Використання оповідних елементів у проповідях другої половини 18 століття (на матеріалі творів Івана Леванди) (реферат)

Використання оповідних елементів у проповідях другої половини 18
століття (на матеріалі творів Івана Леванди)

Вивчення того, як барокові проповідники використовували різновиди
елементів оповіді, залишається посутнім на сьогодні, оскільки дозволяє
простежити становлення прозових жанрів в українській літературі 17-18
століть. Володимир Крекотень вказував на необхідність дослідження саме
оповідних пам’яток давньої літератури, мотивуючи це не лише важливістю
зазначеного питання, але й недостатньою його вивченістю [1, 6]. Вчений
розглянув історію вивчення оповідних творів давнього письменства, яка
охоплює праці В.М.Перетца [2], О.А.Назаревського [3], Б.А.Деркача [4] та
інших, водночас дослідник запропонував більш детально зупинитися на
вивченні оповідань малих форм, резервуаром яких є українська ораторська
проза барокової доби.

Володимир Крекотень у своїй праці “Оповідання Антонія Радивиловського. З
історії української новелістики VІІ ст.” [1] характеризує творчість
барокового письменника за допомогою виявлення оповідного матеріалу, який
містять проповіді автора, класифікує та систематизує легенди, анекдоти,
фацеції, міфи, казки, байки, диспути, параболи, з’ясовує способи
засвоєння таких творів у текстах орацій. Розглянемо, як оповідний
матеріал, зокрема, притчі використовуються проповідниками другої
половини вісімнадцятого століття.

Не вдаючись до розбору всього масиву праць про барокове письменство,
звернімося до того, що говорить Д.Наливайко про трансформацію жанрів у
добу бароко в розвідці “Становлення нової жанрової системи в українській
літературі доби барокко” [5, 20]. Дослідник пише, що трансформації
зазнають і так звані малі жанри: проповіді, казання, фацеції тощо, при
цьому прикметним, зокрема, вважає те, що структурні зрушення і зміни
охоплюють різні рівні й компоненти творів, від принципів сюжетики й
композиції до особливостей образності й стилістики. Стосовно ж оповідних
прозових жанрів, передусім зміни виражалися через послаблення й відмову
від голої дидактики і зростання того, що становить сферу художності, а
саме: нарративність і сюжетність, введення моментів розважальності,
емоційно насичена розповідь, авторська присутність у творі, художнє
зображення подій, формування літературного персонажа. Так чи інакше,
більшість зазначених рис бароковості оповіді знайшли своє відображення й
у творах проповідників кінця ХVIII століття.

Хоча Дмитро Чижевський і пише про послаблення барокової пишності в
проповідях Кониського [6, 287], проте очевидним є поглиблення сюжетності
та підпорядкування оповідних елементів філософському змісту творів. Тут
слушним буде згадати про дві течії, які розрізняли у красномовстві
старожитні ритори: красномовство, звернене до розуму, до голови; і
красномовство, звернене до почуттів, до серця, — течії раціональну та
емоціональну. Виходячи з цього, В.Крекотень обгрунтовував інтерес
літературознавців до зразків української ораторської прози XVI – XVIII
ст. “емоціонального”, “художнього” типу, акцентуючи особливу увагу на
уподібненнях та прикладах, — тих “вузлах”, які, як зазначає вчений,
“давали можливість ораторам демонструвати зображення об’єктів розповіді
перед слухачами, а слухачам уявляти ці об’єкти” [7, 21]. Саме в
уподібненнях та прикладах як у елементах художності в ораторських творах
раціонального типу, у ““вузлах” риторичної матерії вироблялися форми
художнього зображення” [7, 21].

