.

Жіночий ренесанс кінця ХІХ – початку ХХ століття: соціальні, культурні, психологічні та ґендерні аспекти (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
194 4004
Скачать документ

Жіночий ренесанс кінця ХІХ – початку ХХ століття: соціальні, культурні,
психологічні та ґендерні аспекти

Літературний фемінізм кінця ХІХ – початку ХХ століття пов’язується з
іменами Наталії Кобринської, Євгенії Ярошинської, Ольги Кобилянської,
Дніпрової Чайки, Грицька Григоренка, Надії Кибальчич, Наталії
Романович-Ткаченко, Любові Яновської, Уляни Кравченко, Христі
Алчевської, Людмили Старицької-Черняхівської, Катерини Гриневичевої,
Олени Пчілки, які активізувалися у вітчизняному соціокультурному
просторі в цей час і заявили про себе як письменниці і громадські
діячки.

Дослідниця Л.Поліщук, інтерпретуючи жіночу літературу як “явище
незвичайне, характерне і символічне”, окреслює її місце у перспективі до
традиційної: “Не стаючи в якусь провокативну позу проти чоловічого
письменства, вона (жіноча література – М.К.) активно утверджувала свої
позиції єдино правильним шляхом – через утвердження рівня творчої
майстерності, літературних талантів, досконалості стилю та вивіреності,
глибини письма” [CAPut!’, 162]. Погоджуючись з тим, що “ставання в
провокативну позу” не було самоціллю письменниць, зазначимо, що певне
протистояння все ж мало місце. Насамперед через привнесення в творчий
світ іншої перспективи бачення, яка дуже часто виявлялась контрастною до
традиційної. Про це, зокрема, йдеться в статті М.Сріблянського “Боротьба
за індивідуальність (З літературного життя р. 1911 на Україні)”. Критик
відзначає, що “письменниці більше дбають про людину, ведуть достойну
боротьбу за її визволеннє… і виявляють більше волі, таланту, ніж
мужчини, між котрими % бездарностей страшено великий, тоді як між
жінками-письменницями дуже малий. Очевидно, що з жінок в письменство
йдуть покликані” [23, 180]. Останнє уточнення видається дуже доречним,
якщо пригадати, які моральні, етичні, культурні, соціальні табу
необхідно перемогти жінці, щоб наважитись висловитись і тим більше бути
почутою.

Творчість стає для письменниць не лише способом самореалізації і
пізнання світу, але й шляхом подолання марґінального місця в
патріархальному просторі. Як зазначає С. де Бовуар: “Становище жінки
спонукає її шукати порятунку в літературі й мистецтві… У реальній
дійсності жінка зазнає краху, взяти реванш вона може лише в царині
уявного” [4, 361]. Грицько Григоренко, трагічно переживаючи власну
приреченість, пише: “Ми знову далекі від життя. Воно не для нас; маму
відштовхує від нього її доля, мене – моя широта, ми знову в чотирьох
стінах… інколи мені хочеться рвонутися, розірвати всі ланцюги, пізнати
бруд, жах і красу, хаос життя; пожити, як люди, “не мудрствующиє
лукаво”, живуть… Забути все, залишити, поїхати на війну, взагалі
скинути всі рамки, панцир, але… тут з іншого боку – життя, ця гола
вакханка з розпаленим тілом, відштовхує мене і каже: “Тобі тут
місце…” [7, 17]. Мистецтво – це шанс вийти поза межі одіозної
реальності. С.Русова подібно трактує ситуацію Дніпрової Чайки: “Людмила
Олексіївна була жінкою високої культури. Вона постійно шукала чогось
світлого, великого в житті й ніяк не могла задоволитися звичайними,
буденними обов’язками жінки-господині” [21, 45]. Про творчість як
“своєрідну форму втечі”, “спосіб збереження власної ідентичності” у
випадку Любові Яновської веде мову дослідниця Н.Блохіна [3, 154].
О.Кобилянська в автобіографії також зазначає: “Самота, душевна самота,
противне моїм почуванням окруження – викликували в мені жадобу кинути
те, що мене зворушувало до дна, на папір” [11, V, 235-236]. Про подібний
нюанс літературної діяльності можемо говорити і стосовно інших
письменниць цього періоду.

Іван Франко у статті “З остатніх десятиліть ХІХ віку” схвально
відгукнувся на появу численної групи українських письменниць, означивши
цей факт як “доказ росту національної сили”. “Жіноцтво з природи своєї
більш консервативне, більш держиться форми, і вважає на форму, ніж
мужчини, – продовжує критик. – Ідеї, погляди, уподобання і привички,
впоєні вихованням, домашньою традицією, довше держаться серед жіноцтва,
ніж серед мужчин. І коли вже консервативне “жіноцтво” піднімало голову,
вимагаючи рівних прав з чоловіками, то це свідчило, що загальний процес
духовного відродження сягнув самого ядра українського народу” [26,
ХХХХІ, 501-502]. Іван Франко в силу своєї непересічності дуже влучно
підкреслив визначальні перепони на шляху емансипації жінок – це
традиційні ґендерні стереотипи, які дуже проблематично зруйнувати. Про
це писав Джон Стюарт Міл ще в 1869 році в праці “Поневолення жінок”: “Бо
коли якась справа підтримується з одного боку, звичкою загального
вжитку, а з другого – популярними почуттями, то, отже, на користь цілої
справи працює такий потужний пересуд, що перед ним безсиле будь-яке
переконання, котрого можна досягнути звертанням до інтелекту будь-якого
ґатунку, окрім хіба найвищого” [14, 369].

Для українського культурного простору слушним є зауваження В.Вулф про
те, що історія жіночої літератури не є цілісною, “і загадкові роки
мовчання наче розмежовують періоди активності” [6, 80]. Цікавими
видаються причини сплеску жіночої творчості. В.Вулф шукає пояснення в
зміні законодавства та лібералізації суспільного життя [див.: 5].
М.Рудницька, досліджуючи специфіку українського жіночого руху, на перше
місце ставить “матеріальні відносини, поступ техніки, право поділу
праці, усуспільнення праці” [20, 85], що дало поштовх до витворення
нового типу жінки-громадянки, яка могла реалізуватися у різних проявах
публічної сфери, в тому числі і в мистецькій. М.Богачевська-Хомяк
виділяє національно-визвольний рух як причину жіночої емансипації,
трактуючи це як специфіку українського середовища [2, 26], а літературна
праця вважається одним із видів національно заангажованої діяльності. У
цьому плані цікавим видається і зворотний зв’язок: якщо фемінізм
безпосередньо накладається на націоналізм, то він (націоналізм) є
домінуючим компонентом, а фемінізм завжди залишається лише додатком. Про
це стосовно 1884 року писала М.Богачевська-Хомяк. Такий стан справ не
втратив актуальності й сьогодні. Соломія Павличко трактує це як конфлікт
між націоналістичною та феміністичною традицією у 90-х роках ХХ століття
[17, 54]. Сучасна дослідниця Н.Монахова доходить слушного висновку про
те, що націоналізм, відкриваючи політичний простір жінкам як учасницям
визвольних змагань, одночасно обмежив сферу їх реалізації традиційними
ролями матерів та берегинь домашнього вогнища [15, 131]. І тому
література з її прикладним характером виступала рупором ідей і
якнайповніше відображала всі ці перипетії. Б.Савчук в книзі “Жіноцтво в
суспільному житті Західної України (остання третина ХІХ ст. – 1939 р.)”
торкається ще одного аспекту цієї проблеми – психологічного. І хоча
автор поділяє думку про особливий статус жінки в традиційній
патріархальній спільноті, але дуже тонко передає упослідженість жінки в
досліджувану епоху: на ментальному рівні чоловіків цілком задовольняв
статус привілейованих членів суспільства, і вони не збиралися нічого
змінювати [22, 44]. Про подвійні культурні стандарти писав також
С.Єфремов: “Багато фарисейського було в стосунках до жінки у того
громадянства, що іншу прикладало мірку і мораль до чоловіків, іншу до
жіноцтва” [9, 514]. Про заскорузлість і нетерпимість тогочасного
галицького середовища пише Уляна Кравченко, називаючи себе “жертвою
перших (емансипаційних – М.К.) змагань”: “Люди зі здивуванням гляділи,
що приходжу сама на “Бесіду”, до театру, до наших бібліотек і до
бібліотек Оссолінських, де тільки самі мущини приходять…” [13, 124].
Але справа не тільки в тому, що оточення не сприймало таку манеру
поведінки, а воно ще й намагалося привести порушників в межі традицій,
зокрема, одружити Уляну Кравченко з Корженком, бо вони розмовляли
наодинці на вулиці [див. 13, 24-25].

Жінки намагаються “прорватися” в публічну сферу, яка до цього була
виключно прерогативою чоловіків. Останні реагують шляхом кардинального
відкидання і несприйняття. Саме таку симптоматичну рецепцію
емансипаційного руху демонструє професор Чорнай із повісті
О.Кобилянської “За ситуаціями”. Він характеризує рух як такий, що “йде
проти раси в жінці і проти виховавчої вузини родини. Жінку втягається
тепер в оборот матеріалізму… В подружжі й родині, не в любові і в
заводі чи там фаху лежить наш зв’язок з найглибшими інтересами
людськості” [11, V, 31-32]. Має слушність В.Агеєва, вважаючи, що
“фемінізм як проблема культури українськими інтелектуалами в цей час
майже не усвідомлювався” [1, 144]. Спроби жінок порушити традиційні
соціальні парадигми, за якими жінка була витіснена у сферу інтимного, і
реалізувати себе у публічній діяльності сприймаються чоловіками, з
одного боку, як посягання на їх питому роль і створення таким чином
конкуренції, а з іншого – як загроза родині, а отже, і “найглибшим
інтересам людськості”. Тому чоловікам дуже імпонував споконвічний
стереотип жінки-страдниці. Так, український культуролог Василь Горленко,
близький знайомий сім’ї П.Куліша, і, безсумнівно, поінформований про
його донжуанські пригоди, в захваті від порядності та відданості дружини
письменника, Ганни Барвінок. Це він захоплено обговорює у листі до
Бориса Грінченка: “Вона справді достатньо відома письменниця… Ви не
відзначили похвальну і привабливу скромність Олександри Михайлівни, яка
все життя ховається в тіні, не зважуючись навіть подумати про власну
популярність, настільки обожнюючи свого чоловіка” [10, 74], який, як
відомо, не завжди платив їй взаємністю. С.Русова також відзначала, що
“Олександра Михайлівна прощала свойому чоловікові усі його хиби, усі
прикрості, які він їй робив. Вона схилялася перед ним як перед якимось
богом…” [21, 36]. Згодом Леся Українка неодноразово звертатиметься до
мотиву “забутої тіні”, переграючи класичні сюжети, аби показати ціну,
заплачену за геніальність чоловіків. Безсумнівно, що такою ціною був
талант і життя Олександри Михайлівни.

Наталії Кобринській належить виняткове місце в становленні жіночого
руху. У теоретичних постулатах вона пішла значно далі нагальних завдань.
H.Кобринська усвідомлювала обмеженість однопланової постановки питань:
громада, освіта, рівність з чоловіком. Вона обґрунтувала необхідність
радикальної зміни способу мислення як запоруки побудови нових суспільних
умов. Все це належало, на думку діячки, жінкам зробити самотужки,
звільнити самих себе, бо на допомогу чоловіків сподіватись в тих умовах
не доводилось. Тому-то Н.Кобринська активно виступала за творення
жіночих товариств і видання альманахів як способів самопрезентації
жіноцтва та усвідомлення власної унікальності й сили. Втіленням таких
ідей був альманах “Перший вінок”, де вперше вдалося залучити до
співпраці культурну жіночу еліту України: як правобережної, так і
лівобережної.

????x

?????????x? застерігає від “засудження на смерть” дебютантських робіт,
розміщених в “Першому вінку”, добре знаючи таку вітчизняну традицію, що,
зрештою, і сталося [див.: 27], бо, на відміну від російського
культурного середовища, де читацькі смаки були невибагливі і жіночі
твори критика поціновувала “радше за законами рукоділля, а не власне
літературної діяльності. На заняття художнім словом дивилися як на
дозвілля “слабкої статі”, твори “ніжного пера”, які мали викликати
неодмінний захват самим фактом своєї появи” [25, 58], українська модель
мала іншу крайність. Критики упереджено ставилися до творів “іншої
статі”. Згадати хоча б реакцію М.Грушевського на “Царівну” Ольги
Кобилянської: “Оповідання в формі дівочого дневника на звиш чотириста
сторінок – брр! думав я собі, споглядаючи на книжку” [8, 174] і, лише
переборовши ґендерні стереотипи, дійшов протилежного висновку, “що
книжка написана справді талановито, і ми маємо в її авторці діло з
справжнім талантом” [8, 174].

Іван Франко як редактор не прийняв до друку в “Першому вінку” оповідання
“Вона вийшла заміж” (пізніша назва “Людина”) Ольги Кобилянської, хоча
інші редактори Наталя Кобринська та Олена Пчілка були проти такого
рішення. Про це зокрема говорила Олена Пчілка у виступі 1927 року з
нагоди 40-річчя виходу альманаху: “Таким чином “Перший вінок” позбувся
чести вмістити в собі чи не перший твір письменниці, що стала потім
такою величною зіркою в українській літературі!” [29, 39]. Планувався
випуск “Другого вінка”, куди мали б увійти спогади Уляни Кравченко про
учителювання на селі, поезії Лесі Українки та згадуваний твір Ольги
Кобилянської. Однак через фінансові проблеми, а також через розбіжності
в тлумаченні феміністичного руху видання не було здійснене. Проте,
Наталя Кобринська за підтримки Євгенії Ярошинської та Ганни Барвінок
протягом 1893-1896 років випустила три числа альманаху “Наша доля”, де
продовжувала друкувати феміністичні літературні та публіцистичні праці.

Попри суспільне державницьке культурне значення “Першого вінка” існує ще
один аспект. В умовах нереспектабельності вітчизняної культури, браку
періодичних видань, відсутність фахових часописів, мовні проблеми та
ін., у цьому альманаху вміщено доробки великої кількості письменниць. А
це вже можна розцінювати як перший крок самопрезентації, нагода заявити
про себе і одночасно ідентифікувати себе з певним інтелектуальним колом.
В умовах ґендерної чужорідності це вкрай позитивний психологічний
момент. У книзі “Божевільна жінка на горищі” (1979) американські
феміністки Сандра Гілберт та Сузен Ґубар наголошували на важливості
жіночої традиції: “Отже, самодостатність жінки-митця, її відчуття
відчуження від чоловіків-попередників пов’язані з її потребою мати
сестринських предтеч та спадкоємців, її нагальною потребою у жіночій
аудиторії разом з її страхом антагонізму читачів-чоловіків, її культурно
зумовленою соромливістю щодо самодраматизування, її острахом перед
патріархальною авторитарністю мистецтва, її занепокоєністю порушенням
жіночої винахідливості – усі ці феномени вирізняють її зусилля у
самотворенні від зусиль протилежної статі” [цит. за: 28, 523]. Пошук
традиції і підтримки є показовим і в плані долучення до європейського
контексту, що вкрай необхідно для актуалізації українства.

Більшість жінок-письменниць так само займалися громадською діяльністю.
Поряд з феміністичними літературними творами виступали з публіцистичними
працями: О.Кобилянська “Дещо про ідею жіночого руху”, Є.Ярошинська “Чого
нам боятися?”, Грицько Григоренко “Справи вищої освіти”, Л.Яновська “Про
становище української селянки”.

