Наукова революція XVI — XVII ст. і становлення класичної науки (реферат)

РЕФЕРАТ

на тему:

Наукова революція XVI — XVII ст. і становлення класичної науки

1. Передумови формування нової науки

У XVII ст. виникли необхідні соціальні, технічні та теоретичні
передумови становлення як науково-технічного знання, зокрема, так і
всієї науки в сучасному її розумінні. XVI ст. відкрило період розвитку
суспільства, що характеризувався піднесенням матеріального виробництва
та економічних відносин від ремесла до промисловості у формі
мануфактури. XVII ст. для більшості європейських держав було століттям
перемоги нових економічних — капіталістичних — відносин.

Наукова революція на першому етапі свого розгортання спричинила
промисловий підйом кінця XVI ст. — початку XVII ст., який, в свою чергу,
був необхідним для наступного етапу наукової революції XVII ст. Через
обмеженість ресурсів, які задовольняли економіку середньовіччя велися
інтенсивні пошуки нових ресурсів і нових технічних прийомів.
Цілеспрямований пошук і розробка двигунів визначали нову тенденцію в
розвитку техніки і механіки. Річ у тім, що мануфактури, які розвивалися,
потребували все більших витрат енергії для роботи агрегатів і
механізмів. Для того щоб підтримувати роботу верстата, вже було
недостатньо мускульної сили робітника, а потрібен був досить сильний
двигун. Таким став водяний двигун.

Бурхлива винахідницька діяльність стала визначальною особливістю
історичного періоду, що розглядається. Внаслідок того, що розвиток
суспільного виробництва узаконив прибуток, змінилося суспільне ставлення
до всього нового. З’явилася можливість «купівлі-продажу» наукових ідей
та технічних знахідок. Кінець XVI ст. — початок XVII ст. був часом появи
перших «продавців»-прожектерів, що згодом отримали назву винахідників.
Вони не лише розповідали про чудові машини, а й створювали їх за певну
винагороду. Винахідництво виходило за межі потреб виробництва своєї
епохи і давало поштовх для розвитку нових галузей техніки. Завдання
технічного прогресу вирішувались не лише силами винахідників, а й при
активній участі вчених, багато з яких були одночасно інженерами і
конструкторами.

Участь у розв’язанні практичних технічних проблем збагачувала вчених
новим досвідом, завдяки якому було створено нові підходи в науковому
пізнанні, зокрема — використання приладів. Створення приладів як одного
з засобів розвитку наукового пізнання залежало від рівня технічної
озброєності суспільства. Кінець XVI — початок XVII ст. — час створення
мікроскопа, що дає великий поштовх пізнанню невидимого досі світу живих
організмів — мікробів. На початку XVII ст. створені підзорна труба та
телескоп, а вже у другій половиш цього століття голландські оптики
впроваджують торгівлю ними. Близько середини XVII ст. був створений
інструмент для вимірювання атмосферного тиску — барометр тощо.
Впровадження технічних засобів у сферу наукового пізнання надало йому
нового характера, спричинило виникнення експерименту як провідного
методу. Слід зазначити, що матеріальне оснащення нової епохи було ще
найпростішим. Лише телескопи мали великі розміри та багато коштували.
Усе інше обладнання — реторти, ваги, мікроскопи, деякі інструменти для
анатомування, термометри, барометри та інші пристрої — складало головний
інструментарій величних відкриттів у всіх галузях науки.

Виникнення експериментального наукового пізнання стає найзначнішою
подією наукової революції XVI—XVII ст. Воно було уможливлено принциповою
зміною статусу механіки в пізньому середньовіччі. До певного часу (XIV
ст.) технічні пристрої, прилади тощо сприймались як мистецтво омани,
«чудо», а не як засіб пізнання, аргумент у науковій дискусії. Але згодом
з’являється теоретична світоглядна основа для розгляду винайдених
людиною пристроїв не як сторонніх, чужорідних природі, а як однорідних,
тотожних їй. Тому з»явилася можливість бачити в експерименті засіб
пізнання природи.

Важливою передумовою експериментального наукового пізнання було
створення необхідних умов для точного вимірювання. У науці аж до епохи
Відродження вважалося неможливим будь-яке точне вимірювання. Згодом
наукове пізнання виступає як практичне конструювання об’єкта, тобто
власне експеримент, у якому суб’єкт завжди активний. Експерименти XVII
ст. мали довести раціональний причинний зв’язок між причиною та
наслідком. Прямим шляхом цей зв’язок доводився механічними дослідами,
побіжно — оптичними, хімічними, фізичними. В основі експерименту
природознавства XVII—XVIII ст. була. думка про механічний причинний
зв’язок між явищами.

Отже, не сам експеримент означав початок нової епохи в природознавстві,
а особливості експерименту, не знайомі минулому та пов’язані з
механічним характером тієї картини світу, що перевірялась, формувалась,
розвивалась і ускладнювалась за допомогою експерименту Ще одна
відмінність полягала в тому, що ідеалом науки стала концепція природи,
яка пояснювала всю сукупність явищ лише рухом і взаємодією тіл.

З XVII ст. і аж до першої половини XIX ст. наука пояснювала будь-яке
явище за допомогою уявлень про деякі невагомі матерії. Наприклад, про
ефір, теплород. Цей спосіб узятий з механіки.

Закріплення в університетах природничо-наукових дисциплін і збільшення
їх числа сприяло посиленню тенденцій до політехнізації навчання оскільки
до змісту природничих наук тоді входили і прикладні знання. У XVII ст. у
Європі не було спеціально організованих інститутів, які б мали
розробляти та практично застосовувати наукові знання про техніку.
Підготовка технічних кадрів стримувалась позицією університетів, які
тривалий час зберігали прихильність до середньовічної системи навчання.
Спеціалізовані технічні школи ще тільки формувалися.

Наукова діяльність, що вже набула систематичного характеру, вимагала
нових умов фінансування досліджень. Їх реалізація здійснена шляхом
створення особливого наукового закладу — Академії. На відміну від
академій попереднього періоду, що мали переважно гуманітарну
спрямованість, головним напрямком діяльності стають природничо-наукові
дослідження. Академії виникають : у Римі (1603 р. — Товариство вчених,
Академія Лікеїв); Флоренції (1657 р. — Академія дослідів); Лондоні (1660
р.- Лондонське королівське товариство для розвитку знань (майбутня
Британської академії наук); Парижі (1666 р.- Академія наук); Берліні
-(1700 р. — наукове товариство, в майбутньому Академія наук); Києві
(1701 р. — Києво-Могилянська академія (братство)); Петербурзі (1725 р. —
Російсько-ІІетербурзька академія наук) тощо. Нові академії стали
основною формою організації науки.

Починаючи з XVII ст. наука набирає рис соціального інституту, що
створювався на периферії основних соціальних інститутів. Цей процес
інституалізації науки, що завершився в XIX ст., відбувався включенням
наукових закладів до системи політичних інститутів за умов надання
наукою гарантій про невтручання в справи (держави, церкви) виховання
людини. Ці гарантії були закладені в статути академій, товариств тощо.
Так, заснування Лондонського королівського товариства та Академії наук у
Парижі поклало початок інститутам, що визначали наукові норми та
здійснювали соціальний контроль за їх виконанням. Зі свого боку, держава
та суспільство брали на себе витрати на забезпечення наукових
досліджень, підготовку кадрів, відродження наукових інститутів тощо.
Включення науки в політичну структуру суспільства давало їй політичну
протекцію, а вченим — престиж.

Науковий рух XVII ст. уже певною мірою перебував під впливом соціальних
цінностей. Він передбачав таку соціальну структуру науки, в межах якої
наукова діяльність хоча б нормативне відповідала вимогам суспільного,
морального прогресу, освіти. Завдяки інституалізації науки її діяльність
була підпорядкована традиціям спеціалізованої системи освіти. Внаслідок
цього виникли наукові інститути, діяльність яких була зосереджена на
наукових дослідженнях і врешті-решт спричинила виникнення уявлень про
так звану чисту науку. Історично інстатуалізація науки спричинила
формування особливого типу знання про світ, яке не мало «соціального
виміру».

2. Галілео Галілей як творець нового природознавства

У пошуках причин руху фізика була єдина, але різними були шляхи цього
пошуку. Схоластика шукала «силу діючу» як субстанцію, що діє своїми
якостями. Розвиток теоретичного змісту фізичних знань був пов»язаний з
поступовою зміною змісту понять «тіло», «рух», «матерія» тощо
перипатетичної фізики. У XV ст. виникла так звана «фізика імпетусу»
(імпульсу), а наприкінці наступного століття вона стає широко відомою.
Ідея рушійної сили в механіці, що пізніше дістала латинську назву
impetus, пов»зана з ім»ям Іоанна Філопона (кінець V — початок VI ст.).
Представником фізики імпетусу був Джованні Бенедетті, його цікавило
питання про причини збільшення швидкості тіл, що падають, він ближче за
всіх підійшов до відкриття закону інерції. Поняття імпетусу було введено
у фізику для пояснення метального руху і розумілося як збережена сила,
яку надає двигун кинутому тілу і яка рухає його впродовж деякого часу.
Величина імпетусу пропорційна швидкості, з якою двигун рухає тіло в
момент кидання, та масі кинутого тіла. У фізиці цього періоду імпетус
розглядався як певний вид якості, подібний, наприклад до теплоти:
подібно до того, як нагріте тіло поступово охолоджується і втрачає
теплоту, кинуте тіло в міру руху витрачає наданий йому імпульс
(імпетус). Цей імпульс витрачається на подолання інертності тіла — його
тенденції до спокою. Отже інерція тіла у фізиці імпетусу є те, що сприяє
припиненню руху, тобто витраченню імпетусу. Спочатку поняття імпетусу
вживалося для пояснення вимушеного руху. Але поступово його стали
застосовувати також для пояснення вільного падіння тіл, тобто природного
руху. Фізика імпетусу впритул підійшла до відкриття закону інерції.

За арістотелевою традицією у фізиці існувало уявлення про неперервний
рух, як рух по колу, а водночас і про коло як найдовершенішу фігуру.
Дж.Бенедетті зробив спробу переглянути арістотелеву тезу про те, що
прямолінійний рух не може бути неперервним. За допомогою геометричних
міркувань він довів, що рух по прямій може бути неперервним, причому на
обмеженому відрізку прямої. Модель, котру Дж.Бенедетті використав у
своєму доведенні, дозволила йому стверджувати, що стан спокою, в якому
начебто перебуває тіло, рухаючись уздовж нескінченного відрізка прямої,
є лише видимість. Насправді те, що сприймається як спокій, є рух з
нескінченно малою швидкістю. Доведення Дж.Бенедетті дали змогу зробити
висновок, що відбиттям неперервного руху по колу на прямій лінії є
проекція руху маятнику. Отже маятник став чуттєво даною моделлю першого
та найдосконалішого руху — руху небосхилу, але не такого, яким він є
насправді, об»єктивного, а такого, яким його спостерігають, тобто
ілюзорного. Завдяки зоровій ілюзії рух маятника замінив рух по колу
Арістотеля, а маятник перетворився в головну модель механіки наступного,
галілеєвого періоду.

Галілео Галілей завершує наукові зрушення XVI ст. і створює риштовання
наукової революції, перехід до XVII ст. Г.Галілей зайнявся проблемами
копернікової теорії і написав свої найважливіші праці: «Діалог про дві
системи світу — Птолемеєву та Копернікову» («Діалог») і «Бесіди та
математичні докази, що стосуються двох нових галузей науки, які належать
до механіки та локального руху» («Бесіди»).

Експерименти Галілея були чи не найперші експерименти в новій науці.
Вони відрізнялися від експериментів схоластів XIII ст. передусім тим, що
були більше дослідницькими, ніж ілюстративними, а ще більшою мірою —
своїм кількісним характером, який дозволив пов’язати їх з математичною
теорією.

Галілей висунув аргумент, що для формулювання чітких суджень щодо
природи учені повинні враховувати тільки об»єктивні, тобто такі, що
піддаються точному виміру, властивості (форма, розмір, кількість, вага,
рух). А ті властивості, що доступні просто сприйняттю (колір, звук, смак
тощо), залишаються поза увагою дослідника як суб»єктивні. Достовірні
знання можна одержати лише в результаті кількісного аналізу.

Галілей започаткував у науці традицію систематичної орієнтації на дослід
у сполученні з його математичним осмисленням. Експеримент — це дослід,
який проводиться планомірно, через посередництво якого дослідник задає
природі питання, що його цікавлять. Відповіді, які він хоче отримати,
можливі шляхом дедуктивно-математичного осмислення результатів
дослідження. Ця важливіша сторона методології Галілея реалізувалася
через ідею систематичного використання методів аналізу і синтезу, які
взаємодоповнюють один одного. Галілей вказав на використання в науковій
площині дослідно-індуктивного та абстрактно-дедуктивного способів
дослідження природи, що дало можливість зв»язати наукове мислення на
засадах абстрагування та ідеалізації з конкретним сприйняттям явищ і
процесів природи.

За часів Галілея найбільш розробленим розділом фізики була статика —
наука про рівновагу тіл під дією прикладених до них сил. Засновником
статики був Архімед, якого Галілей вважав своїм учителем. Галілей
розробив динаміку — науку про рух тіл під дією прикладених сил. У галузі
динаміки доводилось починати із самого початку. Необхідно було
встановити основні поняття (швидкість, прискорення, переміщення), дати
наукову класифікацію руху, і, зрештою, вивчити причини, які зумовлюють
той чи інший вид руху, тобто встановити закони динаміки. Ці причини
крилися не лише в зовнішніх фізичних обставинах, а й у внутрішніх
властивостях тіла, яке рухається. Необхідно було розкрити, що залежить
від внутрішніх властивостей тіла, а що від зовнішніх обставин; це
означало, врешті-решт, встановлення таких понять динаміки, як маса і
сила. Проте в епоху Галілея обговорення цих понять ще не розгорнулося.
підійшов до ідеї інерції, сформулював поняття відносності руху. Завдяки
Галілею коперніканська гіпотеза стала перетворюватись на теорію.

Розвиток динаміки розпочався з дослідження Галілеєм найпростих видів
руху — вільного падіння тіл та руху тіл по нахиленій площині. Галілей
довів помилковість уявлень Арістотеля про механічний рух і встановив ряд
основних положень динаміки стосовно досліджуваних ним випадків
механічного руху, які при подальшому узагальненні ввійшли в основи
класичної механіки.

У ранній період творчості Галілей спирався на теорію імпетусу. В
трактаті «Про рух» він критикував арістотелеву динаміку з точки зору
динаміки імпетусу, а згодом надав їй тої форми, яка містила принцип
інерції.

Галілей дав уявлення про вільне падіння тіл. Прискорення падіння він
пояснює силою ваги. Це дуже важлива для науки обставина: в поясненні
використано поняття сили. У природному прискореному русі тіло отримує
одне й те саме прискорення під дією даної сили, хоча швидкість його в
кожний момент різна: дія сили на тіло не залежить від стану його руху.
Отже, всі тіла, що падають вільно, мають однакове прискорення. Швидкість
у такому падінні зростає пропорційно часу. Галілею належить пріоритет у
постановці питання про швидкість світла та спроба вирішити цю проблему
дослідним шляхом.

Для того, щоб показати об’єктивну істинність системи М. Коперніка, треба
було спростувати закони руху фізики Арістотеля, за якими тіла, що
перебувають у русі без будь-якого впливу ззовні, прагнуть до стану
спокою. Тому всі рухомі тіла в земній атмосфері, жорстко не зв’язані з
Землею, мусили б відставати від Землі під час її обертання навколо осі.
Це заперечення М. Копернік спростував філософськими міркуваннями,
підтвердити експериментально і математично припущення М. Коперніка
взявся Г. Галілей. На основі багатьох проведених дослідів він установив
один із основних законів динаміки — закон інерції, згідно з яким тіла
зберігають стан руху і без впливу зовнішніх сил зовсім не переходять до
спокою або якогось іншого стану. На основі цього закону Г. Галілей
встановив, що при рівномірному і прямолінійному русі будь-яких тіл явища
відбуваються на них так само, як і на тілах, що перебувають у стані
спокою. Внаслідок того, що Земля обертається навколо своєї осі досить
повільно, її рух можна вважати приблизно рівномірним і прямолінійним.

Галілей відкинув твердження Арістотеля про те, що всі тіла намагаються
досягти місця, яке відведено їм природою, а якщо відсутній зовнішній
імпульс, який постійно відтворюється, то рух зупиняється. Галілей
вважав, що тіло, яке рухається намагається бути у постійному русі, якщо
тільки яка-небудь зовнішня причина не зупинить його або не відхилить.
Таким чином він відстоював ідею руху Землі. Галілей доводив, що рухома
Земля автоматично передає свій власний рух усім предметам або метальним
снарядам, одже загальний інерційний рух залишається непомітним
спостерігачу, який також знаходиться на Землі.

Математичний аналітичний метод Галілея привів до механістичного
витлумачення буття, положив край якісному витлумаченню природи, яке
панувало в натурфілософії та схоластиці. Натурфілософське пізнання
грунтувалося на засадах органіцизму (аналогії між організмом і
природою), у Галілея воно замінюється причинно-детерміністичним.
Особливе значення мали відкриття Галілея в галузі механіки. На засадах
критики арістотелевої фізики він створив програму побудови нового
природознавства. Центром фізики Арістотеля було вчення про рух. Для його
розуміння важливим є поняття простору, який за Арістотелем — це місце,
межа того, що охоплюється, з тим, що охоплює. Тобто тіло, ззовні якого
знаходиться тіло, яке його охоплює, є у певному місці. Наприклад,
відповідно до вчення Арістотеля про елементи, земля знаходиться у воді,
вода — у повітрі, повітря — у ефірі, а ефір — ні в чому. Простір є
надмірним, що зумовлено якісною межою між об’єктом та оточуючим
середовищем. Рух також визначається якісною природою його носія.
Наприклад, вогонь за природою рухається вгору, а проти природи – донизу.
Тобто існує рух природний та примусовий. Важкі тіла, за Арістотелем,
завжди рухаються до центру, а легкі – на перефірію. Галілей відкинув
такі умозорові твердження. Він довів, якщо середовищем руху є не
повітря, а вода, то деякі важкі тіла стають легкими, через те, що
рухаються догори. Отже, рух тіл до гори і донизу залежить від їх питомої
ваги по відношенню до середовища, а не від їх призначення.

Арістотель вважав, що важке тіло повинно падати з більшою швидкістю, ніж
легке, через притаманний йому стихійний потяг до центру землі, як до
свого природного місцезнаходження. Те тіло, яке важче, має сильніший
потяг. Галілей на підставі математичних доведень у фізичних дослідах
спростував цю гіпотезу, а потім сформулював закон постійного прискорення
для руху тіл, що падають, руху, що не залежить від ваги та складу тіл.

Галілей дав раціональну класифікацію руху на вимушені і природніУсе,що
відбувається в природі, має відбуватися за законами природи — це основна
ідея нового наукового світогляду. Г.Галілею належить поділ руху на
рівномірний та нерівномірний. При цьому він обмежився розглядом
рівномірного прямолінійного руху і дав чітке визначення його як такого,
при якому відстані, які проходять рухомі тіла в рівні проміжки часу,
рівні між собою.

Математичне пояснення експериментів Г. Галілея над тілами, що падають,
виявилось важливішим, аніж самі досліди. Г. Галілей використав певні
математичні ідеї, поєднуючи їх з точним експериментом. Тим самим він
створив перший образчик методів сучасної фізики, які успішно розвивалися
в майбутньому.

1600 р. за допомогою спеціально сконструйованого телескопа Г. Галілей
зробив блискучі астрономічні відкриття : дослідив форму Місяця, відкрив
супутники Юпітера, відкрив фази у Венери і плями на Сонці. На чергу у
фізиці та асторономії постало питання насамперед про систему відліку.
Стара астрономія знала абсолютний спокій і абсолютний рух. Тіло, яке
покоїться відносно Землі — абсолютно покоїться, яке рухається —
абсолютно рухається. М.Копернік перший перемістив точку відліку на Сонце
і описав астрономічні явища з точки зору сонічного спостерігача. Для
фізики крок, зроблений М.Коперніком, мав те фундаментальне значення, що
він висунув питання про вплив зміни системи відліку на спосіб пояснення
ходу процесів, які вивчаються в цій системі.

Г.Галілей як астроном, оцінивши переваги системи М.Коперніка, мусив
довести впроваджену систему відліку. Його аргументація на користь
системи М.Коперніка була настільки блискучою, що в науці виникла
домовленість: систему відліку, пов»язану з центром сонячної системи,
називати галілеєвою. Г.Галілей встановив факт великої принципової ваги:
будь-яка система відліку, що перебуває а рівномірному прямолінійному
русі відносно галілеєвої системи, рівноправна з нею стосовно опису
механічних процесів.

3. Ісаак Ньютон — засновник кількісної фізики

.Природознавство другої половини XVII — першої третини XVIII ст.
створило картину будови світу і ця картина була історично більш високою,
ніж погляди попереднього періоду. Це стосується насамперед системи І.
Ньютона. Завдяки механіці І. Ньютона картина світу стала вірогіднішою.
Вона, однозначно узагальнюючи перевірені експериментом емпіричні знання,
втратила наочну форму і базувалася на точних кількісних співвідношеннях.
Це була механічна картина світу. Нерухомість природи в ній була
пов’язана з методом і стилем ньютоніанства.

Найяскравішою постаттю, що уособлює природознавство XVII ст., цілком
справедливо вважається англійський фізик і математик Ісаак Ньютон
(1643—1727), який заклав теоретичні основи механіки і астрономії, зробив
неабиякий внесок у оптику, започаткував новий напрямок математичних
досліджень. У 1687 р. Ньютон опублікував свою видатну працю «Математичні
начала натуральної філософії».

І. Ньютон дав природознавству теоретичні конкретно-наукові знання у
вигляді трьох фундаментальних законів руху (механіки): закону інерції,
закону пропорційності сили прискорення та закону рівності дії протидії.
Теоретичне збагачення механіки (фізики) відбулося також за рахунок
аналізу та визначенню основних понять: маси, сили, простору, часу,
кількості руху тощо. Поняття «маса» та «сила» стають основою механіки І.
Ньютона. Він першим розглядав масу як міру інертності й водночас як
об’єкт притягання. У другому законі динаміки І. Ньютон упроваджує
поняття про кількість руху як векторну величину, що дорівнює добутку
маси тіла на його швидкість. У цьому законі було вперше встановлено
зв’язок між масою тіла, його прискоренням та силою, що діє на тіло, і
дано спосіб визначення маси тіла. Окрім того, це співвідношення було
виражено в математичній формі. Це головне рівняння динаміки дало змогу
як самому І. Ньютону, так і його послідовникам успішно розв’язати цілий
ряд нових важливих задач, у тому числі й тих, що стосувалися руху
небесних тіл.

Сформулювавши закон всесвітнього тяжіння, І. Ньютон зробив
непереоціненний внесок у науку, хоча від пояснення причин та походження
цього явища він відмовився.

Сутність теорії тяжіння І. Ньютона випливала із знайдених Г. Галілеєм
законів падіння, визначалась їх розвитком і застосуванням до всієї
світової системи. Спираючись на теорію тяжіння, І. Ньютон довів
обов’язковість відхилення форми Землі від кулеподібної, з’ясував
траєкторію руху планет, розробив теорію морських припливів, визначив
густину планет, дав повне пояснення не лише законам Й. Кеплера, а й
деяким відхиленням від них, що відбуваються внаслідок взаємного тяжіння
планет тощо.

Головною думкою І. Ньютона було наочно показати, яким чином всесвітнє
тяжіння може підтримувати систему світу. І зробив він це не старим,
філософським, шляхом, а за допомогою нової, кількісної фізики. І. Ньютон
намагався встановити такі начала природознавства, з яких строго і
однозначно випливали величини, одержані в астрономічних спостереженнях.
Єдино правильне, абсолютно точне пояснення природи, що не має
суперечностей, — таке завдання І. Ньютона. Тому він і закликає «очистити
науку» від кінетичних гіпотез і вивчити природу за допомогою законів,
точність яких доведено експериментальне. Методологічний принцип, який
обстоював І. Ньютон: вважати за правильне лише те твердження науки, яке
одержано з досвіду за допомогою індукції.

Наука за часів І. Ньютона ще не мала змоги створити однозначну та строгу
кінетичну картину, що пояснювала б макроскопічні сили. Тому для XVII ст.
індуктивізм І. Ньютона був перебільшеною вимогою відмови від гіпотез на
тій підставі, що вони не давали потрібного чіткого пояснення явищ
природи. Фактично будівля ньютонової механіки не могла бути створеною
без гіпотетичних уявлень. Аналогічно і експериментальний метод у І.
Ньютона зовсім не був «чисто» емпіричним. Експеримент не може існувати в
науці без якоїсь попередньої ідеї, без певного уявлення про причинний
зв’язок фактів. Основою експериментів і спостережень, з яких І. Ньютон
виводив свої закони, була ідея, запозичена з кінетичної фізики. Механіка
І. Ньютона спиралась на абстрактні категорії простору, часу, маси, сили
тощо, їх не можна було отримати суто індуктивним шляхом з якихось певних
експериментів.

Насправді 1. Ньютон, котрий мав перед собою нерозчленовану, а тому
хаотичну картину руху, виділив з неї прості абстракції ізольованого
тіла, потім двох тіл, що діють одне на одне, і т.д., переходячи далі від
більш абстрактних до менш абстрактних понять. Генезис класичної фізики
розкрив неоднозначний зв‘язок експерименту з вибором фізичної теорії.

Ньютонова космологія стала основою нового механістичного світогляду.
Напочатку XVIII ст. кожна освітчена людина знала, що Бог створив Всесвіт
як складну механічну систему, яка складається з матеріальних часток, що
рухаються у нескінченному нейтральному просторі у відповідності до
кількох основних принципів, які піддаються математичному аналізу —
таких, як інерція та гравітація. У цьому Всесвіті Земля оберталася
навколо Сонця і була однією з багатьох існуючих планет, а Сонце було
лише однією із множини зірок. Ані Сонце, ані Земля не були центром
Всесвіту. Світ земний і світ небесний підвладні одним і тим самим
фізичним законам, зникає їх розділення: небо визнається таким, що
складається з матеріальної субстанції, а небесні рухи вважаються
викликаними природними механічними причинами. Така картина світу
будувалася, виходячи з такого положення: після того, як Бог створив
складний і впорядкований Всесвіт, він відійшов від подальшого активного
втручання у природу з тим, щоби вона продовжувала існувати на підставі
тих досконалих і незмінних законів, які були закладені в неї від часу
створення світу. Людина у такій картині світу був вершиною творення,
вона за допомогою свого розуму змогла проникнути у божественний задум і
зрозуміти всесвітний порядок. З цього часу вона почала використовувати
своє знання для власної користі та досягнення могутності.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *