Австрійська музична культура ХІХ століття(реферат)

Реферат на тему:

“Австрійська музична культура ХІХ століття”.

Штраус Іоган (син)

(25.Х.1825, Відень – 3.VІ.1899, також) – австрійський композитор,
скрипаль і диригент.

Старший син Іоганна ІІІ. Навпаки бажанню батька, який хотів зробити
сина комерсантом, став таємно від нього вчитися грати на скрипці (У
концертмейстера оркестра Штрауса-батька – Ф.Амона). По композиції
займався у Дрекслера. В 6-ти літньому віці склав перший твір
(опублікований під назвою “Перша думка” – “Erster Gedanke”). В 1844,
суперничавши з батьком, організував свій концертний ансамбль (складався
з 15 музикантів-одноліток), який переріс потім в оркестр, і успішно
виступав з ним як скрипаль-диригент і композитор. Публіка поступово
віддала перевагу молодшому ІІІ. Після смерті батька (1849) ІІІ об’єднав
два оркестри під своїм керівництвом і здійснив з цим колективом ряд
концертів, поїздок по Європі. Раніше гастролював з власним оркестром по
Сербії і Румунії (1847). В 1851 гастролював в Гамбурзі, Празі, Дрездені,
Лейпцизі, Варшаві. В 1856-1865 і 1869 побував в Росії, керував літніми
концертними сезонами в Павловську (див. Павловський вокзал). Крім
власних творів і творів других західно-європейських композиторів, Штраус
виконував тут твори російських композиторів, в тому числі вперше –
“Песню одалисок” і “Марш Олоферна” з опери “Юдифь” Серова (1862),
“Характерические танцы” Чайковського (1865, пізніше включені Чайковським
в його оперу “Воевода”), в 1864 присвятив спеціальну програму творам
М.І.Глінки. Штраус концертував в Росії також в 1872 і 1886, виступав в
Петербурзі і Москві. В 1872 гастролював в США, в тому числі в Бостоні
(дав 14 концертів), де для стотисячної аудиторії диригував великим хором
і оркестром (20 тисяч музикантів, сто диригентів-помічників). В 1863-70
Штраус – диригент придворних віденських балів. Штраус ввійшов в історію
музики як майстер танцювально-побутової музики і оперети. В творчості
Штрауса віденський вальс досягнув класичної вершини свого розвитку
(композитор прозваний “королем вальсу”). Ним написано близько 500 творів
концертно-побутового плану (вальси, польки, кадриль, мазурки, марші,
галопи), крім того, близько 50 таких творів написано Штраусом разом з
братами. Важлива заслуга Штрауса складалась в побудові жанрів так званої
легкої музики на високий художній рівень. Опора на народні
пісенно-танцювальні ритмоінтонації і практику побутового музикування
визначила національний характер твору. Сучасники називали вальси Штрауса
“патріотичними піснями без слів”. Мелодії його кращих вальсів “”Казки
Віденського лісу”, “На чудовому блакитному Дунаї” та ін.) дістали
розповсюдження в Австрії як народні. В області танцювальної музики
Штраус розвив традиції своїх попередників – Ф.Шуберта, Й.Лаккера,
К.М.Вебера, свого батька.

Вальси Штрауса – романтично натхненні танцювальні поеми, що передають
різні відтинки душевних настроїв. Вони носять різні програмні заголовки
серед них присвячені Росії (“Прощание с Петербургом”), революції 1848
(“Песни свободы”, “Песни баррикад”, “Звуки единства”, 1848), траурний
вальс, написаний на смерть батька (“Вальс-некролог”, 1849). Штраус
розвив форму віденського вальсу, збагатив вальс зі сторони мелодики,
гармонії, інструменталістки.

Штраус – автор 16 оперет, які він почав писати з 1870-х років,
знаходячись під великим впливом Ж.Оффенбаха. Перетворюючи національні
традиції комедійних вистав, Штраус склав спеціальний різновид віденської
оперети. Одна з вершин творчості Штрауса в цьому жанрі – оперета “Летюча
миша” (1874). Цей твір спочатку було холодно сприйнято віденською
публікою і тільки після сенсаційного успіху в інших країнах була оцінена
у Відні. В 1885 Штраус створив одну з самих популярних в Європі оперет
“Циганський барон”. Серед інших оперет виділяються “Весела війна”
(1881), “Ніч у Венеції” (1883).

У віденській опереті Штрауса велику роль відводиться музиці. В ній
присутня стихія танцю (тому її можна назвати танцювальною оперетою) –
польки, мазурки, галопу, чардашу і особливо вальсу, що насичує дійство
стрімким рухом, дає відчуття святковості, романтичного підйому почуттів.

Драматургічно оперети Штрауса поступаються оперетам Оффенбаха. По змісту
вони менше злободенні, в них відсутні сатиричний елемент, на перший план
виступають ліричні мотиви. Традиції Штрауса продовжили в своїх оперетах
О.Штраус, Ф.Легар, І.Кальман.

Штраус зробив великий вплив на композиторів, які зверталися услід за ним
до стихії віденської пісенно-танцювальної музики, — Г.Малера, Р.Штрауса
(опера “Кавалер троянди”), М.Равеля.

Найвидатніші музиканти-сучасники цінували його талант композитора і
диригента.

Його твори:

комічна опера “Лицар Пасман”,

балет “Золушка”;

оперети – “Веселі віденські жінки”;

“Індиго і 40 розбійників”;

“Літаюча миша”;

“Каліостро у Відні”;

“Принц Мафусаїл”;

“Сліпа Корова”;

“Мереживна хустинка королеви”;

“Весела війна”;

“Ніч у Венеції”;

“Циганський барон”;

“Сімпліціус”;

“Княгиня Нінетта”;

“Лісовий сторож”;

“Богиня благо розуму”;

“Віденська кров”;

для оркестру – 168 вальсів,

в т.ч. “Прощання з Петербургом”;

“Ранкові листки”;

“На чудовому блакитному Дунаї”;

“Життя артиста”;

“Казки Віденського лісу”;

“Радійте життю”;

“Новий Відень”;

“Тисяча і одна ніч”;

“Віденська кров”;

“Осінні голоси”;

“Улюблений вальс”;

“Імператорський вальс”;

177 польок, в т.ч. “Бал юристів”;

73 кадрилі;

43 марші: “Персидський марш”;

31 мазурка і галоп: “Легка кров”.

Брукнер Антон

Брукнер (Bruckner) Антон (4.ІХ.1824, Ансфельден. поблизу Лінца –
11.Х.1896, Відень) – австрійський композитор. В ранньому віці працював
органістом. потім учителем. Музичну освіту отримав самоучкою.
Професійним музикантом став після перемоги на конкурсі органістів в
Лінці в 1853 р. Працюючи органістом в Лінцськім соборі, Брукнер писав
духовну, хорову та органну музику. В 1866 переїхав до Відня. З цього ж
року викладав у Віденській консерваторії. Серед його учнів – Г.Малер,
А.Нікіш, Ф.Клозе. В 60-80-ті роки Брукнер створив свої симфонії, тільки
вони виконувалися рідко. Після смерті Брукнера творчість композитора
пропагували диригенти Ф.Мотль, Ф.Вейнгартнер, Г.Леві, Ф.Льове, Й.Шальк,
З.Окс.

В 1912 А.Тьоллеріх поклав початок руху за пропаганду творчості
Брукнера, завданням якого стали організація фестивалів. До 1936 виявлено
підроблений текст симфонії Брукнера.

Брукнер – один із великих симфоністів другої половини 19 століття.
Тісно зв’язаний з австрійським фольклором і традиціями музичної класики,
він відновив у своїй творчості монументальний симфонічний стиль.

Найбільш видатні і характерні його зрілі симфонії починаючи із 3-ї,
присвяченої Р.Вагнеру (1873), і особливо 4-та (“Романтична”, 1874), 7-ма
(1883, 2-га частина симфонії виникла під враженням смерті Вагнера), 8-ма
(“Трагічна”, 1887), 9-та “(“Готична”, 1894). Більшість симфоній
перероблювалося композитором. 9-та симфонія була закінчена, 1-й
передували дві симфонії, не виконані при житті композитора і не мавші
нумерації.

Для творчості Брукнера характерна етнічна підвищеність. В симфоніях
композитор втілив повагу перед красою. Для симфоній Брукнера характерні
довгі хвилі нарощувань.

У Брукнера був великий дар мелодичних винаходів. Музична тканина його
вигадок поліфонічна. Гармонія відмічена завойовуванням пізнього
романтизму. Оркестровка оригінальна.

Писав:

для солістів, хору і оркестру – Реквієм, Меса № 1, Меса № 2, Меса № 3,
Missa solemnis, 150-й псалом, Ave Maria. Для оркестру – увертюра,
симфонія (дві не пронумеровані, тобто перші), симфонія № 1, № 2, № 3, №
4 “Романтична”, № 5, № 6, № 7, № 8, № 9 не закінчена.
Камерно-інструментальні твори – струнний квінтет.

Вольф Хуго

Вольф (Wolf) Хуго (13.ІІІ.1860, Відніш-грац, сьогодні Словеньградец;
Югославія – 22.ІІ.1903, Відень) – австрійський композитор і музичний
критик.

В 1875-77 вчився у Віденській консерваторії. В подальшому самостійно
добився вільного володіння фортепіано і знання музичної літератури. В
1881-82 рр. диригент Зальцбургського міського театру. В 1884-87 Вольф
співпрацював в щотижневику “Wiener Sakonblatt”. З 1888 виступав в якості
акомпаніатора.

Переломом в житті Вольфа виявився 1888 р. Вольф склав ряд зрілих творів
– пісні на слова Е.Мерине, Й.Ейхендорфа, І.В.Гете. В 1888-91 Вольф
завершує збірник пісень на тексти Ейхендорфа, Гете, створює “Іспанську
книгу пісень”. Пісні Вольфа завойовують все більше визнання.

В 1892-94 – період творчого мовчання композитора. В 1895 Вольф пише
комічну оперу “Коррехідор”, в 1896 закінчує “Італійську книгу пісень”, в
1897 р. починає створення музичної драми “Мануель Венегас”. Тоді його
настигає перший приступ невиліковної хвороби і в 1898 р. Вольф потрапляє
в лікарню для душевнохворих, де він і помер через 4 роки.

Більшу частину спадщини Вольфа складають пісні (приблизно 300).

Творче кредо Вольфа визначалося в позитивній осмисленості побуту.
Композитор відносив себе до “об’єктивних ???????”, зацікавленим в
судженнях про навколишнє зі сторони, що відбилося на виборі ним
поетичних сюжетів. В багатьох піснях Вольф досяг такої рельєфності в
передачі діяльності, що вони сприймаються як драматичні сценки. З точки
зору прийомів речового інтонування Вольф близький творчості
А.С.Даргомижського і М.П.Мусоргського. Велику увагу Вольф приділяв
розробці партії фортепіано, збудовану на розвитку характерних мотивів.

Писав:

опера – Коррехідор (Der Corregidor, лібрето Р.Шайдер по новелі
“Трикутна шляпа” Анаркона, 1896, Ман гейм); муз. драма – Мануель Венегас
(текст М.Херес по тору Анаркона, 1897, не закінчена); для оркестру –
симфонічна поема Пентесілея (по трагедії Г.Кейнса, 1883-85), Італійська
серенада (для малого оркестру, 1892; переробка варіанта для струн.
квартету, 1887); камерно-інструментальних творів – струн. квартет
(d-moll, 1878-84); для голосу з фортепіано – Вірш Е.Меріме (1888), Вірш
Й.Ейхендорфа (1888-89); Іспанська книга пісень (по П.Хейзе і Е.Гейбелю,
1889-90), Старі наспіви. Шість віршів Г.Келлера (1890), Італійська книга
пісень (по П.Хейзе, 1890-91, 1896); Три вірші Мікеланджело (1897).

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *