Способи текстової організації: парцеляція, приєднування, сегментація (реферат)

Реферат на тему:

СПОСОБИ ТЕКСТОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ: ПАРЦЕЛЯЦІЯ, ПРИЄДНУВАННЯ, СЕГМЕНТАЦІЯ

Спираючись у своєму дослідженні на визначення І.Р. Гальперіна, який під
текстом розуміє “витвір мовленнєвого процесу, наділений завершеністю,
об’єктивований у вигляді письмового документа, літературно опрацьований
відповідно до різновиду цього документа, витвір, що складається із назви
(заголовка) й ряду особливих одиниць (надфразних єдностей), об’єднаних
різними типами лексичного, граматичного, логічного, стилістичного
зв’язку, має певну цілеспрямованість і прагматичну настанову” [Гальперин
1981: 18], ми маємо на меті диференціювати засоби й способи організації
тексту та простежити текстотвірний потенціал членованих синтаксичних
структур, зокрема найактивніше представлених у художніх текстах
парцельованих, сегментованих та приєднувальних конструкцій.

Актуальність дослідження визначається необхідністю чіткої диференціації
конструкцій членованого синтаксису, задля чого звернімося до
розмежування понять “засіб” і “спосіб”. На жаль, філософські словники,
“Лингвистический энциклопедический словарь” [ЛЭС 1990] не містять
словникових статей стосовно означених термінів, а “Словник української
мови”, “Новий тлумачний словник української мови” пояснюють один термін
посередництвом іншого: засіб – прийом, якась спеціальна дія, що дає
можливість здійснити що-небудь, досягти чогось; спосіб; те, що служить
зразком у якій-небудь дії, справі [СУМ, Т.3: 307]; спосіб – певна дія,
прийом або система прийомів, яка дає можливість зробити, здійснити
що-небудь, досягти чогось; те, що служить знаряддям, способом і т.ін. у
якій-небудь справі, дії [СУМ, т.9: 578]. Нам видається, що при
близькості понять все ж не можна вважати їх абсолютними синонімами, а
під засобом (ідеться саме про засоби текстової організації) доречніше
розуміти конкретні мовні одиниці, частіше словоформи
(заміщувально-вказівні слова, синсемантичні лексеми, лексичні повтори
тощо), що є формальними показниками зв’язності тексту, яка виявляється в
субкатегоріях когезії й когерентності. Спосіб же текстової організації
визначається характером синтаксичної будови надфразної єдності, яку
уможливлює наявність у межах контексту членованих синтаксичних структур
(сюди зараховуємо парцельовані, приєднувальні, сегмантовані, вставні й
вставлені конструкції), діалогічного мовлення, прямої й невласне прямої
мови тощо. Не виробивши на сьогодні чітких критеріїв диференціації
понять “спосіб” і “засіб”, обмежимось на попередньому етапі нашого
дослідження цими частковими заувагами й спробуємо визначити специфіку
основних способів організації зв’язного тексту.

Отже, на нашу думку, зв’язність, безперервність і смислову завершеність
тексту як пріоритетні текстові категорії забезпечують зовнішні засоби
організації тексту – заміщувально-вказівна лексика; лексичні повторі із
синтаксичним поширенням; частина прийменників, часток, слів
перелічувальної семантики, що наділені лівобічною чи правобічною
валентністю і здатні прогнозувати пре- чи постпозитивний контекст;
текстотвірні сурядні сполучники тощо – й способи конструювання
надфразної єдності, до яких ми зараховуємо парцеляцію, сегментування та
приєднування, що витворюють експресивний синтаксис, вставні й вставлені
конструкції, які, виступаючи способами членування мовленнєвого потоку на
інтонаційно-смислові відрізки, здатні витворювати смислову поліфонію;
пряму мову та діалог, для яких осередком вияву постає лише текст.

З-поміж одиниць експресивного синтаксису на сьогодні найактивніше
досліджують парцеляцію, приєднування та сегментація, і хоча їх вихід у
площину тексту беззаперечний, критерії розмежування таких структур і
реєстр класифікаційних ознак кожного з аналізованих мовних явищ ще
потребують конкретизації. Специфіка таких конструкцій писемного мовлення
полягає у синтаксичній членованості як відхиленні від принципів
синтагматичної прози, пов’язаній із розривом синтаксичних зв’язків як у
межах речення, так і словосполучення [Акимова 1990: 87].

“Одна із головних причин сутнісних змін в граматичному ладі – посилення
впливу розмовного синтаксису на письмове мовлення, домінуючий результат
якого простежується на поступовому (а інколи й різкому) відході від
“класичних” (усталених), синтагматично вивірених синтаксичних
конструкцій з експліцитно виявлювальними типами і формами синтаксичного
зв’язку й адекватними смисловими відношеннями, що відображають
структурну і смислову цілісність” [Загнітко 2003: 136].

Найбільше розбіжностей викликає покваліфікування парцельованих і
приєднувальних структур. Парцеляцію як явище експресивного синтаксису
іноді ототожнюють або розглядають у межах приєднування, але йдеться хоча
й про подібні, та далеко не ідентичні фігури. Так, поняття парцеляції
увів до наукового обігу О.Ф. Єфремов у роботі “Язык Н.Г.Чернышевського”,
вміщеній у “Вчених записках Саратовського педагогічного інституту” 1951
року (посилаємося на дані статті Н.П.Плющ “Парцеляція як засіб
експресивного синтаксису”), де парцеляцію названо розчленування єдиної
граматичної структури на частини.

Що ж до приєднувальних конструкцій, то до них зараховують іноді лише
формально подібні структури, сутнісно абсолютно відмінні. Приєднування
як синтаксичне явище, особливий тип зв’язку, одноплощиний із сурядністю
та підрядністю, потрактовано в працях Л.В.Щерби, С.Є.Крючкова,
Н.С.Валгіної, як відношення, що реалізується у межах гіпотаксису та
паратаксису, – у О.М.Пєшковського, І.О.Попової; як
синтаксично-стилістичне явище його визначають В.В.Виноградов,
М.С.Поспєлов, О.І.Єфімов, Н.Ю.Шведова (про еволюцію поглядів стосовно
парцеляції й приєднування див. роботу Ю.С.Дулалаєва).

У сучасному розумінні, приєднування – це послідовне доповнення
інформативного тла речення відповідними кваліфікаційно-характеризуючими
величинами, що полягає у вираженні певних смислових відношень типу
додавання, уточнення і характеризації попереднього компонента [Загнітко
1998: 6-7]: Навіть здалеку було видно, якими захопленими очима він
дивиться на неї. На маленьку, не дуже красиву, проте струнку і добре
збудовану жінку з коротким волоссям (Я.Дубинянська. Слабка жінка).

Класифікаційно-диференційні ознаки парцельованих і приєднувальних
конструкцій стосуються смислового й структурного аспектів:

Парцеляти характеризуються структурною залежністю від базової частини й
наділені активною лівобічною валентністю. Вони максимально прагнуть
увійти до препозитивної конструкції. Приєднувальні величини позбавлені
структурної залежності й при входженні їх, за умови трансформації, до
попереднього речення не змінюють його структурну схему.

Функціональне навантаження парцельованих конструкцій полягає в
актуалізації смислу, найважливіших фрагментів інформації, тоді як
приєднувальна структура уточнює, конкретизує, деталізує чи означує один
/ декілька компонентів препозитивного речення.

Займаючи чітко фіксовану постпозицію, приєднувальні синтагми
відзначаються почасовістю, тобто вони виникають пізніше, як додаткова
інформація до уже повідомленого, а художній час парцелята здебільшого
одномоментний з основною дією.

Структурні різновиди вичленовуваних конструкцій, як парцельованих, так і
приєднувальних, варіюються від окремого члена речення до
поліпредикативних утворень.

Категорійні ознаки членованих конструкцій визначають
структурно-семантичні різновиди парцельованих і приєднувальних структур,
які, реалізуючись у текстових величинах специфічного способу
організації, співвідносяться з членом речення, моно- і
поліпредикативними утвореннями.

Якщо декілька простих речень у межах однієї надфразної єдності
репрезентують, як правило, ланцюговий синтаксичний текстовий зв’язок з
послідовним перебігом подій, то парцелят і базова структура, що є
наслідком розчленування одного простого речення, виконують
експресивно-видільну функцію, частіше виокремлюючи найважливішу частину
інформації, а приєднувальна конструкція містить постінформацію щодо
основного смислу. Пор.: … на прозорі натяки – “читайте, он там у вас
написано” – просто знічено посміхатиметеся. Бо отримування інформації ще
не означає оволодіння нею (Р.Семків. Фраґменти); Що він хоче від
шановної Клеопатри Микитівни? Тільки прохання. Малесеньке, майже
непомітне. Один дзвіночок по телефону. До прокурора республіки
(П.Загребельний. Гола душа).

Присудок простого речення частіше парцелюється, аніж постає
приєднувальним, оскільки його предикативність налаштовує на важливість
означеної ним дії, а не постінформаційність: Якщо поставити проти дірки
кімлю – наші шиншили не гасатимуть по шкільному двору й ніде не
розбіжаться! Тіпатимуться в сітці, наче карасі (О.Пархоменко. Летючий
Федь).

Вичленовувані в окремий фрагмент висловлювання другорядні члени речення
виступатимуть у функції парцелятів і приєднувальних конструкцій залежно
від особливостей їх зв’язку й смислової співвіднесеності з базовою
частиною. Обов’язкові компоненти структурно-семантичного мінімуму
речення, валентнозумовлені предикатом обставини та додатки, вичленувані
в окремі синтагми, виконують функцію парцелятів: Не з китайських казок і
не з пагод Тібету – він знявся десь з громохкого центру країни “чудес”,
вилетів з чорного пекла землі людоловів і гнав над просторами… Над
безмежжям Уралу… Через хащі Сибіру… Через грізний понурий Байкал…
Через дикі кряжі Забайкалля (І.Багряний. Тигролови). Не дивлячись на
здавалося б додаткову інформативність вичленуваних конструкцій, наведені
парцеляти валентнозумовлені дієсловом гнати, яке, як і більшість дієслів
руху й переміщення, вимагає заповнення вакантної позиції. Детермінант,
що окреслює додаткові умови перебігу дії і не є структурно обов’язковим
компонентом реченнєвого утворення, постає як приєднувальна конструкція.

Додаток, керований дієслівними словоформами, вичленовується в
самостійний інтонаційно-смисловий відрізок мовлення досить рідко.
Запрограмованість додатка компонентами базової частини уможливлює його
покваліфікування як парцелята: Злості в Антуана не було. Тільки легка,
майже не помітна досада (Я.Дубинянська. Інший світ).

Непредикатний характер атрибутивної синтаксеми зумовлює її
факультативність у структурі речення, і тому виокремлення її в
самостійний фрагмент співвідноситься з приєднуванням, що визначається
структурною незалежністю, прирощенням додаткових смислів окремих
елементів препозитивного речення: На призьбі грається сонце, лащиться до
діда тремтливим тінями од гілля. Не гаряче і не холодне. Затишне. І
жовте, наче проціджене крізь осінній лист (Гр.Тютюнник. Кленовий пагін).

Відзначимо загальну тенденцію другорядних членів: у функції парцелятів –
це формування ряду сурядних компонентів, один з яких (рідше – декілька)
перебуває в межах базової частини, а інші власне й витворюють
парцельовану конструкцію, у функції приєднувальних одиниць – це
формування сурядного ряду, всі компоненти якого перебувають поза
препозитивним реченням.

&

F

AE

-не по літах (І.Багряний. Сад Гетсиманський) ? … Тонка, мов билина,
досить висока на свої чотирнадцять літ, бистроока, серйозна не по літах
Галя: N1Copf ? N1Copf .

Інтонаційно-смисловому розчленуванню може підлягати складне речення;
виокремлена при цьому конструкція є парцелятом за умови її підрядного
зв’язку з базовою частиною й парцельованою чи приєднувальною, коли межею
членування постають сурядні сполучники. Традиційно підрядна частина у
функції парцелята займає постпозицію: І жадоба помсти. Нескінченної,
чорної помсти, безрозсудної, кривавої бойні. За чесне ім’я. За правду,
писану Богом, а не кривавою шматою з сільради. За правду, яка вже не
знає прощення і помилування. Бо кров тече потоками, криваві сльози
стікають морями, і ніхто не дає ані спину, ані стриму, ані очищення
(М.Матіос. Дванадцять службів).

Виокремлена підрядна частина актуалізує важливу, за задумом автора,
інформацію, одномоментну з основною дією й підпорядковану в смисловому й
структурному планах базовому реченню. Активна лівобічна валентність
парцелята, попри його відносно завершений смисл, вимагає заповнення
валентного гнізда й засвідчує структурну неавтономність парцельованої
частини.

Тенденція сучасного прозового синтаксису до розчленування не лише
активно виявляє себе при парцелюванні підрядної частини, а й набуває
інноваційного вигляду. Нове виявляється у зміні усталеного графічного
оформлення базової частини й парцелята.

Зазвичай під парцеляцією розуміється такий прийом експресивного
синтаксису, сутність якого полягає в розчленуванні синтаксично зв’язного
тексту на інтонаційно відокремлені відрізки, що відділяються один від
одного крапкою [Попов 1968: 279]. Сучасні тексти
художньо-публіцистичного характеру тяжіють до передачі специфіки усного
розмовного мовлення, і три крапки, уживані після базової частини,
передають не обірваність речення чи його незавершеність, а членують
висловлення на інтонаційно-смислові відрізки з метою актуалізації змісту
парцелята із збереженням інтонаційного оформлення, притаманного
парцельованим конструкціям: Здається, ми готові відмовитися від гри із
західними гросмейстерами… щоб не виявити власної убогості (Р.Семків.
Фраґменти). Окрім актуалізації важливого фрагменту інформації, парцелят
наголошує на додаткових смислах, як от: раптовість чи непередбачуваність
дії, швидка зміна подій, наслідок чи причина.

Через відсутність структурної залежності в конструкціях паратаксису їх
членування можливе як шляхом парцеляції, так і приєднування. Початковим
елементом сурядної частини у функції парцелята зафіксовано єднальні і
протиставні сполучники: Мені слід було все ж таки розпитати її краще.
Зараз я розумію, як багато могло бути приховано за цим неозначеним
словом. Але тоді мене зовсім не обходили труднощі Еви, я з усіх сил
гнала вперед нашу розмову (Я.Дубинянська. По той бік дощу). Вичленовані
в окреме повідомлення сурядні частини наділені всіма кваліфікаційними
ознаками парцелятів: мають специфічне інтонаційне оформлення, витворюють
завершений смисл і є комунікативно достатніми лише разом з базовою
частиною, сурядні сполучники як першоелемент парцелята прагнуть
максимально реалізувати свій валентний потенціал препозитивним реченням.

При цьому варто розмежовувати сурядні сполучники як початковий компонент
парцелята й однозвучні з ними модальні частки, для яких типовою є
підсилювально-видільна функція, а не текстотвірна: Дружба дружбою, а
коли вони востаннє бачилися просто так, не у справах? А хотілося б
забути все це кіно і просто посидіти зі старим другом Бернардом за
склянкою… (Я.Дубинянська. Інший світ). Як бачимо, функціональне
навантаження сурядних сполучників початку реченнєвої синтагми
багатоаспектне: від функції модального модифікатора речення до
текстотвірної функції в межах парцельованих і приєднувальних
конструкцій. При цьому приєднувальна синтагма має відносно самостійний
смисл, але виникає як додаткове повідомлення, яке сполучники не
поєднують в одне ціле, а лише приєднують до попереднього. Приєднувальний
компонент з’являється у свідомості лише після препозитивного
повідомлення чи під час його вимовляння [Щерба 1978: 23].

Реалізація семантико-синтаксичного приєднувального зв’язку в межах
тексту за умови, коли приєднувальна конструкція структурно є реченням,
здійснюється різними засобами, з-поміж яких типовими є приєднувальні та
пояснювальні сполучники тобто, цебто, притому, причому, також, а саме,
тому, та й і подібні: Тихесенько шепочучи, Охріменко вводив Андрія в
курс справ і познайомив докладніше з усіма порядками та людьми. Причому
Андрій нічого не питав, він говорив сам (І.Багряний. Сад Гетсиманський).

Функція приєднувальних засобів закріпилася за частиною прислівників і
модальних часток, коли прикріплюване ними до основної думки повідомлення
інформує про подію, що розгортається паралельно з основною, але не має
смислової ваги препозитивного речення: Зінь дуже слухняний та
лагідненький. Він майже ніколи не сперечається, ні з ким не свариться,
не верещить, не пацає ногами. А тим часом добивається всього, чого хоче.
І тільки тим добивається, що дуже ласкавенький (В.Винниченко. Намисто).

Додаткове повідомлення, репрезентоване приєднувальною конструкцією, може
мати лише асоціативний зв’язок з основною інформацією чи містити
принагідне зауваження, що можливе за умови вживання у функції
приєднувальних засобів вставних слів із значенням ймовірності,
припущення, вірогідності тощо: Цей стан – “постмодерний стан” – власне,
і є суттю сучасної західної цивілізації. Аж ніяк не присмерк Європи –
супермобільність і суперобізнаність. (Тому досить дивно, коли
постмодернізм ототожнюють з “неспроможністю”). Втім, як побачимо далі,
саме неспроможність обертається глобальною проблемою (Р.Семків.
Фраґменти).

Спроба диференціювання категорійних ознак парцеляції й приєднування як
способів текстової організації уможливлює включення до парадигми
парцелятів присудків, обставин, частини валентнозумовлених додатків
реченнєвих синтагм із сурядним чи підрядним зв’язком щодо базової
частини, а до парадигми приєднувальних конструкцій – детермінантів,
означень, самостійно окреслених речень приєднувальної семантики із
сурядними сполучниками, частками, вставними конструкціями у функції
приєднувальних засобів.

Членованість тексту як спосіб його організації виявляє себе і в
сегментованих конструкціях, сутність яких “полягає в розчленуванні
висловлювання на дві взаємопов’язані і водночас структурно й
функціонально розмежовані частини з метою виразнішого, переважно
експресивного, звучання їх” [Дудик 1975: 215].

Постаючи способом текстової організації писемного мовлення, сегментація
породжена закономірностями й впливом усного мовлення, що зумовлює
відкритість ряду структурно-семантичних різновидів сегментованих
конструкцій, до яких сьогодні залучають побудови різного синтаксичного
статусу, як ті, що функціонують у формальних межах речення, так і ті, що
виходять за межі реченнєвого утворення. При широкому розумінні
сегментації як розчленування висловлювання на окремі
інтонаційно-смислові відрізки, сегменти, статусу сегментованих набувають
конструкції, що мають вихід і в площину речення, і в площину тексту. При
такому підході реєстр сегментованих конструкцій охоплює парцеляцію,
називний теми, лексичний повтор із синтаксичним поширенням, вставлені
конструкції тощо. При вузькому розумінні сегментація співвідноситься з
конструкціями, які ґрунтуються “на кореляції субстантивної форми
вираження того чи іншого поняття, з одного боку, і його займенникового
вираження, з другого боку” [Загнітко 2001: 524], а відтак власне
сегментованими конструкціями є називний теми з його окремішним
формально-граматичним оформленням і співвідносні з ним номінативні блоки
субстантивного характеру, що зазнають подальшого розгортання в межах
того ж реченнєвого утворення.

Свідомо уникаючи дискусійності щодо термінів “називний теми” і “називний
уявлення”, схиляємося до терміна, запропонованого О.С.Поповим
(зауважимо, що, по-перше, при актуальному членуванні аналізовані
конструкції співвідносяться з темою висловлювання, по-друге, термін
“уявлення” швидше асоціюється з комунікативним рівнем, аніж писемним
мовленням).

Сегментовані конструкції означеного типу, виявляючи тенденцію сучасного
синтаксису до аналітизму, активніше реалізуються у препозиції:

– Наші закони забороняють це. Як тільки в гостей виникає подібне
питання, хтось із сиренопільців пояснює їм це. – Закони Сиренополя… А
чому з ними не можна ознайомитися одразу, заздалегідь? – Закони
Сиренополя, – повільно повторив він (Я.Дубинянська. Три дні у
Сиренополі). Номінативний теми вступає в опозицію із
займенниково-прийменниковим комплексом: закони Сиренополя – з ними.

Корелятом сегментованої конструкції, називного теми, окрім
заміщувального займенникового комплексу, може виступати набагато
складніша структура, яка розкриває, деталізує, конкретизує зміст
вичленуваного сегмента: Глибина країни… Для мене було відкриттям
існування місць, куди не може пройти автомобіль (Я.Дубинянська. По той
бік дощу).

Узвичаєним сприймається вживання після називного теми віддільних знаків:
коми, трьох крапок, тире, – які функціонально зближуються з крапкою,
вичленовуючи сегмент висловлення, що вимагає корелята: Але, той чоловік
– на ньому довгий плащ, і в нього голос, якого я завжди слухаюся, і ще в
нього обличчя, тільки зараз його не видно через сонце – він не хоче, щоб
лялька впала (Я.Дубинянська. Лялька на гойдалці).

Підсумовуючи, зауважимо, що членованість як спосіб організації текстових
величин є визначальною рисою сучасної прози, як і те, що межі членованих
конструкцій – парцельованих, приєднувальних і сегментованих, втрачають
чіткість, виразність, а самі структури тяжіють до контамінації, тим
самим підсилюючи експресивність і виразність тексту.

Література

Акимова Г.Н. Новое в синтаксисе современного русского языка. М.:
Высш.школа, 1990. 168с.

Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. М.:
Наука, 1981.

Дудик П.С. Синтаксис словосполучення і простого речення. К., 1975.

Дулалаев Ю.С. К вопросу о присоединительных и парцеллированных
конструкциях // Вопросы синтаксиса и стилистики русского языка. Вып. ІІ.
Ульяновск, 1976. С.84-93.

Загнітко А. П. Закономірності і напрями внутрішньо реченнєвої
актуалізації (на матеріалі парцельованих і приєднувальних конструкцій)
// Семантика і прагматика граматичних структур. Донецьк: ДонНУ, ІЗМН,
1998. С.6-14.

Загнітко А. Структурні і семантичні різновиди української синтаксичних
інновацій // Лінгвістичні студії: Вип. 11. Ч.І. Донецьк: ДонНУ, 2003.
С.135-147.

Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови. Синтаксис.
Донецьк.: ДонНУ, 2001. 662 с.

Плющ Н.П. Парцеляція як засіб експресивного синтаксису // УМЛШ. 1981.
№1. С. 68-71.

Попов А.С. Парцелляция, её коммуникативно-экспрессивные и
синтаксические функции // Русский язык и советское общество. Морфология
и синтаксис современного русского литературного языка. М.: Наука, 1968.
С. 277-301.

Щерба Л.В. О частях речи в русском языке // Русская речь. Л., 1978.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *