.

Українські письменники кінця ХІХ – початку ХХ століття про сутність народнорелігійної моралі (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
270 7743
Скачать документ

Українські письменники кінця ХІХ – початку ХХ століття про сутність
народнорелігійної моралі

Звернення до зазначеної в заголовку проблеми, що в українському
літературознавстві не вивчалася, а отже, відзначається новизною,
викликане потребами сьогочасся, необхідністю доповнити картину
літературного процесу кінця ХІХ – початку ХХ століття. Наше завдання –
з’ясувати погляди українських митців порубіжжя на сутність, основні
ознаки народнорелігійної моралі.

Видавничо-просвітницькі заходи щодо морального виховання народу суттєво
доповнюють виступи українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ
століття в періодиці. Урядові структури, помосковлене духівництво не
схвалюють пропагування народнорелігійної моралі. Про це свідчать
негативні відгуки цензурних комітетів, скажімо, на твори Любові
Яновської “Смерть Макарихи”, М.Коцюбинського “На віру”, матеріали низки
статей І.Франка, які автор не міг залучити до основних варіантів.
Відкритий захист письменниками народно-релігійної моралі викликає
незадоволення контролюючих органів, трактується як зганьблення церкви,
священиків. Тому газети “Громадський голос”, “Діло”, “Слово”, “Село”,
“Волынь”, журнали “Правда”, “Житє і слово”, “Киевская старина”, “Народ”,
“Зоря”, “Бібліотека для молодіжи”, “Этнографическое обозрение”,
“Подольские епархиальные ведомости”, “Киевские епархиальные ведомости”,
щорічники “Буковинский православный календарь”, “Календар “Просвіти”
тощо питання народнорелігійної моралі висвітлюють у контексті духовної
культури, суспільного життя, мистецтва.

У названих виданнях авторами статей про християнські та народні свята,
вірування, звичаї, обряди, правила народнорелігійної моралі українців
були письменники й свідомі своїх громадянських обов’язків представники
церкви. Ця обставина дозволяє нам а) відкрити довго замовчувані сторінки
співпраці українських письменників і священиків на терені вивчення й
пропагування народнорелігійної моралі; б) на основі відомих,
малодоступних і недостатньо коментованих матеріалів із фондів
письменників та виявлених нами, раніше не аналізованих в етнографічній
думці праць духовенства – зацікавлених і обізнаних із даними проблемами
осіб – з’ясувати витоки, сутність, особливості народнорелігійної моралі.
Обраний напрям дослідження заявлений уперше і підкреслює актуальність
питань народнорелігійної моралі в суспільно-культурному житті України
кінця ХІХ – початку ХХ століття та їх значення у творчій лабораторії
митців.

І.Франко, Б.Грінченко, М.Коцюбинський, Г.Хоткевич, Л.Яновська,
Т.Зіньківський, Н.Кобринська та інші розуміють необхідність вивчати
світогляд, народнорелігійну мораль українців. Такі знання допомагають
активізувати роботу з народом, піднести його духовний рівень, виявити
роль етичних, моральних, релігійних начал та їх синтез у бутті селянина,
з’ясувати основи культури його життєдіяльності, тобто, за влучним
висловом Г.Хоткевича, заглибитися “в святия святих людської душі” [32,
400], глибоко відтворити складний внутрішній світ героїв художніх
творів.

Виступи, статті, рецензії, численні звернення митців до колег по перу
та широкої громадськості доводять, що проблема людини у кінці ХІХ – на
початку ХХ століття є домінуючою. У цьому переконує й колоритна проза
українських письменників. Високо оцінюючи творчість “молодої генерації”,
І.Франко засвідчує, що головна річ їх художнього зображення – людська
душа, її стан і рухи. На жаль, в осмисленні творчих пошуків митців
початку ХХ століття містка й глибока думка авторитетного дослідника
часто залишається цитатою-ілюстрацією, а проблеми людської душі,
незважаючи на повномасштабність їх відображення у прозі кінця ХІХ –
початку ХХ століття тривалий час ґрунтовно не вивчаються. Скажімо, в
літературознавстві 60 – 90-х років ХХ століття переважна більшість
учених розглядає героя в системі міжособистісних стосунків, у сфері
соціально-побутових відносин, із класових позицій, а поняття “внутрішній
світ” залишається неконкретизованим, хоча й постійно вживаним. Воно
розуміється як самодостатня, неподільна на структурні частини одиниця, в
уточненні якої не бачать потреби.

Як уже мовилося, питання народнорелігійної моралі не було означене в
окрему проблему, а отже, упродовж десятиліть залишалися невивченими стан
і рухи людської душі, джерела гуманізму, прекрасного, оптимізму героїв
української класики, моральна і релігійна сутність милосердя, добра,
справедливості, зв’язки морально-етичних норм із первісними віруваннями
і християнськими заповідями, тобто, аспекти, які становлять зміст і суть
народнорелігійної моралі. І дослідити їх сьогодні – виявити нові підходи
до осмислення духовного світу, концепції героя української літератури
кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Підкреслимо, що залучені нами в цьому підрозділі праці українських
письменників уже неодноразово аналізувалися. Однак проблеми
народнорелігійної моралі, які в них порушені, не виокремлювалися.
Йдеться не лише про дослідження радянських часів, а й порівняно нові.
Так, скажімо, в монографії “Народні джерела творчості Івана Франка”
(Тернопіль, 1998) О.Вертій, розглядаючи морально-етичні аспекти буття
українців, говорить лише про народну мораль, що не зовсім точно. В
оцінних характеристиках українець завжди робить акцент на Божій волі,
та, власне, про це й сам дослідник неодноразово наголошує, проте
поняттям “народнорелігійна мораль” не оперує. Не слід забувати, що норми
народнорелігійної моралі ґрунтуються на первісних релігійних традиціях,
що підтверджує нашу думку про місткість поняття “народнорелігійна
мораль” і доцільність його використання у сучасних наукових розвідках,
під час аналізу науково-публіцистичних праць та художніх творів
письменників.

Українські митці і священики розглядають народнорелігійну мораль у
тісній злученості з психологією, історією, фольклором, правовими,
естетичними нормами народу, розуміють їх як традицію, наголошують на
зв’язках моралі зі звичаями, побутом, географічними умовами, ментальними
особливостями українців. Спостереження над життям, вивчення світогляду,
матеріальної і духовної культури народу, фольклорних зразків тощо дають
підстави з’ясувати: народнорелігійна мораль формувалася історично, з
урахуванням досвіду і своїми витоками сягає первісних часів.

Митці констатували вплив язичницьких вірувань на світогляд, мораль
народу, розуміли велике значення в релігійній культурі українців
народних традицій. Як про одну з форм передачі народнорелігійної моралі
говорили про давні звичаї і священики, у чому переконують залучені нами
до аналізу матеріали [11; 16; 17; 18]. Скажімо, шанування води,
оберігання оселі від нечистої сили, возвеличення сонця, зір, місяця тощо
стали неписаними правилами, які виробив народ і передав наступним
поколінням у вигляді практичних порад. Дотримання цих норм стало
показником гідності, порядності, мудрості людини, її моральною
характеристикою, у чому переконують численні статті І.Франка, а також
спогад Марка Черемшини про діда (по матері) Дмитра Олексюка: “Був то
правовірний гуцул, дуже доброго серця, господар ще з первісною
простотою, …орав іще дерев’яним плугом, …святкував усі, хоч би найменші
свята, вірив у відьом та лісовиків, добре вгадував лиху і добру погоду,
ніколи не каламутив води…” [33, 70]. Природа, пов’язані з нею прадавні
вірування зумовлюють філософічність народнорелігійної моралі. Первісна
толерантність, коректність селянина у ставленні до природи є для Марка
Черемшини промовистою оцінкою духовного життя людини, яка глибоко
розуміє довкілля, свою місію на землі вбачає у виконанні обов’язку
впорядковувати світ, жити з ним у злагоді. Давні традиції пошанування
довкілля дозволяють нам окреслити важливу сферу реалізації
народнорелігійних моральних норм – природу, через зв’язки з якою людина
осмислює себе та інших. Подібні спостереження розкривають своєрідність
життя, психології гуцула, допомагають Марку Черемшині художньо
активізувати первісні основи світогляду, що фіксуються у прадавньому
пошануванні тварини, дерева, пантеїстичному сприйманні світу, проблемах,
які сьогодні ще потребують глибокого вивчення у творчому доробку Марка
Черемшини, Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського, Гната Хоткевича,
Ольги Кобилянської, Михайла Яцкова, Любові Яновської та ін.

Моральні правила поведінки, що синтезують язичницькі й християнські
традиції, українські письменники І.Франко, Олена Пчілка, Б.Грінченко,
О.Маковей, Марко Черемшина, Б.Лепкий та інші виявляють у багатій
пісенній обрядовості, родинній звичаєвості, обрядах, що своїм змістом,
манерою співу, символікою задовольняють моральні запити народу,
виховують його. Так, скажімо, захоплене виконання колядок пояснюють не
лише бажанням українців дотримуватися релігійних традицій, а й
внутрішньою прихильністю до змісту пісенних зразків, що не мають “нічого
егоїстичного, що дотикало би нашої особи” [30, 34], славлять Бога,
працю, людину, тобто, плекають ті норми, що складають основи моральної
культури віруючої особистості. Фольклорний матеріал яскраво ілюструє:
витоки народнорелігійної моралі слід шукати в глибинах первісної
свідомості, християнського вчення. Саме з цих позицій праці Олени Пчілки
“Українські колядки”, І.Франка “Наші коляди”, Б.Грінченка “Жінка в
допатріархальну добу” ще потребують вивчення.

Про митців – дослідників фольклору та вплив народної творчості на їх
доробок українські вчені вже говорили. З огляду на порушені проблеми нас
цікавить фольклор в оцінці письменників як матеріал для вивчення
народнорелігійної моралі, духовних прикмет народу, ставлення до Бога,
розуміння Його сутності тощо. Наприклад, через прихильність українців до
колядок І.Франко, І.Нечуй-Левицький, Олена Пчілка, Леся Українка,
Б.Лепкий, Наталя Кобринська та інші виявляють засадничі норми
народнорелігійної моралі, самобутність поглядів українців на Бога. “Бог…
приходить до людей попросту, як добрий батько, котрий зблизька хоче
побачити своїх дітей і повтішатися з ними” [30, 33]. Розуміння Бога –
святої, доброї, справедливої надприродної істоти – розкриває грані
світосприймальних настанов українців. Народ, за О.Потебнею, розуміє
Всевишнього через свої щоденні умови життя, що не мають нічого
неземного, проте визначають суть образу Бога. Українці – автори колядок
– далекі від догматизування і більше характеризуються як поети, а не
теологи: демократична народнорелігійна мораль, давні традиції у
ставленні до сакрального дозволяють їм вільно поводитися з текстом
Святого Письма.

Письменникам імпонує народне сприймання Бога, міфічних істот як взірців
краси, добра, про що йдеться у студії І.Нечуя-Левицького “Світогляд
українського народу. Ескіз української міфології”, статті Наталі
Кобринської “Символізм в народній пісні”, листі Лесі Українки до Олени
Пчілки від 12 квітня 1913 року. Показовим є відгук Лесі Українки на
роботи (які представляли міфічний світ) скульптора С.Коненкова: “…а що
його (Коненкова – Л.Г.) боги чисто кацапські, коли не фінські, то се
безперечна правда, і в них зовсім не пізнаю “релігії батьків моїх”, що
відбилися такими прекрасними лініями і барвами у веснянках, колядках,
обрядах та легендах. Чому слов’янські боги конче мусять бути косолапими,
кривоносими потворами всі? Коли в наших казках навіть ворожа сила –
“змій” – уявляється часто в подобі знадливого красуня. А “перелесник”? А
русалки? А “золотокудрі сини” тої богині-царівни, що має на чолі зорю, а
під косою місяць? Се ж, либонь, близька родина того Даждьбога, що вийшов
таким “ідолищим поганим” у Коненкова?” [28, 459]. Узгоджені з
традиційними уявленнями про красу образи християнського Бога й міфічних
істот виявляють глибокі зв’язки народнорелігійної моралі з естетикою.

У численних студіях про народну творчість питання народнорелігійної
моралі домінують. Так, скажімо, у статті “Жіноча неволя в руських піснях
народних” І.Франко називає кари народу за страчену честь, життя з
нелюбим чоловіком, причини невірності, особливості міжособистісних
взаємин у родині, традиції трудової етики тобто проблеми, які стосуються
релігійного і морального життя народу, розкривають грані культури, що
відбилися в системі народнорелігійної моралі. Фольклорні джерела
допомагають митцям розширити горизонти естетичного, урізноманітнити
творчі підходи до життєвого матеріалу тощо.

Дуалізм світоглядних переконань пронизує духовну культуру українців,
впливає на формуванні народнорелігійної моралі українців, на чому
наголошує І.Франко у статті “Радикали і релігія”: “В що вірить наш
народ? Скажете: він вірить в Бога. Певна річ, але не менше певна також,
що вірить і в чорта, і в потопельників, і в чари та відьми, і в
хмарників та ворожок, і що та низька, поганська віра є у нього
властивою, практичною вірою (підкреслення І.Франка. – Л.Г.), тобто тою,
котра знаходить застосування в тисячних випадках практичного життя. Тим
часом віра в одного Бога є у нього чимсь таким, як свята ікона в хаті:
перед нею він поклониться, світу засвітить, але зрештою практичного
впливу на його життя вона не має. Обряди і вірування нашого народу,
навіть ті, які прийняла і освятила церков, далеко більше надихані
поганською вірою в оживлення сили природи, ніж в єдиного, всемогущого і
всевідущого Бога” [31, 269].

І.Франко констатує вплив первісної віри на формування світобачення,
способу життя українців. Моральні правила, норми, оцінки, характеристики
під впливом релігійних канонів, неписаних законів, досвіду, вірувальних
традицій, світосприймальних настанов зазнають змін – так формується
народнорелігійна мораль. Психоментальні особливості українців
(чуттєвість, ліризм тощо), дуалістичний характер світогляду є вагомими
чинниками демократизації народнорелігійної моралі, її наближення до
потреб життя. Віра в Божу кару, чорта, пекло передбачає дотримання
певних моральних норм, застерігає від злих, необдуманих учинків. “Але
таке відстрашення, – зауважує І.Франко, – то ще не є правдиве релігійне
виховання, правдиве заохочення чоловіка до доброго” [31, 270].
Першорядне значення українець надає тим традиціям і нормам, у дотриманні
яких вбачає практичну й естетичну доцільність.

Праці І.Франка дозволяють зробити висновок: народнорелігійні традиції
визначають зміст народнорелігійної моралі; народнорелігійна мораль –
складна система, що характеризується цілісністю, діалектичним поєднанням
усіх її частин й охоплює всі сфери життя українців. Думки вченого є
важливою теоретичною базою для осмислення його художнього доробку,
наприклад, у висвітленні проблеми духовної досконалості героя та
вірності традиціям, взаємин персонажа з громадою – моральним контролером
(повість “Захар Беркут” та ін.).

Тема про давні традиції народнорелігійної моралі, їх зв’язки з первісною
культурою промовляє в багатьох працях І.Франках, листах Лесі Українки до
М.Драгоманова від 3 вересня 1891 року, А. Кримського від 6 червня 1912
року, у щоденникових записах Любові Яновської. Враховуючи недоступність,
малознаність останніх, вдамося до їх цитування: “Не було б язичників,
не було б ідолопоклонників, не було б мук зневіри, відчаю, не було б мук
відшукування єдиного Бога, але не було б ні віри, ні надії, ні жаху, ні
радощів, ні бажання” [34, 3]. Як бачимо, митець зауважує діалектику
зв’язків первісних вірувань із психологією, мораллю нових релігій,
розуміє світоглядні переконання як складний комплекс етичних,
естетичних, соціальних, психологічних чинників. Запис ілюструє глибину
осягнення письменницею проблеми віри людини, що дозволило в художніх
творах розкрити діапазон внутрішніх можливостей героїв, котрі
дотримуються предківських традицій.

Демократичні основи народнорелігійної моралі виявляють І.Франко,
І.Нечуй-Левицький, Любов Яновська, М.Коцюбинський, М.Павлик, Марко
Черемшина, Олена Пчілка та ін. Скажімо, на думку І.Нечуя-Левицького,
демократизм пронизує все життя українців, а отже, додамо, впливає і на
систему народнорелігійних моральних цінностей; І.Франко переконаний, що
народ не треба вчити моральності, чесності та совісності, бо “в тім
згляді” він стоїть далеко вище від інтелігенції; Марко Черемшина з
цього приводу додає: “Село само добре знає, що дідьче, а що Боже, так як
знає, що погане, а що красне” [33, 159]. Щоправда, селянин не завжди
може самостійно й чітко розмежувати позитивне і негативне. Стаття
В.Стефаника “Молоді попи” переконує, що хлібороб намагається чинити
згідно з законами звичаєвого права і часто навіть всупереч здоровому
глузду.

І все ж для переважної більшості селян демократична народнорелігійна
мораль допомагає виявляти й реалізувати більше активності й свободи.
Українці поєднують християнські заповіді з народними моральними нормами,
по-філософськи, як господарі оцінюють вчинки людей, самостійно
визначають “міру” догани, покарання, заохочення, про що знаходимо
відомості в статті І.Франка “Знадоби до вивчення мови і етнографії
українського народу”, де вчений на основі ознайомлення з Добрівлянською
карною книгою робить висновок, що селяни судять “по Божим приказанням”
та “по справедливості”, т. є. по унаслідженим з діда правним поняттям
народним” [29, 198], урядових приписів дотримуються лише тоді, коли
визначають грошові штрафи. Наведені факти (вони, до речі, були
поширеними, що засвідчує і проза – сцени покарань героїв-крадіїв у
повісті Б.Грінченка “Серед темної ночі”, новелі В.Стефаника “Злодій”,
оповідання Д.Марковича “На чорному хуторі” тощо) – яскравий приклад
того, що вчинки, поведінку людей українець оцінює як аналітик і філософ,
не розмежовуючи народних і християнських норм моралі, для нього вони –
єдине ціле, народнорелігійна мораль, на чому, гадаємо,

слід було зауважити досліднику О.Вертію, розглядаючи згадану вище статтю
І.Франка [5, 36].

Спостереження І.Франка, Б.Грінченка, Марка Черемшини, Наталі Кобринської
засвідчують, що для українців провідним принципом в оцінці поведінки,
вчинків людей є принцип справедливості, який, зауважимо, застосовують не
лише до врегулювання питань міжособистісних стосунків, а й матеріальної
культури, що характерно для українця, представника хліборобського
способу життя. Наприклад, несправедливо залишати землю-годувальницю
необробленою чи жорстоко ставитися до тварин, які допомагають у веденні
господарства, забезпеченні родини харчами тощо. На жаль, дослідники
творчості українських письменників на цьому не наголошують, а
концептуальність даних зауваг полягає в їх глибині й аргументованості в
розкритті складного душевного стану селянина, відображенні внутрішнього
світу героя-хлібороба, оскільки налагодження зв’язків особистості зі
світом (людьми й природою) за принципом справедливості є однією з
передумов досягнення гармонії, якої, вважає Соломія Павличко, позбавлене
життя на селі [20, 63]. Дозволимо собі не погодитися з твердженням
дослідниці. На нашу думку, саме дотримання принципу справедливості,
пошанування землі, людей, праці та її результатів – головні ознаки
гармонії, порядку в житті українця, у чому переконуємося на прикладі
художніх творів.

Численні матеріали з фондів письменників демонструють, що засади
народнорелігійної моралі формуються під впливом народнорелігійних свят,
звичаїв, обрядів, традицій, родинного звичаєвого права, які синтезують
історично й емпірично складені знання народу про мораль, декорують
життя, надають йому повноти. І.Франко у статті “Писанки”, Б.Лепкий у
“Начерку історії української літератури”, Євгенія Ярошинська у листі до
М.Павлика від 2 травня 1889 року засвідчують філософський підхід
українців до осмислення релігійних традицій: наприклад, у приготуванні
писанок наш народ висловлює бажання втішати інших, дарувати їм радість,
пропагувати добро, гуманізм у ставленні до ближнього тощо. Письменники
переконуються: обряди й свята допомагають нашому народу самовиразитися,
переконатися в істинності прадідівських моральних норм та законів, є
важливим фактором формування патріотичних почуттів. Поетична природа
свят передбачає активне виявлення творчого потенціалу, ініціативи
людини, що народнорелігійна мораль не заперечує, – а отже, свято стає
ближчим, емоційно насиченим. Про це йдеться у листі Лесі Українки до
М.Драгоманова від 31 липня 1894 року, де письменниця повідомляє про свої
приготування з нагоди Івана Купала: “Мені подобається, що тут є куди
прикласти імпровізаторські здібності, і я імпровізую убрання хат з
папороті, зілля і т.п.” [27, 244]. Спостереження за святами та участь у
них, коли, за словами М.Коцюбинського, “відчуваєш себе однією з ланок
великого кільця людського життя” [24, 118], інтерес до кольору, музики,
образів, мовно-виражальних засобів допомагають митцям заглибитися в суть
баченого, формувати уявлення про духовну й матеріальну культуру українця
[12, 10 – 11].

Українські письменники розуміють народнорелігійну мораль як традицію,
роль і значення якої для розвитку духовної культури народу осмислюють з
урахуванням особистого досвіду, на основі спостережень, спогадів. Не
ідеалізуючи селянина, вони розглядають позитивні й негативні сторони
його життя, ставлення до церкви, священиків, обрядів тощо. У зібраних
нами матеріалах зустрічаємо не лише констатацію, а й оцінку фактів
дійсності. Наприклад, пасивність селян під час церковних відправ
В.Стефаник пояснив так: “У всіх наших церквах щонеділі повно мужиків.
Багато їх дрімає з утоми, але се найліпше свідоцтво побожності. Панок
якби був такий утомлений, то пішов би спати, а наш безбожний мужик ідє,
сараче, до церкви і хоть дрімає, а слова Божого рівно слухає” [27, 317].
Наведений факт яскраво ілюструє демократичний характер, традиційність
народнорелігійної моралі. На думку письменника, поведінка селян не є
виявом їх безбожності. Моральність простолюду в тому й полягає, що він
вважає за обов’язок дотримуватися традицій предків і приходити до храму.
Так виражається його “чесність з собою”. На діючі в церкві правила
українець реагує в рамках народнорелігійних норм правопорядку, не
порушуючи громадського спокою, навіть свою неготовність до участі в
церковних церемоніях він виражає по-своєму толерантно. Митець підкреслює
моральну відповідальність селянина, для якого відвідування церкви стає
традицією.

Традиційність народнорелігійної моралі підкреслює промовистий факт із
біографії В.Стефаника. В одному з листів до свого товариша
В.Морачевського письменник повідомляє, що обов’язково буде святкувати
Рахманський великдень: “Ото ж я піду до церкви і буду глядіти на другі
матері, як вони молитимуться за своїх дітей. А далі розіблю над потоком
дві писанці, що-м сам їх списав, то одну пущу до Русова до мами, другу
до Вас” [25, 347 – 348]. Пошанування шляхетних предків, якими українці
уявляли рахманів, пройняте глибоким гуманізмом, ідеєю бути гідним
нащадком, утверджувати високий морально-етичний статус сім’ї, роль і
значення в ній людини. Магія, естетика народнорелігійного свята
загострює у В.Стефаника почуття відповідальності, невиконаного
синівського обов’язку перед матір’ю, підкреслює етико-естетичну вартість
людських взаємин (довіру, любов, чесність, доброзичливість, порядність
тощо), на яких згідно з нормами народнорелігійної моралі споконвіку
будується українська родина. Письменник чинить так, як вимагає
народнорелігійна мораль, а отже, не перериває зв’язок із рідними
традиціями й землею.

Повага В.Стефаника до релігійних традицій народу, як нам видається, –
результат родинного виховання. Мати майбутнього письменника, як
довідуємося з його автобіографії 1926 року, виховувала дітей в любові до
Бога, дбала, щоб кожен день вони закінчували молитвами. Етика Оксани
Стефаник не дозволяла нехтувати загальноприйнятими нормами поведінки,
які ґрунтувалися на досвіді, знаннях і мали виховувати богобоязливих,
порядних добродіїв. Захоплює мудрість жінки, яка, передбачаючи, що після
важкої буденної праці її потомлені діти можуть заснути, не помолившись,
мати щонеділі проводила для Василя та Марії сім довгих молитов, щоб
вистачило на тиждень. Материнська любов, селянська поштивість “душевно
приособлювали” (М.Ігнатенко) до Бога, сакрального, добра.

Маємо відомості про шанобливе ставлення до народнорелігійних свят
І.Франка, І.Нечуя-Левицького, М.Старицького, Олени Пчілки, Лесі
Українки, Б.Грінченка, О.Маковея, М.Грушевського, В.Стефаника, Марка
Черемшини, М.Коцюбинського, Любові Яновської, Уляни Кравченко, Дніпрової
Чайки, А.Кримського, В.Пачовського та ін. Для письменників ця система
знань – дзеркало народнорелігійної моральної культури простолюду.
Синтезувавши первісні знання, складений століттями досвід і вимоги
сучасної доби, свята, звичаї, обряди формують основи правопорядку.

Погляди митців на народнорелігійну мораль слушно розглядати у контексті
часто суперечливих висновків священиків про роль народних традицій у
формуванні духовної культури українців. Це дозволить відтворити
об’єктивну картину суспільної думки кінця ХІХ – початку ХХ століття.

WoioaeaOeaOeaOeaOeaOeaOOeaEaOeaOeaOeaOeaOeaOeaOeaOeaaeaaeaOeaOe»Oe»aaeaO
eaOeaOeaOeaaeaOeaOea?aeaOeaOeaE

O

E”?+„6~AtKcToooooiTHTHTHTHTHTHTHTHTHTHTHTHTHTHTH?

v

x

N[8, 171], статтях священиків П.Ланевського, М.Симашкевича,
С.Венгрженовського та ін. [4; 15; 23]. Скажімо, аналізуючи святкування
першого понеділка Петрового посту, що супроводжується веселощами,
вживанням спиртних напоїв, представники кліру радять своїм колегам
подбати про моральний аспект народних заходів. Щоправда, духовенству
імпонує сумлінність, відповідальність селян, їх бажання зберегти
первісне значення звичаїв.

Прикметно, що своє ставлення до свят наш селянин виражає досить
оригінально. Так, скажімо, у народі побутує звичай готувати на Великдень
багато страв, що, стверджують священики, суперечить “духу православ’я і
не схвалюється з морально-релігійної точки зору, бо… не в тому повинно
полягати святкування, щоб напитися і наїстися до надмірності” [2,
293-294]. Емоційний стан, урочистий настрій під час приготування страв,
бажання селян осягнути й возвеличити сакральне через буденні речі
підкреслюють важливість свята. Народ керується практичними та
морально-етичними міркуваннями: приготування великої кількості страв
забезпечить родину харчами на кілька діб, а отже, дозволить уникнути
гріха працювати у свято. У логічно-практичному обґрунтуванні поведінки
виявляються ознаки демократизму народнорелігійної моралі. Такі факти –
яскраве свідчення актуалізації й широкого застосування норм
народнорелігійної моралі в житті простолюду.

Митці усвідомлювали життєву цінність народнорелігійних свят, звичаїв і
були переконані, що руйнування традицій є причиною відчуження людини від
середовища, а дотримання релігійних, моральних, правових та інших норм
запобігає духовній асиміляції українців, виховує їх уважними до
минулого, мудрими, толерантними, милосердними й порядними у ставленні до
ближніх. Тому в письменників найбільше занепокоєння викликав той факт,
що “старшина церковна відокремилась від народу і бісом дивилась на його
споконвічні звичаї” [35, 4], а деякі священики, з тривогою повідомляв
О.Кониський у журналі “Правда”, забороняли селянам співати колядки та
щедрівки [13, 569], вели боротьбу з народними звичаями, як зауважувала в
статті “Джон Мільтон” Леся Українка.

Селяни розуміли такі дії священиків як образу пам’яті предків, давніх
традицій, приниження власної дійсності, і тому траплялися непоодинокі
випадки образи церкви, за що винних часто арештовували [25, 316]. У
спогадах І.Нечуя-Левицького, незакінченій студії Лесі Українки “Джон
Мільтон” та її листі до А.Маркової від 14 травня 1894 року, дописі
В.Стефаника “Молоді попи”, статті П.Грабовського “Дещо про освіту на
Україні” засвідчено, що багато представників кліру не дбають про
благополуччя народу, не засуджують деспотизм, експлуатацію, навпаки –
вимагають послуху владі, ведуть аморальний спосіб життя (пиячать,
влаштовують гульбища тощо), не дотримуються свят, підпорядковують
релігійно-моральні норми й догмати своїм інтересам. Це одна з головних
причин відчуження народу від церкви, зневіри в благодійності
духовенства, що, в свою чергу, посилює можливості народнорелігійної
моралі. Отці, констатує Леся Українка, намагалися врятувати ситуацію і
змушували народ ходити до церкви.

Досить сміливі виступи народу – своєрідний виклик несправедливості,
аморальності священиків, захист надбань предків, знань, потрібних у
матеріальному і духовному житті, це вияв любові “до тих прикмет своєї
народності, котрими він одрізняється од інших народів; …природний потяг
народу обороняти ті прикмети од впливу чужої народності, розвивати їх,
щоб жити в тих формах, в яких вивела його на арену природа й історія”
[13, 566]. Письменники добре знали реальний стан справ, не засуджували
селян і не трактували їхню поведінку як безбожність. “Та вже гріх чи не
гріх, – пояснює Леся Українка, – а не може людина, коли тільки вона
щира, одректись од того, що здається їй правдою…” [26, 212]. Виступи
митців за збереження оригінальності народнорелігійних свят, традицій
готували підґрунтя для розгортання просвітницької роботи, зближення
інтелігенції з народом, зростання національної свідомості українців.

Духовні особи – проповідники богобоязливості, догматизму, аскетизму – не
схвалюють надмірного вияву радості, що є головною ознакою язичницького
світобачення, не враховують особливостей вдачі українців (емоційність,
артистизм, гедоністичне сприймання світу), що не зовсім відповідають
стриманому способу життя, а з позицій народнорелігійної моралі
розглядаються як показові характеристики оптимістичної, впевненої в собі
особистості. Про позитивний вплив на моральну культуру українців
народнорелігійних свят із гедоністичною домінантою зауважив на сторінках
газети “Волынь” М.Коцюбинський: “Світло, сонце, живуща волога проникають
тисячею видимих і невидимих ниток. Вони йдуть до нас від найближчих
хороших історичних традицій…” [14, 2]. Про глибоке розуміння
М.Коцюбинським специфіки гедонізму українців свідчить його повість “Тіні
забутих предків”, де радість існування на землі є однією з ключових
проблем твору, промовистою ознакою стилю життя горян.

Священики констатують, що народ поєднує старі й нові погляди на мораль.
“…Надмірність в їжі й питві здавна була звичною, загальнолюдською
нормою вираження радісного настрою душі і тому необхідною, цілком
логічною ознакою будь-якого свята” [1, 298]. Проте саме неписані закони
народнорелігійної моралі допомагають українцю здійснювати самоконтроль
над поведінкою, вживанням їжі та напоїв, а отже, виховувати себе. У
таких випадках найбільш повно виражається виховний, контролюючий,
правовий потенціал народнорелігійної моралі. Селяни самі створюють
настрій святковості, бажаючи вдосконалити, облагородити внутрішнє
спілкування з Богом, наблизити себе до сакрального, оскільки, щоб
відпочинок чи свято були урочистими, “до них має приєднатися щось із
іншої сфери буття, зі сфери духовно-ідеологічної. Вони мають отримати
санкцію… зі світу вищих цілей людського існування, тобто зі світу
ідеалів” [3, 14]. Висока мета українця-хлібороба – гідно зустріти свято,
бути стриманим, скромним, коректним, толерантним, тактовним у дотриманні
ритуальних обрядів та спілкуванні з людьми.

Народнорелігійні свята переконливо демонструють, яким має бути життя
віруючого, тому логіка мислення селянина переносить емоційно-образну
своєрідність свята та вимоги до поведінки людини на урочистостях у
щоденне життя: гідна поведінка на святі має стати нормою і в будні.
Народнорелігійна мораль передбачає зустрічати свята з відкритою, щирою
душею, інакше урочистості втрачають свої значення. Не менш важливу роль
відіграє і активність людини, у чому на прикладі з власного життя
переконався В.Стефаник. У листі до Ольги Гаморак, датованому березнем
1900 року, він згадує свій перший вихід у поле: “я мав у пазусі від мами
яблука і сир, і хліб. Стояв я коло воза, а мама кропила свяченою водою
воли, віз і плуг на возі, і тата, і мене – бо перший раз з весною ми
вибирались в поле, Я перший раз йшов робити весну” [25, 445]. Для матері
В.Стефаника така церемонія була обрядовим імперативом, джерела якого – в
прадавній традиції поклоніння землі, для Василя – насолодою і фактом
входження у Всесвіт (“я … йшов робити весну”), проте для всіх членів
родини Стефаників це свято душі, ініціаторами якого були вони самі.

Шанувати свята, дотримуватися й плекати традиції – питання моральної
гідності людини. Тому морально-етичну характеристику героїв художніх
творів Г.Хоткевич, М.Коцюбинський, Марко Черемшина та ін. розгортали
через відображення народних звичаїв, участь персонажа у святі тощо. Їхні
твори, засвідчують, що свята, звичаї, обряди синтезують кращі традиції
народнорелігійної моралі, розкривають таємниці душі особистості,
підтримують бажання шукати гармонію, справедливість, робити добро,
вчитися облаштовувати побут, облагороджувати духовний світ. Так
закономірно у прозі українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ
століття з’являється, наприклад, герой-гедонік, який отримує радість від
праці, сонця, неба, гір.

Висновки опублікованих на сторінках української періодики кінця ХІХ –
початку ХХ століття матеріалів не завжди характеризуються об’єктивністю,
оскільки чимало дописувачів не володіють достатніми знаннями про
народнорелігійну мораль, психологію, спосіб буття народу, глибоко не
розуміють значення для релігійного життя і становлення моральних
цінностей віруючої людини причинно-наслідкових зв’язків матеріального і
духовного життя, для них лишаються до кінця не з’ясованими сутність та
пріоритетна роль для хлібороба-українця неписаних законів
народнорелігійної моралі. Скажімо, священик П.Ланевський не розумів
селян, які через зайнятість худоби на господарських роботах не привезли
хворого до церкви [15, 321]. Порушене питання складне, оскільки
торкається соціальних, етичних, релігійних, психологічних аспектів. Ми
розглянемо його у світлі народнорелігійних моральних принципів.

Сформована під впливом філософії життя й узгоджена з нею
народнорелігійна мораль надає українському селянину право чинити так, як
велить сумління, трудова етика. “Життя саме добирає і ієрархізує
вартості”, – наголошує філософ Х.Ортега-і-Гасет [19, 356]. Хлібороб
захищає ґрунт, худобу, виконує обов’язки спочатку перед ними, а потім
перед ближнім, вважає за необхідне з позицій справедливості та здорового
глузду оцінювати доброчинність особистості не лише у ставленні до
людини, а й до землі, рослини, тварини. Так зазнають варіювання народні
уявлення (їх жодною мірою не можна підпорядковувати якимсь схемам,
трафаретам, оскільки вони багатогранні) про гріх, моральну досконалість,
відповідальність, гуманізм, релігійність людини. Недогматична
народнорелігійна мораль підходила до складних життєвих проблем
виважено, аналітично, враховуючи етнопсихологічні особливості
українців-хліборобів, заглиблюючись у природу вчинків людини, обставини
й умови її життя. Прикметно, що разом зі священиками погляди на
особливості народнорелігійної моралі висловлювали у своїх працях і
письменники.

Згідно з законами трудової моралі, історично складеними
культурно-побутовими традиціями народу результати хліборобської праці –
добро, від якого прямо залежить благополуччя, здоров’я людини. На цьому
наголошували Любов Яновська у промові “Сучасне становище
селянки-українки”, Наталя Кобринська у виступі “Руське жіноцтво в
Галичині в наших часах”, В.Стефаник у дописі “Молоді попи”, І.Франко у
статтях “Влада землі в сучасному романі”, “Українці”, “Знадоби до
вивчення мови й етнографії українського народу”, “Жіноча неволя в
руських піснях народних”, Б.Грінченко у добірці статей, об’єднаних
назвою “Перед широким світом” та ін. Майно і честь, гідність, життя
особистості за шкалою народнорелігійних цінностей однаково важливі.
Основою буття селянина були й залишаються земля, господарство, а отже,
крадіжка чи нищення майна сприймаються як образа особистості. Селянин
готовий захистити господарство, вдаючись до різних, часом жорстоких
заходів. Про факти неадекватної поведінки селян висвітлені, наприклад, у
творах В.Стефаника “Злодій”, “Межа”, Л.Мартовича “Ось поси моє”,
рубриках новин тогочасної періодики [ див.: 10, 3].

Обґрунтована з позицій хліборобської філософії народнорелігійна мораль
виховує селянина дисциплінованим, акуратним, сумлінним у виконанні
господарських обов’язків, незалежно від їх циклічної повторюваності.
Селянин намагається дотримуватися християнських приписів, однак в
окремих ситуаціях (наприклад, коли худобі чи врожаю загрожує небезпека)
керується іншими правилами, що мають ситуативний характер, не “усвячені
звичаями” (І.Франко). Це не ігнорування християнської моралі, а вияв
природного бажання розумно й логічно (з погляду господаря і власника)
розв’язати життєві конфлікти. Із цих позицій слід розглядати й випадки
(щоправда, не досить поширені в українців) укладання шлюбу не за
взаємною згодою наречених, а з метою посилення господарської
спроможності двох заможних родин, про що наголошують у своїх працях
І.Франко, М.Павлик та ін. Так окреслюється ще одна характерна ознака
народнорелігійної моралі – її залежність від економічно-господарських
інтересів, потреб життя, на чому вже частково наголошували дослідники
Ф.Погребенник, Л.Гаєвська та ін. [21, 117; 7, 83], висвітлюючи роль
народної моралі у духовному становленні особистості. Однак поняття
“народна мораль” неточно відображає суть проблем трудової діяльності
українського селянина, оскільки господарські питання тісно пов’язані з
прадавніми релігійними віруваннями, що прославляли Культ Землі, Праці,
Доброго Імені.

Ідея залежності народнорелігійної моралі від економічно-господарських
інтересів знаходить вираження у працях І.Франка, В.Стефаника, Любові
Яновської, Наталі Кобринської та ін. Але найбільш ґрунтовно вона
представлена у висновках В.Винниченка, висловлених у відкритому листі до
своїх читачів і критиків “Про мораль пануючих і мораль пригнічених”. На
його переконання, немає нічого вічного, абсолютного, все (а також і
мораль) підпорядковане законам руху. Мораль відносна: існує правда
багатого й бідного, система моральних норм і правил кожного з них має
свої змістово-смислові особливості. Щоб справедливо оцінити поведінку і
вчинки людини, треба знати умови, обставини, що спричинили порушення
норм моралі. З’ясування сутності цих обставин дозволить з’ясувати “благо
чи зло” вчинку, виправдати чи покарати людину, визначити міру покарання
[6, 20, 26, 28, 61]. Ідеї В.Винниченка пояснюють описану в згаданій вище
статті священика П.Ланевського поведінку селянина, який не привіз до
церкви хворого через зайнятість худоби на полі і не вважав свій учинок
негідним, він залишився “чесним із собою”. Таким чином, повертаючись до
проблеми залежності народнорелігійної моралі від економічних обставин,
робимо висновок, що в облаштуванні родинного життя український селянин
керується почуттям господаря, віддає перевагу практичному, для нього –
реаліста й раціоналіста – вартісним стає те, що життєво важливе.

Концептуально важливими для дослідження засад народнорелігійної моралі є
погляди І.Франка, І.Нечуя-Левицького. Учені підкреслюють духовну єдність
хлібороба з землею. Український хлібороб із примітивними знаряддями
праці, але глибокою життєвою мудрістю і духовним потенціалом, не
перервав “злитості з землею”. Персоніфікована й сакралізована у
світорозумінні українця земля, яку він називає матінкою, ненею, святою,
– “єдине мірило для оцінки вартості селянина” [30, 184]. Дослідники
трактують український антеїзм як засадничу рису нашої релігійності, а
отже, додамо, культ землі, хліборобської праці становить основу й
підкреслює своєрідність народнорелігійної моралі. Любов українця до
землі І.Франко називає могутньою і неперебутною пристрастю, яка не
зникає до смерті. “Відірвіть селянина від землі, від турбот, що
пов’язані з нею, від інтересів, якими вона його проймає, доможіться
того, щоб він забув про свій селянський світ – і нема народу, нема
народного світогляду” [30, 192]. Сакрально-магічний зв’язок українця із
землею – стрижень неписаних народнорелігійних моральних норм. У
підсвідомості селянина закладений прадавній інстинкт покладання на
природу. Земля стає законодавцем і суддею, вона оцінює вчинки людини, бо
має яка регулює стосунки в родині, громаді.

Праці І.Франка, В.Стефаника, Б.Грінченка, Марка Черемшини М.Павлика та
ін. дозволяють виокремити гуманістичну зорієнтованість народнорелігійної
моралі. Повага до особистості, її бажань, почуттів, захист людської
гідності, свободи визначають суть моральних принципів і правил
українців. Пропагований народнорелігійною мораллю гуманізм дивиться у
душу людини, зважує на життя її серця, про що наголошують, наприклад,
І.Франко у статті “Жіноча неволя в руських піснях народних”, І.
Нечуй-Левицький у праці “Українство на літературних позвах з
Московщиною”, Б.Грінченко у циклі статей, об’єднаних загальною назвою
“Перед широким світом” тощо. Відомо про суттєві зміни у ставленні
українців кінця ХІХ – початку ХХ ст. до покриток. Проте зустрічаються
випадки одруження з нелюбом, покарання на смерть за крадіжку чи вбивство
дитини, тобто, факти, що не відповідають гуманістичним ідеям
народнорелігійної моралі. Економічні чинники, життєві обставини, про що
йшлося вище, коригують народнорелігійну мораль. Якби не тиск економічних
обставин, наголошували І.Франко, М.Павлик, Б.Грінченко, В.Стефаник,
Любов Яновська, Наталя Кобринська та ін., то життя було б кращим і
гуманнішим.

Українець виважено, як аналітик, підходить до кожної ситуації і тому,
скажімо, в “Пісні про шандаря” не звинувачує жінку, котра кохає
нешлюбного чоловіка. Для селян любов – святощі. Складачі пісні
засуджують шандаря, який зневажає старі звичаї, почуття жінки, чинить як
егоїст. Приклади гуманного поводження з жінкою зафіксовані і в усних
оповіданнях, сюжети яких до українців прийшли з інших країн. Про це
йдеться в статті І.Франка “Старинна романсько-германська новела в устах
руського народу”. Але в українських варіантах представлено образ жінки –
благородної, вольової особистості, з рисами характеру, вихованими під
впливом давніх традицій.

Народнорелігійна мораль широко представлена в побажаннях, культурі
мовлення нашого народу, який контролює не лише поведінку, а й сферу
спілкування, що засвідчують архівні матеріали Б.Грінченка, Любові
Яновської, статті І.Франка, Степана Васильченка та ін. Так у
синонімічно-асоціативний ряд поняття “гарний” селяни-українці вводять
характеристику “чемний”, яка підкреслює етико-естетичний потенціал
народнорелігійної моралі [9, 68 – 82]. Глибиною й оригінальністю
привернули увагу Любові Яновської народні побажання: “Хай тобі риба й
озеро”, “А матері твоїй книш із цибулею”, “Щоб ти на страшний суд не
встиг”, “Дай, Боже, з неба, чого тобі треба”, “А щоб тобі копа літ” тощо
[35, 28 – 30]. Українець бере на себе відповідальність впливати на долю
іншого і культура його мислення, оптимістичне сприймання світу утримують
його побажання у відповідних рамках народнорелігійної моралі.

Як бачимо, питання народнорелігійної моралі обговорювала преса, широка
громадськість. Виявлені й опрацьовані нами архівні матеріали й статті
українських митців, публікації духовних осіб у періодичних виданнях
кінця ХІХ – початку ХХ ст. засвідчують співпрацю письменників і
духовенства на ниві популяризації народнорелігійної моралі. Це нова
сторінка суспільного життя порубіжжя.

Ознайомлення з народнорелігійною мораллю викликане потребами часу.
Студії, популярні огляди, праці описово-етнографічного, етнокультурного
змісту сприяли поглибленому вивченню світогляду, духовних традицій
українців. Для письменників володіння інформацією такого характеру
означало урізноманітнити зв’язки літератури з життям, заглибитися у
суспільно-економічні процеси, психологію, внутрішній світ, етику героя,
його зв’язки з природою, громадою, сакральним світом, іншими
особистостями, удосконалити художнє моделювання дійсності. Для митців це
була серйозна й відповідальна робота, тоді як далеко не всі духовні
особи заглиблювалися в сутність народнорелігійної моралі. Догматизм
християнської віри, пропагування аскетичного способу життя, що не
відповідав засадничим нормам народнорелігійної моралі, помосковлення
священиків були причинами їхньої віддаленості від життя народу.

Письменники розуміють народнорелігійну мораль як складну цілісну
систему поглядів, уявлень, норм, правил і оцінок, сформованих під
впливом історичних, географічних, етнокультурних чинників, ментальних
особливостей, з урахуванням досвіду, врегульовують поведінку людей,
визначають спосіб життя, впливають на культуру мислення українців.
Витоки народнорелігійної моралі сягають первісних часів. Система
правонорм синтезує язичницькі й християнські погляди на людину й світ,
виважено підходить до життєвих проблем українця.

Власні спостереження, досвід, зібрані етнографічні матеріали, численні
публікації в періодиці дозволили митцям констатувати, що демократична
народнорелігійна мораль гуманно, по-філософськи підходить до переживань,
почуттів, бажань людини, спрямованих на реалізацію життєво важливих
потреб (матеріальних і духовних), виявлення потенційних можливостей
особистості. Ця система народних поглядів характеризується
антропоцентричністю. Засадничою основою народнорелігійної моралі є
принцип справедливості. Селяни-українці застосовують його не лише для
врегулювання міжособистісних стосунків, а й у ставленні до природних
об’єктів, сакрального світу тощо.

У формуванні й становленні народнорелігійної моралі, переконані митці,
важливу роль відіграють свята, обряди, традиції, що підтримують і
розвивають ініціативність, активність, поетичність українців, є потужним
фактором виховання патріотичних почуттів народу. Народнорелігійна мораль
– традиція, що передається із покоління в покоління, єднає з предками.
Митці підкреслювали виховні, правові, контролюючі можливості
народнорелігійної моралі, її незаперечний вплив на формування стилю
життя українця – хлібороба, гедоніка, господаря.

Народнорелігійна мораль узгоджена з філософією, потребами життя,
створювалася діалектично, враховуючи економічні, господарські інтереси,
соціальні чинники тощо. У своїх працях письменники констатували, що
культ землі, хліборобської праці, український антеїзм визначають
специфіку народнорелігійної моралі.

Висновки письменників щодо змісту й сутності народнорелігійної моралі
мають важливе значення для створення узагальненого образу українця,
який, скажімо, у вітчизняній науковій думці того часу представлений у
студії М.Костомарова “Дві руські народності”, а згодом у працях
Д.Чижевського, В.Липинського та ін. Народнорелігійна мораль
підкреслювала емоційність, чутливість, ліризм душі нашого народу. Знання
народнорелігійної моралі мали допомогти письменникам створити художній
образ своєї доби – персонажа, який не лише зобов’язаний виконувати
неписані норми, а й відчуває за собою право чинити так, як підказують
його почуття, сумління, героя, котрий прагне гармонії в душі, у
взаєминах із природою, Богом і через дозволені народнорелігійною мораллю
правила шукає шляхи примирення з реальним світом.

ЛІТЕРАТУРА

Churchman. Местный народный праздник “Рахманский Великдень” //
Подольские епархиальные ведомости. – 1884. – №22.

W. S. Заметки о разнообразии и изысканности пасхальных яств (местный
обычай) // Подольские епархиальные ведомости. – 1884. – №14.

Бахтин М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и
Ренессанса. – 2 изд. – М.,1990.

Венгрженовский С. Языческий обычай в Брацславщине «гоныты шуляка» //
Киевская старина. – 1895. – №9.

Вертій О. Народні джерела творчості Івана Франка. – Тернопіль, 1998.

Винниченко В. О морали господствующих и морали угнетенных. (Открытое
письмо к моим читателям и критикам). – Львів, 1911.

Гаєвська Л. Морально-етична проблематика української новели кінця ХІХ –
початку ХХ ст. – К., 1981.

Галіп Т. З моїх споминів // Буковинський журнал. – 1994. – №1-2.

Грінченко Б. Перед широким світом. – К., 1907. – С.68-82.

Діло. – 1886. – №47.

Камінський В. Свято Паски в селі Косареве Дубенського уїзду Волинської
губернії. – К., 1906.

Катрій Ю. Значення традиційної християнської обрядовості для
етно-національного розвитку України // Народна творчість та етнографія.
– 2000. – №1.

Кониський О. Український націоналізм // Правда. – 1875. – №14.

Коцюбинский М. Организация общественных развлечений // Волынь. –

1895. – №9.

Ланевский П. Сопоставление смысла и существа обрядов и таиств св.
православной церкви с народными обычаями, практикуемыми в Подольской
епархии – от рождения на свет Божий человека до смерти и погребения его
// Подольские епархиальные ведомости. – 1891. – №16-17.

Лепкий Д. Вода в людовой вере // Зоря. – 1886. – №8.

Лепкий Д. Про вовкулаків і знахарів: Збірка прозових творів різних
авторів (Н.Кобринська, О.Кобилянська, Л.Мартович та ін. 1880 – 1901 рр.)
// Відділ рукописів Інстиуту літератури ім. Т.Шевченка НАН України. –
Ф.3. – № 3113.

М-Л-ч. Богослужебная реформа // Христианская жизнь. – 1906. – №15.

Ортега-і-Гасет Х. Тема нашої доби // Вибрані твори. – К., 1994.

Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – К., 1997.

Погребенник Ф. Лесь Мартович: Життя і творчість. – К., 1971.

Програма для збирання відомостей про народні вірування і повір’я в
Південній Русі // Подольские епархиальные ведомости. – 1884. – №22-27.

Симашкевич М. Местный народный праздник, именуемый «Розгри» //
Подольские епархиальные ведомости . – 1884 . – №23-24.

Спогади про Михайла Коцюбинського. – К., 1989.

Стефаник В. Твори. – К., 1964.

Українка Леся. Твори: У 12 т. – К., 1977. – Т.8.

Українка Леся. Твори: У 12 т. – К., 1978. – Т.10.

Українка Леся. Твори: У 12 т. – К., 1979. – Т.12.

Франко І. Твори: У 50 т. – К., 1980. – Т.26.

Франко І. Твори: У 50 т. – К., 1980. – Т.28.

Франко І. Твори: У 50 т. – К., 1986. – Т.45.

Хоткевич Г. Твори: У 2 т. – К., 1966. – Т.1.

Черемшина Марко. Твори: У 2 т. – К., 1974. – Т.2.

Яновська Л. Записи різного змісту. Виписки 1890 р. // Відділ рукописів
Інституту літератури ім. Т.Шевченка НАН України. – Ф.38. – №105.

Яновська Л. Щоденник 1909, 1912 рр. // Відділ рукописів Інституту
літератури ім. Т.Шевченка НАН України. – Ф.38. – №107.

Яцків М. Записна книжка. – Б. д. // Відділ рукописів Інституту
літератури ім. Т. Шевченка НАН України. – Ф.98. – № 672.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020