.

Українська фразеологія в аспекті національної ментальності (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
680 9225
Скачать документ

Реферат на тему:

Українська фразеологія в аспекті національної ментальності

Із середини 70-х – початку 80-х рр. ХХ ст. у фразеології – дещо
пізніше, ніж в інших галузях лінгвістики – стала відчутною криза
структурно-семантичної парадигми: системно-класифікаційний підхід себе
вичерпав. Оцінки попереднього студіювання фразеології стимулювали пошук
нових шляхів осмислення ідіоматики з точки зору реалізації в ній
людського фактора. Цей період ознаменувався цілком очевидним переходом
до антропоцентричної парадигми у вивченні мови, що посилило інтерес до
осмислення проблеми з нових позицій. Стає насущним розглядати
фразеологію у колі етнолінгвістики, лінгвокраїнознавства та
культурології. Звучать заклики звертатися до творця, носія, користувача
мови – до людини, до конкретної мовної особистості, вивчаючи національну
мову разом з історико-, етно-, соціо- і психолінгвістичними
особливостями її носіїв [Караулов 1987 : 7]. Фразеологічний корпус мови
– особливо благодатний матеріал для дослідження цієї взаємодії, оскільки
в ньому концептуалізовані не тільки знання про суто людську наївну
картину світу, але й ніби запрограмована участь цих мовних сутностей
разом з їх вживанням у міжпоколінній трансляції еталонів й стереотипів
національної культури [Телия 1996 : 9].

Нові тенденції в дослідженні фразеології у посткласичному періоді її
існування зберігаються у працях, які аналізують синхронно-зіставний план
(Райхштейн 1980; Солодуб 1985; Манакин В. Н. 1994; Дубичинский 1993(.
Другий аспект, який чітко прослідковується в україністиці, – це
потрактування фразеологізмів з позицій етнокультури,
лінгвокраїнознавства (Голубовська 2002; Бабич 2002; Кузь 2002; Остапович
1996; Кононенко 1996; Жайворонок 1996(.

Серйозні, науково обґрунтовані праці з сучасної української фразеології
презентує А. Івченко, який, між іншим, називає важливим здобутком в
історико-етимологічному вивченні слов’янської фразеології книгу
білоруського дослідника В. Коваля “Східнослов’янська етнофразеологія:
деривація, семантика, походження (Гомель, 1998) і вважає, що ця книга
“приречена” на уважне прочитання й студіювання. В. Коваль поставив за
мету обґрунтувати потребу створення нового наукового напряму –
етнофразеології, яка вивчає фразеологічні одиниці в їх зв’язку зі сферою
народної духовної культури: звичаями, обрядами, віруваннями,
традиційними (переважно народно-міфологічними) уявленнями про предмети
та явища довколишнього світу, що має постати. Таким чином, фразеологія
залишається в полі зору мовознавців, і за останні роки ця галузь досягла
нового рівня розвитку.

Фразеологія виникає в національних мовах на основі образного уявлення
про дійсність і відображає побутово-емпіричний, історичний або духовний
досвід мовного колективу. Цей досвід безумовно пов’язаний з культурними
традиціями народу, бо суб’єкт номінації та мовленнєвої діяльності – це
завжди суб’єкт національної культури, національного менталітету.
Фразеологічний склад мови відображає особливості національного
світобачення та самобутності народу-носія. Подібне розуміння специфіки
фразеології дозволило В. Телії образно назвати її “дзеркалом, в якому
лінгвокультурна спільність ідентифікує свою національну свідомість”
[Телия 1996: 9]. Ідіоми – це “мова культури”, яка “нав’язує” його носіям
культурно-національне світосприйняття. Таку ж думку чітко висловив Б.О.
Ларін: “Фразеологізми у власному смислі терміна завжди опосередковано
відбивають погляди народу, суспільний устрій, ідеологію своєї епохи”
[Ларин 1977: 156].

Національно-культурні елементи семантики можуть виявлятися на трьох
рівнях змісту фразеологічних одиниць:

1) у сукупному ідіоматичному значенні словесного комплексу (через
переосмислення, метафоризацію, семантичний зсув): нім. Sie haben das
Tuch zerrei?en – букв. “вони розірвали хустку”; укр. вони розбили
глечик, що означає “розірвати, порушити дружні стосунки, посваритися”
[ФСУМ ІІ: 744];

2) у значенні окремих лексичних компонентів фраземи. Це можуть бути так
звані “унікальні компоненти” (які більше ніде, крім цього виразу, не
вживаються, найчастіше архаїзми), безеквівалентна лексика:
культурно-історичні реалії, топоніми, апелятивні власні назви, “мовні
фотографії” – знаки невербальної комунікації тощо: давати (задавати) /
дати (всипати, задати) хльосту – “бити, шмагати кого-небудь” [ФСУМ І:
213] або задати перцю з маком – “завдавати клопоту, дошкуляти
кому-небудь” [ФСУМ І: 213];

3) у прямому значенні сукупного словесного комплексу, що потім зазнає
переосмислення. Саме тут “закодовані” численні народні звичаї, обряди,
традиції, ігри тощо: стати на рушник – “взяти шлюб, одружитися” [ФСУМ
ІІ: 860]; передати куті меду – “перевищувати норму, міру в чому-небудь,
перебільшувати що-небудь” [ФСУМ ІІ: 616]; як муха в Спасівку – “хтось
злий, сердитий, уїдливий”, “дуже, надто, надзвичайно”, “набридливо,
невідступно, уїдливо, неприємно” [ФСУМ І: 514]; скочити в гречку –
“зраджувати дружині (чоловікові), мати нешлюбні зв’язки” [ФСУМ ІІ: 813].

В українській фразеології відбита селянська, хліборобська психологія.
Розглянемо, наприклад, фразеологізми із компонентом хліб: великий хліб
–“високий урожай зернових” [ФСУМ ІІ: 926]; відбивати (відбирати,
перебивати) хліб – “позбавляти кого-небудь заробітку, беручись за ту
саму роботу” [ФСУМ І: 113]; водити хліб-сіль –“бути з ким-небудь у
дружніх стосунках, товаришувати” [ФСУМ І: 142]; хліб і до хліба – “їсти
і пити” [ФСУМ ІІ: 926]; легкий хліб – “засоби для існування, здобуті без
важкої праці, без великих, особливих зусиль”, “робота, що здійснюється
без труднощів, без великих зусиль, або заробіток без важкої праці, без
докладання великих зусиль” [ФСУМ ІІ: 926]; садити на хліб та воду –
“карати кого-небудь голодом, обмежуючи найнеобхіднішим у їжі”
[ФСУМ ІІ: 778]; тяжкий хліб – “заробіток, здобутий важкою працею,
великими зусиллями” [ФСУМ ІІ: 927]; хліб насущний – “засоби, необхідні
для прожитку, існування”, “щось найважливіше, найістотніше” [ФСУМ ІІ:
927]; хліб та сіль! – уживається як традиційне привітання до тих, що
їдять за столом, та побажання їм приємного апетиту [ФСУМ ІІ: 927].

Показовими є асоціати до слова земля: землі під собою не чути – “під
впливом радісного збудження або хвилювання бути дуже енергійним,
рухливим, легким”, “дуже швидко, енергійно” [ФСУМ ІІ: 959]; земля горить
під ногами – “для кого-небудь становище стає критичним, безвихідним”
[ФСУМ І: 332]; земля хитається (повзе) під ногами – “чиєсь становище
стає ненадійним, непевним” [ФСУМ І: 200]; земля обітована – “багатий,
розкішний край, де панує повний достаток і злагода”, “заповітне місце,
пристанище”, “предмет чиїх-небудь пристрасних бажань, надій, прагнень”
[ФСУМ І: 333]. Бачимо, що земля, як полісемантичне слово, може
розмежовуватися на окремі асоціативні поля: 1) земля як ґрунт (земля
хитається (повзе) під ногами); 2) образно-символічні знання, пов’язані з
поняттям батьківщини, дому, матері, достатку (земля обітована).

Фразеологізми із компонентами хліб, земля передають дух нашої давнини,
тісний зв’язок українського народу з землею, хлібом, які сприймаються не
лише в прямому значенні як ґрунт та хліб насущний, а значно ширше – як
першооснова життя, що допомагає зрозуміти глибину української душі.

Дослідник Б. Цимбалістий пише: “Справді, незважаючи на всі спрощування,
на розбіжності в оцінках і навіть на використовування поняття
національної психіки для винищування власного народу або принижування
інших треба прийняти, що щось таке як національна психіка таки існує. Бо
як інакше пояснити собі якийсь неповторний характер культури даного
народу, його літератури, його мови, його фольклору і навіть архітектури?
Було б навіть дивно, якби етнічна група людей, які від століть живуть
разом, однаковим способом життя, за єдиними звичаями і традиціями, які
прагнуть до тих самих ідеалів, зазнають впливу того самого підсоння та
історичної долі – не витворили чогось спільного у своєму способі
думання, відчування і поведінки” [Цимбалістий 1992 : 69]. Родинне
середовище, типи емотивних стосунків дитини з батьками, братами і
сестрами обумовлюють витворення певних рис характеру майбутньої дорослої
людини, що обов’язково виявиться у специфічній поведінці, в
оптимістичному чи песимістичному світосприйнятті, в егоїзмі або
альтруїзмі, у ставленні до авторитетів і влади, до приятелів і до жінок,
до дружини і дітей. Саме через родинні стосунки у глибинне несвідоме
дитини входить певна система вартостей, якої вона дотримується все життя
і яка закодована в понятті “оцінність”.

Оцінка – це завжди наявність “плюса” або “мінуса” в значенні слова. І
проблема полягає в тому, що оцінність – явище суто суб’єктивне, тобто в
будь-якій оцінці будь-чого завжди є особиста зацікавленість, емоційне
ставлення до сказаного. Навіть прагнення до об’єктивної оцінки залежить
від багатьох суб’єктивних факторів або, інакше кажучи, від самої людини.
Оцінювання може бути раціональним або емоційним, наприклад: один бік
медалі – “яка-небудь частина або половина чого-небудь” [ФСУМ І: 29];
проводити (провести) очима (поглядом) – “довго, проникливо, не
відриваючись, дивитися на кого-небудь, услід комусь” [ФСУМ ІІ: 705];
продувна бестія – “дуже ненадійна, хитра, спритна й нечесна людина,
шахрай” [ФСУМ І: 23]; хоч пацюки (цуценят) бий – “дуже повний, одутлий,
деформований ожирінням” [ФСУМ І: 23]; без третьої клепки в голові –
“хто-небудь дурний, розумово обмежений, ненормальний” [ФСУМ І: 381].

| † ’ ? &

:

h

j

}hRя – це операція раціональна, хоча в основі оцінки лежать емоції,
інтерес (те, що нас хвилює). Раціональне в оцінці – це погляд, думка,
емоційне в оцінці – це почуття. Візьмемо для прикладу фразеологізм на
всьому готовому (“при повному забезпеченні всім необхідним”). Він з
раціонального погляду означає “повне забезпечення”, і це нібито “добре”.
А емоційне сприйняття може бути як позитивним, так і негативним, бо
мовець може цим висловом виказати різні негативні почуття: осуд,
презирство, невдоволення.

Оцінка – це судження про цінність об’єкта, але сама оцінка має різні
аспекти: утилітарні, гедоністичні, моральні, тобто реєстр цих аспектів
залежить від того, яку цінність вбачає суб’єкт в об’єкті. Ще приклад:
ідіома стріляний горобець може мати як позитивну, так і негативну
оцінку: якщо мовець / слухач на стороні носія властивостей, то його
досвід і спритність оцінюються позитивно, якщо проти – то негативно. Так
само: тертий калач, голими руками не візьмеш.

Раціональна оцінка в ідіомах належить тому, що означене як об’єктивне в
світі, “дійсне”. Сама ж оцінка належить суб’єктові, тобто виключно світу
“ідеального” і залежить від ціннісної картини світу, норми. Когнітивний
зміст раціональної оцінки – це точка зору суб’єкта на позитивну чи
негативну цінність означуваного в цілому чи будь-якої його властивості,
яка ґрунтується на знанні неписаних норм, які складалися віками і
передавалися з покоління у покоління, тобто ставали еталонами народної
мудрості, моралі. Вони складалися в мовному колективі і на його життєвій
філософії.

Отже, оцінка належить свідомості суб’єкта, який оцінює світ, “дійсне”,
що дає змогу вважати оцінювання об’єктивно-суб’єктивною конотацією
значення. І особливо важливо підкреслити те, що формується світобачення
у родині, у близькому оточенні, але обумовлюють його традиції філософії
життя. Для представників певної культури характерна інтеграція
різноманітних вражень у певне світобачення, що і називається
ментальністю народу.

Усе, що оточує людину, сприймається і трансформується у
національно-мовній картині світу. У сталих висловах у надзвичайно
економній формі й виразному змісті народ фіксує весь світ. Аналіз ФО із
фразеологічних словників дає змогу виявити такі тематичні (ідеографічні)
групи: 1) анатомія людини і жести (кожною жилкою, аршин у плечах, аж
кістки торохтять, вішатися на шию, вказувати пальцем (на двері),
в’їдатися в печінки); 2) тваринний світ (ніде курці ступити, вовк в
овечій шкурі, морський вовк, блудна вівця, миша не пролізе, біла
ворона); 3) рослини (моркву терти); 4) побутові уявлення (хоч кілок на
голові теши, під чоботом, в кашу вкипіти, влити в бочку меду ложку
дьогтю, власним горбом); 5) одиниці виміру (без року (году) тиждень
(неділю, три дні), три чисниці до смерті (до віку), міряти на один
аршин); 6) сімейні відносини (батьків син, як у батька за пазухою, як
брат з сестрою, як свекор пелюшки прати зі словом збиратися); 7) етикет
(на щастя, хай Бог помагає); 8) духовна культура (не викурити і ладаном,
треба з свічкою серед білого дня вишукати, святая святих, з азів
(починати), від аза до іжиці).

Саме у фразеологізмах народ складає “плоди глибоких сердечних порухів,
плоди історичних подій, вірування, сліди пережитого болю і пережитої
радості” (К. Ушинський). Внутрішній світ кожної особистості
характеризується різним ступенем поєднання властивостей розуму (ratio),
з одного боку, і властивостей серця і душі (emotio) – з іншого.
Особистість – це хтось, хто хоче, відчуває, думає, знає, говорить і
робить. Наявність у всіх мовах слів для втілення цих понять свідчить про
те, що дане “мовне” визначення особистості можна прийняти як
універсальне [Голубовська 2002: 16]. Етнічна зумовленість поняття
“особистість” виявляється, очевидно, у різній якісній наповненості цих
понять і в специфіці їхньої співвіднесеності.

Українська модель особистості ґрунтується на протиставленні тіла як
матеріального компонента душі (серцю) – морально-емоційному ядру людини.

Безпосередньо з компонентом тіло ФСУМ фіксує незначну кількість
фразеологізмів. Серед них: до живого тіла (зі словами бити, побити) –
“дуже сильно” [ФСУМ ІІ: 884]; мороз пробирається до тіла – “хтось
відчуває озноб” [ФСУМ І: 506]; в тілі – “не худий, в міру повний (про
людину)”, “вгодований, ситий (про худобу)” [ФСУМ ІІ: 884]; держати в
чорному тілі – “утискувати, визискувати когось”, “суворо поводитися з
ким-небудь, позбавляти когось можливості виявляти свої здібності” [ФСУМ
І: 228]; вбиватися в тіло – “поправлятися, гладшати” [ФСУМ І: 70];
світити грішним тілом – “бути погано одягненим” [ФСУМ ІІ: 786].

Лексикографічний портрет ФО з компонентом душа налічує десятки
фразеологізмів: аж душа болить – “нестерпно, дуже” [ФСУМ І: 277]; душа
росте – “хто-небудь відчуває піднесення, натхнення, захоплення” [ФСУМ І:
277]; душа (серце) радіє (радується) – “хто-небудь дуже задоволений
чимось, відчуває радість, насолоду, втіху від чогось” [ФСУМ І: 277];
відкрита душа – “хто-небудь прихильний, привітний до кого-небудь”,
“хто-небудь чутливий, сприйнятливий до чогось” [ФСУМ І: 277]; душа
болить (ниє, щемить, ятриться) – “хто-небудь дуже переживає, страждає з
якогось приводу” [ФСУМ І: 277]; душа в душу – “дружно, у злагоді” [ФСУМ
І: 277]; душа геть – “будь-що, за будь-яких умов (має відбутися щось,
бути зроблене щось)” [ФСУМ І: 278]; душа (губа) не з лопуцька –
“хто-небудь не байдужий до чогось, наділений усіма рисами людської
особистості; сміливий, принциповий”, “хто-небудь такий, як і всі інші,
кому-небудь властиве те, що і іншим, і т. под.” [ФСУМ І: 278].

Сфера ірраціонального, не контрольованого розумом, в українській моделі
особистості найважливіша. Душа (серце) є символом внутрішнього
психічного світу людини, місцем локалізації її емоцій і “високих”
бажань, пов’язаних із задоволенням духовних потреб: душа радіє,
тішиться, болить, поривається, тривожиться, не приймає; серце підказує,
віщує.

Душа і серце (серце в переносному значенні – “осередок почуттів,
переживань, настрою людини”), будучи абстрактними поняттями, метафорично
переосмислюються в конкретних образах певного вмістилища, що має цілком
визначені просторові характеристики: порожньо в душі, прирости до душі,
сидіти в душі, на дно душі, за душею, у глибині душі (серця), з
відкритою душею (серцем), на дні серця, серце кров’ю обливається, серце
мохом обростає, серце каменем лежить та ін. У багатьох сталих виразах
іменні компоненти душа і серце перебувають у відношеннях вільного
варіювання, наприклад: душа пристала, серце пристало – “хто-небудь
уподобав, полюбив когось, щось”; душа (серце) не лежить – “хто-небудь не
має інтересу, прихильності, симпатії і т. ін. до кого-, чого-небудь; не
подобається хтось або щось”; душа (серце) не на місці – “хто-небудь дуже
хвилюється, перебуває в стані тривоги, занепокоєння”. Але існують
фразеологізми, в яких замінити компонент серце компонентом душа не
можна: заграло серце, запалилося серце, гаряче серце, мати м’яке серце,
обгортати серце тугою, серце холоне, серце в тузі, покласти руку на
серце, серце з перцем, від щирого серця. Аналогічно вживається лише
компонент душа: жива душа, заяча душа, канцелярська душа, мишача душа,
де душа виступає у значенні “людина як носій тих чи інших рис, якостей”.

Майже всі сталі сполуки зі словами серце, душа є яскраво експресивними й
образними. Звертає на себе увагу спеціалізація цих фразеологізмів на
вираженні негативних емоцій, так само як і порівнянь із компонентом
серце: мов (немов, наче) п’явки за серце ссуть, мов ножем вколоти в
серце, мов хто серпом різонув по серцю, мов хто встромив ніж у серце та
ін. Це може стати ще одним аргументом на користь визнання української
кордоцентричності, особливої емоційної вдачі українців. Але переважають
позитивні емоції, “… українське колективне несвідоме – наскрізь
позитивне” [Храмова 1992 : 10]. За одностайною думкою багатьох
дослідників (М. Костомаров, І. Нечуй-Левицький, В. Липинський, О.
Кульчицький, Б. Цимбалістий, С. Білокінь), українська психічна структура
вирізняється емоційно-почуттєвим характером, “кордоцентричністю”. Цю ж
думку про спокійну вдачу українців висловлює С. Таран: “Ми і є якраз
нація “вечорова”. Лірична краса вечора, поетичні сутінки – це сутність
української душі” [Таран 1992: 63].

Література

Бабич Н. “Сила Божа” в народній фразеології // Урок української. 2002.
№ 2.

Голубовська І. О. Душа і серце в національно-мовних картинах світу (на
матеріалі української, російської, англійської та китайської мов) //
Мовознавство. 2002. № 4-5. С. 40-47.

Дубичинский В. В. Лексические параллели. Харьков, 1993

Жайворонок В. В. Слово в етнологічному контексті // Мовознавство. 1996.
№ 1

Караулов Ю. М. Русский язык и языковая личность. М., 1987. 262 с.

Кононенко В. І. Національно-мовна картина світу: зіставний аспект //
Мовознавство. 1996. № 6.

Кузь Г. Вплив давніх вірувань на вигукові фразеологізми // Урок
української. 2002. № 9.

Ларин Б. А. О народной фразеологии // История русского языка и общее
языкознание. М.: Просвещение, 1977. 223 с.

Манакин В. Н. Основы контрастивной лексикологии: близкородственные
языки. К.; Кировоград, 1994.

Остапович О. Я. Фразеологізовані образи-символи з країнознавчою
семантикою у мовних взаємовпливах Австрії й України // Мовознавство.
1996. № 6

Райхштейн А. Д. Сопоставительный анализ немецкой и русской фразеологии.
М., 1980.

Солодуб Ю. П. Русская фразеология как объект сопоставительного
структурно-типологического исследования. М., 1985.

Таран С. Довгий ранок української державності // Розбудова держави.
1992.  № 1. С. 61-64.

Телия В. Н. Русская фразеология. Семантический аспект, прагматический и
лингвокультурологический аспекты. М.: Школа “Языки русской культуры”,
1996. 284 с.

Фразеологічний словник української мови: У 2 кн. / Укл.: В. М.
Білоноженко та ін. 2-е вид. К.: Наук. думка, 1999.

Храмова В. До проблем української ментальності // Українська душа.
К.: Фенікс, 1992. С. 3-35.

Цимбалістий Б. Родина і душа народу // Українська душа. К.: Фенікс,
1992. С. 66-96.

Під особистістю ми розуміємо людину як суб’єкт певного етнокультурного
соціуму, з притаманною їй мотивованою пізнавальною, емоційною та
практичною діяльністю.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020