На думку А.Нямцу, ємкість і багатозначність традиційних структур
дозволяє їм вступати в процесі творчої літературної переробки в різні
структурно-змістові зв’язки, в результаті чого в новому варіанті
утворюються ориґінальні подієві семантичні домінанти [8, 9]. Окрім того,
нам здається слушним висновок дослідника стосовно обумовленості
поліфункціональності традиційних сюжетів тим, що за своєю змістовою
значущістю вони є відкритими художніми системами, іманентними
суспільному буттю, і мають цілий комплекс основних та допоміжних функцій
[9]. Такий висновок є правомірним і щодо використання сюжетів зі Святого
Письма бароковими авторами. Як приклад, може слугувати орація Івана
Леванди “Тако собирая себ?, а не в Бога богат?я. Лук.XII,21”. Низка
епізодів із житій апостолів та біблійних праведників наводиться автором
для підтвердження думки про тлінність земних цінностей і того, що
віруючий завжди винагороджується. До голодного Даниїла прилетів з обідом
Аввакум із Іудеї, Мойсей сорок днів не страждав без їжі на Сінайській
горі. Апостол Петро виліковує кульгавого від народження хлопчика.
Невчений і недорікуватий Мойсей зумів виголосити прекрасну промову.
Епізодами з життя апостола Павла підтверджується нікчемність гонінь та
напастей перед істинною вірою. Очевидним є використання тексту у тексті,
в одному з варіантів тлумачення цього терміну Юрієм Лотманом (праця
“Текст у тексті”): “Можлива також така будова, при якій один текст
подається як неперервна розповідь, а інші вводяться до нього спеціально
у фрагментарному вигляді (цитати, відсилання, епіграфи тощо).
Передбачається, що читач розгорне ці зерна інших структурних конструкцій
у тексті” [10, 439].

Українські проповідники другої половини 18 століття здійснюють
актуалізацію біблійних текстів та загальновідомих збірок притч
здебільшого ще в усталеному річищі барокової іконосфери, проте кожен з
них, реалізовуючи текстуальні можливості традиційного кола оповідей,
здійснює це оригінально.

Наприклад, розглядаючи добір образів зі Святого Письма як прикладів у
творах Івана Леванди, простежуємо певну закономірність: письменник
обирає образ, який уособлює якусь провідну рису, залежно від конкретного
випадку. Так, для показу згубності “сребролюбія”, автор звертається то
до образу Ананія [11, 38-39], то до притчі про багатія та жебрака Лазаря
[11, 65], то говорить про пастиря Лаодикійської церкви [11, 192], або ж
доводить від протилежного, говорячи про Закхея [11, 85] та інших
персонажів, які зрозуміли тлінність земних багатств.

Деколи риси біблійних персонажів, які використовує Іван Леванда при
віднаходженні матерії для своїх орацій, не є провідними для цих образів,
але автором висуваються на перший план. Так, письменник звертається до
леґенди про зцілення Авраамової доньки, яка 18 років ходила зігнутою, а
Ісус вилікував її, і Христа звинуватили в тому, що він лікував у день
суботній. Іван Леванда бере до уваги насамперед зовнішній вигляд
дівчини, спотвореної сатаною, і порівнює з ним лицеміра. В інтерпретації
письменника горб – ті беззаконня, гріхи, які лицемір хоче приховати під
маскою благочестя, але не може. Це порівняння автор посилює зверненням
до іншого відомого епізоду з Біблії, де описується обман сліпого Ісака
Ребеккою, яка привела свого молодшого сина Якова під благословління
замість Ісава. Тут Іван Леванда доводить думку від протилежного: Бог –
не незрячий Ісак і не дасть свого благословління лицемірові [11, 96].

Твори проповідників, що вже за своїм жанровим призначенням покликані
пояснювати Слово Боже, наповнені різноманітними біблійними сюжетами та
образами або навіть мають в основі свого сюжету якусь біблійну леґенду.
Найчастіше автори використовує сюжети, що містять чудо. Традиційні
біблійні образи у творах інколи постають у не зовсім звичному ракурсі, а
для глибшого розкриття думки часто поєднуються сюжети й образи з різних
книг Святого Письма, збагачуючись художніми засобами різного плану.

Традиційні риторичні настанови барокових академічних курсів орієнтували,
як зауважує Юрій Ісіченко, “не стільки на богословський аналіз
євангельського чи апостольського тексту або змісту свята, стільки на
формування ланцюга асоціацій і уявлень, що складалися б у цілісну
картину, гранично повно висвітлюючи й розвиваючи наскрізну думку. Цей
ланцюг формував розлогу параболу, активно залучаючи до оповіді як
риторичну топіку, так і численні наративні приклади алегоричного
характеру” [12, 101].

В.Соболь, досліджуючи драму про бідного й багатого Лазаря, зазначає, що
за численними свідченнями, євангельська притча – Слово Іоанна
Златоустого про Лазаря – користувалася в народі величезною популярністю
[13, 108]. Іван Леванда, беручи за основу сюжету своєї орації притчу про
багатія та жебрака Лазаря (“Тако собирая себ?, а не в Бога богат?я.
Лук.XII,21”), – не просто переказує її сюжет, а створює художній текст,
насичений тропами, ампліфікаціями, риторичними фігурами. При тому сам
автор стає співоповідачем, скажімо, радить, як слід було би вчинити
багатієві. Елементами художньої оповіді насичено й інший твір
проповідника зі словом на текст “Прискорбен бысть, б? богат з?ло» [11,
83 – 110]. Часто Леванда використовує біблійне порівняння багатого
грішника, що не зможе втрапити до раю, з верблюдом, який не може пройти
у вушко голки. Саме такий образ часто згадується і у творах барокових
письменників, наприклад, у Антонія Радивиловського [14, арк. 291 зв.
–296, арк. 368], Лазара Барановича [15, арк.257зв.] та ін. Використовує
притчу про багатія та Лазаря і відомий сучасник Івана Леванди – Григорій
Сковорода. Останній, намагаючись показати “зло всіх зол – сребролюбіє”,
подає образ багача як комплекс якостей свині, пса, змії, сирени і
легіону бісів, не випускаючи з уваги й відомий біблійний афоризм, що
легше верблюду пройти крізь вухо голки, ніж багатому втрапити до царства
небесного (це питання подано у праці Л. Махновця “Сатира і гумор
української прози XVI – XVIII ст.” [16, 361]).

Інший новозаповітний сюжет, який був популярним у 17 столітті – сюжет
апокрифічного Євангелія Никодима знаходив своє відтворення у проповідях
Івана Леванди та інших священиків 18 століття (більш детально це питання
розглянуто нами у статті “Сюжет про воскресіння Лазаря в ораціях Івана
Леванди” [17]).

62= AeD®P STe oOerN}„…oaeTHUUUUUUUUUUUIUAAAA

gd2dUe

gd2dUe

„^„i `„gd2dUe дном находимся мы состояніи, с помощію Бога, разсмотрим”
[11, с.159]. Звичайно ж, Іван Леванда не обмежується цитуванням однієї
притчі – для підтвердження своїх думок він використовує низку цитат зі
Старого та Нового Заповітів. Принцип відображення, яким послуговується
автор, схожий на розробку фабули зазначеної притчі у “Комидии притчи о
блудн?м сын?” Симеона Полоцького з метою відображення ідеї милості Божої
[18, с.88].

Притчі, які зустрічаються в ораціях Івана Леванди в ролі оповідних
прикладів, теж мають здебільшого книжне походження. На жаль, нам не
вдалося встановити, з якого саме збірника притч здійснено переказ притчі
про заздрісного та жадібного в проповіді Івана Леванди “Вземлет слово от
Сердца их, да не в?ровавшие спасутся”. Цей переказ використано автором
як приклад сліпого поклоніння вигаданому богу: “Есть и между нами, есть
не одна такая чета, которую нам древній представляет в?к. Нев?домо
откуда добрый явился двум злым желателям ч?ловек. Перваго имя: лакомый,
другого: завистливый, а оба явленника своего почитали богом и
поклонялись перед ним так, как кланялись язычники пред Аполлоном. Мнимый
бог, на их поклоны заглядясь, такій обоим учинил об?т: по прозьб?
перваго дастся другому вдвое. Поклонники согласились, и паки ему
поклонились. Но кто видал, чтоб просьбу лакомый начал, двойную добычу
упуская в завистливые руки? А завистливому предложителю как было глядеть
на сугубую корысть лакомаго молчаливца? Что ж посп?ло в решеніе
трудности сей? Пожалуй, начал прозьбу завистливый: выдери мн? глаз, а за
силу твердого об?щанія твоего, выдерешь лакомому два” [11, 31–33].
Засуджуючи язичників, автор на підтвердження добирає матерію і з
грецької міфології про давньогрецького бога Аполлона та “Ефесскую
Артемиду”.

Леванда здійснює добір матерії і з безпосереднім посиланням на того чи
іншого давнього автора: “Не прячьте вы от нищаго полушки так, как
Плиніем описуемая Елень скрывает правой рог для того, что есть в нем
н?которая л?чебная сила. Инако не будет ли ругаться Христіанину язычник
Сенека, который в книге о нравах, уроду, говорит, подобное есть
лакомство челов?ческое: ибо де, чего оно хочет, я не знаю” [11, 22].

Органічно вливаються в композицію промов і перекази історій-прикладів,
своєрідних бувальщин, що застосовуються авторами на підтвердження тої чи
іншої сентенції, доведення біблійних істин. Прикладом такого плану є
використання так званої “пов?сти домашней” у “Слові в день св. пророка
Іллі” Георгія Кониського: “В недавнее время был у нас в Могилеві,
иностранец, учитель господских дітей, один из тєх, коих ученіе ядом
невірія и нечестія растворено бывает. Он во время безведрія, подобнаго
нынішнему, услышав сказующего, что в таком случаї надобно Бога молить и
каяться о беззаконіях, с дерзским безстыдством отозвался: суетна, де,
молитва, когда так заведен порядок натуры в самом созданіи міра: стужа и
дожди потому у нас, что в других странах світа в самое сіе время жары и
бездождіе”. Сему новому мудрецу сдєлан был вопрос: Когда Бог заводил
часы будущих времен, видєл ли тогда род человєческій, для коего создал и
распределил времена, и не просто род человєческій, но и поступки их,
добродєтели и злодіянія? Сліпаго Бога никакая философіія не пріемлет…»
[19]. Не вдаючись до подання повного тексту, хочемо лише зауважити, що
за допомогою введення образу вчителя-іноземця, який ставить під сумнів
всемогутність Бога, автор одержав змогу у формі діалогу подати певні
філософські сентенції, зробивши орацію сюжетною, а оповідь художньою.

Дмитро Чижевський, розглядаючи творчість св. Дмитра Туптала, наводить
приклад того, яким чином проповідник “міг вдарити своїми проповідями по
серцях”: він перед очима царя Петра змалював картину бенкету „царя
Ірода» з участю поганських богів, Венери, Бахуса та Марса, натякаючи на
звички та заняття царя. Зворушлива і найліпша його проповідь, що нагадує
відомий сон Сковороди: „царство небесне» прийшло на землю, але там воно
не знаходить собі місця: в царській „сокровищниці — … узріло… многая
багатства неправедная, собранная од грабленія, од обід і сльоз
людських»; пішло воно до купців, та побачило обман, брехню; пішло в
„прикази», там „судія мирная словеса глаголеть, а душа єго помишляеть
зло»; пішло на веселий бенкет, але він закінчується сваркою; пішло в
церкву, побачило там неувагу, непобожність, не лише в народу, але й у
священиків; пішло тоді царство небесне на село, побачило бідаків,
голодних, засуджених судом, плачучих, „воздихающих»,— „то видя, небесноє
царство возлюбило на селі жити: … сей покій мій, зді вселюся»[6, 285]

Часто зустрічаються фрагменти проповідей у вигляді діалогів. Так
задуматися над тим, як оберігаються і шануються закони Церкви – “Матери
нашея”, закликає Іван Леванда прихожан в одній із орацій і звертається
до образу “равноапостольного” Володимира. У імпровізованому діалозі з
нащадками, що “заблукали”, князь, повчаючи їх, говорить: “Вы знаете, что
когда я в?ру принял, наперсницам отказал: так откажите и вы страстям, и
будете Христовы ученики, а мн? истинные внуки, и царствія небеснаго
насл?дники” [11, 139]. У багатьох ораціях Івана Леванди введені монологи
та репліки персонажів, поширені й водночас розмежовані їх власними
коментарями або поясненнями самого автора. Такі елементи певною мірою
надають тексту рис драматичної оповіді. Прикладом цього є орація Івана
Леванди “Тойже спасше… Матв VIII, 24”, а саме – зображення епізоду на
кораблі, свого роду драматична сцена, де кожен із персонажів має свій
продуманий вихід. Мова автора при цьому обмежується своєрідними
ремарками-репліками на зразок таких: “Зд?сь умирающій вопіет:…”, “Зд?сь
так, как и в корабли, ученики Христовы пробуждают Господа своего, когда
вопіют: …”, “Зд?сь Спаситель говорит: …” тощо [11, 80]. Таким способом
письменник досягає правдивості оповіді, її унаочнення, а отже водночас
здійснює головне завдання, що стоїть перед наративною частиною орації, –
переконує слухачів.

Послуговується Іван Леванда і такою фігурою мовлення, що впливає на
розташування матерії, як “видіння”. За визначенням, яке подається у
риториках, суть “видіння” полягає в тому, що замість того, щоб просто
розповідати про справи минулого, письменник вживає теперішній час і
описує все так, ніби воно відбувається безпосередньо на очах у слухачів
[20, 168]. Прикладом цьому можна взяти хоча б таку картину з Євангелія
від Матвія, змальовану Левандою саме у формі “видіння”, де автор і
слухачі перебувають у центрі новозаповітних подій: “Хочу вид?ть чертог,
в котором родился Царя небеснаго Сын; ведет меня Евангелист Лука в
старый и темный вертеп. Покажи мн?, любезный предводитель, золотыя
пелены новорожденнаго Сына Царева! Он показывает мн? убогой Д?вы
небогатые полотенца колыбель! Он показывает мн? из лозы соплетенныя ясли
: а сд?лала сіе Божія Правда тому, кто с т?м за чужіе гр?хи взялся, чтоб
гр?шника небесными сокровищами обогатить. Слышу разительный не вдалек?
происходящій вопль, и не знаю, куда смущенный старик навьючивает своего
осла? Вопль сей толкует мн? Матвій, есть вопль Вифлеемских матерей,
которых сиротит Иродов меч, меч невинною д?тей их кровію обильно
напаяемый (Матв.II, 16); смущенный Іосиф во Египет б?жит, спасая жизнь
первенца Пречистыя (Матв. II, 14)…” [11, 53 – 54]. Технічно вживання
теперішнього часу в цьому уривку автором вводиться за допомогою вживання
займенників “я”, “мені”, а посутньо це виявляється на рівні персонажів:
автор – співучасник подій, спілкується із євангелістом Матвієм.

Очевидним є той факт, що окремі твори проповідницького письменства, яке
наприкінці 18 століття вже поступово відходило за межі літератури, все
ще перебували в руслі барокового мистецтва. Водночас, поруч з традицією
проповіді, що йшла з 17 століття, значний вплив на проповідників кінця
18століття і світської літератури, а саме, художньої літератури. В свою
чергу, проповіді певною мірою допомагають формувати літературу світську,
яка виростає з багатої традиції барокового проповідництва. Зокрема, це
виявляється як на рівні використання вставних текстів притч,
зінтерпретованих самими проповідниками, переказів історій-прикладів,
бувальщин, снів, “видінь”, так і на рівні драматизації оповіді тощо.

Література

Крекотень В. Оповідання Антонія Радивиловського: З історії української
новелістики XVII ст. – К.: Наукова думка, 1983. – 408 с.

Перетц В.Н. Исследования и материалы по истории старинной украинской
литературы ХУІ – XVII веков.1. – Сборник Отделения русского языка и
словесности АН СССР, т.101, № 2. – Л., 1926.

Назаревський О.А. Давня східнослов’янська повість у радянському
літературознавстві (1917 – 1947). – Наукові записки Київського
університету

ім. Т.Г.Шевченка. – Т.7. – Вип.3 – К., 1948.

Деркач Б.А. Перекладна українська повість XVII – XVIII століть. – К.,
1960.

Наливайко Д. Становлення нової жанрової системи в українській літературі
доби барокко // Українське барокко: Матеріали І конгресу МАУ (Київ. 27
серпня – 3 вересня 1990 р.). – К.: Інститут археографії, 1993. – С.12 –
21.

Чижевський Д. Історія української літератури (Від початків до доби
реалізму). – Тернопіль: Феміна, 1994. – 480 с.

Крекотень В.І. Художність давньої української прози (ХVII – XVIII ст.)
// Крекотень В.І. Вибрані праці / Відп. Ред., упорядн. О.Мишанич. – К.:
ТОВ “Видавництво “Обереги”, 1999. – С.14 – 140.

Нямцу А.Є. Легендарно–міфологічна традиція у світовій літературі
(Теоретичні та історико – літературні аспекти): Автореф. дис. д — ра.
філол. наук. – К.,

1997. – 34 с.

Нямцу А.Е. Поэтика традиционных сюжетов. – Черновцы: Рута, 1999. – 176
с.

Лотман Ю. Текст у тексті // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової
літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. Марії Зубрицької. – Львів:
Літопис, 1996. – С.430-441.

Слова и р?чи Іоанна Леванды, протоіерея Киево-Софийскаго собора: В 3- ч.
– СПб.: Тип. Императорских театров, 1821. – Ч.1. – 5 + 344с.

Ісіченко Ю. Містична перспектива літературного тексту в культурі
українського бароко // Сучасність. – 1995. — №5. – С.100 – 102.

Соболь В.О. Маловідома драма про бідного і багатого Лазаря // Актуальні
проблеми слов’янської філології: Міжвуз. зб. наук. ст. Лінгвістика і
літературознавство. – Вип.5. – К.: Знання, 2000. – С.105 – 119.

Радивиловський А. В?нец Христов. – К.,1688. – [20] + 543арк.

Баранович Л. Мєч духовный єжє єсть глагол Божий. – К.: Києво-Печерська
Лавра, 1666. – 465 арк.

Махновець Л. Сатира і гумор української прози XVI – XVIII ст. – К.,
1964. – 477 с.

Новик О. Сюжет про воскресіння Лазаря в ораціях Івана Леванди // Мови й
культура народів Приазов’я: Зб. наук. праць Бердянського державного
педагогічного інституту ім. П.Д.Осипенко (Філологічні науки). –
Бердянськ, 2000. – Вип.2. – Ч.ІІ. – С.133 – 146.

Софронова Л.А. Принцип отражения в поэтике барокко // Барокко в
славянских культурах. – М.: Наука, 1982. – С.78 – 101.

Кониский Георгий. Собрание сочинений. – СПб., Имп. Рос. Акад. – 1835. –

Ч.1. – С.240.

Опыт риторики, сокращенный большею частію из наставленій докт. Блером в
с?й наук? преподаваемых. С аглинскаго языка на россійскій переложен А.К.
и В.С. – СПб.: При Императорской Академии наук. – 1791. – 5 + IV + 302с.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *