Реферат
Суржик
Зміст
1 Соціально-історичні причини політизованого сприйняття суржику
2 Типізація і деякі характерні прояви суржику
3 Використання суржику у художній мові
4 Суржик у сучасному мережевому жаргоні
5 Аналогічні явища в інших мовах
6 Література
7 Посилання
8 Дивіться також
Суржик (буквально — «Суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю
й вівса і т. ін.; борошно з такої суміші»[1]) — побутове мовлення, в
якому об’єднані лексичні та граматичні елементи різних мов без
дотримання норм літературної мови. Термін «суржик» (без додаткових
визначень) вживається переважно щодо українсько-російського суржику.
Українсько-російський суржик поширений у побутовому спілкуванні жителів
багатьох регіонів України, а також місцевостей на території Росії, де
проживає українське населення – на Стародубщині, Курщині, Подонні,
Кубані, Ставропольщині, Терщині, Поволжі, Поураллі, Тюменщині, Омщині,
Цілині (Сірий Клин), Зеленій Україні.
За даними досліджень Київського міжнародного інституту соціології, у
2003 р. поширеність «суржикомовності» серед дорослого населення різних
регіонів України становила від 2,5% (Західний регіон) до 21,7%
(Східно-Центральний регіон), а загалом по Україні — близько 12%.[2] Але
варто враховувати, що через очевидні проблеми з проведенням чіткої межі
між «суржикомовністю», вживанням окремих елементів суржику і «чистою»
україномовністю чи російськомовністю такі оцінки можуть бути лише
приблизними.
Соціально-історичні причини політизованого сприйняття суржику
На територіях, де існують діалектні континууми, природним є й існування
перехідних діалектних форм між спорідненими мовами сусідніх народів —
наприклад, між українською мовою та російською, білоруською, польською
або словацькою. Одним з природних механізмів розвитку мови є також
запозичення елементів інших мов в результаті мовних контактів. Однак
розвиток і розповсюдження українсько-російського суржику в Україні
пов’язані з тривалим співіснуванням цих двох мов на одній території у
нерівному соціально-політичному статусі. У період належності українських
територій до Російської імперії, російська мова була мовою вищих
соціальних верств і, за державної підтримки, обслуговувала потреби
державного апарату, науки, техніки, освіти, армії та флоту[3] тощо, а
функції української мови переважно обмежувалися побутовим спілкуванням,
фольклором або художніми творами здебільшого про сільське життя.[4] Такі
умови сприяли формуванню відношень диглосії з російською мовою у ролі
«вищої», а розмовної української (або її місцевих діалектів, або
суржику) — у ролі «нижчої» (за іншою термінологією,[5] мов відповідно
«високої культури» та «низької культури»). В умовах диглосії, форми і
лексика з «вищої» мови часто «просочуються» до «нижчої», але у дещо
адаптованій формі.
У період існування СРСР українська мова дістала певну державну підтримку
(особливо в роки так званої «украінізації»), але загалом теж виконувала
другорядні функції порівняно з загальнодержавною російською мовою, яка
домінувала у сфері науки, техніки, економіки, вищої освіти, державного
управління, у партійно-державному апараті і силових структурах, у
засобах масової інформації і книговидавництві, а також була «мовою
міжнаціонального спілкування». Вплив російської мови на інші мови у СРСР
посилювався також через впровадження загальної освіти, розвиток
економіки, урбанізацію, мілітарізацію, міграцію населення (у тому числі
вимушену) та інші радикальні соціальні перетворення. У самій Росії до
2-ї половини XX ст. практично зникли територіальні діалекти російської
мови у їх «незайманому» вигляді, поступившись місцем напівдіалектним
формам мови або майже правильній літературній мові з деякими
регіональними особливостями.[6]
З урахуванням цих історичних факторів, у багатьох публікаціях суржик
розглядається і оцінюється не у суто лінгвістичному аспекті, а у
соціально-політичному, у контексті політичної боротьби за роль і статус
української та російської мов в Україні, процесів русифікації або,
навпаки, українізації. З одного боку, суржик характеризується як
мовлення сільських жителів, що пристосовуються до російськомовних
мешканців міста; як проміжна субмова, що виконує роль перехідного етапу
в асиміляційному процесі витіснення української мови російською:[7] «За
умови виключно російськомовної школи, церкви…, адміністрації, війська,
комерції тощо перехід до вищої верстви означав для українця й зміну
мови… А з огляду на те, що до 80 відсотків селян були неписьменними,
такий перехід до російщини відбувався через перехідну стадію
суржику»;[8] як продукт «засмічення» чистої української мови русизмами
або навіть як «хворобливе явище, що загрожує українській мові
внутрішньою руйнацією усіх її рівнів».[9] Згідно з альтернативною точкою
зору, суржик є цілком природним явищем; деякі публіцисти взагалі
називають суржик справжньою «народною» формою мови, а сучасну
літературну українську мову — «штучним галицьким новоязом», нав’язуваним
народу «націоналістами».[10]
В сучасних умовах може діяти і «зворотній» механізм утворення суржику:
як проміжного етапу засвоєння російськомовними міськими жителями
української мови.[11] У зв’язку з цим, у публіцистичних статтях
висловлюється і точка зору, що боротьба з суржиком є шкідливою, «бо вона
зменшує коло наших союзників, замість того, щоби завойовувати нових», і
що боротися треба не з суржиком, а за перехід російськомовних «спочатку
хоча б на суржик».[12]
Типізація і деякі характерні прояви суржику
Суржик існує у різноманітних формах. Намагаючись типізувати суржик,
деякі дослідники виділяють суржик «на основі української мови» і «на
основі російської мови»,[13][14] а також «слабку» та «сильну» форми
суржику, залежно від концентрації порушень лексичного стандарту
української або російської мови (від 10-15% до 25%).[15]
Деякі характерні прояви суржику (порівняно з нормативною українською
мовою):[11][16]
+W
+W
вживання русизмів замість нормативних українських відповідників: даже,
да, нєт, када, нє нада, єлє, щас/січас, всєгда, нікогда, чуть-чуть,
конєшно, навєрно, напримєр, допустім, мєжду, вмєсто, вродє, імєнно,
будто, вроді, рядом, язик, больниця, циплята, предохранітєль,
предсідатель, почтальйон і т.п.;
“українізовані” форми російських дієслів – здєлав, длівся, унаслідував,
получав, щитав, отдав, отключив;
“українізовані” форми російських числівників – первий/перва,
вторий/втора;
змішування українських і російських форм невизначених займенників –
хто-то, шо-то, як-то, які-то, який-то, чого-то, кой-шо, кой-які;
порушення дієслівного керування, вживання прийменників і відмінків за
російським зразком – по вулицям замість по вулицях, на російській мові
замість російською мовою;
утворення найвищого ступеня порівняння прикметників і прислівників за
зразком російської мови – самий головний, саме важне;
утворення від українських дієслів активних дієприкметників за російським
зразком – відробивший, прийшовший, зробивший;
слова і вирази, кальковані з російської – міроприємство, прийняти міри,
прийняти участь, до цих пір, так як, бувший у користуванні;
у вимові – редукція ненаголошених голосних, оглушення дзвінких
приголосних, заміна “дж” і “дз” на “ж” і “з”, також відсутність
чергування “к/ц”, зсув наголосу за російським зразком (када,
розгаварювать, росписуваться, звонять, нахожуся, жінкє, в восьмирічкі,
говоря?ть), відсутність чергування “о/і” або “е/і” (корова/коров,
голова/голов замість корів, голів) і т.д.
У мові сучасних засобів масової інформації можна зустріти також численні
помилки, що є результатом автоматичного перекладу з російської
багатозначних слів: встановити залізничне повідомлення, допомагає від
запалення бруньок, вібрація статевої дошки тощо (аналогічно і у
зворотньому напрямку – перекручивание фактов, перебрал на себя і т.п.).
Використання суржику у художній мові
У художній мові суржик використовувався здебільшого як стилістичний
засіб типізації та індивідуалізації персонажів, створення комічного,
іронічного ефекту.
Наприклад, у п’єсі-опері Івана Котляревського «Наталка-Полтавка» (1819)
Возний вживає комічно-“макаронічну” суміш української мови зі
старослов’янською і російською, демонструючи цим свою вищість над
простими селянами, які розмовляють полтавським діалектом.
Суржик або макаронічна мова використовувалися як засіб гумору й сатири
також у творах Г. Квітки-Основ’яненка, М. Старицького, Остапа Вишні, С.
Олійника, О. Чорногуза, П. Глазового та ін.
У двомовному дуеті популярних естрадних гумористів Тарапуньки і
Штепселя, Штепсель у більшості ситуацій грав допоміжну роль подавача
цілком банальних реплік «міською» російською мовою, на які Тарапунька
мав відповідати дотепним «народним» суржиком.
Серед сучасних українських письменників, суржик займає помітне місце у
творах Богдана Жолдака (серія оповідань «Прощавай, суржику!»).[17]
Суржик і ненормативна лексика є також органічними компонентами
популярних п’єс Леся Подерв’янського.
У сучасній українській літературі суржик або російськомовні вставки
часто використовуються також для реалістичнішої передачі мовлення
персонажів (наприклад, у творах Ірени Карпи): якщо, на думку автора, у
реальній ситуації такі персонажі розмовляли би суржиком, російською або
перескакували з однієї мови на іншу, їх мовлення не перекладається
нормативною українською мовою, а передається у вигляді, близькому до
оригінального.
Суржик у сучасному мережевому жаргоні
У багатьох україномовних інтернетівських форумах і блоґах вживаються
різноманітні форми суржику, що містять значну кількість русизмів, а
також російськомовні вставки, записані українськими літерами, нецензурна
лексика і інші елементи ігор з мовою та орфографією. Крім традиції
використання суржику у сучасній українській літературі, у таких випадках
варто враховувати і можливий вплив форм сучасного російського мережевого
жаргону, де використовується навмисно спотворена орфографія і специфічна
лексика. В українському тексті слова, спотворені на «падонківський»
манер, можуть виглядати схожими на русизми чи елементи суржику.
Навмисно-демонстративне вживання суржику, специфічного жаргону і
нехтування офіційними нормами правопису (свого роду «штучна диглосія »)
підкреслює особливий неформальний характер віртуального мережевого
спілкування, норми та звичаї якого є значно більш вільними та
ексцентричними порівняно з листуванням чи спілкуванням у реальному
житті, а також позначає дистанцію між реальною та віртуальною
особистістю автора. Водночас, модифіковане написання нецензурних слів та
виразів може певною мірою пом’якшувати шоковий ефект від використання
табуйованої лексики та епатажного стилю поведінки.[18]
Аналогічні явища в інших мовах
Подібне явище існує в білоруській мові та має назву «трасянка». У
канадському варіанті французької мови – жуаль (joual), поширений у
провінції Квебек, з численними відхиленнями від франко-канадських
фонетичних і граматичних норм та запозиченнями з англійської мови.
Література
К. В. Ленець. Суржик. Українська мова: Енциклопедія. — Київ, 2000, с.
616.
Закономірності розвитку українського усного літературного мовлення. —
Київ, 1965.
В. В. Німчук. Проблеми українського правопису в XX ст.
Леся Ставицька. Кровозмісне дитя двомовності. Критика №10, 2001.
Лариса Масенко. Суржик як соціолінгвістичний феномен. «Ї» №35, 2004.
Інна Волосевич. Явище мовної поліфонії в літературі та свідомості. «Ї»
№35, 2004.
Вахтин Н., Жиронкина О., Лисковец И., Романова Е. Новые языки новых
государств: явления на стыке близкородственных языков на постсоветском
пространстве. Отчёт ЕУСПб, 2003
К. В. Ленець. Макаронічна мова. Українська мова: Енциклопедія. — Київ,
2000.
Laada Bilaniuk. Diglossia in Flux: Language and ethnicity in Post-Soviet
Ukraine. Texas Linguistic Forum #33, Austin: University of Texas, 1993
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
