Стилі і норми української літературної мови в професійному спілкуванні (реферат)

Реферат

На тему:

Стилі і норми української літературної мови в професійному спілкуванні.

ПЛАН

1. Мовний стиль. Стилі української мови в професійному спілкуванні.

2. Мовні норми і культура мови.

3. Типізація мовних норм.

4. Становлення українського правопису і його сучасні проблеми.

1. Мовний стиль. Стилі української мови в професійному спілкуванні

Кожна високорозвинена сучасна мова поділяється на стилі. Слово “стиль”
походить від латинського stilus (“паличка для письма”) і вживається як
термін у літературі, мистецтві, архітектурі, соціології, менеджменті
тощо.

Мовний стиль – це сукупність мовних засобів, вибір яких зумовлюють
зміст, мета і ситуація мовлення.

За образним висловом Дж. Свіфта, “стиль – це потрібні слова на
потрібному місці”. Так, наприклад, слово говорити – нейтральне і може
використовуватися в будь-якій ситуації, ректи – застаріле й урочисте,
балакати – розмовне, мовити – піднесено-урочисте, гомоніти –
розмовно-голубливе, просторікувати – зневажливе, патякати –
просторічно-зневажливе.

Кожний мовний стиль має:

сферу поширення і вживання (коло мовців, які ним послуговуються);

призначення (виконує функції засобу спілкування, повідомлення, впливу і
под.);

форму і спосіб викладу (діалог, монолог, полілог);

характерні мовні засоби (слова, вирази, типи речень, граматичні форми і
т. ін.).

Досконале знання специфіки кожного стилю ( запорука успіху в будь-якій
сфері спілкування, зокрема й у професійній.

Якими ж стилями слід послуговуватися під час професійного спілкування?

У сучасній українській літературній мові виділяють такі стилі:

розмовний, який має два різновиди:

а) розмовно-побутовий; б) розмовно-офіційний;

2) книжні стилі (науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній).

Деякі науковці виділяють також епістолярний (стиль приватного
листування) і конфесійний (стиль релігії і церкви: релігійних відправ,
молитов, проповідей, церковних книг тощо).

Очевидно, що стилями професійного спілкування є розмовно-офіційний
різновид розмовного стилю, офіційно-діловий і науковий.

Розмовно-офіційний підстиль – це засіб усного спілкування на
виробництві, у громадсько-політичній сфері. Розмовно-офіційне
спілкування (або ділове) визначається соціальними функціями мовців, на
відміну від побутового, готується заздалегідь і, як правило, не виходить
за межі обумовленої теми. Для цього підстилю характерне вживання простих
коротких речень, певна емоційність висловлювань, усні діалоги і
полілоги, використання несловесних засобів (жестів, міміки, інтонації,
логічних наголосів).

Офіційно-діловий стиль ( це стиль, який задовільняє потреби писемного
спілкування в суспільно-політичному, господарському житті, у ділових
стосунках, у виробничій та іншій діяльності членів суспільства.

Це один із найдавніших стилів української мови: його ознаки знаходимо в
документах 11-12 століття, в українських грамотах 14-15 століття.

Найважливішими рисами офіційно-ділового стилю є такі:

1) високий ступінь стандартизації мовних засобів, широке вживання
типових мовних зворотів, наприклад: відповідно до …, у зв’язку з тим,
що …, доводимо до Вашого відома… Сподіваємося на подальшу плідну
співпрацю.;

2) точність, послідовність і лаконічність викладу;

3) відсутність образності, емоційності, індивідуальних авторських рис;

4) наявність реквізитів, які мають певну черговість і постійне місце;

5) для чіткої організації текст ділиться на параграфи, пункти,
підпункти;

6) лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні;
відсутні діалектизми, жаргонізми, вигуки, частки, іменники з суфіксами
суб’єктивної оцінки;

7) речення переважно прості, поширені, з прямим порядком слів; вставні
слова, як правило, стоять на початку речень.

Офіційно-діловий стиль поділяється на підстилі:

Законодавчий (використовується в законодавчій сфері, обслуговує
офіційно-ділові стосунки між державою і її громадянами; реалізується в
текстах Конституції, законів, указів, статутів, постанов тощо);

Дипломатичний (використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових
стосунків у галузі політики, економіки, культури; реалізується в
текстах конвенцій (міжнародних угод), комюніке (повідомлень), нот
(звернень), протоколів, меморандумів (дипломатичних листів), договорів,
заяв, ультиматумів (дипломатичних вимог);

Юридичний (використовується в юриспруденції (судочинство, дізнання,
розслідування, арбітраж), обслуговує правові та конфліктні відносини;
реалізується в текстах актів, позовних заяв, запитів, протоколів тощо);

Адміністративно-канцелярський (використовується в професійно-виробничій
сфері, у діловодстві; реалізується в текстах заяв, ділових записок,
службових листів, протоколів, розписок, доручень і т.д.).

Науковий стиль – це стиль, сферою використання якого є наукова та
науково-технічна діяльність, освіта; він призначений для інформування
про результати наукових досліджень, обґрунтування гіпотез, класифікації
і систематизації знань, впливу на інтелект читача або (рідше) слухача.

Найважливіші особливості наукового стилю:

логічність, недвозначність викладу;

насиченість термінами, абстрактною лексикою;

використання складних речень із вставленими конструкціями,
відокремленнями тощо;

документування тверджень (наявність цитат, посилань);

монологічний виклад.

Науковий стиль має такі різновиди:

1. Суто науковий (розрахований на фахівців; стиль монографій, наукових
статей, рецензій, наукових доповідей, дисертацій, курсових і дипломних
робіт, рефератів і т.д.), який поділяється на науково-технічний і
науково-гуманітарний;

2. Науково-популярний (використовується для зрозумілого, доступного
викладу наукової інформації нефахівцям; реалізується в неспеціальних
часописах, книгах);

3. Науково-навчальний (стиль підручників, лекцій, навчальних
посібників).

Фахівець повинен досконало володіти всіма стилями літературної мови,
які використовуються в професійному спілкуванні.

2. Мовні норми і культура мови

Національна мова ( це мова певного народу в усіх її виявах: літературна
мова, діалекти, територіальні і соціальні жаргони, просторіччя.

Літературна мова ( це впорядкована форма національної мови, що має
певні норми, розвинену систему стилів, усну і писемну форму, багатий
лексичний фонд.

Літературна українська мова пройшла три періоди свого розвитку:

— давньоукраїнський (ХІ – ХІІІ ст.);

— староукраїнський (ХІV – середина ХVІІІ ст.);

— сучасний, або новий (з кінця ХVІІІ ст. дотепер).

Перші писемні пам’ятки, у яких зафіксовано ознаки української мови і які
збереглися до наших днів, сягають ХІ ст. (Остромирове Євангеліє 1056 –
1057 рр., “Ізборники Святослава” 1073 р. і 1076 р.).

Пам’ятками другого етапу є грамоти, акти ХІV – ХV ст., „Судебник” князя
Казимира 1468 р., „Литовський статут” 1566, 1588 рр. (українська, або
руська, мова була офіційною мовою Великого Литовського князівства),
перший переклад Євангелія українською мовою — Пересопницьке Євангеліє
1556–1561 рр., “Словник” і “Граматика” Лаврентія Зизанія (1596 р.),
“Лексикон словенороський” Памво Беринди (1627 р.), твори Мелетія
Смотрицького, Івана Вишенського, Кирила Ставровецького.

Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік,
коли вийшли друком три перші частини “Енеїди” Івана Котляревського,
написані народною мовою. Отже, зачинателем нової української
літературної мови став Іван Котляревський, а основоположником — Тарас
Шевченко, який синтезував усе найкраще з книжних традицій старої мови,
запозичень, з усної творчості та мовлення українців Наддніпрянщини,
відшліфував мовні норми.

Українська літературна мова як вища форма національної мови
характеризується наявністю усталених норм, які є обов’язковими для всіх
її носіїв. Унормованість – одна з головних ознак української
літературної мови.

Норми літературної мови – це сукупність загальновизнаних мовних
засобів, що вважаються правильними і зразковими на певному історичному
етапі.

Мовні норми характеризуються:

— системністю (наявні на всіх рівнях мовної системи);

— історичною зумовленістю (виникають у процесі історичного розвитку
мови);

— соціальною зумовленістю (виникають у зв’язку з потребами
суспільства);

— стабільністю (не можуть часто змінюватися).

Із поняттям “мовна норма” пов’язане поняття “культура мови”.

Культура мови – це прагнення знайти найкращу форму для висловлювання
думок, яке ґрунтується на бездоганному знанні мовних норм. За словником
лінгвістичних термінів, культура мови ( це ступінь відповідності нормам
вимови, слововживання та ін., установленим для певної мови; здатність
наслідувати кращі зразки у своєму індивідуальному мовленні.

Якщо норма існує на рівні “правильно-неправильно”, то культура мови (
на рівні “краще, точніше, доречніше”. Опанування норм сприяє підвищенню
культури мови, а висока культура мови є свідченням культури думки,
загальної культури людини.

Отже, досконале володіння мовою, її нормами в процесі мовленнєвої
діяльності людини й визначає її культуру мовлення.

3.Типізація мовних норм

У сучасній українській літературній мові розрізняють такі типи норм:

1. Орфоепічні (норми правильної вимови), наприклад:

тверда вимова шиплячих: чай, чому, Польща (а не чьай, чьому,
Польщьа);

дзвінкі приголосні в кінці слова або складу не оглушуються: гриб,
репортаж, любов, раз, лід (а не грип, репорташ, любоф, рас, літ);

голосний о ніколи не наближається до а : молоко, потреби, дорога (а не
малако, патреби, дарога);

літера щ передає звуки шч: вищий, що (а не висший, шо);

буквосполучення дж, дз передають злиті звуки: сиджу, кукурудза (а не
сижу, кукуруза);

літера ґ передає звук ґ: обґрунтування, ґатунок (а не обгрунтування,
гатунок).

2. Акцентуаційні (норми правильного наголошування), наприклад:
ненависть, середина, новий, близький, чотирнадцять, текстовий, мабуть,
завжди, літопис, байдуже, випадок, ідемо, підуть, разом, приятель,
показ.

3. Морфологічні (норми правильного вживання відмінкових закінчень,
родів, чисел, ступенів порівняння і под.), наприклад:

вживання закінчень кличного відмінка: пане професоре, Андрію
Петровичу, Ольго Василівно, добродію Панчук;

вживання паралельних закінчень іменників у давальному відмінку:
декану і деканові, директору і директорові, сину і синові; при цьому,
називаючи осіб, слід віддавати перевагу закінченням (ові, (еві,
наприклад: панові Ткаченку, ректорові, але заводу, підприємству, відділу
тощо. У випадку, коли кілька іменників(назв осіб підряд стоять у
давальному відмінку, закінчення потрібно чергувати: генеральному
директорові Науково(дослідного інституту нафти і газу панові Титаренку
Сергію Олександровичу;

вживання іменників чоловічого роду на позначення жінок за професією
або родом занять: професор Городенська, лікар Тарасова, заслужений
учитель України Степова, декан Світлана Шевченко, викладач Олена Петрук
(слова лікарка, викладачка, завідувачка і под. використовуються лише в
розмовно-побутовому стилі, але аспірантка, артистка, журналістка,
авторка – і в професійному мовленні);

чоловічі прізвища на -ко, — ук відмінюються: Олегові Ткачуку
(але Олені Ткачук), Василя Марченка (але Мар’яни Марченко), Максимові
Брикайлу (але Тетяні Брикайло);

форми ступенів порівняння прикметників та прислівників: дорожчий,
найдорожчий (а не більш дорожчий, самий дорогий); швидше, найшвидше,
якнайшвидше, щонайшвидше (а не саме швидше, більш швидше, більш швидкіше
і т.д.);

визначення роду іменників: так, слова шампунь, аерозоль, біль, степ,
нежить, тюль, ступінь, Сибір, поні, ярмарок ( чоловічого роду; слова
бандероль, барель, ваніль, авеню, альма-матер – жіночого; євро, Тбілісі,
табло – середнього;

використання іменників, прикметників тощо замість активних
дієприкметників: завідувач кафедри (а не завідуючий), виконувач
обов’язків (а не виконуючий), чинний правопис (а не діючий),
відпочивальники (замість відпочиваючі) і т.д.

4. Лексичні (норми правильного слововживання), наприклад:

Правильно: Неправильно:

зіставляти співставляти

численний багаточисельний

нечисленний малочисельний

збігатися співпадати

наступний, такий слідуючий

навчальний учбовий

триденний трьохденний

протягом, упродовж тижня на протязі тижня

добре ставлення добре відношення

вживати заходи приймати міри

брати участь приймати участь

брати до уваги приймати до уваги

передплачувати підписуватися на
газети

захід
міроприємство

витяг із протоколу виписка з протоколу

вважати помилкою рахувати помилкою

принаймні по крайній мірі

висновок заключення

укладати угоду, підписувати договір заключати договір

складати іспит здавати іспит

накреслити, запланувати намітити

скеровувати, спрямовувати направляти

навичка навик

оголошення об’ява

для унаочнення для наглядності

з’ясувати вияснити

колишній бувший

відгук відзив

завдати шкоди нанести шкоду

5. Синтаксичні (норми правильної побудови речень і словосполучень,
уживання прийменників), наприклад:

Правильно: Неправильно:

згідно з наказом згідно
наказу

відповідно до інструкції у відповідності з
інструкцією

проректор з наукової роботи проректор по науковій роботі

лекція з математики лекція по математиці

повідомити факсом повідомити по факсу

робота за сумісництвом робота по
сумісництву

після розгляду заяви по
розгляді заяви

незважаючи на це не
дивлячись на це

досвід (щодо) розроблення досвід по
розробці

комісія з питань комісія
по питанням

на замовлення по
замовленню

за формою по
формі

за допомогою при
допомозі

за наявності, у разі при
наявності

тому що, оскільки так як

деякою мірою в деякій
мірі

завод, що виробляє завод по
виробництву

залежно від в
залежності від

6. Стилістичні (норми правильного відбору мовних засобів залежно від
ситуації), наприклад:

Неправильно:
Правильно:

залишилося лише залишилося
тільки

пам’ятний сувенір сувенір, пам’ятний
подарунок

моя автобіографія автобіографія, моя
біографія, життєпис

захисний імунітет імунітет

глухий тупик глухий кут,
тупик

7. Графічні (норми передавання звуків і звукосполучень на письмі);

8. Орфографічні (норми написання слів);

9. Пунктуаційні (норми вживання розділових знаків).

Останні три типи мовних норм (графічні, орфографічні, пунктуаційні)
називаються правописними.

4. Становлення українського правопису і його сучасні проблеми

Правопис кожної мови складається з трьох підсистем: графіки (літер, які
передають звуки), орфографії (правил написання слів) і пунктуації
(правил уживання розділових знаків).

Кожен із цих розділів має свою історію. Українська графіка бере початок
від старослов’янського письма. У сучасному українському алфавіті є
тільки дві літери, яких не було в Кирило-Мефодіївськім абетці — ґ і ї.
Решту літер, як стверджують мовознавці, давні українці знали ще з VII
ст. н.е. Щоправда, у старослов’янському алфавіті були літери, які не
відповідали жодним українським звукам, а тому з часом зникли. У 1708
році традиційну кирилицю було замінено «гражданкою» ( спрощеним
кириличним письмом.

Формування правопису кожної мови безпосередньо залежить від ставлення
держави до цього процесу. Тривала бездержавність української нації
зумовила те, що становлення нашого правопису, особливо орфографії і
пунктуації, було великою мірою стихійним. Так, протягом XIX ст. було
створено близько 50 правописних систем ( більш чи менш поширених, часом
індивідуальних. Найвідоміші серед них ( правописні системи
О.Павловського, «Русалки Дністрової», П.Куліша,
Є.Желехівського.

Поступово було вироблено основний принцип українського правопису (
фонетичний (відповідність між звуком і літерою: «як вимовляю, так і
пишу»), який уперше було застосовано в 1873 р. в «Записках юго-западного
отдела Русского географического общества». Проте вже в 1876 р. цей
правопис було поставлено поза законом.

У 1907-1909 рр. виходить знаменитий словник Бориса Грінченка ( «Словник
української мови» в 4-х тт., у якому було практично використано
фонетичний принцип.

Перший офіційний український правописний кодекс було видано лише в 1919
році під назвою «Головніші правила українського правопису». У його
підготовці брали участь Іван Огієнко, Агатангел Кримський, Євген
Тимченко.

Проте багато правописних проблем було не вирішено. А тому в 1928 році в
Харкові відбулася Всеукраїнська правописна конференція, яка схвалила
новий, розширений український правопис. У ньому було збережено
традиційну графіку, доопрацьовано орфографію (вона орієнтувалася на
східноукраїнські і західноукраїнські традиції) і вперше внормовано
пунктуацію. Проте цей правопис використовувався недовго: у 1933 р. його
було заборонено як «націоналістичний» і замінено іншим, який
орієнтувався лише на східноукраїнські традиції і російську мову. До 1939
року правопис 1928 року використовувався в Західній Україні, до сьогодні
ним послуговується значна частина української діаспори.

У радянській Україні правопис видавався також 1946 року (підготовлений
під керівництвом академіка Л. Булаховського) та з невеликими змінами й
доповненнями ( в 1960 році (2-ге видання).

Протягом наступних тридцяти років український правопис не
перевидавався, незважаючи на потреби шкільної та вищої освіти, і став
мало не бібліографічною рідкістю. Крім того, мова не стоїть на місці:
з’являються нові слова, терміни, триває процес запозичання, розширюється
сфера функціонування української мови. З огляду не це на початку 90-х
років виникла гостра потреба в новому виданні правопису. Було створено
представницьку Орфографічну комісію, яка підготувала свій проект
українського правописного кодексу, що 1990 року вийшов друком (3-тє
видання). У серпні(вересні 1991 року на Міжнародному конгресі
україністів було прийнято постанову про потребу вироблення єдиного
правопису для всіх українців, що проживають як в Україні, так і за її
межами. Орфографічна комісія НАН України частково підтримала цю
постанову, було враховано висловлені зауваження і в 1993 р. вийшов новий
«Український правопис». Це 4-те видання правопису, чинне на сьогодні.

Однак робота над удосконаленням українського правопису триває. У 2000
р. Інститут мовознавства НАН України опублікував для широкого
обговорення “Проєкт нової редакції українського правопису», у якому
зроблено спробу, зокрема, повернути деякі норми правопису 1928 р.,
напр.:

послідовно писати т у запозиченнях з грецької на місці ? (катедра,
маратон, міт як математика, бібліотека, хризантема);

буквосполучення au передавати ав (авдиторія, автотренінг, інавгурація,
лавреат як лавр, автобіографія, автентичний);

писати ія в коренях запозичених слів (діяспора, матеріяли, геніяльний
як колекція, Індія);

розмежувати закінчення іменників ІІІ відміни в родовому і давальному
відмінках (родовий – радости, вічности, любови, давальний — радості,
вічності, любові);

писати проєкт з є, оскільки це слово спільнокореневе з латинізмами
об’єкт, суб’єкт) тощо.

Література

Волкотруб Г.Й. Стилістика ділової мови. – К., 2002.

Бабич Н. Д. Основи культури мовлення. ( Львів, 1990.

Ботвина Н.В. Офіційно-діловий та науковий стилі української літературної
мови. – К., 1999.

Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови. – Тернопіль, 2000.

5. Український правопис. – К., 1993.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *