Як наші прадіди майстрували хату (реферат)

Реферат на тему:

Як наші прадіди майстрували хату

ОСЕЛИЩЕ

1. Який добробут селян, таке і життє їх

(Людські замітки)

а) „Яке життя, таке й буття», — кажуть люде, коли родина, при достатках,
гарно живе і коли в родині якій, у бідности, заколот великий іде.

б) „Як живеть ся, так і йдеть ся» — кажуть люде, коли на кого багато
поговору йде, чи доброго, чи й лихого.

в) „Як рябка годують, так рябко і гавка» — кажуть люде на тих, хто часом
і за шматок гнилої ковбаси продає себе і других коло себе, і на тих,
кого нічим нї на лихе, нї на добре не підібєш.

г) „Який розум, яка совість у голодного»?! Зауважають люде, коли хто в
бідности з заплутаною стає головою і пускаєть ся на все лихе. Инакше,
мов, діло із заможносте: там і дурний за розумного іде і хиба хороба яка
понесе його на безголове яке.

ґ) Через те й гострі (кляті) тепер люде, що бідні стали.

д) Хіба то людина, коли воно живе — „чи чорно, чи біло, аби було»?!

2. Де і від чого залежить такий чи инший добробут селянина

(Замітки старих людей)

а) Своя хатка — паніматка, а прийми — то чортови брат.

б) Наш брат (Українець), як голоден — жінку бє, Лях (чи так пан який),
як голоден — свистить, а Жид, як голоден — богу молить ся: жінку бєш, бо
тебе старші бють, щоб собі на все довільними бути, Лях свистить, бо звик
на чортову дурницю, а Жид — на богову.

в) Хоч і кажуть: „щастя йдеть ся і дворищем, і долищем», проте більш
буває того: „як дбаємо, то так і маємо» або: „роби, небоже, то і бог
поможе».

г) Людей питай, а свій розум май.

г) Краще своє латане, нїж чуже хватане, чи то позичене воно було б, чи
найняте, чи й дурничкою б припало.

д) Не вповай нї на кого, тілько на Бога святого та на себе самого.

є) Не вважай на урожай, а хліб сій.

3. За для доброго життя родини місце під оселище повинно (і по рощоту
хазяйському, і по замітках людських) підхоже бути. Заводити оселю і жити
в нїй треба з думкою Божою

(Заповіт старої Грушихи)

Ото, діти, де глинясту латку видно, серед городу, то саме там хата
дїдівська була. А то, де що року нічого не росте на городі, ото загорода
саме була. Старі люде, знаючіші були і через те й щасливіші на всьому:
собі хати будували до сонця вікнами і скотинї накриттє до сонця обертали
— от воно і в хаті оживляло всіх і в загороді гріло. Усе дворовище
дідівське я застала обернуте на осоннє. Невіра — отой Руський, а і той,
скоро поселив ся у слободі (десь тїкав тодї з Расєї, як гонили
старовірів), зараз же і углядів се дворище і показав всім, що лад
хазяйський у всьому подвірі був. І сам нове хазяйство своє повернув до
осоння. Тільки, як наші люде дворище заводять, то вигадують все, щоб не
далеко до води було, не в балочці щоб припадало, коло пастівника
недалеко, а Руські — цї на це не вважають, їм коли б над трахтом саме
сісти, крамницю завести, заїзд задля проїздчих — оце їм найперше іде в
розум. Хто його знає, що воно більшу вагу має для життя, чи власне
хазяйствечко доладне, чи ота промітність, — це не вгадно, бо инколи і
багатів він, а часто й у позички улазив. Діти його так само або ще й
частіше у нужду впадали. Як же жили діди ваші, сього не скажу, бо мене
вже взяли сюди тоді, коли тільки ще свекруха одна і жива була. Од
свекрухи знаю, що і вона з свекром були заможні, а її свекри то ще
заможніші. Та Груші і давно, всі це кажуть, грошовиті і хазяїновиті дуже
були. От же батько ваш чогось не схотів на старім дворищі міститись
знову, та затіяв заводити нове подвіря, де оце і зараз воно ще є під
бугром. Як раз під цю годину, коли вже і деревні навозили на хату,
зайшов до нас маляр старий. Він усе собі по світах ходив. Де образа
змалює, а де поновить і за це він грошей не брав, а тільки харчувавсь.
Його всї знали всюди і поважали. Поважав його і батько ваш. Зайшов він,
а батько і каже: „оце тут вже я місце собі обібрав задля хати». „Он-де,
— каже, -місце щасливе під хати». Показав той на оту місцину, де береза
ото зосталась. У вечері ходив і на зорі роздивлять ся. То й одходив, то
й на прощанні ще вкликав там хату ставити, а на цьому не велїв. От же
батько не послухав його: поставив, де надумав. Другим якось разом зайшов
той маляр знову до нас і вже в нову хату. Та зараз же і сказав: „скучна
ця оселя. У оцїй половинї то і не живіть, на гостей хіба її держить, а в
цій ще якусь годину поживете». Стали ми вже й жить у ній. То що ж?
Клопіт за клопотом! То землю дідівську одбирають, то брат, дядько ваш,
що вистроївсь за отею самою березою, що й той маляр указував, наїзджає
все з зятем — своїм приймаком — на нас, то коні крадуть, трохи не що
году, то пасіку лихі сусїди переводили на нївець, то з дітьми того
клопоту було чимало, то сам хворів — лічивсь, поки й помер. Мучились —
не жили! Бачимо, що не життя в цій оселї, стали розмишлювать собі про
се. Якось дослухав ся таки сам покойний батько ваш, що в світлицю хтось
рипає у ночі. Будив і мене. Що ж? чуємо, що щось пішло у світлицю,
підемо, нікого немає і назад же не йшло ніхто. Я не втерпіла і похвалила
ся попові. Піп тоді старий був і гарно жив з нами. „Цудом» його селяне
все дражнили. Він і порадив: „хату, — каже, — посвятіть і в ту першу
ніч, коли посвятите, посійте мякинами по хатї, то зараз і видко буде ті
сліди, хто по хатї ходить». Ми так і зробили. Тільки що рипнуло і, чуємо
добре, пішло з сїней у світлицю, ми зараз у слід за ним. І що ж? Дитячі
ніжинятка прямо од порога до самого покутя йдуть, а там Бог знає, куди
воно ділось те, що тими ніжинятками ішло. Здвигнули ми плечима та й
годї. Більш воно не рипалось уже, бо так і піп казав, що хату освятите,
то одну ніч тільки і навїдаєть ся, а більше не буде вже ходить. А як
похвалились попові, що ніжки бачили, то він сказав, що то ангол або сам
Христос ходив, а се, либонь, не добре, як чуже місце люде займають. З
того часу, діти, батько все лагодив ся хату перенести. Та і надумав
строїть отам, де загорода була дідівська. Зазначив місце пакільцями і
лїг заснуть на тім місці, де мало бути покутє. Йому і приснилось, що
гадюка головку уткнула посеред хати і, як ковбаса, обкрутилась круг
головки на все те місце. Після цього сну відпала охота і хату
перестановлять. Вже як умерав, то казав: „хлів отой обмаж і перейди туди
жить, а в цій хатї не живи». Де вже я хату не поставлю, то біди без тебе
наберусь, думаю собі. Та все таки радюсь далі з ним. От, кажу, як би
отам, де бугор, од шляху на вигінцї дала громада дозвіл, там би я
постановила хату; далеко видко і місце просторе — не люблю, як в хатї і
на дворі, як в погрібі. Батько каже: „а попробувать же можна, може ж
ніхто і не боронитиме того місця». Сказав і задрімав. Йому й приснилось,
що червоний, аж молодий, дід сїє по тій містині пшеницю та жито і, як
горох, таке те зерно велике, дорідне. Аж подужчав наче від цього сну
батько. Швидко й поховала я його. Зараз же і заходилась коло нової
будівлі». Обзначила я місце, а майстрі і кажуть: „а нуте примітки
поробить». Взяли в мене жита, одмірили по три — девять зернинок і
понасипали по кутках, де має саме хата бути і кажуть: ,,хай перележить
троє сутків. Як місцина ця щаслива, то купки цїлі будуть — хай і худоба
ходить коло їх, не зачепить. Инколи, то ще і побільшає у купцї пашнї
цеї, як дуже щасне місце. Як же нещасливе, то і купки поменчають, і
порозгрібає щось їх за ніч, або і не стане десь купок». Понасипали і
купки були цілі. Тоді знову вони другу спробу зняли. Одмірили в штакан
три-девять ложок води і поставили на порозі. Замічали так само три ночі
і води однаково було. Ставила я потїм ту шклянку і по других кутках, то
води не зменчувалось, а в однім — раз і побільшало чимало. Тоді майстрі
і кажуть: „пробуйте ще спати на новім оселищі і замічайте, що снитиметь
ся». Першого разу я дуже вже спізнено лягла і скоро здрімнула, — зараз
же і прокинулась, бо привиділось мені, що десь аж з-за Дніпра летить
щось похоже на чоловіка з свинячим писком і в зубах держить глечика з
водою. Прокинулась і зараз не прочумалась ще, а таки мушляю: „кажуть, що
перелесників не має, що то людські вигадки, а ж вони є. Перелесник же це
летїв, не хто». Сон перебив ся. Більш вже я не засинала, а по рану я
похвалила ся майстрам про цей сон. „Коли б, кажуть, не довелось вам іще
й пожежі зазнати. Коли швидко воно вам промайнуло це у снї, то зневаги
не матимете ніякої потім. А пробуйте ще спати», — велять вони. Скілько я
вже не спала, то нічого не ввижалось і все наче я здоровля набіралась.
Кончили хату, діждали підповня і ввійшла в неї я з дітками. Кажуть, що
сон — мара, що то — „як живеть ся, то так і верзеть ся», а воно ні!
Підпалив мене Панас, бо думав, що я вже задруге хати не збудую, а на
громадському місці він собі оселить ся сам з своїми синами. Та я проте і
году не бідувала без хати. Другу зразу на тім же місці вивела, а сини
його померли, і так я і живу, віка доживаю на цім саме місці. Ви ж, як
будете вистроюватись і дробитись на свої окремі дворища, то займіть таки
дідівське дворовище — отуди за клуню далі трохи. То поживете і ви
незгірше, як і ті жили. Був і на це менї знак. Дядько ваш вистроївсь, де
ото маляр казав і йому справді’ жайдило на всячину. Довільний був і на
хлїб, і на скотину, і мав ласку від людей. Погляну було на те оселище
його, то й засмокче було і коло серця з досади, що, може, через те я і
вдовою зостала ся, що таки дуже вже багато зносила клопіт тих через те,
що втеряли добре місце і таки на задуманому жили. Під воскресїнську
неділю сидю собі на призьбі і задумалась чогось. Підняла голову,
дивлюсь, передо мною дід, широкий такий, чубастий, з троха жовтий на
виду. Він і каже: „предківщину хоч замістити синами знову? Хай Бог
помагає! Одно ж до цього хай ще тримають — і оселище застроюють і живуть
в йому хай з Божою думкою. Будуть Бога в мислях носити, знайдеть ся і
розум ясний на всячину, — а це така запорука щасливого життя, що проти
неї не вдїє ніхто нїчого! Отак і роскажи синам! З Богом, кажуть, куди в
годно»! І пішов той дїд. То так, дїти, і я все таки за дїдом тим в слїд
подумала, що він правду прорік, сказавши, що Бог мислю просвіщає, як
Бога в серці все тримати, а з мислями ясними не зплутаєть ся ніхто в
життї з дороги доброї і не буде блукати як і той старець, що не живе, а
доживає все. „Як, кажуть, люде до Бога, то так Бог і до людей»! Оцього
всього, дїти, не забувайте: Глядітесь же Бога і розуму доброго. На всяку
душу милосердїє майте.

4. На токовищі негодить ся хату будувати і без Бога в душі не можна
будлї де господарювати

(Старчиха у Грушихи в хатї)

Перестановив ваш Самійло на друге місце хату і двірище друге уже
заводить. Кажу „ваш Самійло», а ви, бачу, і не догадуєтесь, який у вас
Самійло є? Це ж Шмиґоль, що вашу годованку Явдоху взяв, скоро ви ще сами
заміж прийшли з Ведмедівки. Ви сюди, а її других мнясниць туди од вас
забрали Шмиґлї.

половини. Оженивсь на другій і сїв у одній половині». Женив сина меншого
і посадив у другій. Старшого в москалі постригли. Дївки теж на порі. Два
хазяїни стало на старім подвірищі, а дїла і добра наче краще стає
позначитись. Може, Бог допоможе: Шмиґлї старі воскреснуть, — хата нова
на старім подвірищі уже із великими вікнами, з високою стелею… Бога
матимуть у серцї, як і старі Шмиґлї, то, може, слава їх предківська не
загине таки ще й на далі», бо без Бога в душі — це те саме, що будівля
хати на току. Не годить ся на токовищі хати будувати, а без Бога в душі
будлїде не можна господарювати.

HYPERLINK «http://mamajeva-sloboda.ua/images/uploadpic/hata1_1.jpg»
5. Не можна хати становити на роспуттї. Лиха искра поле спалить і сама
счезне. Так і ті, хто нї людей не слуха, нї Бога не знає, сами загибають
і других на загин зводять

(Теща про зятя)

Не шталтовита була наша Хтодька: мала й вік увесь свій здївувати. Так
уже ми з старим у двох і поклали собі у серцї — збудувати їй хату на
добрім місці’ та й собі коло неї чалитись до віку. А коло кого вже їй
сердешні голову клонити, як ми помремо, то Бог уже теє хай знає, бо нї
роду нї плоду, нї в мене нї в старого. У мене то хоч небожата є — буде
хоч вечерю коли приносити, а у старого й того БОҐ милує. Він прийшов
сюди у прийми до мене здалека. І не думали й ґадки не мали, щоб хто
Хтодьку посватав нашу. Обібрали й місце на хату, і вже деревні навалени
і майстрі йзмайстрювали — тіко б піднйняти вже на стовпи ще треба було.
А мясницї довгенькі були. Де, звідки воно взяло ся — до сусід прибив ся
якійсь дезентирь Яків. Здоровий чоловічище і немолодий! Роспитавсь, що
се ми хату будуємо для Хтодьки, — де то він ЇЇ побачив і заказав у
прийми його взяти за зятя. Так і й тьохнуло коло серця, а старий за
його, як за вужа, взяв ся. Збігав до попа. Швидко сунув добре в руки, бо
й не опитували дуже в церкві, а мерщій повінчали. Заходив ся коло хати
вже зятько наш. Так його дезентирем і записали, і ґрунт на його
переписали. Як узявсь він уже за нас та за Хтодьку сердешну: нема життя!
Зараз місце йому подобалося на хату. Старий і я на обібраному хочемо
підиймати на стовпи хату, а Яковові не подобаєть ся місце. „На що мені
ваші купки, та вода та сни, та угадьки всякі? Я і сам знаю, де краще
місцеві на хату бути!» Тяне деревню на роспуття. ,,Отут, — каже, — хатї
бути», і сусїди, і ми об поли бємо ся, кричимо, це ж у світі не видано,
що б хату становив хто на роздоріжжі, — це ж погибель, не життє буде.
Хтодька плаче одно знає. Але нїчого не вдїяли: він узяв гору. Ніяких нї
приміт, нї звичаїв тих не слухає. Усї майстрі посміхають ся та цюкають
ту хату. Нї святив, нї людей не кликав на входини. Увійшов і край. А
Хтодька за ним. Ми у старій собі зостались. Було у їх двоє
дїток-калїчок. Помучились і померли. Хтодька не довго мучилась і собі за
ними пішла. Завелись у тій хатї і досвітки, і картьожия, і, кажуть люде,
переводини злодійського добра. Десь взялась невіряка якась, що сама й
висватала за себе цього вдовця нашого, і зажив уже він з другою. Так
ніби б то й оханув ся: досвітків не стало, картьожники не йшли і заїзджі
гостї перестали наїзджати. Хоч не таке розпутне сусідство — і тому раді
ми з старим були. Він же на нашому ґрунті сидить і нас нї за віщо не
маєс. Як би не було прихованої своєї копійчини, то і в церковцю Божу нї
як і нї з чим було б іти. А він хоч би здумав коли про Бога. Як вітер
той на язицї — і більш нїчого! Год з пять пожили — і, бачимо, що
хазяйства не збиває, а все на копійку переводить. Хоче, думаємо
копиталець збити попереду, а тоді’ вже і худобиною пишитись почне. Коли
не так воно стало ся. Гожа його господиня геть до кан-цуриночки його
обібрала і десь змандрувала. Діток не було у їх. Зостав ся він сам як
палець! Вже і нам боляче зробилось. Однак хист був у його. Як почав коло
попа завилювати та тупцяти, поки й третю взяв — вже удову з дітьми.
Зайшло на подвірі гам, крик, бійка! Літ пять отаке коїлось. Та Бог вже
на нас оглянув ся, мабуть. Де не взялись урядники, наїхали, обписали все
і забрали все до ниточки з хати і його з жінкою і з дітьми на громадські
підводі кудись поправили. Мабуть, старі гріхи сплили на верх. Пусткою
хата стала. Вона вся наша, але ми її цурались, як огню. Може повернеть
ся коли, куди він увійде тодї — у нашу господу? Цур йому і хаті тій! Та
і цигане теї хати цурались, — звісно, на роспуттї хата! Розібрала
громада на школу і перенесла близче до церкви. Та й там вона необмазаною
зогнила, а решту піп собі палив у печах. То так воно ото, як Бога не
мати в мислях… Лиха искра поле спалить і сама счезне: так і ті, хто нї
людей не слухає, нї Бога не знає — сами загибають і других до загину
зводять. Ось вже двадцяте літо, як його не стало, а й слуху й вісти про
його нї звідки не чути.

HYPERLINK «http://mamajeva-sloboda.ua/images/uploadpic/hata2_2.jpg»
6. По подвірю все йдеть ся в господі

(Вахтимилей Скита у старої Грушихи на ночівлї по шляху до Єрусалиму)

Як в вусі, так тихо в вашій хаті. Хоч і стукне чим вітер, то таки
розбереш, то не що инше, а вітер бушує. А от уже у вашої ятровки удови —
там ніяк не заснеш гаразд: усе товчеть ся щось то на горищі, то в хижі,
то в сїнях, а там свистіть почне, шкребти, як лопатою по току, скрепить,
наче возом. А там і ввижатись щось починає. Раз я — як підночовував в
неї — не счувсь, коли вибіг на двір — почув ся голос „відчени», і собака
наче лащилась до когось. Вибіг, а воно нїгде нікогісінько!.. Там хата
хоч на токовищі давньому, хоч на перехресному шляху, або там млин був,
бо воно не тільки на токовищі, як віють хлїб, то свистять, та скриплять
возами, та чобітьми по гречці», та шкребуть лопатою по току, а на
перехреснім шляху усе ж свистуни збігають ся, хоч злодії згукують ся
один з одним (то в їх найкраще місце), хоч чорти самі зкликають ся на
раду. А на млиновищі гірш, як на роспуттї, усяка нечисть товчеть ся,
гуркає… То так і місце вже те до того тільки і призвичаєне. Отож воно
і замічають по тому все це. Примічають і те, що хоч і на старім містищі
хата буде, а нову став так, щоб і те місце, що з старої хати з стріх
скапувало, вгорнуть у середину нової хати, то ото добре з нового
господарства так по малу і скапуватиме,поки й геть нїчого не стане і вже
в ночі ляпатиме, прать наче буде сорочки. А вже як на новім, та не
обібранім гаразд, засноване буде господарство, то вже нїчого добра
сподіватись. Хай тільки хто улучить хату оснувати на тім місцї, де
смітнище куткове було, о, наживеть ся той — за осоругою од людей не
продере очей: Жидам тільки на весілля те місце годно, а не під оселю.
Нехай попробує зіпясти хто хату на збіжищі молодячім, — теж з бридкости
всякої, з жадоби на всячину не вибреде по свій вік, обминають цї місця.
Обминають і ті, де вішалник був або вбито кого, замучено… Страхіття і
в день, не то в ночі, набереть ся сїмя на такім місці. Борони, Господи,
всякого хрещеного застроїти місце, де нечистий клад є, або й чистий хай
він буде, то треба те місце обминати; бо достаток може й буде який в
оселищі тому, ну, а випадки в господі будуть, проте страшні і нїколи
ніхто тим не возрадуєть ся. Часом же захопить хто те місце, де таки собі
дідько який — не при хатї згадуючи — копишитись зачав, то там і кропило
і кадило мало що поможе: життя, може, на свій вік і хопить, а на дитячий
або й далі, нїчого й замишлять — зведеть ся рід свій на безріддя, на
свій „край», на своє „годі». Ви думаєте, що ото паламарі ваші дурно
счезли в один раз із світа — не то з того місця, де жили, де ото тепер
оселив ся новий? Нї, не дурно! Я вам завіряю, що й піп цей не насидить
там довго! Воно й старе попівське містище не з дуже то добрих для життя
було: не дурно ж воно старі попи там, які не були, все скублись і дітей
до розуму не подоводили: і там є не доброго містечка, хоч трохи. А за
паламарівське я знаю добре, що то за місце. Не дурно ж і корінь їх згиб.
Не вірите? Ось ви повірите, храни тілько, Господи, мою душу. Яка житка
паламарів отих — Шандрика і Прісї — була, ви самі знаєте. Вониж обоє
усїм чортам угождали та ще й як? Не помалу їм служили! Та відьмила, з
усїма відьмами накладала. Мови їх умїла! Не то що. А той ковтуна завів
під косичкою в себе. Що собаки марчука біс не бере ніякий, так
чоловіка-ковтуна біс не візьме. Ковтуном сього Шандра і дражнили всі. З
бісами накладав — це всі знали. Невірний, шмаркатий, гунявий такий був,
а жінки, проте, як убивались за ним?! Найкраща хай буде в слободі» —
його вона буде.

Готова завирятись у петлі, а буде його. І вона не краща була. Дітей таки
мали, усіх 12-х було у їх — і всі як оси ті були. А голос який був у
кожного: так людина не виведе голосом нїколи. А проте — слухайте сюди —
як не вгождали тим бісам і як з ними не накладали, а проте біси своє
взяли. Лїт 20 усього у їх теї житки було, та і яка їх жизня була?!
Багато зажирали і очами, і руками, а нїчого не мали ні про старість, нї
про дітей. Крутились, крутились вони свій вік, а на девятнадцятому році
його з паламарства — бах! Він став гулящіший і ще дужче лупив Прісю
свою, на двадцятому вона згинула від його ж і рук, а зараз за нею і він
в колючках одуб — з пяну чи що.

Вже пянь з його було! А діти одно за одним, як мухи в осени, висчезли.
Одна Палаля зосталась і та за мужика пішла в чуже село і там не нажила.
Дїтей, либонь, зо двоє покинула, а сама — по тій же стежцї пішла, що і
всі вони пішли. Я, признать ся, не вірив цьому всьому. Як люде, було,
кажуть йому, покойному, хату перенести на друге місце, то я засміюсь, не
вдержусь і мовчу — думаю, було, собі, біса куди не заведи, буде біс. На
бісові, кажуть, вибий увесь ліс, то біс таки біс! А воно все лихо там
ото з того містища вставало. Купив я в його — таки в Шандра старого —
клуню, щоб собі перенести в своє обійстечко. Уже роскидав геть деревню з
теї клунї. Стовпа послїднього підкопую, щоб витягти з землї і повалить
його в купу до стовпів. Копаю, а мороз у мене поза шкурою дереть ся, і
все далі та гірше. Сипнуло заразом на мене і струснуло. Розігнув ся я
від теї ями, аж коло мене такий хороший заїць, ситий, аж лоснить, і так
до мене ласкавенько у вічі пряде, хвостиком — дарма що куций він у його
— так лилехає, нїби упізнав мене та радий через те. От-от увіччю
вскочить! Хоч і цілуватись з ним, такий приятель показав ся сердешний! Я
смякнув собі, що це ж не заїць? Є, панї брате, гострю свої думки всі»,
як на точило — я не з тих, щоб з тобою накладати! Зводю краї у думках
своїх, щоб як воскресного Богу зачати читати, не пригадаю ж ніяк.
Памороки забиває. На велику силу я скрикнув: „бий тебе, сила Божа»!
Зайця — як не було! Тільки димок зняв ся, де він стояв! А, думаю, то це
ж ти у цім дворищі порядкував. Тут ти собі своє скитище звів, а людей
геть вибавив звідсї, — цур тобі! пек тобі! Почав вже я і хреститись і
воскресного Богу пригадав. Не дурно воно і люде на його потріпували. Не
хочу ж я тебе. У мене ковтуна не заведеш! І клуню то я рішив віддать
назад. Та подумав, що деревня ж нічого не винна. У деревині не сховаєть
ся. Місце — це вже його кублище на віки. Хай же він тут і зостаєть ся, а
деревеньку я заберу. Вкопав я клуню ту у себе. Лїг у їй спать, аж щось
почало мене душить. Піт мене проймає, а нї як не зрушусь. Трохи коло
вороха я не вмер, поки до півнів дочикав. На другу ніч я вже сина послав
вороха глядіть. ,,Стережи ще ти», — кажу йому, а сам мовчу. Переспав і
він цю ніч, і на третю нї він, і її я не хочемо. Він таки прямо каже, що
його лякає щось. Видко, і цього гніздища було чортяцї шкода. Мусїли на
третє місце перетягати клуню, бо за третім разом він вже зречеть ся, хоч
би то і кублище його було… Після паламарів, дяк там оселив ся, то хіба
ж пожив! Як вихорь пройшло і в його все оселище. Степівка-вишня зостала
ся та дикий терен по мижі поріс… Після цього дяка, ось надали
несїмейного, парубка ще. Цьому же усю будівлю, до цурочки, нову звели на
тому ж таки житищі. А проте ось і году не пожив, а став проситись, щоб у
школї його оселили.

7. То не подвірє, коли господи всї цураються

(Старий Бебех дїд Грушенкам одповідає про їх рід)

?

?

\ ^ 0

2

gd2no

> пастівник — десятин двадцять, а в березї коло річки ту загату, що він
гатив — десятин тридцять, води Тясминської з півсотні десятин, та піску
від огорода, та до Тясмину верстов три. От і оком не скинеш всього
селища Грушиного. Обрік — який тоді був! Оплатив ту землю, а худоби, а
лугу, а лози в болоті, шелюгу того по пісках, а риби в крипичовинах й
всього — як з базарю що дня від його люди і ідуть, і їдуть, і гроші
везуть, і несуть — те за лозу, те за деревину, те за рибу, те за сїно,
те за мед, те за живого, а те за мертвого. От де подвірє! Всї господи в
йому не цурають ся. Не замитять ся в такому селищі господарі! Ото горе,
як ніхто не загляне в двір, і навіть стару обминає. То не подвіря, коли
всі цурають ся господи! Наче небачать її!!

8. Хитрять, щоб місце добре під двір свій роздобути

(Онуки під свято бабу свою згадують)

Нашій бабі дуже припало до душі оце займище наше. Так їй хотілось двору
такого, як оце і є він зараз: хати на цьому самому місці, токовище теж,
загорода праворуч від хати, а од шляху між хатою і загородою двір щоб
був і воловня в йому, а ліворуч пастівника — загінець для телят. Але на
такий двір треба було ще прирізать громадського вакату чималенько, а тут
у сусіда ще тїснїйше, однак живуть і вони, вже й ручки поклали на вакат
перед нашим двором! А баба все під свято, було, торують їм: отам верба
дуплината була і в нїй все сичі водились, поки і верба зогнила, а коло
верби був шлях перехресний давно і шинок жидівський довго був, заїзд
Жиди держали. Торували, торували їм, поки таки втовмачили сусідам, що то
місце не підхоже під нї якій двір: ті взяли та хату свою роздовжили, а
там збоялись заводити нового двору собі, бо, мовляв, і собі можна піти
тим путтям, що й трахтирь той. Потулились у старім дворі, а баба тоді до
батька нашого: ,,став тепер ти хату — в тебе синів пять, де будеш
дївать? То я навмисне лякала сусїд, щоб внукам моїм виднїше око було це
забрати місце!» Спасибі бабі, містину гарну обібрала для всього нашого
двору. Усї пять маємо кубельця собі на цьому дворі. Царство небесне і
земля легка їм!..

9. Стяганнє на хату

(З гурту)

От уже і місце обібране! Як на рівному воно, що вода не буде підходить,
то так і залишають його, а як воно — вибалком діло, то підсипають
землею. Заміток на підсипці ніяких не буває. Заможнїші селяне зараз же і
деревню звозять на хату, але заможнїх не багато, та і заможні за
корисніше собі гадають, щоб заздалегоди на деревеньку виготовити. Так
буває, що год голодний підпаде або бездорожжа усю зіму, та й під жнива
все — ліс дешевшає. От по спроможности тоді купить селянин слупи під
хату. Усї заразом, чи й стіко там захоче. Тоді ощепини і всю зязь. А
тоді видивляєть ся, де б дешевше кроков та лат роздобути. А тим чередом
хлібець підмолочує і околотець трусить на покрівлю. Так ото бідна людина
поки стягаєть ся на ту хату. Поки вистараєть ся на неї, то пів віку
пройде. Як уже хоч оце стіко стягнеть ся хто на хату, то вже і спішить
підіймать на стовпи і, ощепивши, ушиває куликами та парками з околоту. А
на постїнну деревню, одвірки, двері, лутки, вікна і нарешті вже річ на
піл, на лави та полицю вистаровуватись буде не поспішаючи, бо поки
стягнеть ся на початок хати, то й сам себе стягне, що й світові радий не
буде. Спішить ото з початком хати, щоб ощепна і крівляна деревня не
гнила далі і миши не точили вшивки. Криють хату і очеретом, то і очерет
псуєть ся в купах далі. Не дуже й зрідка, а буває, що так хата хоч долї
перегніє, хоч піднята вже, бо мочи не вистарчить в молодого хазяїна
докінчити її… А без початку, без стягування хоч на початок не обійдеть
ся і саме бідне з селян. Тягне якась тягучка на ту халупину свою. Хоч і
шкоту май, а зачинай стягатись і на неї. Колись то лїс нї почому був. То
й он яку, не аби яку деревню клали у хату і в постройку. Хіба ледащо яке
не путящу деревню на хату задбавало! А тепер того не стало, де те й
ділось воно?! Як був нї почому лїс і плахіття клали, аби сила змагала у
застройки, то й не вихвалялись один перед одним. Це не в жадобу було!
Тепер то вже і плямкають губами, як зобачить, де кошт добрий
заготовлений на обістя все, бо настало вже таке, що і за гиляку, і за
вершину, і за вітровину гроші дай більш, нїж колись за окоренок увесь,
все стебло. А приставка теж трудна тепер, — скотини мало і дорога вона.
А як своєї помочі мало, та ще і піший до того, то годі і просвітлої
години мати. Хитрить все ж таки всяк, щоб таки лекше було на себе.
Бачить чоловік, що хати старі і глина їх тілько і держить, або сидить в
сусідах, —  хати не менеть ся будувати. Тут якось гроші заворушились:
заробітки удались, чи з худобки що продав, чи з коморьки скупенько на
обіхідку одклав там шагів скіко, а на залишок тай купить під дешевий час
яку там деревину та й сховає її де в повітцї, чи під соломою, чи під
гнійком сухеньким, щоб не зогнила. А через год чи що ще якогось
карбованця вгадає, і коли подешевшає — знову деревину привезе і коло теї
приховає. А там десь з під старої хати дубину продає хто небудь. Сходно?
От і ту сюди прилучить. А лати десь чи замогоричить, чи й в самого де
підросли. Як раз і житце підродило, околотець є. Сховав і того де од
мишей та од дощу, чи то на бантинах де, чи й в ожередцї. От-от увесь
матеріялиць на підйомку хати виготовлений. Треба ще й майстрам грошей
розстаратись, мусить ще якийсь час чикати. Чи на одробіток якого майстра
зазве, чи й сам коли потеше тим часом трохи слупів. А от і скотинка
підросла. Одно повів з загороди на базар і вторгував на майстрів, а одно
дома росте, колись і те піде на докінчення хати, а там якось та буде…
Отак, гляди, і хата вродить ся у чоловіка і нї що наче і не болїло. А
щоб од маху хату робив, то це і жінку і дїтей на вік в наймити треба
оддати. Як у кого зразу на багато деревні де візьметь ся грошей, то той
на приставку збирає толоку. Кучане за могорич привезуть. Рублів десятку
ощадить і тут. Хитрять ще і так. „Купи, — каже, -хату криту, сукню шиту,
то не будеш мати каяття». І воно це і діло, аби тільки на готову хату
хто розстрочив виплатку грошей, або щоб збити яку копійчину всю, хто
спроміг ся. Часом з двору, з комори, з жертки а то і з скринї геть все
попродають чи то позаставляють у кого запозику і так куплять готову
хату. Тоді вже і примічають дещо: а) не купить (хіба на дрова або на
всиплище яке) ніхто теї хати, де посїмейство вимерло, бо там щось за
причина та була; б) так само обійдуть і ту хату, де пусто жили — бардїль
заводили, дуже товкло одне одного або що, бо то вже та з проста воно не
буде і в) не обісмілить ся ніхто купувати теї хати, де тяганини, позвів
багато заведено було, бо то може бути, що хата вже так закладена. Хто ж
купить готову хату, то тому і поможуть толокою перевезти і, буває, й
знову скласти. Толокою робить люблять селяне, бо це і дружно, і весело,
і дуже корисно — сьогодні одному толокою підсобили, а там другому і,
виходе, всяк собі поміг. Не послухати іти чи їхать на толоку це не
звичайно, не чесно, бо це куткове дїло. Образливо і для того, кого
обмине, не покличе на толоку хто. Так бувають і не поладнання між
сусідами. За цим разом не візьме на толоку, за закладчиною не обізветь
ся — от уже і здоровкання трудне. І навпаки: за цим разом не послухав на
толоку хто і за закладчиною, — от і тут загнеть ся неполаднання.

10. Хату майструють

(З гурту)

Місце обібране „підхоже». На деревеньку стяг ся. Треба майстрів. У
жодному селі є свої майстрі. Між ними є більш похвалитні і більш спросні
через те, а є і не помітні. Усяк собі рахуєть ся, кого взяти. Беруть
завше не білше двох і з їх один старший і відповідалний за всячину. З
ним і договір іде і йому і гроші видають ся до рук. Рідко хто бере їх
зразу багато, бо білше замятні, білше розбору, а дїла менче. Договорюють
оптом і поденно. А підйомка толокою і валькування теж. Заміток ніяких не
має тут. Є, що закладають хату на вдівця, на бездітність, на позви, на
осоругу від людей — це як яка недогода від хазяїна майстрам чи то харчю,
чи так непривітністю якою, чи чим инчим. Але до закладчини ніяких
заміток не має. А просто хазяїн покаже і місце, і деревню всю, і
розкаже, з чого що майструвати і яку саме хату на зразок і на величину
робити. При початку майстрам теж чарка горілки призвичаєна. За нею теж
здоровкають ся: „дай Боже курінь цей зпясти у добрім здоровлї і у добрім
здоровлї і пожити в йому». „Хай Бог дає час добрий»! І після цього ото
вже і за сокиру беруть ся: ,,Боже благослови!» -скаже старший і почне
цюкати, а за ним і другі робочі.

11. Хату підіймають

(З гурту)

Час, коли хату підіймають, зветь ся закладчиною або підйомкою. Коли вже
майстрування хати закінчено, нову хату змайстрьовану треба підіймати. Не
похазяйськи, як зараз же не підняти, через те довго і не гають ся з
підйомкою. Знову людей збира хазяїн і знову толоку справляє. Усї тут у
роботі», хоча усї за приводом старшого майстра і без його ніхто нїчого
не буде сам починати. Главний майстер-привідця ще на світанні буде
покашлювати коло хати — то він мітить, куди яка деревина і за якою буде
подаватись. Хазяйка ще заранїш наготовила до сволока хустку і хустку на
руку привідцеві. Де багатші хазаї, там і кожному майстрові буде по
хустці. Давніш на той сніданок звуть, було, і попа, щоб місце посвятив і
поблагословив хату нову, та тепер замісь попа хто в господарстві
старший, то той обкропить свяченою водою місце і ямки на стовпи, посїє
пшениці», а майстер прибє хреста з дерева на покутньому слупі.
Поснідають, аби то чарку ту випить, за нею поздоровкатись: „Пошли, Боже,
щоб і місце було гоже, і хата щаслива, і тим, хто в хатї, щастя і вік
довгий». Похрестять ся всі і беруть покутнього слупа всі і несуть до
ями. У яму хазяї кидають хлїб, сїль, зерно яке, гроші, а також камінь
або вугіль — таке, що не зогнїє. Камінюку або грошинку заставляють
укидать малих дїтей, бо дітям вік довший і довше буде памятати, і діти
таки легші на руку і щасливіші. Упустять стовп, вирівняють і вкопують
два чоловіки. Зараз же і всї стовпи будуть укопувати иншими робочими. На
верх стовпів ощепини накинуть і сволок положать — оце і все головніше що
до закладчини. Буває, по цьому всьому ще по чарці випють і скрапують в
гору недопитками на дні, щоб слава хазяям була велика і вповні. Хустка
од сволока належить теж головному майстрові. Звані люде росходять ся, а
договорені майстрі залишають ся і вже сами всю далі роботу дороблюють по
договору. Заміток на закладчинї не має инших, а тільки боять ся ото дуже
майстрів, щоб не заклали хати на яке горе і через те годять дуже їм. Як
саме можна закладати хату на нещастя, цього ніхто не знає, бо це якась
потаємність самих майстрів.

12. Хату доробляють

(З гурту)

Після закладчини зостаєть ся легша вже робота. Зрідка тільки її
докончають договорні майстрі; а то помалу хазяїн сам, а нї — з поденними
домайстровує хату. Стіни закида, слижі вмостить, позавязати, стелю
застелить, крокви здійме, влатає і вшиє — все сам помалу, а як ніколи
самому, то наймом, поденщиною. Час до майстрювування хати не дуже вже
такий швидкий і важливий. Ця робота часом і довго затягуєть ся, так
буває, що і поговору чимало зазнає, бо то всяке знає, чого та хата не
кінчаєть ся, чи то бідність перечить та самітність, без помочі, чи
неохайність, ліньки. Буває, що й штук чимало докладуть з приводу цього.
Діти під свято та парубки з дївками люблять гулять тут, і це вважається
за нешкодливу річ, а навпаки, за бажанну, мов, хату хай веселять, може,
завдадуть у ній веселощі і довічні. Часи останні’ все сутужніші і співів
менчає, а попереду, за довільніших часїв, то по співах усе село знає,
коли хата закладалась, коли хата дороблялась. А тепер усе наче доживає
свій останнїй вік. Мляво стало ув усячині. Так не рідко буває, що в
недоробленій хатї хазяїн одібє собі куток невеликий, обмаже і там аби
боком усунутись гибіє літо, зіму, а там, гляди, і по два, по три роки,
часом і вік звікує у тій щелинї, хата недороблена і зогнїє, і вік
спаскужений буде нї про-що нї за-що. Усе в недостатках воно зависає. На
це не має заміток, щоб майстрі або що закладали так хату. Ще не давно то
казали, що то вся сила у розумі та в здоровлї хазяїна, а тепер білш
звертають на часи лихі. Світ, мов, зміняєть ся — ніяк розживитись
селянам. HYPERLINK
«http://mamajeva-sloboda.ua/images/uploadpic/svolok.jpg»

13. Хату мажуть

(З гурту)

Якимись там часами хату геть же усю складуть. Вікон та дверей хоч і не
буде, це не мішає хату починати мазать спотанову. У спотановім мазанню і
найперша, і найтруднїша робота — валькування. Та й і теї менчої роботи —
вирювнювання, викладання, шпорування, білїння — до гибели. Сама
господиня усеї цеї роботи не одважить ся на себе саму скласти. Та й двом
там дуже важко. Бува, але рідко, що сама собі господиня хату всю обмаже.
Та й то кажуть, що так не обходить ся їй, або прислабне, або геть із сил
вибєть ся. От через це і тут заведена толока. Тут ще більше буває людей,
бо і жінок, і чоловіків сюди потрібно: те воду возить, те глину, ті
кружком місять, а ті подають мазалницям, а мазалницї вже ліплять. Багато
людей, білше мови, жартів, співів. Гоноблять так, щоб за день геть
обмазать, урятнутись. Заміток при мазанню багато: а) спотанову хати
нїхто не буде починати мазати на гнилій кватирі (третя у місяцеві), бо
хата буде і сира, і холодна. А як немає як обійтись иначе, щоб не
починати мазати на цій кватирі, то тодї хазяйка вимазує всї вугли у хатї
до третьої кватирі, а вже після цього мажуть і на гнилій кватирі, — хата
буде вже і суха і тепла; б) перший вальок глини небезпремінно повинна
класти стара баба — така, що дітей у неї вже не буде, сказать: цигани
минулись у неї, це на те, щоб „нечисти» в хатї ніякої не було — блошиць,
тарканїв то-що; в) коли такої людини уже не знаходить ся, кладе котрий з
чоловіків перший вальок; г) щоб чоловікові не класти першого валька і
щоб замять це діло перед мазалницями, кладуть уперед, за день, за два
перший вальок хто трапить ся з старих людей; г) кладуть перший вальок з
середини на покуті, це, щоб звідси усе добре починалось; д) кладуть цей
вальок небезпремінно під співи, щоб веселощі зачались і в життю
господарів хати; е) треба щоб вальок прикладений був приятелем великим
господарів хати, по цьому багато йдеть ся вдачі господарам; ж) у перший
вальок умішують шерсть з худоби всякої, піря з птицї всякої, пашнї
будлї-якої і часом і свяченого чого, як от ладанцю, дарничку, паски
то-що, це все про ту худобку, щоб велась, дбаєть ся та про почесність
господи; з) хрест, той що прибитий на закладчинї до слупа, геть умазуєть
ся, так годить ся; одкидать його, щоб де зваляв ся, нї як не можна —
цього ніяково припустити, як хто хоче з Богом у серцї жити.

Заміток є і більше, але цї — більш показні: їх дужче і глядять ся, бо то
багато хатню житку господарів виправ¬довують тим, що „на мазалницях» так
поведено було діло.

14. Піч бють

(З гурту)

багато тут їх — душ пять — коли все знаючі дуже баби та дужі, і через те
репету того та вигадок тих стіко, що й головою не зведеш. Оце почнуть
дітей із себе вдавать і в молодих грать. А це кривить одна одну або кого
з відомих у сїм знайомого. HYPERLINK
«http://mamajeva-sloboda.ua/images/uploadpic/interjer12.jpg»

Вироблюють диковини багато, але ж на диковину і піч зібють: скіко де хат
не є розваляних, а печі в їх стоять нерухомі. Дощ, лиха година їх не
бере, а щоб звезти ту піч з того місця, то не инакше, як усю цілком
зваливши на тачку добру. Так бува, що хата третя уже на однім місці
вистроювалась, а піч одна все служила і ще на вітрі довго гуляла, поки
дїти не побили, як громаків хотіли з неї наробити. Печі бють теж не без
заміток: а) до схід сонця бить починають, щоб хлїб був як сонце; б)
кінчають і сама старша хрестить у челюстях і каже: „Господи благослови і
Духу святий», це щоб страва всяка була смашна, і инші якісь є, мабуть.
Як коли стане димити піч, то, було, призивають попа, щоб помолив ся (є і
чин у доповненому требникові: „о еже не диміть ся пещі»), а тепер чогось
його не звуть, а щось сами там полагодять і таки, мабуть, і приказують
щось, бо як без цього бути, коли в хатї за димом жити не можна і хати не
натопиш. Комини теж бють і вимальовують як коли манією або якою иншою
фарбою. Печи цї круглі і комини теж закруглені.

15. Входини

(З гурту)

У заможнїх заможніші і входини, а у бідних — по бідному їх справляють.
Хоч словом хто добрим обізветь ся у той день, коли вперше увійде сїмя
яка в нову оселю, то і то вже одмітно буде, що таки входини потрібно
справити. Цей день свято. У свято кажуть, як у хату входять: „будьте
здорові з святом». Так і в цей день будуть казати, хто-б не ввійшов
(часом і другого, і третього дня або й дальше) скаже: „будьте здорові з
уходинами!» Ніхто ніколи не буде уходити в нове житище своє на якій
иншій кватирі, а тіко на підповнї, коли місяць виповнюєть ся, бо то вже
так замічають усї, що яка кватиря, таке і життя буде: на молодиці —
походитиметь ся і старий, не то молодий. На другій кватирі, саме на
підповнї — це вся добром наповнюєть ся, на ущербі, звісно, ущербить ся і
на всячину. Як із старої хати переходять у нову, то котресь з сїмї —
найшвидче син старший або хто найлюбіший з сїмї — внесе икону в самий
перед з покутя і поставить на новому покутї. Хазяйка, або старша дочка,
або хто з сусїд покладе хлїб і сіль на стіл і з столом хто двоє, або й
скіко схоче, унесуть той стіл у нову хату і поставлять на місці на
покутї. Хто є з старших у хатї, то скіко-б не було сїмї, усяке щось
уноситиме у нову оселю з старої. Уносять і не сподівані дарунки в хату.
Те дітям, те батькам, а то всьому родові. Матері материнщину, батьки
батьківщину просять глядіти і передавати своїм нащадкам. Це так за вчасу
вже все зроблено буде або і саме тоді, як почнуть сходитись кликані
кучане тощо. Печево і варево рідко коли вносять ся з старої печі, а все
готується у нові, після того, як уже йкона і стіл поставлено буде в нові
хатї. Само діло тоді само все каже, що за чим треба робити. Не снують
ся, коли й за стіл будуть усї припрошені сїсти. За столом звичайні і
примівки, і бажання господареві, й господині і всій родині, щоб і
здоровля, і щастя, і добра Бог не вмалив, а прибільшив. Примічають, як
весело, без оказїй сей день пройде, то і все життя таке буде. Є замітки
всякі на цей час: сни в цей час повік не забувають ся, не забуваєть ся,
що ким було сказано і що трапило ся кому. Все це чи так, чи инак, а буде
перетолковано і повернуто, куди вернеть ся само воно. Найбільш нещасних
випадків боять ся, щоб на весь вік не завдались такі випадки.

16. Застройки коло хати

(З гурту)

дахом. HYPERLINK «http://mamajeva-sloboda.ua/images/uploadpic/fff.jpg»

Заміток було і є багато коло жадної нової застроїчки. Хлівець,
наприклад, скоро скончать і заженуть туди порося яке чи й вівцю яку,
завяжуть хвірточку вінком з під цибулі, як цибулю обірвуть. Навмисне
шукають, де валющий такий вінок, і тим завяжуть хвіртку наперед, а тодї
вже на кілочок чи на цурку затикатимуть дверці ті, це на те, щоб свинї
чи вівцї водились краще: свинї по двічі на рік і по десятку поросят, а
вівцї щоб з ранніми ягнятами були і щоб і одна не зяловила. На це ж саме
скоро заведуть свининець чи комору, зараз же обсиплять скаралущами з
свячених крашанок і десь у стрісі уткнуть чогось свяченого,
херувимського ладанцю, одрізачок од риз старих або що. Бува, й
пришиптують щось. Знають усі, що свиням не можна гарячого і навіть
теплого їсти давати, бо виздихають, а вівцям метелиці — трави, бо нападе
метелиця — сухота. Од уроків завше залізяка в кориті буде стара
валятись. Тим свиням, що усе за кнурами бігають, дають
молодняк-однолїток з верби і з дуба. Кажуть, що цей молодняк є і лїки од
телїя то-що. Загороду як строять, то старають ся стріхи не видать на
дорогу, бо то відьми будуть солому смикать і приказувать щось до неї,
щоб і молоко пішло за соломою. Утикають теж свяченого по вуглах, щоб
відьма не приступила. Щоб скоріш побігала корова, дають їй оселедця
ззїсти. Як будують конюшню, то наперед уткнуть сороку вбиту, щоб
повисіла хоч трохи, поки кінь обвикне з домовиком. Домовик зараз же
наві-даєть ся до конюшнї, але стане піря лічити, долічить до сорока, та
й зібєть ся, та надумає, що це ж і є сорока, та давай знову лічить і
лічить усе заново, аж поки почує „кукуріку». Так що ночі, поки і одвикне
він од конюшні, од кінь почне обвикати без мурдування в нові конюшнї і
скоро почне набіратись тїла. Свяченого в конюшню гріх утикати, бо се
худоба не чиста. Клуню як строять, то під перший стовп насипають по
зернині або три зернині, а то і по тридевять зернин усякої пашнї,
усього, що родить на землі, це щоб усячина родила і клуня ніколи
порожньою не була. Коло клуні є замітки і щорічні. От як везуть перший
віз з якою пашньою у тік, то беруть три волотки і закопують коло
ворітниці: зараз — оден, потім середній і потім далї підряд і третій.
Замічають, котрий перший з землі вискочить, то-б то почне рости, і з
якого буде зелень краща, отиї сійби й глядітись на другий рік: перший
зійде у перед — раня повинна бути сїйба, другий — середня, а третій —
ото пізня сїйба дасть найкращий урожай. На страстї замічають, як йдуть з
церкви: тихо — усяка сїйба буде урожайна (властиво гречка), спершу
вітер, а потім тихо — пізня, і навпаки. Як же вітряно все, то гречки не
будуть і насівать багато, а так, аби для полови та на розвід, щоб
насіння не згубити. Рідко який двір, в кого заведеть ся, зійде на все
найдисто, счасливо. Не знатно спершу, яка масть буде по двору, а яка ні,
яка домовику підхожа, яка нї. Поживе чоловік, випробує на ділі, що до
всякої всячини, от тоді вже і видно стане, чого йому держатись. Видко
буде, з чого йому розживатись — чи з худоби, чи з хліба святого, чи з
якого ремества, чи й з росчоту якого, з комерції. А може, зайде повіт і
на те, що з громадського вчинку він і діти його собі хліб мати будуть:
або в чини, або в науку нове подвірище поведе.

Рідко так випадає, а вже не випадає, що на всячину добре, куди не кинеть
ся — удача, пойдовите таке заведеть ся подвірище. І навпаки, таке
зводить ся, що не тіко нічого не заведе, а ще й загубить і те, що було
вперед. Буває, двір спустіє так швидко і так чепурно, ніби язиком злиже
хто. Ото вже на тому пустищі ніхто не схватить ся сісти. Бува, як
посвятять оселище, то минаєть ся невдача. А бува, людину Бог нанесе
таку, що дасть якусь худобу, скаже, в чому воно все зависа.

Прожити, не нивку перейти. Та й то кажуть: „на віку, як на довгій ниві —
всього трапляється».

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *