Реферат
на тему:
Загальні відомості про музику
Зміст музики. Музика як один з видів мистецтва відображає дійсність і є
засобом пізнання життя. Вона відображає дійсність своєрідно, через
художній, в даному випадку музичний, образ, сила якого в його
узагальненні і глибокому емоціональному змісті.
Кожний музичний твір має певний зміст, виражає певні ідеї, почуття,
настрої людини.
Зміст музики різноманітний: музика може виражати героїчні почуття,
радість, смуток, тривогу, піднесення, мрійність, зосередженість,
роздуми, гумор і т. ін. Музика завжди відображає дійсність через
сприйняття її композитором і ставлення його до тих чи інших явищ життя.
Так, наприклад, ідеї французької революції 1789 року надихали Бетховена,
наповнивши більшість його творів героїчним, драматичним змістом з
позначенням на них характерної творчої індивідуальності композитора.
Наші російські класики завжди відображали в своїх творах передові ідеї і
настрої епохи. Наприклад, громадські піднесення 60-х років в Росії
викликали велике піднесення і в мистецтві, зокрема в музиці, визначивши
основні риси в її змісті — народність і реалізм.
Після Великої Жовтневої революції мистецтво в нашій країні набуває
нового змісту, воно відображає ентузіазм радянських людей, героїку
боротьби трудящих за краще майбутнє, за щастя вільних народів, їх творчу
працю, боротьбу за мир. Величезна більшість подібних творів має
оптимістичний характер. Високого ступеня розвитку досягла і пісенна
творчість. ” ,
У музичному творі можна відобразити різноманітні явища життя, можна
розкрити будь-який літературний сюжет. Прикладом цього може бути
симфонічна поема Чайковського «Ромео і Джульєтта», увертюра Бетховена
«Егмонт» і т. д. Такі твори називаються програмними. Але поняття
програмності слід розуміти значно ширше: кожний музичний твір, виражаючи
певний ідейний, емоціональний зміст, є в цьому розумінні програмним, як,
наприклад, симфонії Чайковського, Бетховена, Бородіна і т. п.
Музика може відображати і картини або явища природи, як, наприклад,
«Океан — море синєє» — вступ до опери «Садко» .Римського-Корсакова,
«Жайворонок», «Мій садочок» Чайковського, «Весною» Гріга і т. п. Але
кожний композитор відображає природу по-своєму. .. В багатьох музичних
творах, особливо програмних, є елементи образотворчості (наприклад,
«Море» і «Три чуда» у «Казці про царя Салтана» Римського-Корсакоза), а
іноді і звуконаслідування (згадаємо дзвони у вступі до другої картини
пролога опери Мусоргського «Борис Годунов», політ Джмеля в опері
Римського-Корсакова «Казка про царя Салтана»).
Немало музичних творів пов’язано з танцювальними рухами. Твори, змістом
яких е танці, походи, марші, звичайно об’єднуються загальною назвою —
танцювальна музика.
Засоби музичної виразності. Музична мова складається з музичних звуків,
основними властивостями яких є висота, тривалість, сила і тембр. Музичні
звуки, оформлені в найрізноманітніших сполученнях в мелодії, гармонії,
різному розмірі, ритмі і темпі, створюють необмежені можливості у музиці
і є тими засобами виразності, якими передається той чи інший зміст
музичного твору.
Найважливішим елементом музики, що становить її основу, є мелодія.
Почуття, переживання, настрої людини — те, що е основним змістом музики,
передається здебільшого мелодією. Виражальні засоби мелодії — її
інтонації, лад, ритм, регістр, темп тощо — і визначають в основному той
чи інший її характер. Так, наприклад, в романсі Антоніди «Не за тим
журюсь, подруженьки» з опери Глінки «Іван Сусанін» смуток і туга
виражені протяжною, плавною мелодією з жалібними інтонаціями. Це почуття
наростає, і мелодія розширяється, стає більш насиченою, набуває
напруженого характеру.
Візьмемо інший приклад — арію Людмили з опери Глінки «Руслан і Людмила».
Звернення до Фарлафа «Не гнівайсь, знатний гостю» — жартівливе, завзяте,
виражене легкою, жвавою, граціозною мелодією, що виконується staccato
(уривчасто).
У пісні «Від краю і до краю» з опери Дзержинського «Тихий Дон»
революційний бойовий закличний характер виражений широкою мелодією в
чіткому, пунктирному ритмі.
Велике виражальне значення у музиці мають регістри, тембр, гармонічний
супровід. Наприклад, щоб передати характер суворої півночі,
Римський-Корсаков доручає партію варязького гостя в опері «Садко»
низькому голосові — басу. Сувора мелодія дається в поєднанні з
оркестровим супроводом, що зображає рокіт хвиль. Бажаючи створити образ
томного, мрійного індійського гостя, який немовби манить у свою казкову
країну, Римський-Корсаков доручає цю партію високому голосу — тенорові.
Або, наприклад, партію царівни-лебеді в опері Римського-Корсакова «Казка
про царя Салтана» співає колоратурне сопрано. Рухливість цього голосу
дала змогу композиторові створити чарівний образ казкової царівни-птиці.
Він міг використати в арії царівни-лебеді незвичайні інтонації, гнучкі,
химерні переливи голосу, які надають образу царівни фантастичного
характеру.
Велике значення у музиці має і темп. Наприклад, музичні твори, що
виражають роздуми, скорботу, смуток і т. ін., пишуться звичайно у
повільному, спокійному, розміреному русі. Твори, які виражають веселощі,
бадьорість, схвильованість, поривчастість, вимагають швидкого руху і
пишуться у швидкому темпі.
Дуже важливе значення для музики має динаміка, тобто відтінки сили
звука. Наприклад, музика урочиста, що виражає радість, веселощі, силу,
міць, звичайно звучить голосно (наприклад, «Гімн Радянського Союзу»,
увертюра до опери Глінки «Руслан і Людмила»), а твори, що виражають
споглядальність, мрійність, ніжність, смуток, звучать тихо або помірно
тихо (наприклад, колискові пісні, «Жайворонок» Глінки). Поступове
наближення і віддалення або наростання настрою чи почуття дуже добре
передаються поступовим посиленням і затиханням («Эй, ухнем!»).
У музичному творі поєднуються різні засоби виражальності, але якісь із
них є немовби ведучими, переважаючими. Наприклад, у «Пташці» Гріга або
«Жайворонку» Чайковського ведучим є поєднання трелей, високого регістру
і легкого, уривчастого звучання коротких фраз. У п’єсі Мусоргського
«Бидло» ведучими є одночасно кілька засобів виражальності: важкий,
рипучий рух воза передається важкими акордами в низькому регістрі, пісня
селянина виражена журливою, широкою мелодією. Наближення і віддалення
голосу передається поступовим посиленням звучності і розширенням
діапазону звучання, а потім звуженням його і загальним затиханням.
Одним з найважливіших засобів виразності в музичному творі є л а д. У
класичній музиці найчастіше зустрічаються мажорний і мінорний лади. У
творах, що виражають смуток, скорботу, здебільшого використовується
мінорний лад у поєднанні з повільним темпом, з тихим звучанням
(ваіриклад, «В неволі скатований люто»). Однак у поєднанні з швидким
темпом і певним ритмічним рисунком мінорний лад може дати і зовсім інший
характер; наприклад, перша частина «Турецького рондо» Моцарга або
народна пісня «Во поле береза стояла» звучать бадьоро і зовсім
нежурливо, незважаючи на мінорний лад. Для вираження емоції радості,
веселощів, тріумфування типовий мажорний лад. Але й він у поєднанні з
іншими певними засобами, наприклад, повільним темпом, піано і т. ін.,
може прозвучати мрійно, з відтінком смутку, роздуму і т. п.
Будова музичного твору. ІУІузична форма. Кожний музичний твір має певну
будову, тобто форму. Вивчаючи будову музичних творів, ми бачимо, що
музична форма грунтується на двох основних принципах—контрастності і
повторності.
Якщо в музичному творі виражена якась одна думка або переважає один
настрій, то в музиці зберігається більш або менш єдиний характер. Такий
твір являє собою одночастинну форму, лаконічно викладену музичну думку,
наприклад, прелюдія Шопена № 7 і 20 або російська народна пісня «Ты,
река ль моя». Якщо в творі відбуваються зміни характеру музики, то
виходить велика кількість частин — двочастинна, тричастинна, рондо,
варіації і т. д.
Іноді форму музичного твору визначає зміна ладу тональності і способу
викладу. Так, наприклад, у білоруському танці «Бульба» при єдиному
загальному характері ритму змінюється мелодичний рисунок і тональність і
виходить двочастинна форма. Позначення двочастинної форми — АВ (A-f-B).
Двочастинна форма здебільшого зустрічається у танцювальній, а також у
вокальній музиці — в пісні, що складається з заспіву і приспіву.
У тричастинній формі перша частина знову повторюється після другої
(середньої) частини. Друга частина створює контраст і вносить
різноманітність у твір. Вона буває побудована або на новому музичному
матеріалі, або ж у ній основна тема початку набуває розвитку нового
забарвлення. Повторення першої частини і третя частина дається іноді
точно, як результат розвитку музичної теми, іноді із змінами. У творах
танцювальних або зображальних повторення буває точне, а в ліричних
п’єсах третя частина повторює першу здебільшого із змінами (наприклад,
«Весна» Гріга). Позначення тричастинної форми — ABA (A+B+A).
Прикладами тричастинної форми в інструментальній музиці можуть бути
«Норвезький танець» Гріга (ля-мінор), «Ноктюрн» (до-мінор) Чайковського,
у вокальній музиці — «Травичка зеленіє» Чайковського, «Повітряна»
Старокадомськ >го.
Рондо являє собою музичну форму, в якій основна (перша) частина
повторюється не менше трьох раз, а проміжні частини є різні. Постійне
повернення до основної частини є характерною рисою рондо. Буквене
позначення найпростішого рондо— ABACA (A-f-B-f-A-f-C-4-A). Більш
складний тип рондо має будову АВАСАВА (A-f-B+A-fC-f-A+B-j-A), 3
повторенням проміжної частини В перед кінцем. У формі рондо написані
«Рондо Фарлафа» з опери Глінки «Руслан і Людмила», «Турецьке рондо»
(«Турецький марш») Моцарта та інші.
Варіаційна форма (варіації) полягають у тому, що тема, ви-ЙІалена просто
і стисло у закінченій простій двочастинній або аричастинній формі,
пізніше видозмінюється, тобто за нею йде ряд варіацій у будь-якій
кількості. Кожна варіація найчастіше відповідає темі за своєю будовою;
спосіб же викладу, засоби виразності і характер музики змінюються. Отже,
кожна варіація чимсь відрізняється від попередньої. В цій формі
здійснюється і контрастність, і повторність, тому що кожна варіація дає
якесь повторення елементів теми і в той же час створює контраст і до
теми, і до інших варіацій. Ближче до теми стоять перші й останні
варіації, середні — більш віддаляються від неї.
У вокальній музиці ми часто зустрічаємо варіаційність у супроводі, тобто
при більш або менш точному повторенні: мелодії фортепіанний або
оркестровий супровід змінюється у відповід-ибсті із зміною тексту/
Прикладами цього можуть бути «Персидський хор» з опери Глінки, «Руслан і
Людмила», пісня Вар-лаама «Як у городі було, у Казані» з опери «Борис
Годунов> Мусоргського і пісня Марфи «Виходила молоденька» з опери
«•Хованщина» Мусоргського або дитячі пісні — «Тень-тень-поте-тень» В.
Каліннікова, «Зозуля» Арійського.
Складнішими є форми циклічні, що складаються з кількох самостійних
частин, об’єднаних загальним задумом, загальним змістом. До них
відносяться сюїти, сонати і симфонії.
Старовинна сюїта являє собою послідовність кількох танців. З XIX ст.
сюїта стає не обов’язково танцювальною: зміст частин в ній стає дуже
різноманітним, порівнюються звичайно частини, контрастні за характером.
У сонаті — в творі для одного або двох інструментів,— як і в кожній
циклічній формі, також міститься кілька частин (звичайно три або
чотири), що йдуть у певному порядку. Перша і остання частини швидші, а
середня — повільна. Якщо в сонаті чотири частини, то після другої,
повільної йде частина танцювального характеру (менует, скерцо, вальс).
Перша частина в сонаті пишеться у формі сонатного а л е г-р о. В ньому
три частини — експозиція, розробка і реприза. В експозиції проходять всі
основні образи першої частини сонати. Основні з них — головна і побічна
теми — різні за характером, іноді різко контрастні і обов’язково
викладені в різних тональностях.
Після експозиції йде розробка, в якій ті самі теми набувають розвитку:
проходять у великих тональностях і іноді не цілком, а невеликими
відрізками. Вся розробка створює враження нестійкості, напруженості,
боротьби і приводить до репризи, в якій повторюється експозиція більш
або менш точно, але вся в основній тональності (соната класичного
періоду). Сонатне алегро, як і*вся соната цілком, відкриває широкі
можливості для композитора у створенні великих творів, що виражають
глибокі ідеї. Тому сонатна форма, яка виникла в середині XVIII ст.,
безперервно розвиваючись, зберегла своє провідне значення і досі. У
сонатній формі звичайно пишуться сонати, симфонії, тріо, квартети,
концерти та інші ансамблі.
Симфонія — це великий твір для симфонічного оркестру, один з
найзначніших жанрів інструментальної музики. Великими творцями
симфонічної музики були Моцарт, Бетховен, Брамс, Чайковський. Визначними
радянськими симфоністами є Мясков-ський, Прокоф’єв, Шостакович.
Концерт — великий твір для солюючого інструмента у супроводі оркестру,
звичайно побудований у формі сонати. В концерті часто зустрічається
вставний номер віртуозного характеру, побудований на основному
тематичному матеріалі концерту, який соліст виконує без супроводу
оркестру; цей номер називається каденцією. Кращими концертами, що
найчастіше виконуються, є фортепіанні концерти Чайковського,
Paxманінова, Бетховена, Шопена; скрипкові — Чайковського, Глазунова,
Бетховена, Мендельсона. Серед концертів радянських композиторів
виділяються твори Хачатуряна і Косенка.
Квартет, тріо і квінтет — великі інструментальні твори у сонатній формі.
Найзвичайніший склад їх такий: квартет — дві скрипки, альт і віолончель;
тріо — фортепіано, скрипка і віолончель; квінтет — склад квартету з
додатком фортепіано. Бувають і духові ансамблі, наприклад, квартет
флейти, гобоя, кларнета і фагота.
Як інструментальна, так і вокальна музика дуже різноманітні за жанрами,
тобто за видами і типами. Поряд з такими великими творами, як опера,
балет, симфонія, соната, концерт, увертюра, квартет, існують невеликі
твори, зокрема такі, як ноктюрни, баркароли, прелюдії, романси і пісні,
а також танцювальні форми вальса, мазурки, полонеза, менуета, екосеза.
Ноктюрн (від слова «ніч, нічний») пишеться здебільшого в тричастинній
формі. Перша і третя частини ноктюрна більш спокійні, задушевні, середня
частина, як контраст, — бурхлива, схвильована, напружена; третя частина
звичайно повторює першу у зміненому вигляді.
Прелюдія — ІІе звичайно невеликий твір. Саме слово прелюдія означає
вступ. Колись прелюдія обов’язково переаувала більшій формі, але з XIX
ст. вона стає самостійною п’єсою, здебільшого ліричного змісту
(наприклад, прелюдії Шопена, Рахма-нінова, Скрябіна, Лядова,
Кабалевського, Ревуцького).
Е т ю д — п’єса, основним завданням якої є розвиток певного технічного
прийому у виконанні. Етюди, в яких технічний прийом не є метою, а
засобом вираження певного ідейного, емоціонального або
програмно-образотворчого змісту, набувають значеная художнього твору.
Особливо визначаються етюди Шопена, Ліста, Паганіні, Рахманінова,
Скрябіна, Косенка.
Скерцо (у перекладі означає «жарт») — твір здебільшого легкого, жвавого
характеру; звичайно пишеться у тричастинній формі. Скерцо часто
використовується як частина сонатної форми — в симфоніях, сонатах,
квартетах і т. п. Як самостійні твори, вони бувають і більш складні як
за змістом, так і за формою (наприклад, «Скерцо» Шопена).
Танцювальна форма дуже поширена в музиці. Часто п’єси, які називаються
танцями і мають танцювальний характер, не призначені для того, щоб під
них танцювали, а є самостійними художніми творами.
Вальс походить від народного австрійського танцю — «Лендлера». Розмір
вальса тричастковий, темпи бувають повільні і швидкі. З початку XIX ст.
вальс стає найулюбленішим салонним танцем. Завдяки простому і
невимушеному характерові руху він швидко витісняє манерний менует. В
російській музиці вальс набув великого поширення у вокальній та
інструментальній музиці: в симфонічній, оперній і камерній музиці.
Глінки, Чайковського, Глазунова, а також у музиці радянських
композиторів.
Мазурка — танець польського походження, побудований також у
тричастковому розмірі, але легкий, швидкий і стрімкий, з підкреслюванням
частки, здебільшого другої.
Полонез — старовинний польський урочистий танець— хід. Він характерний
акордовим складом у тричастковому розмірі з обов’язковим дробленням
чвертей в акомпанементі.
Особливо велику художню цінність мають мазурки і полонези Шопена,
Глінки, Чайковського і Скрябіна.
Полька — швидкий танець чеського походження в дво-частковому розмірі. До
польки близький екосез — старовинний шотландський танець, легкий і
швидкий, також двочасткового розміру.
Менует — французький танець, повільний, плавний з низькими поклонами і
присіданнями, побудований в двочастко-вому розмірі. Гавот — такого ж
походження, але за характером своїм швидкий, енергійний, розмір —
двочастковий.
Марші за своїм складом дуже різноманітні — військові, урочисті,
фантастичні, траурні і т. ін. Пишуться марші у дво-частковому і
чотиричастковому розмірах.
Написана для одного або кількох інструментів музика називається
камерною. Прикладом такої музики є сонати, тріо, квартети. Камерній
музиці протиставиться музика, написана для великого складу виконавців, а
саме: симфонічна, оперна і хорова.
В галузі вокальної музики ми розрізняємо твори малих і великих форм.
Пісні, романси, серенади, баркароли, колискові — це невеликі вокальні
твори.
Баркарола — пісня на воді, в човні. Музичний супровід звичайно передає
похитування човна, рух води.
Серенада — хвалебна, здебільшого любовна пісня, що виконується звичайно
під акомпанемент гітари, тому досі в серенадах супровід фортепіано часто
наслідує звучання гітари.
Елегія — ліричний твір сумного, задумливого характеру.
Опера, ораторія — великі музично-драматичні твори, в яких усі дійові
особи співають у супроводі оркестру. Основними вокальними формами, опери
є речитативи, арії, ансамблі і хори. Опера пишеться на спеціально
складений текст у вигляді п’єси — лібретто.
Арія — одна з найважливіших оперних форм, в якій дійові особи виражають
свої думки, почуття і переживання. Звичайно арія побудована у великій
тричастковій формі з речитативом. Як на приклад вкажемо на арію князя у
другій картині третьої дії опери «Русалка» Даргомижського. Невеликі арії
часто називаються арієтами.
Речитатив — це спосіб музичного викладу, близький до розмовної мови. Тут
нема єдиної плавної мелодії, яка є обов’язковою для оперної арії.
Аріозо — це невелика, проста і стисла за формою арія, що не має широкого
мелодичного розвитку. Як на приклад вкажемо на аріозо Ленського «Я люблю
вас» з першої дії опери «Євгеній Онєгін» Чайковського.
Велике місце в опері посідають хори і масові сцени. Бувають в опері і
танцювальні номери.
На початку опери звичайно виконується увертюра, яка побудована
здебільшого на основних темах опери. Увертюра часто пишеться у формі
сонатного алегро. В деяких операх замість великої увертюри буває
невеликий вступ, найчастіше пов’язаний з основними образами. Це ми
можемо простежити на операх «Євгеній Онєгін» Чайковського, «Снігуронька»
Римського-‘Кор-сакова і «Травіата» Верді.
Увертюра може бути і самостійним твором програмного змісту, пов’язаним з
конкретним сюжетом. Такі увертюри «Ромео і Джульетта» Чайковського і
«Егмонт» Бетховена.
Балет — музично-драматичний твір, в якому весь сюжет передається рухом
дійових осіб під музику в супроводі оркестру. Як на приклад цього роду
творів можна вказати на балети «Спляча красуня», «Лебедине озеро» і
«Щелкунчик» Чайковського, «Золушка» Прокоф’єва, «Червоний мак» Глієра,
«Гайяне» Хачатуряна, «Лілея» Данькевича.
Відомості про оркестр. До складу симфонічного оркестру входять три групи
інструментів — струнно-смичкова, духова і ударна. Струнно-смичкова і
духова (дерев’яна і мідна) групи будуються за принципом так званої
квартетності, тобто використовуються чотири основні інструменти різних
регістрів. Струн-н і — скрипки, альти, віолончелі, контрабаси; д е р е
в’я н і духові— флейти, гобої, кларнети, фаготи; мідні духові — труби,
валторни, тромбони, туби; з ударних інструментів найбільш вживані
літаври, що можуть настроюватись на певну висоту, барабан великий і
малий, тарілки, трикутник. Дуже часто до оркестру вводяться додаткові
інструменти, наприклад, із струнних — арфи, з духових — англійський
ріжок, з ударних — дзвіночок та інші.
Часто використовується оркестр, який складається тільки з духових
інструментів, переважно мідної групи. Такий оркестр називається звичайно
військовим, він зручний як похідний оркестр. Іноді для духового оркестру
пишуть і великі твори. Прикладом тут може бути 19-а симфонія
Мясковського.
Дуже поширений у нас оркестр російських народних інструментів, що
складається з домбр і балалайок різної величини (різних регістрів). В
деяких оркестрах використовуються гуслі. Для російського народного
оркестру тепер пишеться багато творів, зокрема тут слід згадати концерт
для балалайки з оркестром Василенка, російську увертюру на народні теми
Будашкіна та ін.
Оркестр, що складається з мандолін і гітар, називається неаполітанським.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