Другу фазу еволюції жіночої літературної субкультури названо
фемініс-тичною. Вона характеризується сексуальною та текстуальною
анархією, протестом проти панівних стандартів і вимогою автономності
[28, 510]. Слушною видається думка С.Павличко, що саме “Олена Пчілка й
Наталя Кобринська заклали основи іншої традиції, в якій не було ні
чоловічих псевдонімів, ні чоловіків-оповідачів, ні загалом спроби
імітувати чоловічий голос” [16, 69-70]. Зміна акцентів у жіночій
соціокультурній практиці збігається з епохою модерну, власне, із
основним концептуальним принципом цієї доби – принципом пошуку
ідентичності. “В модерних суспільствах життя людини невід’ємне від
постійного вибору та соціальної творчості, – зазначає філософ Н.Козлова.
– Сам індивід відповідає за власний “Я”-проект” [12, 167]. Такі умови
формують привнесення в літературу бачення жіночої сутності та
навколишньої дійсності з перспективи статі. У листі до А.Кримського від
16 листопада 1905 року Леся Українка наочно продемонструвала такий
погляд в аналізі роману “Андрій Лаговський”: “Певне, Ви скажете (або
мовчки подумаєте), що в моїх “враженнях” є чимало спеціально жіночого.
Бачите, мужеська “рація” в погляді на деякі справи дуже однобока, тому
ми доповнюємо її своєю “рацією”, може, теж однобокою, але тільки з них
обох може вийти щось ціле і справедливе” [24, ХІІ, 150]. Як бачимо,
авторка пропонує концепцію не заперечення та відкидання, а швидше
доповнення та співпраці. До речі, як і О.Кобилянська у листі до Осипа
Маковея: “Кажуть мужчини, що жінка ніколи не дорівняє мужчині. Я не
знаю, чи дорівняє чи ні, але знаю, що вона цілком щось відмінного
створить, не менш цінного від нього – щось, чого він не в силі ніколи
вдати. Вона, може, знов те не вдасть, що він” [11, V, 394]. Такий
поміркований підхід є лишень декларацією хороших намірів, а в творах “ми
також виразно бачимо присутність жінки – тут промовляє особа, яка
обурюється тим, як трактують її стать, і захищає права

жінок, – коментує В.Вулф. – Це привносить в твори жінок елемент,
повністю відсутній у творах чоловіків, щоправда, за умови, що ці
чоловіки не роботяги або не негри” [6, 82]. М.Рудницька вважає акцент у
жіночому дискурсі на питанні статі закономірним, що “жіночий рух діє в
усіх жінках, навіть коли вони цього не знають і цього не хочуть” [20,
184]. І навіть публічно зрікаються, як О.Кобилянська у листі до
О.Маковея: “Для мене питання жіноч[е] – точка поборена, і відтепер
навіть не буду писати тенденційні новели, примір[ом] такого роду, як
“Людина”, – обіцяє письменниця. – Впрочім, і не хочу служити двом панам,
то є тенденції і поезії” [11, V, 283]. Слова звучать як демонстративна
заява, і хоча важко погодитись із С.Павличко в тому, що “останні великі
прозові твори Кобилянської ще ілюстра-тивніші за її перші феміністичні
повісті” [16, 73], однак слушним видається твердження, що авторці так і
не вдалося абстрагуватися від власної статі. Пояснень варто шукати в
соціокультурних чинниках (матеріальне становище, рецепція критики,
культурні табу), поборення яких вимагало від О.Кобилянської, як і
взагалі від жінок-авторок, багато часу та сил і завадило піднятися до
вищого рівня осмислення дійсності на засадах ґендерного паритету.

Жіночий емансипаційний рух кінця ХІХ – початку ХХ століть став
вирішальною причиною появи численної плеяди письменниць. Така
актуалізація співвідноситься соціальними і культурними змінами в
українському суспільстві. Творчість стає для жінок не лише естетичною
потребою, але й спробою подолати марґінальне становище в
соціокультурному світі, самореалізуватися, заявити про власні потреби та
запропонувати свій погляд на вирішення нагальних потреб. Звідси певна
тенденційність, публіцистичність художньої літератури, яка
використовується для ілюстрації емансипаційних ідей. Специфікою
українського фемінізму є тісний зв’язок з націоналізмом як пріоритетною
визвольною ідеологією. Альманах “Перший вінок” (1887) чітко відобразив
тогочасні соціокультурні тенденції та розкрив значний потенціал
українських письменниць.

ЛІТЕРАТУРА

Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського

модернізму. – К.: Факт, 2003. – 320 с.

Богачевська-Хомяк М. Білим по білому: Жінки в громадському житті
України, 1884-1939. – К.: Либідь, 1995. – 424 с.

Блохіна Н. До проблеми “жіночого письма” у драматургії Любові Яновської
// Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Вип. ІХ. –
Рівне: РДГУ, 2000. – С. 151-156.

Бовуар Сімона де. Друга стать / Перекл. з французької: В 2 т. Том 2. –
К.: Основи, 1995. – 392 с.

Вулф В. Власний простір. – К.: Альтернативи, 1999. – 112 с.

Вулф В. Жінки та розповідна література // Ї. – 2000. – № 17. – С.78-86.

Грицько Григоренко. Хаос (уривки спогадів) // Слово і час. – 1997. – №2.
– С.15-17.

Грушевський М. Новини нашої літератури: “Царівна”, оповідання
О.Кобилянської // ЛНВ. – 1898. – Т. 1. – Кн. 3. – С.174-180.

Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: Феміна, 1995. – 688
с.

Забияка И. “Остаюсь глубоко преданный. В. Горленко” // Хроника. – 2000.
– №1-2 (3-4). – С.73-82.

Кобилянська О. Твори: В 5 т. – К.: Державне видавництво художньої
літератури, 1962-1962. Римською цифрою позначаємо том, арабською –
сторінку.

Козлова Н. Гендер и вхождение в модерн // Общественные науки и
современность. – 1999. – №5. – С.164-174.

Кравченко Уляна. Наталя Кобринська. До 10-річчя з дня смерті Наталі
Кобринської // Слово і час. – 1990. – №3. – С.22-27.

Міл Джон Стюарт. Про свободу. – К.: Основи, 2001. – 463 с.

Монахова Н. “Підпорядковане” в українському контексті // Сучасність. –

2003. – №4. – С.124-142.

Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – К.: Либідь,

1997. – 360 с.

Павличко С. Фемінізм. – К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2002. –
322 с.

Передирій В. А., Сидоренко Н. М., Старченко Т. В. Жіноча доля на тлі
доби: (Літопис жіночого руху у світлі українських видань). – К.:
Дослідницький центр історії української преси, 1998. – 120 с.

Поліщук Л. Творчість Надії Кибальчич у контексті української літератури
к.ХІХ – п.ХХ ст. // Актуальні проблеми сучасної філології.
Літературознав-ство. Вип. VІІІ. – Рівне: РДГУ, 2000. – С. 163-170.

Рудницька М. Статті. Листи. Документи. – Л.: СУА, 1998. – 844 с.

Русова С. Наші визначні жінки. Літературні характеристики-силюети. –
Коломия, 1934. – 92 с.

Савчук Б. Жіноцтво в суспільному житті Західної України (остання третина
ХІХ ст. – 1939 р.). – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999. – 280 с.

Сріблянський М. Боротьба за індивідуальність (З літературного життя р.
1911 на Україні) // Українська хата. – 1912. – № 34. – С.170-185.

Українка Леся. Зібрання творів: У 12 тт. – К.: Наукова думка, 1975-1979.
Римською цифрою позначаємо том, арабською – сторінку.

Улюра Г. Жанр жіночої автобіографії в російській літературі ХVІІІ –

поч. ХІХ століття // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених
України. Випуск 3. – К.: Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН
України, 2002. – С.78-82.

Франко І. Зібрання творів: У 50-ти т. – К.: Наукова думка, 1976-1986
(Римською цифрою позначаємо том, арабською – сторінку).

Цеглинський Г. Заметкі критичні // Зоря. – 1887. – №17. – С.287-288;
№18. – С.307-308.

Шовалтер Е. Феміністична критика у пущі // Слово. Знак. Дискурс.
Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред.
М.Зубрицької. – Л.: Літопис, 1996. – С.512-530.

Шумило Н. Сучасні голоси минулого // Слово і час. – 1996. – №8-9. –
С.33-41.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020