Взаємини Володимира Барвінського з Іваном Франком (реферат)

Реферат на тему:

Взаємини Володимира Барвінського з Іваном Франком

Суттєвою ознакою, що характеризувала суспільну атмосферу в Галичині з
70-х років XIX до початку ХХ століття, було ідейне розмаїття, яке
відповідно формувало літературні смаки та напрями. Існуючі політичні
партії і визначали суспільне буття. Тло політичної боротьби в тогочасній
Галичині становили два чисельні угруповання: “народовці” та
“москвофіли”, а також поодинокі симпатики соціалістичних ідей.
Відповідно й галицьке письменство ґрунтувалося на програмах цих
політичних партій.

“Народовська” та “москвофільська” партії – це діаметрально протилежні
трактування питань суспільного життя, і зокрема літератури. Якщо
“москвофільська” партія не ставила перед собою завдання виробити якісь
певні ідеали чи задекларувати програму, а жила лише надією на приєднання
Галичини до Росії, то “народовська” оминала будь-які стосунки з цією
країною, виробивши свою чітку національну позицію в суспільстві та
заявивши про себе окремими постатями в літературі.

Офіційна радянська критика тенденційно та спрощено подавала український
літературний процес кінця ХІХ – поч. ХХ ст.; вилучались з нього важливі
явища, замовчувалися або однобічно трактувалися визначні постаті, для
критичної оцінки усього процесу використовувались суб’єктивні оцінки
найбільших догматиків у радянській літературознавчій науці. А як знаємо,
тогочасна українська література була набагато складнішою та
суперечливішою. Нерідко саме т. зв. “другорядні” письменники яскравіше
виявляли особливості певного напряму. Цікаву думку знаходимо в одного з
дослідників української прози кінця ХІХ – поч. ХХ ст. Н.Калениченко,
яка, певно, найточніше трактує проблему вивчення спадщини т.зв.
“величин” у літературі, законодавців теорій та літературних шкіл у
порівнянні з менш відомими або ж зовсім забутими їхніми сучасниками.
Науковець, зокрема зазначає, що “…певні методологічні та
художньо-естетичні принципи творчості видатного художника стають значно
яснішими для нас, коли порівнювати їх з менш відомими сучасниками” [7;
с.7]. На цю важливу методологічну проблему звертав, зокрема, увагу ще
1927 р. російський письменник і літературознавець Ю.Тинянов, зазначаючи,
що в літературній науці виникла небезпека вивчення лише основних явищ.
Внаслідок цього історія літератури поступово перетворюється у певний вид
“історії генералів”. Про це також писав і В.Жирмунський у монографії
“Байрон і Пушкін” (Л., 1978). Отже, правильне розуміння літературного
життя 70-80-х рр. минулого століття з усією його складністю, спричиненою
партійною боротьбою, а відповідно і літературною, дасть нам лише
комплексне вивчення літературного процесу. Досліджуючи літературний
процес у Галичині 70-80-х рр., “годиться згадати тих людей, що надали
йому характер, значно не подібний до того, що було давніше” [14; т.41;
с.514].

Сімдесятими роками ХIХ ст. датуються перші виступи в царині літератури
та критики Володимира Барвінського (1850–1883), який своєрідно бачив
своє місце в політичному житті зазначеного періоду. Володимир
Барвінський, брат Олександра та Осипа Барвінських, правник за фахом, був
помітною постаттю в літературі, відомою тогочасному галицькому читачеві
під псевдонімами Василь Барвінок, Римидович та Римидолов. Упродовж п’яти
років (1876–1880) В.Барвінський редагував часопис “Правда”*, що
утверджував на своїх сторінках ідеї національної культури. Відмовившись
од подальших студій та адвокатської практики, заснував “Діло”, єдину
українську газету, що майже безперервно виходила від 1880 до 1939 р.
Разом зі старшими братами Осипом та Олександром був вихованцем
тернопільської “Громади”, яка значно вплинула на формування національних
ідей свого вихованця і на тверде провадження ним цієї лінії в
майбутньому.

У 70-х рр. В.Барвінський – визнаний ідеолог “народовської” партії, її
лідер та натхненник. Саме він узяв на себе місію зреформувати народовців
у політичну партію. “Здібний публіцист, енергійна й дуже працьовита
людина, яка гарячою вірою в себе та в свою справу покривала нестачу
наукових засобів і неясність провідних ідей”, за твердженням академіка
М.Возняка [4; с.145], Володимир Барвінський був незвичайно симпатичною
особистістю, яка викликала подив і пошану і, на жаль, не залишила після
себе наступника для продовження початої ним справи.

Опонентом Володимира Барвінського в дискусіях про завдання літератури
виступав Іван Франко. Про стосунки Володимира Барвінського з І.Франком,
зокрема про ті поодинокі, часто спричинені якимись іншими, не
літературними “квестіями” суперечки, які часто набирали характеру
гострої дискусії, позбавленої належної толерантності з обох боків,
знаємо доволі мало.

За свідченням сучасників, в Галичині не було людини, яка б так сильно
впливала на тогочасну молодь, як І.Франко. Його вирізняли критичний
розум, блискавичність спостереження, вміння аналізувати та синтезувати
літературні й суспільні явища. За своїми поглядами у середині 70-х рр.
І.Франко наближався до сучасної йому галицької інтеліґенції
“москвофільського” напряму, входив в “Академический кружок”, який у 1874
р. розпочав видання “Друга”, газети промосквофільської орієнтації.

Аналізуючи творчість В.Барвінського, слід брати до уваги цілий комплекс
характеристик і понять, що становлять його багатогранну діяльність. Дуже
важливо й потрібно переглянути усталені концепції та оцінки діяльності
В.Барвінського, тим паче, що упродовж довшого часу тенденційна радянська
літературознавча критика категорично негативно ставилась до особи та
усієї літературної спадщини цього галицького діяча.

Відомо, що у 1873–1878 рр. в Україні відбувалася літературна дискусія
про сучасний стан української літератури та її подальший розвиток.
Полеміка ця набула всеукраїнського характеру: в обговорення актуальних
питань української літератури втягнулись визначні письменники як Великої
України, так і Галичини (М.Драгоманов, І.Білик, О.Кониський,
В.Барвінський, І.Нечуй-Левицький, а згодом і І.Франко). Дискусія
спалахнула внаслідок активного поширення поглядів П.Куліша та його
послідовників на окремий, “відрубний” розвиток української літератури,
незалежно від літературного процесу тогочасної Росії. Вона розпочалася
виступом М.Драгоманова на сторінках львівської “Правди” й особливо
загострилася після опублікування в ній 1873 р. перших розділів статті
“Література російська, великоруська, українська і галицька”, в якій
автор критикував творчість своїх сучасників. Ця обширна праця
М.Драгоманова була своєрідним наступом на основні засади галицьких
видань, на цілий напрям галицько-руської белетристики та журналістики.
Погляди М.Драгоманова на стан розвитку української літератури, її
зв’язок із російською знайшли підтримку лише в особі І.Білика, який
виступив з низкою публікацій у “Правді”. О.Кониський, В.Барвінський та
І.Нечуй-Левицький стали в опозиції до публікації М.Драгоманова,
виявляючи негативне ставлення до російської літератури; вони висунули
вимогу до українських письменників орієнтуватися на західноєвропейську
літературу, яка на той час уже знала велику багатогранність художніх і
стильових напрямів.

Першою серед опонентів виступила редакція народовської “Правди”, яка,
друкуючи статтю М.Драгоманова упродовж 1873–1874 рр., у першій же
примітці до неї висловила свою незгоду з автором. Публікацією праці
М.Драгоманова, у якій висловлювалися протилежні до настроїв “Правди”
тенденції, орган народовців дав вияв толерантності – політичної і
фахової. Разом із друкуванням статті М.Драгоманова редакція з номера в
номер у коментарях до неї методично заперечувала погляди автора.

Велике обурення в редакції “Правди” викликало звернення-заклик
М.Драгоманова виявити серйозність у вивченні російської літератури.
В.Барвінський, лідер народовців, заявив про це свідомо та відверто
наприкінці 70-х рр. у статті “Відповідь п. М.П.Драгоманову” (з причин
нападів в “Громаді”), ведучи полеміку з М.Драгомановим щодо іншої
проблеми: “А “Правда” була так “несовісною” сказати, що такі прогресивні
тенденції, так прогресивно оголошені в “Літературі російській і т.д.”
ведуть до омосковлення українців” [10; с.386].

Слід зважити, що публікація статті “Література російська, великоруська,
українська і галицька” мала й іншу мету: викликати дискусію літераторів
довкола питання сучасного стану літературного життя в Україні, яку автор
статті свідомо ініціював. Одразу ж після публікації статті, яка носила
полемічний характер, ім.’я М.Драгоманова виступає на перший план у
галицько-українських відносинах.

Як зазначає О.Куца, взаємини М.Драгоманова з галицькими українцями,
зокрема І.Франком, В. та Ол. Барвінськими та ін., були непрості, часто
сповнені драматизму, взаємних закидів та докорів. Оборонці української
літератури в Галичині не приймали окремих програмних положень
М.Драгоманова з його літературознавчих статей; галичани старшого
покоління самі його виступи у газеті “Друг” вважали згубними
тенденціями, соціалізмом, нігілізмом, і незалежно від змісту затаврували
їх назвою “драгомановщина”, “драгоманівство” [8; с.117]. Драгоманові
оцінки “занадто гострі і не завжди справедливі, нерідко неприємно
вражали українських дослідників” [8; с.81], а сам він звинувачував,
скажімо, І.Франка у “дволичності” та різних “скоках”*. А той дедалі
частіше заперечував простолінійний і раціоналістичний ідеологізм
М.Драгоманова, побоюючись, що “політична діяльність може стати “руїною”
власного письменницького таланту, усієї його «будущини»” [8; с.196].
М.Драгоманов “не випускав з-під загостреного вістря свого пера галицьких
письменників народовського табору […], перебільшував у звинуваченнях
їх в угодовстві з австро-польськими урядниками” [8; с.123].

Не треба забувати, однак, що в українському громадському русі
М.Драгоманов постійно і заповзято спрямовував свою діяльність на
проникнення новітніх думок та ідей із Заходу в Україну. Не пропускав
жодної новинки європейського письменства, цікавився вагомішими
критичними та літературознавчими працями. М.Драгоманов глибше познайомив
українців із культурою Європи, розпочав велике пробудження думки та
працю на ниві культури; завдяки його старанням західна періодика
знайомила своїх читачів із культурологічними проблемами українців. У
літературі визнавав лише реалістичний напрям, із жанрів –
соціально-психологічний роман. Що ж до завдань літератури, то вона, на
думку М.Драгоманова, насамперед повинна мати значну соціальну функцію і
стати засобом до пізнання та організації життя.

Наступним етапом у полеміці навколо поставлених проблемних літературних
питань стали три листи М.Драгоманова (1875-1876) до редакції газети
“Друг”, підписані псевдонімом “Українець”. Річ у тім, що 1875 р., після
перебування М.Драгоманова у Львові, починається розрив стосунків між
федералістом-Драгомановим та львівськими “народовцями”. Сталося це не
через якісь особисті незгоди, а лише через теоретичні відмінності та
несприйняття позицій протилежної сторони – між М.Драгомановим, який,
звісно, дуже багато прислужився справі пропагування українства у світі,
але й водночас намагався прищепити незрозумілі ідеї в Галичині, та
народовцями, котрі усіма силами протистояли драгоманівському об’єднанню
української літератури для інтеліґенції з російською. У своїх
публіцистичних виступах М.Драгоманов дебютував із поглядами на
українську писемність як на літературу “для домашнего обихода”, з
теорією московської, української, галицької літератур як ланок
російської літератури, спільної для всіх попередньо названих.

1875 р. “Правда” публікує статтю О.Кониського “Український націоналізм”,
в якій автор виступає проти драгоманівських поглядів на літературні
питання. Після цієї статті дискусія навколо проблемних літературних
питань на певний час ущухає. Та вже незадовго вона знов активізувалась;
1877 р. М.Драгоманов звернувся до “Правди” з відкритим листом, названим
“Опізнаймося”, в якому продовжував захищати свої думки щодо української
літератури та шляхів її майбутнього розвитку. “Правда” не опублікувала
цього звернення, та пізніше це зробив “Друг”. Не гаючи часу, на
звернення-лист М.Драгоманова відразу ж відгукнувся В.Барвінський статтею
“Слівце до опізнання та відповідь «Українцеві»”, в якій заперечував
пропагований М.Драгомановим вплив російської літератури на прогресивні
сили українського суспільства. “Володимир був гарячим
українцем-народовцем, а тим самим противником “імпортованих з Росії чи
заходу” социялістичних утопій і непереварених теорій і проти них явно
виступав у «Правді» (1876-1882)” – згадував згодом Ол.Барвінський [3;
с.164].

Інакше потрактував листи М.Драгоманова до редакції “Друга” І.Франко.
Зокрема, у статті “Южнорусская література” І.Франко зазначав, що “эти
письма сделались исходной точкой нового, радикально демократического
движения среди украинской молодежи и вместе с тем началом нового
развития литературы” [14; т.41; с.145]. Оскільки взаємини М.Драгоманова
з І.Франком дотичні до низки питань, пов’язаних з нашою проблемою,
вважаємо доцільним зупинитися на них детальніше.

Відвідини Галичини 1875 р. підказали М.Драгоманову думку створити на цих
землях Австро-Угорської імперії своєрідний осідок – базу для своєї
культурницької та політичної діяльності. Запізнавшись з І.Франком,
М.Драгоманов відкрив собі його як особу, здатну сприймати новітні ідеї,
працювати надзвичайно інтенсивно і жертовно. Окрім того, вчений зауважив
рідкісний талант молодого Франка, який на той час уже мав певні свої
усталені етичні та ідейні позиції. Фактично, із початком їхнього
листування (зима 1877 р.) М.Драгоманов узяв І.Франка “в свою ідейну
опіку і за кожну його неслухняність, […], за його відхил від свого
ідеалу він писав до нього листи «без милости»” [9; с.268].

Зрештою, сама творча спадщина І.Франка дає яскраве підтвердження того,
що в ній умістився досить-таки широкий спектр різноманітних поглядів –
починаючи від соціалістичних і аж до націонал-демократичних тенденцій в
останні десятиліття його творчості. А крім того, М.Драгоманов зі своєю
європейською ерудицією та неабияким талантом мав сильний вплив чи не на
кожного тогочасного літератора. Про це згадував І.Франко: “70-ті та
80-ті роки характеризуються в галицько-руському духовному житті впливом
Драгоманова. Жодна партія, жоден із видатних письменників не уникли його
впливу” [14; т.41; с.87]. Можливо, саме І.Франко зазнав найбільшого
впливу драгоманівських ідей, і особливо у 70-ті рр., тобто в час перших
своїх виступів у царині критики.

Стосунки І.Франка з М.Драгомановим є, певною мірою, поясненням того,
чому І.Франко стояв на протилежних до “народовського” табору позиціях,
часто критикував його дії та “народовську” пресу, і, зрештою,
літераторів-народовців.

Наступне десятиліття, 80-ті рр., знову ж таки характеризувалося
різнорідністю течій української суспільної думки. Цей відтинок часу,
який можна назвати бродінням думок та пробою компромісів, закінчився, за
словами І.Франка, “новим угрупованням наших партійних і літературних
сил”. В українській літературі з’явилась нова ґенерація літераторів, яка
відразу ж заявила про себе на літературній ниві. У літературне життя ці
письменники увійшли з новими гаслами й нетрадиційним трактуванням
літератури та її завдань.

Вісімдесяті роки стали роками важкої боротьби для І.Франка. З одного
боку, це боротьба політичних угрупувань та літературних течій за
першість в літературі, а з другого боку, боротьби за власне існування.

1881 р. в літературно-науковому журналі “Світ” І.Франко опублікував
“Огляд літератури за 1880 р.”. Не дуже cхвально відгукнувшись про стан
літератури в Галичині, вказавши, зокрема, на відсутність тут
літературної критики, І.Франко дорікав одному з найбільших авторитетів
тогочасної літературної думки народовцю О.Огоновському за брак у його
працях авторських оцінок та принципу естетичної критики.

В одній зі своїх оглядових критичних статей, що з’явилася у 80-ті р.,
Іван Франко дає чітку дефініцію тогочасного літературного життя: “…В
найбільшій часті нашої країни, серед маси нашої нації властиво нема
ніякого руху літературного. Бо коли під рухом літературним розуміти не
саме тільки продукування тих чи інших писаних творів, а живу обміну
думок між писателями, живі особисті зносини між ними, кореспонденцію,
дискусії, різносторонні і систематичні студії над життям суспільним і
взаємне поповнювання тих студій, то мусимо сказати, що на Україні, такій
як вона нині є, такого життя нема і не може бути” [14; т.29; с.7–8].
Аналізуючи стан літератури в Галичині, Франко якоюсь мірою навіть
сумнівається в її наявності. Його судження суворе та різке. Він докоряв
галицьким письменникам за несміливість у пошуках нового, за традиційний
збитий спосіб мислення, дріб’язковість тем. Як письменник широкого
європейського світогляду, І.Франко добре розумів прогалини в українській
літературі, хотів якнайшвидше надолужити згаяне упродовж століть.
Фактично і слова І.Франка “у нас нема літератури”, сказані 1880 р.,
якими розпочалося останнє двадцятиріччя ХIХ ст., і були спрямовані на
те, щоб якось активізувати вдосконалення художнього слова.

1876 р. І.Франко публікує в календарі “Дністрянка” одне із своїх перших
оповідань “Лесишина челядь”, яке звернуло на себе увагу “народовців”, і
зокрема В.Барвінського. Якраз у цей час літератор планував для видання
альманах, в якому б друкувалися твори “народовських” письменників. Так
розпочав своє існування буковинський альманах “Руська хата” (1877), де
були надруковані твори П.Куліша, Ю.Федьковича, Данила Млаки та інш.
письменників.

Познайомившись з І.Франком, В.Барвінський інколи звертався до його
оповідань, плануючи надрукувати щось подібне в “Правді”, де співпрацював
з 1876 р. Франко запропонував В.Барвінському оповідання “Оловець”, яке
саме отримало позитивну оцінку читачів. Розповідаючи І.Франкові про
різні свої плани та літературні задуми, В.Барвінський відкрив намір
видати цілу низку оповідань під спільною назвою “Галицькі образки”. “Він
[В.Барвінський – О.К.] брався змалювати те життя, яке, мовляв, він
найліпше знає, життя руської інтелігенції, а головно духовенства”, –
писав І.Франко у “Передмові” до видання “Добрий заробок і інші
оповідання” [14; т.33; с.399].

Перший конфлікт між В.Барвінським та І.Франком стався в тому ж 1876 р. й
був викликаний критикою оповідання “Лесишина челядь”. В.Барвінський не
сприйняв новаторського, по суті, франківського живопису. На його думку,
з оповідання могла б вийти “гарна ідилія”, а вийшло “щось незрозуміле”.

У “Лесишиній челяді” І.Франко майстерно змальовує “контраст між красою
природи і мізерією людського життя” [14; т. 33; с.VI]. Говорячи про
задум цього оповідання та інших творів, що складали збірку “Добрий
заробок і інші оповідання” (Львів, 1902), письменник зазначав, що вони
пов’язані із задумом “збирати матеріали, ескізи та оповідання для
змалювання образу нашої суспільности в різних її верствах, у різних
змаганнях, працях, заробітках, стражданнях…” [14; т. 33; с.VIII].

Оповідання розпочинається ідилічною картиною літнього ранку. Оживає
природа. Широкий лан чекає на женців. Цвіркотять польові коники.
Прокинулося село, закипіло життям. З хат закурився дим. Але у житті села
нема пасторальних картин. У другій частині першого розділу маємо пряму
протилежність початку оповідання; портретна характеристика вражає своєю
строгою реальністю, натуралістичним змалюванням героїв і тих ситуацій, в
яких вони перебувають: “Небіжчик Лесь, повідають, убивав її тяжко за
молодих літ, прибивав кілком за косу до лави та бив… З горя вона тоді
не раз і напивалася, і той звичай лишився у неї ще й дотепер…” [14; т.
14; с.255]. Або ще – портрет Гната, Лесишиного сина. “Волосся червоне,
очка маленькі, хитрі, як у якого татарина, сам великий, голова, як
макітра, а губи, мов подушки, такі повіддувані” [14; т. 14; с.255]. А
далі закінчення – романтичне обрамлення цього розділу – хлопчина-наймит
Василь. Він мов і не чув, що робиться в хаті, а як тільки виривався на
самоту в ліс, на толоку, то без тями співав, “людям на сміх, а собі,
мабуть, на полекшу, а бодай на забуття, на оп’яніння та безтямність”
[14; т. 14; с.256].

І наступні розділи оповідання сповнені такого контрасту. Другий розділ
про прозу буденних днів, пересипаний лайкою Лесихи, також завершується
описом природи: “Сонце жарило, з лиць котився піт. Сверщки цвіркали
голосно та проникливо […]. Окрім сверщків, усе затихло, все поховалося
в тінь перед палющим сонячним промінням. Лиш люди, пани сотворіння,
мучаться тоді, коли спочиває природа” [14; т. 14; с.258].

Впродовж усього оповідання, яке охоплює лише один день з життя Лесишиної
челяді, маємо такі самі контрасти; письменник завершує розділ то
барвистою картиною в традиціях фламандських художників, то образком, що
нагадує фольклорні мотиви – зустріч Лесишиної доньки Горпини зі своїм
любком Митром на вигоні біля криниці. І над тим усім звучить пісня, вона
проходить через ціле, окрім першого розділу, оповідання І.Франка як
ствердження віри у щось краще, у переміну долі, у “надію на тихе щастя”.
Такий романтичний настрій у “Лесишиній челяді” є обрамленням не тільки
цілого оповідання, але й кожного з його розділів. І.Денисюк у монографії
“Розвиток української малої прози ХІХ – поч. ХХ ст.” (К., 1981) звертає
увагу на блискуче використання І.Франком поряд з нарисовістю і досвіду
фольклору, який допоміг письменникові контрастно змалювати настрої
людини і природи [5; с.60]. Дослідник зазначає також і особливу функцію
пейзажу, який автор використовує для більшої “психологізації ситуацій і
постатей” [5; с.156]. Усе це було в традиціях таких видатних
письменників-реалістів як П.Меріме, Е.Золя періоду його малої прози.
І.Франко в “Лесишиній челяді” ішов у руслі нових пошуків і досягнень
тогочасної європейської літератури.

Iголовна мета – збудити такий чи інший настрій; він стояв за тим, що
треба писати заокруглені оповідання, новели або романи, а не ескізи”
[14; т.33; с.399]. У своїй “Передмові”, про яку ми вже згадували,
І.Франко заявляв, що не мав достатньо “сили та обсервації”, щоб
“збудувати заокруглене оповідання і дати в ньому повний малюнок чи то
цілої суспільності, чи навіть одної якої верстви” [14; т.33; с.399].

Річ у тім, що у В.Барвінського та І.Франка було неоднакове бачення
завдань літератури: вони ніяк не могли погодитись щодо мети оповідання
та повісті. В.Барвінський відстоював думку про те, що повість повинна
пробуджувати патріотичні почуття; І.Франко ж вважав, що насамперед
потрібно “малювати відносини, людей, поодинокі їх учинки з поглядом на
їх окруження і на ті спеціальні особисті та громадські імпульси, що
пробуджують їх до такого, а не іншого ділання” [14; т.33; с.399].
І.Франко виступав за творення ескізів, етюдів, образків, в яких
письменник міг би безпосередньо відобразити дійсність, не вставляючи
твору в певні рамки закінченої повісті. В.Барвінський не зміг прийняти
новий художній метод відтворювання навколишньої дійсності, до якого в
цей час І.Франко мав неабияку прихильність. В.Барвінський радше виступав
за “красу життя”; І.Франкові більше імпонувала “правда життя”.

Врешті-решт В.Барвінський не допустив до друку в журналі “Зоря”
оповідання І.Франка “Лесишина челядь”, охарактеризувавши його метод як
“нещасний натуралізм” [6; с.354]. Цей “натуралізм” І.Франка викликав
подальші конфлікти з В.Барвінським, який виступав антагоністом Франкових
проб, критикуючи його поетичні та прозові твори, написані, як він
вважав, під впливом натуралізму. Мабуть, даючи таку характеристику
реалістичному оповіданню І.Франка, В.Барвінський мав на увазі сильний
вплив на українського письменника натуралістичної школи Еміля Золя.
Справді, І.Франко був добре обізнаний зі світовим красним письменством,
тогочасними віяннями в літературі, зокрема появою нових якостей епосу в
літературі кінця 70-х років. Відчуваючи нові потреби, підказані часом,
І.Франко реформував традиційну епічну структуру оповідання, яка досі
обмежувалася лише описом певної події з життя персонажа. Працюючи над
новим типом фраґментарного оповідання, І.Франко змінив традиційний
описово-споглядальний тип художнього сприйняття, що був милий
В.Барвінському, якраз подавши побудований на контрасті образок “Лесишина
челядь”. Він робив постійні спроби ввести українську літературу у
світовий літературний та культурний процес, розширюючи та поглиблюючи її
можливості. В.Барвінський не був письменником такого масштабу, як
І.Франко; у своїх ідилічних сентиментально-романтичних оповіданнях він
намагався “витворити вищу, делікатну, не хлопську літературу галицьких
русинів” [14; т.41; с.478]. В.Барвінський бажав ввести в обсяг
української повісті життя духовенства та середньої інтеліґенції, малюючи
характерні образи – питомця та народного учителя, що розширювало
тематичні обрії української літератури. У цьому напрямі, до речі,
працюватиме пізніше й І.Франко.

1883 р., використавши псевдонім Олег, В.Барвінський виступив у газеті
“Діло” (№2) із рецензією на повість І.Франка “Борислав сміється”.
По-своєму розуміючи реалізм, він зауважив, що І.Франко у своєму творі
далеко не реалістично змалював образи робітників мислячих, свідомих.

Цікаво, що за час знайомства з В.Барвінським І.Франко по-різному
ставився до його писань, не завжди давав адекватну оцінку белетристичним
творам останнього. Таку непостійність суджень І.Франко виявляв не лише
щодо В.Барвінського. Авторка монографії “Літературно-критична діяльність
Івана Франка” Г.Сидоренко пише: “Франко був дуже складною постаттю.
Серед його літературно-критичних оцінок можна зустріти і невірні,
непослідовні…” [12; с. 69].

Наприкінці ХIХ ст. І.Франко вже ідейно переріс радикальний рух у
Галичині, який виявився не здатним сконсолідувати українство навколо
національного ідеалу. Підтвердженням змін у світогляді І.Франка стала
поява збірки “Мій Ізмарагд” (1898), у передмові до якої автор критикує
антинаціональне спрямування соціалізму, догмати класової боротьби як
“науки ненависті”. Ще на початку 80-х рр. він написав цикл поезій
“Україна”, куди входив і вірш “Не пора” з закликом “Для України жить”,
що став національним гімном. І.Франко акцентує на критеріях нації,
обов’язку індивіда перед суспільством. Згодом цей процес приведе
І.Франка до чіткого національного імперативу та до самої концепції
нації. Можливо, що і позитивна оцінка, дана В.Барвінському в
“Українсько-руській (малоруській) літературі”, була викликана переломним
1898 р. Роком пізніше І.Франко виходить з радикальної партії і вступає
разом з М.Грушевським до національно-демократичної.

Ще в “Огляді української літератури за 1880 рік” (1881) серед того, що,
на його думку, “мало б не хвилеву вартість, … або що тільки було більш
або й менше важного в торішній галицькій літературі” [14; т. 26; с.107],
І.Франко згадує про “недокінчену, а під зглядом вибору предмета не
зовсім щасливу повість “Безталаннє сватання” [Барвінського] в фейлетоні
“Діла” [14; т. 26; с.107]. Оцінка І.Франком оповідань В.Барвінського є,
мабуть, одним із поодиноких критичних відгуків на його твори. З-поміж
трьох братів Барвінських І.Франко вважав Володимира найталановитішим,
особливо цінував його хист публіциста, тоді ж як його белетристику
оцінював як посередню.

У статті “Українська література в 1888 році” (1889), вказуючи на вбогий
приріст української літератури, І.Франко відзначав, що “на сцені
українського театру ми бачили в цьому році нову історичну драму Осипа та
Володимира Барвінських під назвою “Полуботок” [повна назва “Павло
Полуботок” – O.K.], але наскільки можна судити з вистави, ця драма, з
політичних мотивів дуже обрізана цензурою, має більшу цінність
публіцистичну, ніж літературну” [14; т. 27; с.269]. В газеті “Kurjer
Lwowski” (3.11.1888, № 306) І.Франко надрукував рецензію на виставу за
цією п’єсою. У статті, присвяченій Володимиру Барвінському, в “Історії
літератури руської” О.Огоновський подав подібну до Франкової інформацію
про те, що В.Барвінський мав талант до драматургії. Він, вказує
О.Огоновський, зробив короткий начерк плану до згаданої п’єси, а пізніше
її написав брат Осип, котрий поєднував священичу діяльність із
літературною.

Начерки до драми “Павло Полуботок” належать до літературної спадщини
В.Барвінського. Упродовж значного часу він планував написати історичну
драму про боротьбу з Московщиною за автономію України, головним героєм
якої бачив Павла Полуботка. В.Барвінський залишив, отже, згадуваний
короткий незакінчений начерк плану драми та дрібні зауваги до нього,
недовершену віршовану пробу діалогу між Меншиковим та Полуботком. Цим
планом і скористався для написання історичної трагедії “Павло Полуботок”
його брат Осип Барвінський.

Згадував І.Франко В.Барвінського і у своєму “Плані викладів історії
літератури руської”, складеному 1895 року. Поряд з іншими темами у VIII
семестрі І.Франко запланував ознайомити слухачів із новими талантами –
серед них бачимо й ім’я Барвінського.

Через три роки у критичній статті “Українсько-руська (малоруська)
література” (1898), простежуючи розвиток літературного процесу, І.Франко
знову згадав братів Барвінських, письменницька діяльність яких була
непересічним фактом в історії української літератури. Він писав: “У
другій половині 60-их років виступає на арену нова група талановитих
письменників, натхнених народними ідеалами: …Олександр, Осип та
Володимир Барвінський” [14; т.41; с.86]. Та вже через десять років у
“Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.” (1910)
І.Франко виступив із різкою критикою повістей В.Барвінського, написавши:
“Безталанне сватання”, “Скошений цвіт” та “Химерні любощі” свідчать аж
надто часто не про талант, а про брак таланту, який від біди
надштуковується публіцистичними або мнимо сатиричними екскурсами” [14;
т.41; с.367]. Цю позицію І.Франка стосовно прози В.Барвінського можна
пояснити хіба що особливим баченням в “Нарисі…” самого українського
літературного процесу: тепер автор доволі суворо підійшов до відбору
персоналій, зупинившись лише на значніших явищах в українському красному
письменстві. “Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.”
І.Франка приніс велике розчарування в літературні кола, де сподівались
на глибокий науковий аналіз української літератури від ученого, якому
вже належала ціла низка вдалих та цінних літературознавчих праць.

Єдиним твором В.Барвінського, що його визнав І.Франко, були “Сонні мари
молодого питомця”. Це оповідання критик вважав найкращим з-поміж усіх
речей автора, але зазначав невисоку його вартість. У праці “З останніх
десятиліть ХІХ віку” (1901) І.Франко вказав на недоліки цього
оповідання, в якому “патріотичне многослів’я закриває брак дійсної
психології і життєвої правди” [2; с.478]. Зауваження І.Франка,
безперечно, було спричинено різним розумінням завдань літератури
обидвома письменниками: І.Франкові література уявлялась реальною, він
вимагав від художнього твору аналізу фактів, глибокої оцінки суспільних
процесів, а не лише змалювання життя, підсиленого патріотичними нотками.

Цікавим джерелом для вивчення взаємин Володимира Барвінського з Іваном
Франком є спогади Євгена Олесницького “Сторінки з мого життя”. Перша
частина мемуарів охоплює 1860–1890-ті рр., і саме з описів цього автора,
давнього приятеля родини Барвінських, дізнаємося багато корисного про
атмосферу суспільного життя в Галичині взагалі, і, зокрема, про
Володимира Барвінського. Автор спогадів особливо вирізняв В.Барвінського
з-поміж галицьких “народовців”. Мемуаристові можна було б навіть
закинути певну суб’єктивність у поданні фактів та у ставленні до окремих
постатей на користь В.Барвінського, однак попри все опрацьований
матеріал дає об’єктивну картину життя Галичини зазначеного періоду.
Оскільки рік видання спогадів 1935, то можна ствердити, що автор мав
достатньо часу для роздумів і виважених висновків, віддаючи належне як
В.Барвінському, так І.Франкові.

Євген Олесницький згадував, що В.Барвінський як ідеолог “народовської”
партії заохочував молодь створити свою національну організацію. Це
бажання прискорювали певні політичні події, адже серед галицької молоді
тривала боротьба за першість між “народовською” та радикальною течіями.
Виборювання ідеологічного авторитету серед угрупувань-партій перенеслось
на особистості: з одного боку В.Барвінський, з другого – І.Франко. Аби
якось відволікти увагу молоді від теоретичних засад, що їх проголошувала
радикальна група І.Франка, писав мемуарист, В.Барвінський наприкінці
1878 р. розпочав нову акцію – організацію студентського
товариства-громади для підтримання “народовських” принципів, а особливо
політичних поглядів редакції часопису “Правда”. У своєму помешканні по
вулиці Баторія, 24 він проводив часті сходини, розвиваючи у молоді
основи українства. Ці зустрічі також мали на меті заохотити молодих
галичан до літературної праці, такої необхідної для української преси.
В.Барвінський зумів переконати слухачів у неможливості подальшої
співпраці з москвофілами та в потребі створення власне “народовського”
часопису, який би змістив “москвофільське” “Слово” з тих позицій, які
воно тоді займало.

Справу з виданням нової політичної газети одноосібно вирішив ініціатор
проекту В.Барвінський. Зваживши на зволікання опонентів, він заявив, що
безкоштовно провадитиме видання та редагування газети, аж поки вона не
набере 300 передплатників. Самопожертва В.Барвінського – відмова від
адвокатської практики та згода на працю без матеріальної винагороди –
вибила ґрунт з-під ніг противників газети. Щоби уникнути відкритої
боротьби з “москвофільством”, етимологічним правописом, “народовська”
громада постановила видавати газету з підписом Михайла Коссака як
редактора, а не В.Барвінського, який був справжнім українцем,
прихильником фонетики, ворогом “москвофілів” та “москвофільства”. З 1880
року почала виходити газета “Діло”, названа на пропозицію тернопільських
народовців. Її редактор (В.Барвінський) та постійний редакційний
помічник (І.Белей) безкоштовно працювали над текстами і газетним
матеріалом.

Вихід “Діла” був справжнім переломним моментом для галицького
суспільства і допоміг зміцнити позиції “народовської” партії. Завдяки
вмілому керівництву часопис поступово витісняв “москвофільське” “Слово”,
переконуючи своїх читачів у динамічності “народовської” партії, її
бажанні причинитися до політичного та культурного поступу народу. Такому
успіхові сприяла виважена тактика В.Барвінського, який постійно
опікувався своїм дітищем; видання “Діла” редактор трактував надзвичайно
поважно. Є.Олесницький згадував, що “в ту справу вложив він
[В.Барвінський – прим. О.К.] увесь жар своєї молодої душі. Нею був він
наскрізь перейнятий, незважаючи на особисті інтереси, на власну
будучність, на своє здоров’я і життя” [11; с.158].

Очоливши редакцію “Діла”, В.Барвінський ще міцніше утвердився як ідеолог
“народовців”, а українська громада називала його своїм провідником і
покладала неабиякі надії на молодого правника. Широкі знання, які здобув
В.Барвінський у батьківському домі, ґімназії, наполеглива самоосвіта й
талант до писання зробили його професійним журналістом. Читачі газети
одразу ж впізнавали навіть непідписані статті вже улюбленого
автора-редактора (а В.Барвінський виступав майже в кожному номері).
Серед опублікованих в газеті статей – політичні огляди
польсько-українських взаємин, економічні зауваги, роз’яснення правового
становища галицьких українців, урочисті промови, літературно-критичні
статті. Найбільше його статей друкувалося без підпису, хоча
В.Барвінський обрав собі газетний псевдонім – Римидолов. Це ще раз
підтверджує безкорисливість В.Барвінського, його безмежну відданість
провадженій ним справі – редагуванню першого політичного часопису
галицьких українців.

Мав він жваву та веселу вдачу, яка поєднувалася з твердим характером і
витривалістю, притаманною усім Барвінським. Жвавість В.Барвінського
притягала до нього людей і у приватних, і в публічних справах. До такого
образного портрета Володимира Барвінського долучались особливі
здібності, якими не був на нього схожий ніхто з його братів – безперечна
перевага серед громадських діячів у вмінні вести бесіду. Є.Олесницький
згадував, що “великий жар, який він вкладав у своє живе слово, сила
аргументу та цвітуча мова” [11; с.158] компенсували фізичні недоліки –
його низький зріст та деформацію хребта.

Причину згаданого нами неприхильного ставлення І.Франка до
В.Барвінського частково роз’яснює також і видавнича діяльність народовця
в “Ділі”.

З початком 80-х р., відкинувши іншу пресу на периферію, газета “Діло”
стала зразком для усіх подальших періодичних видань. Ім’я В.
Барвінського повсюдно пов’язували із успіхами нової газети. Особливо
авторитет В.Барвінського зріс із проведенням 30 листопада 1880 р. віча з
нагоди річниці вступу на престол цісаря Йосифа II. Володимир Барвінський
став героєм дня. “Віче це було його ділом, і в тім була його велика
епохальна заслуга, що він перший поніс у нас політичну акцію в масу
народа”, – згадував Є.Олесницький [11; с.163]. Справді, проведенням
першого всенародного віча започаткувався цілий вічевий рух, що згодом
пронісся по усій Галичині, розбудив національну свідомість та
активізував громадські організації до різних справ, а народ до боротьби
за свої права. І хоча дії В.Барвінського, позиції, зайняті в резолюціях
згаданого віча, неодноразово критикували, все ж потрібно визнати
величезну заслугу В.Барвінського – саме він став творцем нової,
переломної доби в народному житті галичан. Після віча 1880 р.
В.Барвінський здобув ще більшу повагу громадськості. Про цей факт
читаємо в мемуарах Є.Олесницького: “Від того віча була особа Володимира
Барвінського окружена серед народовців авреолею, а серед усієї
суспільности без винятків великим поважанням” [11; с.164]. Саме таким
піднесеним та авторитетним було у суспільстві становище В.Барвінського.

Для І.Франка вісімдесяті роки стали роками важкої боротьби – боротьби за
існування, за шматок хліба. Молодий письменник перебував у тривалій
неласці: арешт 1880 р., поневіряння по польських газетах в надії
заробити на прожиття, звинувачення в поширенні та пропаганді
соціалістичних ідей в Галичині. Взимку 1883 р. І.Франко приїхав до
Львова у пошуках засобів прожиття і був змушений найнятися до “Діла” на
роботу хронікера. В.Барвінський, як знаємо з різноманітних публікацій,
не дуже довіряв І.Франкові, а тому й не допускав у “Ділі” його широких
проблемних статей. Незадовго В.Барвінський помер; йому навіть не
виповнилось 33 років. О.Огоновський писав, що “хоча же тогді був Франко
соціалістом, то все ж засумував ся з-за смерті передового народовця і в
стихотворнім некрологу клявся, що «діло, розпочате Барвінським, не вмре
з ним, що примір його і слава його громкії додадуть нам і сили і надії»”
[10; с.930]. На смерть В.Барвінського відгукнувся і Корнило Устиянович.

Крім некролога І.Франка “На смерть В.Барвінського”, друкованого в “Ділі”
(1883), відомі ще його поезія “Спом’янім” (в перші роковини смерті
В.Барвінського) та вірш “В пам’ять Володимира Барвінського” письменника,
перекладача, критика та журналіста Володимира Масляка (“Зоря”, 1883, ч.
3). В однойменній із Франковою статті “З останніх десятиліть ХІХ віку”
(1906) Ол.Барвінський зазначав, що сам І.Франко у своєму вірші “На
смерть Володимира Барвінського” засвідчив, “що й від таких проводирів як
Володимир Барвінський, могла молодь дещо ідеального і хосенного
одержати” [2; с.22]. Каменяр висловив свої почуття в поетичній формі, і
“наведений твір д-ра Франка треба вважати виразом як не поглядів і
переконань сучасної суспільности, то бодай особистих почувань автора”
[2; с.24].

О.Огоновський у своїй “Історії літератури руської” дає кілька цікавих
штрихів для розуміння стосунків В.Барвінського з І.Франком. Як він пише,
Франко цінував заслуги Барвінського у відродженні просвітно-суспільного
і народного життя в Галичині, назвав його “дороговказом нашим на
розстайной пути”, який своїм “огненним словом кликав нас до труду для
поступу, для волі і щастя люду” [10;с.847].

У перші роковини смерті В.Барвінського товариство “Просвіта” на власні
кошти видало “Споминки про життє і діяльність Володимира Барвінського”
(1884). Крім опису життєвого шляху та діяльності, у цій книзі
друкувалися відгуки польської преси про В.Барвінського, яка вважала його
найсимпатичнішим противником, котрий “міг би бути окрасою і славою
кожного політичного табору” [13; с.111].

Що ж визначило неодновимірні взаємини між Іваном Франком та Володимиром
Барвінським?

Незважаючи на певні ускладнення, які виникали між В.Барвінським та
І.Франком, ці складні взаємини, на нашу думку, мали глибші причини –
насамперед приналежність до різних партій та літературних течій, а може
навіть і неоднакове соціальне походження. Саме “народовців” та їхніх
прихильників І.Франко часто називав у своїх критичних статтях
винуватцями аморфності української літератури, картав за примітивність
обраних тем. Можливо, І.Франко не міг змиритися також з тим, що
В.Барвінський своєю діяльністю зайняв провідне місце в русі за
самостійність українців-галичан та національну ідею і ніколи не
захоплювався соціалізмом. В.Барвінський намагався підвести
русина-галичанина до розуміння своєї національної гідності, до
утвердження його самосвідомості серед політичних негараздів кінця ХІХ
ст. На жаль, смерть у віці 33-х років несподівано перервала всі його
добрі та корисні починання.

Та все ж І.Франко-науковець не був байдужий до цієї, безперечно,
видатної особистості в культурному розвитку Галичини. У кореспонденції
І.Франка знаходимо прохання, звернене до М.Драгоманова, описати за
відомими йому фактами “історію зносин українців з галичанами за час
1873-1880 року, де би, звісно, сказано було й про роль в тій історії…
Барвінського” [14;т. 49; c.136]. Це ж саме прохання стосується і
“Австро-руських споминів” М.Драгоманова, в яких І.Франко просив
“постаратись списати рельєфно і оцінити такі особи, як … Барвінського”
[14; т.49; с.199].

І.Франка та В.Барвінського однаково боліли проблеми й негаразди
українського літературного та культурного життя, хоча до вирішення цих
проблем кожен ішов своїм шляхом. В особах цих двох людей маємо громадян,
які віддавали свій талант заради служіння народові, кожен в міру свого
розуміння національних завдань українців. Мабуть, довший життєвий шлях
примножив би заслуги В.Барвінського перед Галичиною і як громадського
діяча – лідера народовців, і як вправного публіциста, правника, діяча
“Просвіти”, а особливо як літератора-белетриста та критика.

Література

1. Барвінський В. Відповідь п. М.П.Драгоманову //Правда. – 1879.

2. Барвінський О. З останніх десятиліть XIX віку. – Львів, 1906.

3. Барвінський О. Спомини з мого життя. – Львів, 1913. – Ч. 2.

4. Возняк М. З життя і творчості Івана Франка. – К., 1955.

5. Денисюк І. Розвиток української малої прози XIX – поч. XX ст. – К.,
1981.

6. Історія української літератури: У 2 т. – К., 1987. – Т.1.

7. Калениченко Н. Українська проза початку XX ст. – К., 1964.

8. Куца О. Михайло Драгоманов і розвиток української літератури у другій
половині XIX століття. – Т., 1995.

9. Мочульський М. З останніх десятиліть життя Івана Франка (1896–1916)
//Записки НТШ. – Т.29.

10. Огоновський О. Історія літератури руської. – Львів, 1887. – Т.3.
Ч.II.

11. Олесницький Є. Сторінки з мого життя. – Львів, 1935. – Ч.I.

12. Сидоренко Г. Літературно-критична діяльність Івана Франка. – К.,
1956.

13. Споминки про житє і діяльність Володимира Барвінського. – Львів,
1884.

14. Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. – К., 1976–1986.

* Із діяльністю В.Барвінського у виданнях “Правда” і “Діло” пов’язані
деякі цікаві моменти його взаємин з М.Драгомановим.

* Див.: Куца О. Михайло Драгоманов і розвиток української літератури у
другій половині ХІХ століття. – Т., 1995.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *