дійсності, виховання й гуртування людей мав важливе значення для
майбутнього розвитку художньої культури.

    Із класовим розшаруванням виникло мистецтво панівних класів,
змінилися його зв’язки із життям народу. Художня професійна діяльність
почала зосереджуватися в руках привілейованої меншості, інтереси якої
розходилися з інтересами народу. На різних етапах історичного розвитку
мистецтво як соціальне явище зумовлене існуючими класами:
рабовласниками, феодалами, капіталістами, воно своєрідно відбиває їхні
інтереси.

    В умовах соціального і національного гноблення, расової
дискримінації народне мистецтво не переривається, воно живе, зазнаючи в
певні періоди піднесення та спадів, сміливо втілюючи волелюбні ідеї,
оберігаючи набуту спадщину народної культури. У всі епохи народне
мистецтво було фундаментом художньої культури. 

 

РОЗДІЛ  ДРУГИЙ

ХУДОЖНЯ ОБРОБКА ДЕРЕВА 

    Художня обробка дерева — найдавніший вид декоративно-прикладного
мистецтва, виготовлення оригінальних виробів з дерева різноманітного
функціонального призначення. За формотворчими техніками художнє
деревообробництво поділяється на відповідні галузі: бондарство,
деревообробне токарство, столярство та декоративне різьблення.

    Матеріали. Деревина з давніх часів була улюбленим і цінним
матеріалом. Вона міцна й пружна, має невелику питому вагу. Барвники,
оліфа й лаки надійно захищають дерев’яні вироби від води і водночас
посилюють декоративне звучання текстури. Глибоке розуміння й знання
властивостей деревини та інших матеріалів в усі часи залишалися
незмінною основою народного мистецтва.

    За твердістю породи дерева різнять на м’які (липа, осика, вільха,
тополя, сосна, ялина, шовковиця); середньої твердості (береза, верба,
горіх, черешня) і тверді (клен, дуб, бук, в’яз, тис, акація, явір,
груша, слива, яблуня та ін.). Твердість деревини залежить також від її
вологості та напрямку зрізу: найбільшу твердість має торцевий зріз,
найменшу — радіальний. На декоративні якості деревини впливають колір,
фактура і текстура.

    Колір деревини вказує на спектральний склад світлового потоку,
відбитого деревиною. Він залежить від породи, умов росту, віку дерева.
Породи помірного клімату України мають переважно бліде пофарбування.
Південні й тропічні породи деревини наділені яскравим кольором — жовтим,
червоним, вишневим, коричневим тощо. Інтенсивність пофарбування зростає
з віком дерева. 

    Фактура деревини — здатність спрямовано відбивати світловий потік,
від чого вона буває матовою або блискучою. Найбільший полиск дають
ідеально гладкі поверхні, які, однак, важко дістати навіть при старанній
обробці сировини.

    Текстура деревини — це характер малюнку волокон серцевинних
променів. Текстура різних порід дерева дуже різноманітна: у липи і
вільхи — майже непомітна, а в горіха і сосни — чітко виражена. 

    Добираючи деревину для художніх виробів, ремісники з найдавніших
часів строго враховували не тільки фізичні (твердість, розколюваність,
гнучкість), декоративні (колір, текстура, фактура) якості, а й смакові
властивості (дух) деревини. Дух має кожна порода. Ароматичними є
переважно ефірні масла, смоли і дубильні речовини — таніди. Особливо
сильно пахне свіжо зрубана деревина. З часом, при висиханні її запах
послаблюється, а при нагріванні знову посилюється.

    Деревина звукопровідна. Тому її використовують для виготовлення
дерев’яних духових, струнних і смичкових інструментів. До резонансної
деревини належить бук і ялина. Бук, придатний для музичних інструментів,
повинен рости на кам’янистих гірських грунтах, на висоті понад 800 м над
рівнем моря, віком більше 130 років. 

    Наявність різноманітних фізичних, декоративних, смакових та інших
якостей деревини дає змогу поділити породи на такі, що найбільш придатні
для 1) бондарства (верба, сосна, ялина, липа, дуб та ін.); 2) токарства
(осика, вільха, тополя, береза, груша та ін.); 3) столярства (сосна,
ялина, тис, дуб, горіх, шовковиця та ін.); 4) різьбярства (липа, осика,
явір, вільха, клен, груша, яблуня та ін.). Народні майстри
використовували також деревину сливи, кедра, тиса, користувалися й
привозною сировиною — кипарис, червоне дерево (махагонь), лимонне
дерево, палісандр тощо. З неї виготовляли невеликі коробочки,
порохівниці, табакерки, пенали, хрестики, іконки і под. 

    З другої половини XIX ст. гуцульські майстри інкрустували вироби
різноманітними кольоровими матеріалами, а саме: фарбованим деревом,
«вареним» у природних барвниках (виварах цибулиння, лушпиння волоського
горіха, настої з дикої яблуні, польового хвоща та ін.), а також хімічних
анілінових фарбах. Легко доступним був баранячий ріг, перламутр. На
ярмарках можна було купити мідний і латунний дріт, бляху, бісер —
порцеляновий (білий, синій, червоний) та скляний, тьмяніших кольорів.
Усі ці матеріали давали змогу вирішувати різноманітні композиційні
завдання колірного і фактурного характеру.

    Техніки. У художній обробці дерева одні технічні прийоми і засоби
виразності створюють цілісну функціональну форму предметів, інші мають
лише декоративне спрямування і завершують художнє оформлення виробів. До
формотворчих технік належать вирізування, видовбування, виточування,
бондарні та столярні прийоми. 

    Видовбування — одна з найдавніших технік — полягає у поступовому
вибиранні деревини з масиву виробу, внаслідок чого утворюється
заглибина, порожнина або отвір. За допомогою сокири, долота і видовбача
майстри виготовляють передусім побутові предмети — човни-довбанки,
ночви, ступи, черпаки, сільнички тощо. Вони вирізняються значною
товщиною стінок, міцністю, округлою і масивною формою, внутрішніми
заглибленнями овальної та криволінійної конфігурацій.

    Вирізування (витесування, вистругування) — різноманітні технічні
прийоми, за допомогою яких майстри вручну моделюють з дерева форму
побутових предметів та декоративних виробів. Необхідні інструменти:
сокира, тесак, ніж, струг, різці та ін. Цими прийомами користуються не
тільки теслі, а й столярі, бондарі, роблячи заготовки. Вирізування
інколи поєднується з видовбуванням і переходить в об’ємне різьблення,
часом сполучається з профілюванням. 

    Виточування — техніка обробки дерева і самостійна галузь народного
художнього промислу (токарство). У процесі обертання дерев’яну заготовку
на токарному верстаті обробляють пласкими і півкруглими долотами,
фігурними різцями, гачками тощо. В історії токарства відомі такі
конструкції верстатів: лучковий з почерговим рухом, ручний з
поперечно-обертовим рухом, ножний обертовий, ножний обертовий з
маховиком, механічний з кінним приводом, водяним, паровим, електричним
двигунами. Поширення токарного виробництва в минулому було пов’язане
насамперед із виготовленням дерев’яного точеного посуду. 

    Сучасні народні майстри й професійні художники широко використовують
техніку виточування не лише для виробництва різноманітного посуду, а й
при виготовленні жіночих прикрас, дитячих іграшок тощо. Ця своєрідна
техніка дає змогу створювати нескінченну кількість пластичних художніх
форм.

    Бондарство — окремий вид деревообробного промислу і техніка
виготовлення з тесаних клепок і гнутих смерекових або ліщинових обручів
великого, місткого посуду. Раніше бондарі користувалися простими
інструментами: сокирою, ручною пилою, двохручним ножем (теслом),
циркулем та ін. Крім бочок і діжок, здавна виготовляли барила, цеберки,
коновки, скіпці, маснички та ін. Бондарство як формотворча техніка
сьогодні успішно використовується при створенні невеликого ужиткового і
декоративного посуду.

    Столярство — найпоширеніша техніка й галузь виробництва з дерева
будівельних виробів, меблів, музичних інструментів та художньої
сувенірної продукції. Одна з важливих засад столярства, відзначена ще у
давніх цехових статутах,— виготовлення виробів без жодного цвяха за
допомогою столярних з’єднань на клею.

    Для столярних робіт, так само як і для вирізування, видовбування та
ін., необхідне пристосування для закріплення заготовки виробу або його
частини — верстат. 

    Різноманітні столярні прийоми роботи часто поєднуються з іншими
формотворчими техніками художньої обробки дерева. Художня виразність і
довершеність творів значною мірою посилюються логічним застосуванням
відповідного оздоблення: профілювання, різьблення, інкрустації, мозаїки,
випалювання, розпису тощо.

    Профілювання — декоративна техніка художньої обробки дерева, відома
з X—XI ст. Полягає у вирізуванні пилкою та долотами геометричних
орнаментів по краях дощок (прикраси будівлі та оздоблення меблів). Крім
плоского профілювання відоме об’ємне профілювання балок, кронштейнів,
стовпів, що межувало з об’ємним різьбленням. Профільовані об’ємні
елементи майстри виконували переважно сокирами-тесаками.

    До найдавніших технік художнього декорування виробів із дерева
належить різьблення. Воно поділяється на плоске, плоскорельєфне,
контррельєфне, ажурне та об’ємне. Найпоширеніше — плоске різьблення —
буває контурним, виїмчастим, трьохгранновиїмчастим та ін. Його роблять
одним ножем або кількома різцями (долотами). Наприклад, контурною
різьбою у XVIII—XIX ст. в Карпатах прикрашали скрині та інші вироби.
Виїмчасте виконували півкруглим долотом. Значно складніше,
трьохгранновиїмчасте різьблення поширилося на значній території України
у XVIII— XIX ст. Його виконували прямим, скісним, кутнім та півкруглим
долотами.

    Найбільшу кількість доліт (близько 50) використовували гуцульські
майстри плоского різьблення наприкінці XIX ст. Майже кожний мотив вони
вирізували іншим долотом.

    Плоскорельєфне різьблення, що має кілька висотних рівнів від фону,
також виконували великою кількістю доліт та інших допоміжних
інструментів.

    Контррельєфне різьблення застосовували, виготовляючи різноманітні
дерев’яні форми для кахель, печива, сиру, вибійки тощо. Виконувалось
майже аналогічно, як і трьохгранновиїмчасте, однак набагато глибше, з
використанням доліт із закругленими фасками для вибирання деревини. 

    Ажурне різьблення нагадує плоскорельєфне, має наскрізь прорізане
тло. Найскладніше за технікою виконання (з рельєфним і ажурним
характером мотивів) так зване «сніцарське різьблення» при виготовленні
іконостасів, культивоване у XVII—XIX ст. цеховими різьбярами.

    Кругле різьблення інколи застосовується у виготовленні й оздобленні
святкового посуду, музичних інструментів, палиць, дитячих іграшок тощо,
його технічні прийоми грунтуються на засадах народної скульптури.

    Крім різців використовуються допоміжні інструменти: пилочки,
свердла, молотки, кліщі, рашлиль, напилки, а також інструменти для
розмітки та контролю (лінійка, кутник, малка, рейсмус, циркуль, шило
тощо).

    Інкрустація — техніка орнаментального оздоблення виробів шматочками
твердих матеріалів (дерева, металу, рогу, слонової кістки, перламутру,
бісеру і под.), які вирізають і вкладають у поверхню. Декоративний ефект
інкрустованого візерунка грунтується на контрастному зіставленні
тональних і колірних різнохарактерних матеріалів. Інтарсія (з італ.
іпіагзіо — інкрустація) — вид інкрустації, мозаїки на дереві. Цією
технікою виконують зображення або візерунки зі шматочків кольорового
дерева (шпону), які врізають врівень з поверхнею виробу або суцільно
Вкривають його поверхню (маркетрі). Таким чином найчастіше оздоблюють
меблі, виготовляють декоративні панно тощо. Дендромозаїка належить до
ювелірних технік декорування. Орнамент складають із крупинок дерева ледь
завбільшки з макове зернятко.

    Випалювання здавна роблять на світлих породах дерева: ялині,
смереці, сосні, клені. Здебільшого ним оздоблюють бондарний посуд, рідше
меблі. Нині випалювання застосовують при декоруванні дитячих іграшок та
елементів народної дерев’яної архітектури. Розрізняють два способи
випалювання — розжареними металевими штампиками («штансами»), з
відбитків яких складають різноманітні орнаменти, й електрописаком, що
дає чіткий контурний малюнок. 

    Розпис — зручна й оригінальна техніка орнаментування дерев’яних
виробів, відома з X—XI ст. Технічно він мало чим відрізняється від
розпису на інших матеріалах. Орнамент наносять пензлями по заґрунтованій
або незагрунтованій поверхні виробу темперою, гуашшю, олійними й
аніліновими фарбами, нітроемаля-ми. З кінця XIX ст. розписані вироби
почали покривати лаком, що оберігало їх від забруднення. :

    Крім розглянутих традиційних прийомів і технік, зустрічаються їхні
різновиди й поєднання, наприклад, «штампування» металевими пробійчиками,
аналогічне карбуванню; зіставлення плетених частин із гладкими
поверхнями; контурне різьблення тонованих площин-елементів; викладання
орнаментів соломкою тощо.

    Типологія  виробів.   Морфологічна   класифікація   художнього  
деревообробництва грунтується на функціональних принципах
декоративно-прикладного мистецтва. Художня   обробка    дерева    як   
найширша    галузь    і    вид    декоративно-прикладного мистецтва
поділяється на технічні підвиди: різьблення, токарство, художнє
столярство, бондарство і теслярство.  В основу класифікації виробів
покладений  відповідний тип, типологічна група і найзагальніші відміни,
виражені в родах: архітектурне оздоблення; хатнє обладнання й меблі;
знаряддя праці, предмети господарського призначення;   посуд,  
начиння;   транспортні   засоби   і   предмети   упряжі;   культові  й
обрядові предмети; музичні народні інструменти; прикраси та особисті
речі; дитячі іграшки й
«мороки».                                                               
                                                                        
 

    Архітектурне оздоблення — рід художнього деревообробництва, який
входить до монументально-декоративного мистецтва, а тому наводимо лише
поділ його виробів на типологічні групи: профільовані стовпи та арки,
різьблені прогони й сволоки, декоративні лишви вікон, вітрові дошки та
ін.

    Хатнє обладнання й меблі. Обладнання хати — це предмети, нерухомо
з’єднані з конструкцією будівлі, які виконують певну життєву функцію:
лава, піл (широка лава для спання), полиці, мисник, жердка. Меблі —
рухомі предмети (ліжко, скриня, стіл, стільці, колиска та ін.). їх
виготовляють з різних порід дерева й прикрашують різьбленням,
профілюванням, випалюванням та розписом. Кожний функціональний предмет —
тип має стійку групову специфіку (через порівняну сталість
конструктивної форми, що в межах локальних традицій набував відповідних
художньо-образних відмін).

    Лави — типологічна група, що об’єднує кілька типів предметів для
сидіння й лежання: лави, ослони, стільці тощо. Лава — найдавніше
обладнання традиційного сільського житла — складається з широкої грубої
дошки, прикріпленої до стіни. У XVIII ст. набули поширення лави на
стояках із спинками, оздоблені профілюванням та різьбленням. Короткі
лави на стояках називаються ослонами. Стільці також мають вигляд
короткої лави із спинкою або без неї і призначені для сидіння однієї
особи.

    Ступки, салотовки бувають довбано-вирізані та точені, різної
величини, круглі та овальні, на ніжці або з вушком. Прикрашують
різьбленням, випалюванням, інколи розписом.

    Рахви — циліндричний посуд з накривкою (висота його не більша за
радіус основи), переважно точений, для зберігання масла або сиру.
Декорований різними техніками. Поширений на Гуцульщині.

    Начиння — типологічна група художньо вирішених предметів, необхідних
для кухні (тачівка, товкачик, макогін, ніж-кулешірник, копистка,
колотівка, дошки тощо). 

    Знаряддя праці, предмети господарського призначення становлять
окремий рід художнього деревообробництва. їх розрізняють за видами
заняття і типами предметів. Так, для жінок, які займаються прядінням і
ткацтвом, виготовляли й прикрашували різьбленням щітки, гребені, кужелі,
веретена, човники, рублі, праники та ін. Особливо ошатно на Придніпров’ї
декорували різьбленням рублі, а на Гуцульщині — кужелі. Для косарів
виготовляли різьблені кісся, кушки і бабки. Кушки мали переважно
циліндричну форму, їх використовували для зберігання бруска. Різьблені
та розписані вулики іноді зустрічалися на Чернігівщині та Поділлі (XIX
ст.).

    Окрему типологічну групу становлять контррельєфно різьблені
дерев’яні форми, які за функціональним призначенням поділяються на
чотири типи: для виробництва кахель, випікання печива, оздоблення сиру
та вибійчані дошки для декорування тканин.

    Транспортні засоби і предмети упряжі — рід художньої обробки дерева,
розвинений у народних художніх промислах та міських художніх ремеслах.

    Вози — типологічна група транспортних засобів для перевезення
певного вантажу і людей. Можна визначити три основні типи: 1)
господарський віз, поширений по всій території України, інколи з
різьбленим коробом чи його частинами (задок, насад, люшня тощо) та
декоративними металевими окуттями; 2) великий дерев’яний віз для
транспортування солі (чумацька мажа); 3) маленький віз (візок),
використовується в межах господарства.

    Для заможних покупців цехові ремісники, а згодом підприємці
виробляли різноманітні розважальні, дорожні та парадні візки: карети,
дрожки, брички, фаетони, тарантаси та ін.

    Предмети упряжі виготовляли з дерева — хомути, ярма і притики,
прикрашаючи часом плоско-рельєфним і навіть ажурним різьбленням
(харківські притики). На Гуцульщині ярма, сідла (тарниці), стремена
декорували плоским різьбленням, рідше інкрустували металом. 

    Культові й обрядові предмети. Типологічна диференціація предметів
цього роду художнього деревообробництва складається з таких груп: ікони,
хрести, патериці, свічники й церковні скарбнички.

    Ікони — орнаментально-знакові та фігурно-сюжетні зображення на дошці
технікою плоского та рельєфного різьблення. Розрізняють функціональні
типи: церковні, хатні та маленькі похідні іконки.

    Хрести — стародавні дохристиянські та християнські символи, мають
велику кількість композиційних відмін та окремих функціональних типів.
Великі меморіальні хрести, виконані технікою об’ємного профілювання та
плоского різьблення, ставили на цвинтарях, на роздоріжжях, на краю села
тощо. Згодом їх замінювали на кам’яні. Запрестольні виносні хрести
виготовляли прийомами рельєфного й ажурного різьблення. Менші,
напрестольні хрести виготовляли з підставками. Ручні різьблені хрести —
найбільша типологічна підгрупа — налічує дев’ять типів форм (прикрашені
численними сюжетами, написами, геометричним орнаментом тощо). Маленькі
нашийні хрестики виготовляли переважно з дорогоцінних привізних порід
деревини, оздоблювали різьбленням та інкрустацією.

    Патериці — декоративні жезла, палиці, що символізують владу,
зокрема, духовну владу церковної ієрархії. Патериці виготовляли
прийомами точення, різьблення та інкрустації.

    Свічники — використовувалися для обладнання церков, зустрічалися й у
хатах. Відомі великі точені свічники на підлогу (ставники), прикрашені
точеними частинами, профілюванням та різьбленням. Малі переносні
свічники — на одну свічку, три свічки («трійці»), рідше п’ять свічок. На
Гуцульщині «трійці» пишно прикрашали рельєфним і ажурним декором, на
Придніпров’ї й Поділлі точені свічники розписували фарбами.

    Скарбнички — невеликі орнаментовані коробки з ручкою або без неї і
отвором для опускання монет. Мабуть, походять від ремісничих цехових
скарбничок.

    Музичні народні інструменти поділяються на дві типологічні групи —
струнні та духові. Струнні: скрипка, кобза, бандура, ліра, цимбали та
ін. Духові: сопілка, флояра, жоломига (подвійна сопілка), дуда, їх також
оздоблювали різьбленням та випалюванням. 

    Прикраси та особисті речі — загалом невеликий, але характерний рід
художнього деревообробництва. Предмети, пов’язані з ансамблем одягу,
свідчать про соціально-майновий стан людини, її смаки та уподобання.

    Прикраси з дерева зазнали найбільшого поширення в наш час. Колись з
дерева виготовляли нашийні хрестики, вервечки, гребінці до волосся,
ґудзики і под. У 60-х роках XX ст. почали виробляти майже повний набір
дерев’яних жіночих прикрас (намиста, кулони, сережки, брошки, персні,
браслети, обручки тощо).

    Палиці належать до типологічної групи особистих предметів. У XIX ст.
виходити з дому без палиці й головного убору вважалося нечемністю для
шанованої людини і навіть було ризиковано. Тому кожен господар за
власними уподобаннями замовляв собі в майстра палицю. У Карпатах
чоловіки завжди мали при собі своєрідну палицю-сокирку, на яку спиралися
при ходьбі і яка служила водночас зброєю при обороні. Жінки ходили з так
званими «челядинськими» палицями, прикрашеними різьбленням, випалюванням
або окуттям з латунної бляхи. 

    Курильне приладдя — типологічна група, в яку входять люльки,
мундштуки, тю-тюнярки, сигаретниці тощо.

    Народні майстри й цехові ремісники оздоблювали різьбленням та
інкрустацією дерев’яні частини вогнепальної зброї — пістолей, рушниць,
дубельтівок та порохівниць.

    Дитячі іграшки й «морок й». З дерева виготовляли дитячі шумові
іграшки: калатальця, тріскачки, свищики, розписуючи їх. Іграшки-моделі
створювали на основі зменшеного масштабу відповідних побутових речей —
меблі, посуд, зброя, човники, візочки, санчата, знаряддя праці і т. ін.,
також розписуючи яскравими барвниками (Полтавщина і Львівщина).

    Рухомі іграшки — це різноманітні «фуркальця»; «коники», «пташки»,
«візочки», «метелики», «ковалі» тощо.

    «Мороки» — типологічна група оригінальних іграшок і речей для
розвитку мислення, винахідливості й уяви. Виготовлялися технікою
різьблення й профілювання. Підгрупа «великі мороки» — гуцульські
(полонинські) вироби для розваги, складені з окремих модульних
елементів, наприклад, «віночок», «хрести» або «морока-ланцюг»,
виготовлений з одного шматка дерева.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *