.

Старосвітські етикетні норми поведінки (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
655 3223
Скачать документ

Реферат на тему:

Старосвітські етикетні норми поведінки

Ритуали шанування.

Будь-яка етнічна культура має ключове поняття. У давніх українців воно
асоціювалося з порядком, ладом (семантика «ладу», до речі, широка: це і
порядок, і злагода, і влада, і устрій), яким, за народними віруваннями,
керують божества: Ладо із Ладою та Доля. Саме вони приводять у порядок
строкате й багатошарове суспільство, спонукуючи всіх підкорятися главі,-
молодших — старшим, дітей — батькам і т. д. Причому в основі
ієрархічного підкорення була не стільки сила, скільки шана: старшого, а
тим більше главу, поважали, і передусім тому, що ототожнювали його з
божеством або такою особою, що має якості божества. Образ і подобу глави
будь-якого соціального утворення — сім’ї, сільської громади, держави —
імітували, як правило, всі, хто йому підпорядковувався, виробляючи для
себе певні поведінкові стереотипи. По суті, формувалися два типи
поведінки: почесна і звичайна. Перша характеризувалася стриманою
пластикою рухів, урочистістю поз, скупістю міміки, величчю ходи; друга
допускала суєту, поспішність, квапливість, що асоціювалося з земним
походженням. Крайнім проявом звичайної поведінки вважалися «бісовські»
риси — кривляння, смикання, регіт, лихослів’я. Певна річ, така поведінка
в народі засуджувалася.

Шана, повага і, отже, статус почесних святинь або осіб, як правило,
пов’язувалися з почесною стороною світу, почесним місцем тощо. У східних
слов’ян почесною стороною світу здавна вважався схід: там сходило сонце,
звідти йшло тепло й життя. Не даремно схід вони асоціювали зі своїм
найулюбленішим кольором — синім. Різноманітні заговори, заклинання та
молитви виголошували так, щоб обличчя неодмінно було звернено на схід;
тільки по ходу сонця (посолонь) йшла молода запрошувати гостей на
весілля; будуючи хату, слов’яни обов’язково розташовували її дверима на
схід. Вважалося, що побачити перший промінь сонця — значить отримати
боже благословіння. Навіть дотепер можна спостерігати, як літні гуцули
зустрічають сонце: знімають крисаню і низько вклоняються.

З прийняттям християнства на Русі почесна сторона світу перемістилася
на південь — у напрямку Візантії, звідки прийшла нова релігія з
притаманною їй символікою. Червоний колір як символ влади візантійських
імператорів став і символом державності Київської Русі. Звідси й
асоціація південної сторони світу з червоним кольором. Щоправда, за
традицією християни продовжували молитися, звертаючись на схід, а церкви
будували олтарем також на цю давню почесну сторону: адже в основі
міфологічних уявлень їхніх предків лежав глибоко вкорінений образ сонця,
що сходить. Сонце ж прямо пов’язувалося з поняттям «верх», яке, у свою
чергу, завжди ототожнювалося з поняттями «божественний», «головний»,
«почесний», «престижний».

Уявлення про почесний божественний верх переносилося і на земне життя.
Статус почесної людини підкреслювався або стороною світу, або
просторовим підвищенням. У праукраїнців глава родини займав найвигідніше
місце — біля вогнища, з протилежної від входу сторони — і сидів, як
правило, на підвищенні, що було привілеєм божества. Це виглядало
особливо незвичним, оскільки майже до X ст. було прийнято сидіти на
долівці; там же і їли, поклавши перед собою маленьку дощечку. Столи у
сучасному розумінні з’явилися в Україні, очевидно, з прийняттям
християнства, коли в язичницькій слов’янській хаті потребувалося місце
для божниці. Це кардинально змінило планування інтер’єру житла: зліва
від входу — піч, а по діагоналі, на покуті — стіл, орієнтований на
південь або на схід.

?

тром ставав стіл). Стіл уподібнювався до церковного престолу, що істотно
змінювало релігійно-побутову символіку: хата певною мірою ототожнювалася
з храмом, стіл — з олтарем, глава родини — зі священнослужителем, акт
прийому їжі — з жертовністю. В цих умовах звичаї, що колись не були
пов’язані з християнством, набували релігійного забарвлення. Наприклад,
навколо столу почали водити молодих під час весілля, носити
новонароджених тощо. З перенесенням основних ритуальних дій довкола
столу почесне місце в хаті перемістилося на покуть. Це місце визначало
весь розпорядок у домі, як і всю структуру внутрісімейних взаємин.
Почесне місце на покуті у звичайній ситуації займав глава родини, під
час гостин — почесний гість, на весіллі — молодий із молодою, коли
народжувалася дитина,—баба-повитуха, під час хрестин — кум.

Загальний розподіл рольових функцій у традиційній українській родині
найрельєфніше проявлявся у порядку розміщення сім’ї за столом у святкові
дні, коли особливо суворо дотримувалися ритуальних правил. Отож, на чолі
стола сідав батько. Якщо в сім’ї не було батька, його місце займав
старший одружений син, якщо ж він був неодружений, то главенство
належало матері. На Поліссі, де зберігалися більш консервативні
традиції, почесне місце праворуч глави родини займав старший син, далі
вже сідали всі інші сини та дочки; мати, як правило, прислуговувала
родині і тому сідала скраю.

До кінця XVIII — початку XIX ст. цей порядок, у цілому характерний і для
інших східнослов’янських народів, в українському середовищі дещо
змінився: поруч із главою сім’ї по правий бік від нього у святкові дні
сідала дружина. Коли взяти до уваги, що правий бік вважався особливо
почесним, можна уявити, наскільки значною в українській родині була роль
жінки-матері. Змінилося з лівого на праве й те місце, яке займала жінка,
коли йшла поруч із чоловіком. Зрештою, на сьогодні ми маємо декілька
паралельно побутуючих варіантів: заміжні жінки можуть займати і ліве, і
праве місце від чоловіка, хоча у молодіжних парах жінка найчастіше
розташовується праворуч; під вінець заручену ведуть з правої сторони, а
після вінчання чоловік займає своє традиційне праве місце; нарешті, на
Наддністрянщині зберігається зовсім архаїчна ситуація, коли чоловік іде
попереду, а жінка позаду.

Традиційне розуміння феномена почесності позначалося на етикетних
нормах поведінки людей. Наприклад, вітання здавна починали зі старших,
під якими розуміли не тільки старших за віком, а й вищих за соціальним
статусом. У пізніші часи до рангу почесних стали зараховувати й жінок:
під час зустрічі з подружньою парою насамперед віталися з жінкою. Проте
в умовах оселі ситуація змінювалася: той, хто прийшов у хату, спочатку
вітав чоловіка, а тільки потім його дружину, підкреслюючи тим самим
престиж глави сім’ї. Те ж саме робили, коли в хаті були гості,
незважаючи на усталене в українському середовищі шанобливе до них
ставлення.

Традиційні етнічні стереотипи становлять основу і сучасного спілкування,
щоправда, виступаючи системою етикетних норм та правил поведінки без їх
колишньої міфологізації. Натомість посилюється акцент на
загальнолюдських цінностях, закріплення яких у свідомості людей можливе
тільки через національні форми їх виявлення. Тож можна сподіватись, що
по мірі відродження української нації відбуватиметься й оновлення тих
рис, які віддавна були притаманні українцям,— гостинності,
благозичливості, шанування й щиросердя.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020