Типологія просвітницького героя (на матеріалі прози М.Чернишевського і Марка Вовчка) (реферат)

Типологія просвітницького героя (на матеріалі прози М.Чернишевського і
Марка Вовчка)

Для просвітницької літератури велике значення мало зображення
позитивного героя, якому належало центральне місце у творі.
Просвітницька концепція героя тяжіє до ідеалізації як принципу
художнього осмислення життя. Просвітники пропонували в якості
взірця-ідеалу героїчні натури, проголошуючи цінність людини як такої,
незалежно від її станового положення, людини знання, людини праці.
Викриваючи „нерозумні” пережитки часу, такі герої пристрасно борються за
перемогу нового, твердо вірять у силу розуму, слова та морального
прикладу як провідної рушійної сили оновлення і перетворень. Просвітники
обстоювали ідею емансипації жінки, зрівняння в усьому її прав з правами
чоловіків, просвіти і освіти жінок, залучення до суспільної, а також до
мистецької й наукової діяльності, виступали за вірність шлюбних
стосунків, побудованих на добровільних началах, без елементів насилля
над особистістю. Так, французький мислитель Ж.-Ж.Руссо, акцентувавши
увагу на особистісно-почуттєвій сфері людини, в концепції любові висунув
ідею всемогутності почуттів, нерозривного зв’язку двох людей, які
підкоряються тільки велінням серця (в романі „Нова Елоїза” її пропагує
друг Юлії і Сен-Пре Лорд Бомстон), чуттєвого діалогу на відстані,
дружби, що приходить на зміну коханню. У „Новій Елоїзі” (1761)
письменник порушив питання природного права людини на особисте щастя, на
інтимний вибір, виступивши з волелюбними ідеями проти деспотизму
„батьків” і соціальних умов, що заважали щастю „дітей”.

Відкрита шістдесятими роками ХІХ століття народницька епоха поставила
перед літературою завдання емансипації людської особистості від різних
утисків. Тому названі просвітницькі ідеї знайшли художнє втілення в
творах письменників середини ХІХ століття, які переймалися проблемою
створення „нового героя” часу, морального і громадянського визволення
жінки, її становища в суспільстві, зокрема, в прозі М.Чернишевського і
Марка Вовчка ми виділяємо серед „нових людей” тип революціонера і тип
емансипованої жіночої особистості. У даній статті спробуємо визначити
своєрідність модифікації названих типів у творах Чернишевського і Марка
Вовчка, застосувавши компаративний метод дослідження і розкривши вплив
просвітницької естетики на творчість митців.

Дана проблема частково розглядалася літературознавцями в просвітницькому
аспекті, окремі зауваги знаходимо в працях В.Агеєвої, що спробувала
визначити специфіку жіночого письма у прозі Марка Вовчка, розкрити вплив
інтелектуальної й духовної атмосфери „жоржзандівської” доби на біографію
і творчість української письменниці; Н.Крутікової, що простежила
основні етапи творчого шляху Марка Вовчка, її контактні зв’язки з
І.Тургенєвим, Д.Писарєвим тощо; І.Павленко, що вивчала романи Марка
Вовчка про нових людей у контексті російської літератури 60-70-х років;
В.Погребної, що визначила ставлення Марка Вовчка до проблеми
емансипації; М.Ніколаєв, Г.Тамарченко простежили ідейно-естетичну
своєрідність прози М.Чернишевського, Ю.Руденко порушив питання принципу
циклізації в художній системі М.Чернишевського, М.Пинаєв приділив увагу
виявленню новаторства Чернишевського, співвідношенню в його прозі
прототипів і художніх образів, історичної дійсності та утопії, реального
та ідеального.

М.Бердяєв, звертаючись в еміграції до проблеми російського „нігілізму”

60-х років ХІХ століття, розглядав у працях „Російська релігійна
психологія і комуністичний атеїзм” (Париж, 1931), „Російська ідея”
(Париж, 1946) Чернишевського як головного „ідеолога російського
„нігілізму” [4, 109] і „атеїстичного соціалізму”, як „типового
соціаліста” [4, 113], що основувався на православ’ї, а також покладав
надії на покращення життя через радикальну зміну суспільного устрою.

Однак треба уточнити, що Чернишевський пов’язував ідею зміни суспільства
зі зміною соціальної людини не на основі православ’я, а на основі
утопічного соціалізму через заперечення релігії, бога, соціальної
несправедливості та ін. Роман „Що робити? Із розповідей про нових людей”
(1863) оцінюється критиками в контексті сучасної Чернишевському
літератури через зіставлення „нових людей” письменника з „зайвими”, а
також і з тургенєвськими новими героями. Чернишевський продовжив
відкриту Тургенєвим тему зображення нового суспільного діяча (в
основному з демократів-різночинців) „базарівського типу” (влучне
визначення Д.Писарєва), що прийшов на зміну типу „зайвої людини”.

Втім, багато дослідників традиційно вважають, що роман Чернишевського
полемічний до „Батьків і дітей” (1862) Тургенєва, що, на наш погляд, не
зовсім так (схожа проблематика, причому в Чернишевського
багатопроблемний роман, хоча простежуються і відмінності). Якщо
аристократ Тургенєв намагався осмислити й вивчити новий тип людей,
оскільки був, на твердження Д.Писарєва, який високо оцінив „Батьків і
дітей” у статті „Мислячий пролетаріат”, „чужий у ставленні до людей
нового типа”[13, 353], то герої Чернишевського були одного з ним кола,
він глибоко знав їх. Л.В.Чернець вважає, що „нігілізму” Базарова
протистоять позитивні погляди „нових людей”, його самотності і трагічній
смерті – їх згуртованість і стійкість” [17, 377]. Однак герої
Чернишевського „заперечували інакше, ніж Базаров, і діяли інакше, ніж
він” [21, 73], – наголошував В.Ю.Троїцький.

З одного боку, це „більш земні” люди, про що свідчить підкреслення
письменником деяких деталей їх побуту, а з іншого – „їх свідомість, – на
твердження Я.Ельсберга, – досягає вершин, недоступних тургенєвським
героям” [24,162], вони політично більш зрілі, духовно багатші за
Базарова: розуміють і цінуть мистецтво, розмірковують над творами
Діккенса, Ж.Санд, Теккерея, читають Гоголя, Кольцова, Некрасова,
захоплюються Гете і Шіллером, цитують Лермонтова, Вольтера, Скотта,
Томаса Гуда. Чернишевський не прийняв Базарова і продовжував наполягати
на своєму варіанті „нової людини”, який, у свою чергу, заперечував
Тургенєв.

До Чернишевського задача втілення позитивного ідеалу в літературі була
не вирішена. Тому він задумав показати, „як позитивні ідеали з області
абстрактних мрій поступово переходять у сферу реальної практичної
діяльності” [20, 123], доступної і простим людям. Створюючи в романі „Що
робити?” позитивних героїв („звичайних” людей типа Лопухова, Кірсанова,
Віри Павлівни: „…мені хотілось показати людей, що діяли, як усі звичні
люди їх типу…” [23,3, 227] і „особливої людини” типа Рахметова і „дами
в траурі”), письменник відтворив риси епохи, що висунула різночинну
інтелігенцію.

Про появу „нових людей” Чернишевський прямо заявляв: „Недавно народився
цей тип і швидко розпложається. Він народжений часом, він знамення
часу…” [23, 11,145]. Зіставляючи представників різних „порядків” життя,
він цікавився не окремим героєм, а створенням „типа”, кола героя в
цілому, що є рисою просвітницької естетики, яка розкриває моралістичні
нахили автора. Духовний світ конкретної особистості Чернишевський
представив осереддям абсолютних моральних цінностей.

Особливість роману «Що робити?» і полягає в тому, що «нові люди», яких
у житті було ще небагато, представлені письменником як типове явище, а в
образі Рахметова, що належав за походженням до старовинного дворянського
роду, але втілював соціально-психологічні риси нового героя-різночинця
60-х років, типізується виключне. Сам Рахметов у розмові з Вірою
Павлівною формулює існуючу в суспільстві думку про „нових людей”:
„…про таких людей, як ми з вами, говорять, що для нас немає нічого
святого. Адже ми здатні на всякі насилля і злодійства”…” [23,11,220].
Чернишевський свідомо перебільшував і загострював певні деталі в
характері і поведінці Рахметова з метою повнішого розкриття і
підкреслення типовості, а передача стиля його життя і мислення сприяла
індивідуалізації цього типа.

Професійний революціонер-підпільник Рахметов зображується автором як
ідеал позитивного героя, як людина „іншої породи”, вища натура, „орел”,
за характеристикою Віри Павлівни, рідкісне явище, художнє значення якого
полягає в тому, що він виступає вищим критерієм встановлення істинності
зв’язаних з ним персонажів і подій. Чернишевський зазначає, що Рахметов
потрібен у творі для виконання найголовнішої вимоги художності.

Головним прийомом зображення героя є його біографія. Чернишевський
детально знайомить з процесом формування характеру Рахметова, який
пориває з поміщицьким середовищем, відмовляється від спадщини,
захопившись „новими ідеями” і книжками революційного змісту. Рахметов
був студентом природничого факультету Петербурзького університету, після
перерви в навчанні — філологічного. Першим політичним учителем Рахметова
був студент-різночинець Кірсанов, який дав поштовх для його швидкого
переродження в „особливу людину”, рекомендувавши для читання книжки
французьких і німецьких авторів, потім – Лопухов. На відміну від
нігіліста Базарова, Рахметов добре знається на творах художньої
літератури, зокрема Гоголя і Теккерея, якого прочитав з насолодою,
виділяючи в них критичне і сатиричне ставлення до соціальних пороків
суспільства. Мистецтво, що піднімає значущі злободенні проблеми,
застосовується героєм для боротьби за прекрасне майбутнє.

Протягом трьох років мандруючи Росією, Рахметов пізнавав світ простих
трудівників, разом з ними ділив життєві негаразди і випробування,
виховував характер, витривалість фізичною працею як бурлака на Волзі,
тесляр, лісоруб тощо. За богатирську силу, твердість волі Рахметов, який
спеціально розвивав себе фізично, отримав у знак поваги від
товаришів-бурлаків ласкаве прізвисько легендарного народного богатиря
Микити Ломова. До речі, звернення автора до народної творчості, де
богатир був уособленням єдності фізичних і духовних сил народу,
символічне порівняння Рахметова з народним заступником Ломовим, не було
випадковим, а означало зв’язок духовно й фізично стійкого героя з
народом, захист його інтересів, що було рисою просвітницької естетики.

Великого значення автор надавав самовихованню Рахметова, який у двадцять
два роки опанував капітальні економічні праці Д.Рикардо, А.Сміта,
Р.Мальтуса, Д.Мілля. Теоретичні розмисли героя не розходились з його
конкретними справами і перевірялись практичним вивченням життя народу і
постійною турботою про людей праці, займався „чужими справами”, притому
„капітальними” [23, 11, 203]. Перемігши спротив опікуна, незадоволення
сестер, задовго до реформи Рахметов визволив своїх селян.

Свідомо відмовившись, на відміну від Віри Павлівни та її друзів, від
матеріальних благ, від почуття любові до достойної жінки („Кохання до
вас зв’язувало б мені руки” [23, 11, 208]), від особистого щастя, від
елементарних побутових зручностей, Рахметов вів спартанський спосіб
життя, оскільки і духовно і фізично готував себе до боротьби за
визволення свого народу, в якій передбачав і жертви, і страждання.
Соціально-економічним ідеалом героя було соціалістичне суспільство, про
яке розповідається в четвертому сні Віри Павлівни і шлях до якого
пролягає через революцію, яка визнається єдиним засобом встановлення
справедливих суспільних відносин.

Впевнений у правоті своїх ідеалів, Рахметов проводить велику
просвітницьку роботу з метою підготовки майбутніх змін у Росії.
Чернишевський натякає, що розмови з „особливою людиною” могли стати
першим етапом на шляху становлення його знайомої як „нової людини”: „У
її житті повинен був відбутися перелом; напевно, вона і сама зробилась
особливою людиною” [23, 11, 208]. Як організатор боротьби, він
підтримував зв’язки зі студентською спільнотою і передовою професорською
інтелігенцією, мав своїх стипендіатів у Казанському і Московському
університетах, відомих своїми революційними традиціями. Крім того,
Рахметов був зв’язаний і з офіцерством: опис в романі заміської
прогулянки робітниць майстерні Віри Павлівни, а також згадування в
третьому сні героїні офіцера – спільника Лопухова і „особливої людини”
по революційній боротьбі, його зв’язків з Некрасовим, з журналом
„Сучасник”. Превалювання над іншими почуття обов’язку (слова „треба”,
„повинен”), що було рисою просвітницької концепції героя, характеризує
ділові стосунки Рахметова з людьми. Водночас герой залишається скромною,
простою людиною. Підкреслюючи неймовірну зайнятість Рахметова, автор не
розкриває його справ, які конспіруються. Образ будується такими
художніми прийомами, як-от: авторські міркування та іносказання,
недомовки.

Як героїчний характер, що переслідує велику мету і завдяки якому
„розквітає життя всіх”, Рахметов уособлював поезію революційного
подвигу: „це цвіт кращих людей, це рушії рушіїв, це сіль землі”. Це
надає образові романтичної піднесеності в рецепції Чернишевського, який
підкреслював самобутність такого типу героя і його принципів політичного
діяча, що вирізнявся відповідальністю за інших людей.

Втім треба наголосити на переосмисленні образу Рахметова сучасними
критиками: «Давно вже рахметівський ригоризм і його спання на цвяхах
будять не захоплення, а інші почуття, пов’язані з пам’ятними закликами
до мазохістської романтики самокатування в ім’я „вищої цілі” [8].
Подібною рисою вирізнявся і герой повісті І.Франка Євгеній Рафалович
(„Перехресні стежки”), який „стає людиною боротьби з характерною для
цього типу самозреченістю, чимось схожою на аскетизм” [12, 14]. Отже,
Чернишевський відтворив образ професійного революціонера-організатора
боротьби, передав його уявлення про соціально-ідеологічні, моральні
норми суспільства, простежив шляхи і умови формування „нової людини”
середини ХІХ століття, відповів на питання сучасності „що робити?”

У кінці твору „Що робити?” Чернишевський знайомить з „дамою в траурі”,
що змінює креп на святковий одяг через перемогу, дата якої називається –
1865 рік. Письменник передає атмосферу загальної радості, хоча і
розповідає про революцію та соціалістичний ідеал недомовками, натяками.
Зустріч з цією жінкою трагічної долі означає для „звичайних” людей
початок нового життя, сповненого і радості, і тривоги, і суму.

Віра Павлівна наголошує на відносних відмінностях між Рахметовим як
„особливою людиною” і „звичайними” порядними людьми, які подані автором
в динаміці, а їхній світогляд – у розвитку. Чернишевський представляє
одну з форм служіння революціонерів загальному благу: для Олександра
Кірсанова – це схильність до наукової діяльності, для Дмитра Лопухова –
до суспільно-просвітницької. Саме ці герої „є зачатком двох близьких,
але зовсім не тотожних типів, що визначилися остаточно в наступні роки
російського життя: це тип революціонера-просвітника, безпосереднього
учасника визвольної боротьби, — як визначає Г.Тамарченко, – і тип
передового вченого-матеріаліста” [CAPut!’,32]. Водночас письменник
звертає увагу на подібне в їх характерах: сила розуму, твердість
характеру, благородство спонуки. Лопухов систематично займається
політико-просвітницькою працею серед студентської молоді. Він пише Вірі
Павлівні: „Розмова мала практичну, корисну ціль – сприяння розвитку
розумного життя, благородства і енергії в моїх молодих друзях. Це була
праця… Тут я шукав користі, а не заспокоєння” [23, 11, 234]. Важливою
вважав герой і свою працю в заводській конторі, яка „дає вплив на народ
цілого заводу” [23, 11, 193]. Втім, Лопухов і Кірсанов постають перед
читачем уже сформованими особистостями. До речі, Чернишевський дав
Кірсанову прізвище персонажа роману „Батьки і діти” Тургенєва.

Треба відзначити авторську еволюцію в зображенні образу революціонера:
якщо в „Що робити?” можна говорити про романтизацію Рахметова, його
„аскетизм”, „титанічність”, „винятковість”, то в останньому романі
«Пролог» (1867-1870) журналіст і політичний діяч Волгін зображується з
певною долею критики, іронії, підкреслюються риси „звичайної” людини,
„пересічної”; якщо Рахметов – конспіратор, що уникає відкритих сутичок
із своїми ідеологічними противниками, то Волгін, діючи в легальних
умовах, налаштований на відкриту боротьбу з ідейними ворогами; якщо
Рахметов їздив за кордон з метою „достатньо узнати поняття, звичаї,
образ життя, побутові установи, ступінь добробуту всіх головних
частин населення” [23, 11, 209], то Волгін говорить про вплив на Росію
західноєвропейського революційного руху (Чернишевський переконаний, що
Європа „так чи інакше… підтягне нас вперед до себе” [23, 12, 224]). Це
пояснюється насамперед різними умовами і обставинами життя. Як голова
радикальної

партії Волгін намагається попередити офіцера Соколовського про хибність
реформістського шляху поліпшення життя і націлити його зусилля на
підготовку повстання. М.Пруцков зазначає, що створення «Прологу» ставить
питання про подальший розвиток просвітницької позиції Чернишевського
[16,115]. Причому, в даному творі письменник також намагається подолати
просвітницьку обмеженість підходу до проблеми «людина та історія» через
поглиблення художнього історизму.

Між появою цих двох романів письменник створює повість «Алфєр’єв»
(1863), де головний герой належить до типу «нових людей»,
охарактеризованих у «Що робити?», зокрема до „рахметівського” типу, але
головний конфлікт розгортається між двома поколіннями «нових людей», які
подібні моральні принципи по-різному втілюють у життя, в той час як у
«Що робити?» «нові люди» протистояли, на твердження Ю.Руденка, «як
монолітна група в системі образів і як особливе суспільне середовище в
структурі авторських оцінок – всьому «допотопному» укладу сучасного
життя» [15, 195].

У руслі визвольних традицій Чернишевського і зв’язків з просвітництвом
працювала і українська письменниця Марко Вовчок, що створила образи
„нових героїв” часу в російських романах, зокрема в „Живій душі” (1868),
де окремий розділ називається „Нова людина”. Це різночинець, мислитель,
людина дії, просвітник, трудівник Загайний, що втілює риси зрілого
борця-революціонера, характер діяльності якого (часті від’їзди,
репресії, тюрма), як і у героїв Чернишевського, повністю не розкритий за
цензурних утисків. Алегоричними засобами Марко Вовчок передає думку
Загайного про невідворотність революційних дій. І хоча його організація
викрита, він позбавляється підтримки однодумців, друзів, зберігаючи
впевненість у необхідності застосування сили для зміни суспільного
устрою, оптимізм щодо майбутнього. Спостерігається деяка ідеалізація
героя, що дбав про покращення долі народу.

Зовнішність, характер, поведінка героя розкриваються через
протиставлення „розвинутим” людям – дворянським лібералам типа Романа
Аркадійовича Квача або Бурнашова, що зрадили демократичні ідеали в часи
боротьби з кріпацтвом і його залишками пристосовництвом і вичікувальною
позицією. У ліберальному салоні Рославлєвих Загайний відчуває себе чужою
людиною, виступаючи антиподом „людей фрази”. Впевненість у собі, у
правоті обраних ідеалів вирізняє цього діяча. Діалоги з Квачем
розкривають сутність життєвих принципів Загайного, його просвітницької
праці – створення шкіл і артілей. Марко Вовчок наслідує характерну для
просвітницької літератури єдність твердження і заперечення.

Марко Вовчок, на відміну від образу Рахметова в Чернишевського, наділяє
Загайного любов’ю до Маші, що була йому духовно близькою людиною,
поділяла його переконання і розраджувала життя. Крім того, письменниця
показала молоде покоління в образах підлітків Каті Рославлєвої, Люби
Підколодної.

У Росії синонімом фемінізму як витвору Великої французької революції
була емансипація жінок, що розпочалась у 60-ті роки ХІХ століття як
боротьба за право на освіту і оплачувану працю і знайшла художнє
відображення в російській та українській прозі.

Однією з заслуг І.Тургенєва вважається створення галереї жіночих
образів. Не знайшовши „російського Інсарова” (М.Добролюбов), героїнею
твору „Напередодні” він робить Олену Стахову, яка була, на визначення
Д.Андреєва, „першим образом російської жінки, що вирвалася з вікової
замкненості жіночої долі, з вузької визначеності її звичаєм…” у світ
боротьби, соціальних дій, прагнула до діяльного добра, а
„жіночно-героїчна лінія… піднялась в образі Олени на новий рівень і
знайшла вперше своє художнє втілення” [2,192]. На справедливе зауваження
Г.Єлизаветиної, письменник „першим уловив саму можливість такої жінки в
російському суспільстві” [7,133]. Втім, дослідниця В.Погребна вважає
„родоначальницею” типу „нової жінки” Віру Павлівну з роману „Що робити?”
Чернишевського [14,144].

/?/eaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeUeaeaeaeaeaeaeaeaeUeaeaeaeaeaeaeae
aeO?Oeaeaea

^.hLk6qnt6†?i?A•oooccccccccccccccccccccccc

o

Тип емансипованої жіночої особистості найбільш повно представлено в
романі „Що робити?” образом Віри Павлівни Розальської. Чернишевський
докладно висвітлив шлях героїні від батьківського будинку, що був для
неї „підвалом”, „тюрмою”, до „нової жінки”, яка по-новому осмислювала
життя, ставши самостійною. Причому „ідея емансипації пов’язана з
соціальною проблемою”, коли кожен персонаж „прикріплений до певних умов
життя, в яких росте і формується його особистість” [18, 234]. При виборі
життєвого шляху необхідно звільнятися від зайвого опікування з боку
батьків, що автор доводить на прикладах образів Віри Павлівни і Каті
Полозової. Письменник наголошує на необхідності підвищення загального
духовного розвитку жінки, її інтелектуального рівня, надання їй
можливості працювати, відчуваючи власну соціальну корисність від
суспільної діяльності, ставить питання освіти і раціонального виховання
жінки.

Шлях Віри Павлівни до емансипації визначався і особистими якостями її
натури. І.Виноградов намагається показати, як портрет Віри Павлівни
просвітницькі демонструє „розумну”, „здорову”, „істинну” красу, де кожна
риса „розсудлива” [5, 184]. Рано починає усвідомлювати молода Віра
Розальська необхідність постояти за себе, виступити проти
„вседозволеності”, навіть проти матері, що пропонувала вигідне
одруження. Через стосунки із „звичайними” людьми Лопуховим і Кірсановим
відбувається духовне формування героїні. Освіта, читання книжок Жорж
Занд, Чарльза Діккенса, французького соціаліста В.Консідерана,
німецького філософа-матеріаліста Л.Фейєрбаха розвинули в ній потребу до
особистої волі і незалежності. Героїня постає розумною, активною, що
сміливо і впевнено йде шляхом досягнення нових ідеалів. Звільнення Віри
Павлівни відбувалося і через керівну працю в кооперативній швацькій
майстерні-комуні, що була, на визнання героїні, „ліцеєм всіляких знань”,
потім через заняття медициною. Лопухов хвалить діловитість Віри
Павлівни, яка раніше за чоловіків, що переважно говорили, зайнялася
конкретними справами.

Наслідуючи просвітників, Чернишевський дає можливість „звичайним” „новим
людям” відчути силу любові, віднісши її до „природних” і необхідних
потреб людини, особистого щастя („…прихильність до людини – бажання
щастя їй”), що в майбутньому стане, на погляд автора, нормою життя:
„…що значить любити людину? Це значить радіти тому, що добре для неї,
мати задоволення в тому, щоб робити все, що треба, щоб їй було краще”
[23,11,152]. З любові до Лопухова починається звільнення з „підвалу”
Віри Павлівни. Любов рівноправних людей, між якими повне взаєморозуміння
і взаємодопомога, одухотворяє життя і працю Віри Павлівни і Кірсанова.
Любов пов’язує долі Лопухова і Полозової, допомагає Насті Крюковій
почати достойне життя, розкритися її багатим душевним можливостям, які
не отримали в романі розвитку. Створюючи класичний „трикутник” Лопухов –
Віра Павлівна – Кірсанов, де суперники в інтелектуально-моральному
відношенні подібні, Чернишевський спробував представити своєрідну модель
нових стосунків між людьми, наполягаючи на повному збігові
індивідуальних схильностей подружжя.

Критичних нападок зазнав роман „Що робити?” через проповідь вільної
любові, заперечення почуття ревнощів. Втім, на твердження М.Бердяєва,
„проповідь свободи любові є проповіддю щирості почуттів і цінності
любові як єдиного виправдання стосунків між чоловіком і жінкою” [4,112].
Чернишевський, що сам зазнав любов до єдиної жінки, заперечував
соціальне насилля над людськими почуттями, поважаючи свободу і щирість
почуттів. Протилежної думки дотримувалась Леся Українка в статті „Утопія
в белетристиці”, критикуючи цей роман Чернишевського. Українська
письменниця бачила в образі Віри Павлівни не „нову жінку”, а тип звичної
міщанки, яка побудувала своє „нове життя” на жертві першого чоловіка
Лопухова, який, кинувши цікаву наукову роботу, заробляв гроші для її
утримання лікарською практикою, а після закоханості Віри Павлівни в
Кірсанова відійшов в сторону, інсценізувавши самогубство і уступивши
другові право на любов.

Крім того, піддавши критиці утопічні елементи в романі „Що робити?”,
Леся Українка визнала його сторінки, присвячені щасливому світлому
майбутньому, карикатурою на соціалізм, що вийшла всупереч волі
Чернишевського, який вірив і пристрасно закликав до дії, боротьби заради
майбутнього: „Майбутнє світле і прекрасне. Любіть його, прагніть до
нього, працюйте для нього, наближайте його, переносьте з нього в
теперішнє, скільки можете перенести: настільки буде світле і добре,
багате радістю і насолодою ваше життя, наскільки ви вмієте перенести в
нього з майбутнього” [23,283-284].

У четвертому сні Віри Павлівни зображено еволюцію розвитку людства в
зв’язку із зміною і вдосконаленням становища жінки в суспільстві. Віра
Павлівна згадує вищі типи жіночої краси, втілені в Астарті, Афродіті,
ідеальній Красуні середніх віків, куди сміливо вписується тип жінки, що
піднялася на боротьбу за справжнє визволення. Світла Красуня –
Рівноправ’я, яка з’явилася за часів французької революції і про яку
писав Руссо, повідомляє, що відкриє свою красу тільки після зміни умов
соціального життя народу, а шлях до нового царства лежить через
революцію. Чернишевський схильний думати, що тільки повне знищення
соціальної нерівності забезпечить рівноправ’я жінки з чоловіком. Як
зазначає Г.Тамарченко, „це традиції світового і російського
публіцистичного роману, так тісно пов’язаного з розвитком просвітницької
думки” [CAPut!’,43].

Поруч з Вірою Павлівною – дружина освіченого священика і близького друга
Лопухова Наташа Мерцалова, яка підтримує героїню в прагненні втекти від
деспотизму і волі батьків та обвінчатися з Лопуховим, а коли виникає
необхідність замінити Віру Павлівну, то керує майстернею. Новою жінкою
виступає і друга жінка Лопухова-Бьюмонта Катерина Василівна Полозова,
донька підприємця, що змогла усвідомити всі складнощі положення багатої
спадкоємиці. Ці чарівні, у зображенні Чернишевського, нові жінки робили
перші кроки на шляху створення рівноправної сім’ї, нового укладу
повсякденного буття з його пріоритетом праці, взаємоповаги, турботи про
ближніх.

При вирішенні „жіночого питання” уявлення Чернишевського були
теоретичними, абстрактними. Втім багато сторінок роману приділено
питанню сімейного життя, людського щастя, критики існуючих сімейних
устоїв і водночас проповіді мотиву „жертвеного ставлення до коханої
людини” [18,233]. На погляд В.Туніманова, „ідилічні союзи в „Що робити?”
– типові моделі „для всіх”, для величезної більшості. Вони „влаштовані”
розумно і логічно…” [22,191]. Так, образ Віри Павлівни схожий з
образами багатьох героїнь української та російської прози другої
половини ХІХ ст., зокрема з героїнею повісті М.Павлика „Пропащій
чоловік”.

У романі „Пролог” Чернишевський виводить автобіографічний образ своєї
дружини Ольги Сократівни в героїні Лідії Василівні Волгіній, що втілює
як подруга революціонера тему високої мужності. Вона висловлює
сподівання, що люди оцінять діяльність її чоловіка, який, раніше за
інших, зрозумів потреби народу і не жалів для його користі ні себе, ні
навіть її, все підкоряючи почуттю громадянського обов’язку як основи
особистості.

Левицький з роману „Пролог” відзначав, що „розвиток характеру Мері
представляє великий психологічний інтерес” [23,13, 352] збереженням
активності розуму і почуттів серця, активності натури. Молода жінка сама
обирає шлях до ідеалу щастя, маючи свою думку про загальноприйняту
мораль: „Все було чужим навіюванням. Свого було тільки вміння зрозуміти
і відвага йти. Вона була відважна” [23,13, 344].

Чернишевський ніколи не зустрічався з українською письменницею Марко
Вовчок, хоча й був знайомий з її сином Богданом Опанасовичем Марковичем,
що політичним вигнанцем, як і письменник, перебував в Астрахані. Втім
Чернишевський високо оцінював її творчість, називав „найталановитішим з
усіх наших белетристів епохи післягоголівської” [23,15, 831], допомагав
їй у творчих справах, у виданні творів, про що, зокрема, Марко Вовчок
писала Тургенєву з Парижу в 1861 р.: „Мої справи поправились, як
говориться, тому що за них взявся Чернишевський. Я його ніколи не
бачила, але по всьому він повинен бути зовсім хороша людина” [6, 7,
кн.2, 86-67].

Відомо, що Марко Вовчок, як і Чернишевський, переймалася ідеями
емансипації жінки, відбивши їх як у власній біографії, так і в
творчості, зокрема в повісті „Три долі” (1860), а також в
автобіографічних російських романах „Жива душа” (1868) та „В глушині”
(1875). Письменниця в повісті „Три долі” виступає проти деспотизму в
сім’ї, де всі були безправними, слухали батька „не питаючи, не
озиваючись”, який сам вирішував, за кого віддати свою доньку, не
враховуючи її бажання і почуттів. Виводячи образ господині Пилипихи,
Марко Вовчок дає їй таку характеристику: „своєумка непокірлива”, „горда
удова”, яку героїня виправдовує своєю поведінкою і осудженням покори
жінки чоловікові. Пилипиха основу лиха в сім’ї вбачає у ставленні
норовливого чоловіка до дружини і дітей, як до підданих. Тим самим було
загублено життя єдиної доньки, якій Павло Булах категорично заборонив
побратися з коханим козаком, запропонувавши шлюб з Дмитром Шеляхом.
Однак „необорная” Катря сміливо відмовилася. Втім, демонструючи кращі
якості української жінки — гордість, веселу вдачу, активність, героїня
не змогла простити нареченому Якову Чайченку зради кохання і, щоб
зберегти людську гідність, супроти волі батьків, втекла з дому, щоб
добровільно стати черницею монастиря. Нещасливе кохання заставляє Катрю
замислитися над смислом свого життя, призначення людини в світі,
минущості буття, сутністю кохання.

У „Живій душі” Марко Вовчок розкриває історію формування „нової героїні”
бідної безприданки Маші — „живої душі”, яка, порвавши з
ліберально-дворянським оточенням, йде від тітки Рославлевої на
самостійні заробітки. Історія взаємин дівчини з благодійницею нагадує
юні роки перебування Марії Олександрівни Вілінської в орловському домі
її тітки Катерини Петрівни Мордовіної, хоча, безумовно, це вже інші
пореформені часи. Подібно до Віри Павлівни у Чернишевського, Маша
починає нове життя завдяки коханій і духовно близькій людині –
революційному різночинцю Олександру Загайному. Нелякливість, бажання
активної діяльності та громадського служіння вирізняють дівчину з-поміж
сучасниць. У повсякденній праці, яка сприймалась як природна потреба
людини, Маша вбачала радість і щастя в житті, свою незалежність і
задоволення „пекучої жадоби справи”. Героїня мріяла, щоб „тіло все нило,
як у справжнього робітника після справжньої праці”[6,3,107]. Синонімом
„нової людини” у Марка Вовчка стає лексема „працівник”, що поєднується з
відданістю справі визволення народу. Саме просвіту народу розглядала
Маша першим кроком до перетворення суспільства, стверджуючи, що
діяльність учителя – „це початок, а не кінець” [6,3,27]. Героїня
постійно підкреслює, що вона лише „на дорозі”. Діалог з нянею натякає на
революційне майбутнє героїні, яка віддає переваги самопожертві, навіть
смерті, над жалюгідним плачевним існуванням. Напруженим духовним життям
героїня перегукується з жіночими образами Тургенєва і Чернишевського.
Отож, мотиви втечі від родинного деспотизму на шлях самостійного життя,
духовних пошуків, зустрічі з „новою людиною”, яка змінює життєву долю,
любові до праці як необхідної умови існування, віри у краще майбутнє є
схожими в творах Чернишевського і Марко Вовчок, присвячених зображенню
нового суспільного діяча. Розкриття цих мотивів відбувається через
протиставлення представників старого світу „новим героям”.

У романі „В глушині” Марко Вовчок подає історію формування
демократичного світогляду Мані, її розриву з лібералізмом. На відміну
від Маші, Маня вже вела на селі практичну роботу, допомагаючи селянам в
опануванні грамоти і вирішенні їхніх проблем. Названі героїні носять
ім’я самої письменниці — Марія, виростають, як і вона, „в приймах”, у
родичів. Маня вирізняється пристрасністю, правдивістю, рішучістю, що
вона продемонструвала, виявивши бажання виступити в мировому суді на
захист селянки Мотрони. Епіграфи до розділів твору допомагають глибше
зрозуміти смисл розповіді. Так, епіграф до другого розділу „Примирення”
попереджає героїню про хибність відмови від своїх мрій заради особистого
щастя, а до останнього розділу з Некрасова — допомагає зрозуміти мету
від’їзду Мані, Полі, Аполошки.

Хоча героїня змушена залишити мрії про світле майбутнє, йти у
невідомий світ Петербурга за знаннями, у читача залишається впевненість
у досягненні нею своїх цілей Хоче вчитися на лікаря і дівчина Поліна з
цього ж твору, яка тягнеться до корисної праці. Антропологічним
ставленням до праці Марко Вовчок наближається до суспільно-естетичного
ідеалу Чернишевського. Своєрідність роману „В глушині” дослідниця
І.Павленко вбачає в „новій для літератури 70-х років інтерпретації
жіночого характеру: вперше дівчина стає не тільки слухняною ученицею,
але й активною, не потребуючої нічиєї підтримки діячкою” [11,15].

Жіночі образи сильних особистостей, створені письменницею мовою
натяків, алегорії, чому і названі дослідником „напіврозкритими”
[10,173], свідчать своїми вчинками про появу нових жінок, що прагнули
незалежного, самостійного життя без поневолення і принижень, навіть з
боку деспотичних батьків. Як правило, вони поривали зі своїм середовищем
і, з метою допомогти людям змінити життя, долучалися до визвольної
боротьби, намагаючись стати в особистому житті вірним другом і
помічницею чоловіка — революційного діяча. У суспільному служінні
героїні вбачали найважливіший обов’язок людини. Наведені факти
підтверджують думку Віри Агєєвої про Марка Вовчка „очевидне з а х і д н
и ц т в о, перейнятість багатьма ідеологемами, цінностями, якими жила
тогочасна європейська інтелектуальна еліта…” [1, 36].

На погляд Чернишевського, «нові люди» необхідні для проведення
революції. «І чим більше буде «нових людей», — вважає І.Б.Меснянкіна, —
тим легше буде проводити революцію, тобто тим менше доробок потрібно
буде в післяреволюційний період» [5,184]. Такий підхід Чернишевського до
розуміння людської особистості дана дослідниця називала просвітницьким.
Саме високі моральні потреби виводять героїв, „по мірі їх внутрішнього
росту, на шлях революційно перетворювальної діяльності. В цьому, — на
погляд Г.Тамарченко, — корінна відмінність етики Чернишевського від
етичної теорії більш ранніх просвітників” [CAPut!’,33]. На відміну від
Чернишевського, Марка Вовчка, письменники Тургенєв, Лєсков, Гончаров
вважали селянську революцію в Росії неможливою і небажаною.

Морально досконалі „нові люди” Чернишевського, стосунки між якими були
чистими і красивими, мали певні загальні риси: революційна націленість,
любов до народу, невичерпне працелюбство, прагнення до особистої
свободи і незалежності, моральна чистота, високе благородство, виключна
чесність, високий рівень інтелектуального розвитку, проведення
просвітницької роботи з метою підготовки революції. Новаторство
Чернишевського у зображенні „нових людей” полягає у створенні „нової
людини” як типу, а не виключення, крім того, „нова людина” є не тільки
революціонером, а й вченим. Письменник вважав за необхідне не тільки
соціально-політично перетворити життя, а й внутрішньо змінити людину.
Мріючи про людину майбутнього, Чернишевський намагався створити
гармонійну особистість, яка б поєднувала в собі інтимне життя з
соціальною діяльністю.

Непослідовність концепції людини у Чернишевського відображає обмеженість
просвітницького матеріалізму, що вже відзначалось у критиці [20,178], і
виражається, зокрема, у трактуванні індивідуальної своєрідності
характерів. Чернишевський суперечливо висвітлює особистість, що
пояснюється антропологічним матеріалізмом, але не зупиняється на
просвітницькому рішенні питання про героя (наприклад, „Що робити?” – це
«шаг вперед у художньому розумінні суспільної природи людини порівняно з
теоретичними уявленнями самого Чернишевського, що передували роману»
[20, 206], що доводить образ Рахметова, суспільна природа якого багатша
за його друзів з різночинської інтелігенції). Письменник не показав
соціальної сутності особистості, зміни соціальної «природи» людини в
процесі розвитку суспільства. Однак, на відміну від своїх попередників,
він увів у розуміння особистості «всебічність аналізу сутнісних сил
людини, особливо її діяльності по активному засвоєнню оточуючого її
світу; …діалектику особистого і суспільного» [3,160].

Отож, створені Чернишевським і Марком Вовчком образи «нових людей» у
типах революціонера і емансипованої жіночої особистості, зазнавши впливу
просвітницької естетики, зокрема, наявність любовного та ідеологічного
конфлікту, моралізаторських тенденцій, просвітницька діяльність героїв,
роль праці в духовних шуканнях особистості, переважання оптимістичного
начала, віра у необхідність зміни суспільного устрою для покращення
народного життя, єдність ствердження і заперечення, рис антропологізму
та деякої ідеалізації в концепції героя тощо, явились внеском
письменників у розробку проблеми позитивного героя, постійної для
російської та української літератур XIX ст.

ЛІТЕРАТУРА

Агеєва В. Чоловічий псевдонім і жіноча незалежність (спроба гінокритики)
// Магістеріум. Літературознавчі студії. – Вип.4. – К.: Нац. ун-т
„Києво- Могилянська академія”, 2000. – С.31-36.

Андреев Д. Роза Мира. – М.: Тов-во „Клышников-Комаров и К.”,1992. – 282
с.

Башмакова Р.А., Емельянов Б.В. Проблема личности в социологии
Н.Г.Чернышевского // Н.Г.Чернышевский и его наследие. – Новосиб.: Наука,
Сиб. отд-ние, 1980. – С.152-160.

Бердяев Н.А. Самопознание: Сочинения.– М.: ЗАО Изд-во ЭКСМО-Пресс; Х.:
Изд-во Фолио, 1999. – 624 с.

Виноградов И. Вопросы марксистской поэтики. Избр. работы. – М.: Сов.
писатель, 1972. – 423 с.

Вовчок Марко. Твори: В 7-ми т. – К., 1964-1967.

Елизаветина Г.Г. Действенность критической мысли: Н.Г.Чернышевский,
Н.А.Добролюбов и идейно-художественные искания русской литературы
1856-1861 годов // Революционные демократы и русская литература ХІХ в. –
М.: Наука, 1986. – С.112-194.

Лебедев А. Свой среди чужих, чужой среди своих. К посмертной участи
Чернышевского // Известия. – 1985. – № 304. – 31. X..

Меснянкина И.Б. Поиски нравственной свободы (Анализ этических идеалов
Н.Г.Чернышевского и Ф.М.Достоевского). – М.: Знание, 1987. – 64 с.

Мінчин Б.М. Соціальний роман Марка Вовчка і його місце в історії
російської літератури (60-70-і роки ХІХ ст.) // Марко Вовчок. Статті і
дослідження. – К.: Вид-во АН УРСР, 1957. – С.151-215.

Павленко И.Я. Романы Марко Вовчок о новых людях и русский литературный
процесс 60-70-х годов ХІХ века. Проблемы типологии. – К., 1989. – 17 с.

Панченко В. Любов і боротьба адвоката Рафаловича (повість Івана Франка
«Перехресні стежки»). – Кіровоград, 1999. – 43 с.

Писарев Д.И. Мыслящий пролетариат // Писарев Д.И. Литературная критика:
В 3-х т. – Л.: Худож. лит., 1981. – Т.2. – С.348-398.

Погребная В.Л. Проблемы эмансипации женской личности в русской критике и
романах Н.Д.Хвощинской (60-80-е годы ХХ столетия). – Запорожье: ЗГУ,
2003. – 242 с.

Проблемы поэтики русского реализма XIX в. – Л.: ЛГУ, 1984. – 285 с

Пруцков Н.И. Русская литература XIX в. и революционная Россия.
Социологические и историко-литературные очерки. – М.: Просвещение,

1979. – 268 с.

Русские писатели. Биобиблиографический словарь: В 2 т. / Под ред.
П.А.Николаева. – М.: Просвещение,1990. – Т.2. – 448 с.

Скафтымов А. Чернышевский и Жорж Санд // Николай Гаврилович
Чернышевский. Неизданные тексты, материалы и статьи / Под общ. ред.
Каценбогена. – Саратов, 1928. – С.223-243.

Тамарченко Г.Е. Чернышевский и борьба за демократический роман //
История русского романа: В 2 т. – М.-Л.: Наука, 1964. – Т.2. – С.18-67.

Тамарченко Г.Е. Чернышевский-романист. – Л.: Худ. лит., Лен. отд-ние,

1976. – 464 с.

Троицкий В.Ю. Книга поколений. О романе И.С.Тургенева «Отцы и дети».
–М.: Книга, 1979. –112 с.

Туниманов В.А. Чернышевский и Достоевский // Н.Г.Чернышевский. Эстетика.
Литература. Критика. – Л.: Наука, 1979. – С.169-208.

Чернышевский Н.Г. Полн. собр. соч. – В 15 т. – М.: Гослитиздат,
1939-1953.

Эльсберг Я. Чернышевский // Эльсберг Я. Основные этапы развития русского
реализма. – М.: ГИХЛ, 1961. – С.159-173.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *