Реферат на тему:
Шевченко як текст: класичне і модерне прочитання
Для розуміння поняття тексту для нас важливою є думка Р. Барта, згідно з
якою текст є „плетивом культурних кодів”, спрямованим у майбутнє,
символічним і багатозначним. Текстом стає той твір, який своєю
відкритістю і невичерпністю уможливлює ціле різноманіття тлумачень
знакових кодів, які в ньому закладені. Тексти Т. Шевченка завдяки своїй
символічності й закодованості (на це звернув увагу сучасний критик
Г. Грабович) є добрим прикладом для застосування до них будь-якого
методу дослідження. Поетична глибина символів дає змогу
літературознавцям здійснювати свою інтерпретацію творчості поета.
Полісемантична природа текстів Шевченка задовольняє горизонт сподівань
реципієнта.
Кожний справжній геній отримує нову оцінку своєї творчості в кожну
наступну епоху нових підходів до тлумачення слова як засобу художнього
зображення світу і як носія інформації, яка в ньому закладена.
Література античного світу, європейські класики минулих століть, багато
із сучасних авторів є не тільки масово читабельними у своїх оригінальних
творах, а такими, які відчитуються в чужих текстах, часто написаних
іншою мовою і з іншим змістом. Характерно, що що далі в майбутнє, то
різноманітнішим інтерпретаціям, віднайденням нових значень і символів
піддаються не твори письменників, а самі письменники. Твір є явищем не
тільки художнім, але і соціальним, духовним, історичним, культурним. Усі
ці ознаки автор вносить у твір не тільки як художник, але і як особа,
яка формується в певному історичному соціумі, у якому вже є знання,
набуті досвідом попередніх поколінь. Тому не тільки твір є текстом, який
надається до різних підходів у його тлумаченні, його автор теж є
відкритою системою для дослідження і вивчення заплутаної мережі знаків і
кодів своєї доби.
Тарас Шевченко належить до людей, які стали не тільки символами свого
часу, а й віссю в системі часовиміру, по якій українське суспільство
рухається вперед. Українці від часу першого видання “Кобзаря” читають
твори Шевченка, але не тільки їх. Оскільки на естетичну свідомість
письменника впливає сучасність і весь попередній культурно-політичний
розвиток суспільства, то сьогодні можна говорити й про те, що ми читаємо
самого Шевченка і, мабуть, не стільки від 1840-го р., а, певно, ще від
1814, і, може, навіть і цей рік є пізнішим від початку відліку. Бо твори
поета й сам митець не постали раптово і з нічого. “Гайдамаки” і
“Перебендя” – це вся минула історія, це козацтво, яким поет
захоплювався. “Єретик” і “Кавказ” ідуть поряд із членством Шевченка у
Кирило-Мефодіївському братстві.
Ми не можемо говорити про Шевченка як текст тільки в тих вимірах, у яких
він перебував фізично, але і в тих, якими він жив і які спричинилися до
багатозначності тлумачень його творчості; у тих вимірах, завдяки яким
Шевченко весь час є відкритий і для дослідників, і для простих читачів.
До таких духових вимірів належить романтичний месіанізм Шевченка. Його
пророцтво і непогасна слава стали предметом багатьох не тільки
літературно-критичних, але і філософських дискусій. Без сумніву,
Шевченко усвідомлював власну роль в долі свого народу, він сподівався на
достойне пошанування своєї творчої і громадської діяльності, про що
свідчать рядки його поезії: „а слава – заповідь моя”. Однак, навряд чи
він думав, що стане поетом-пророком у тому розумінні, яке було поширеним
донедавна (маємо на увазі фокусування уваги на ідеологічному й
політичному підтекстах його поезії). На формування постаті Шевченка
впливала також релігія і поетове ставлення до неї. І нарешті, Шевченко –
художник. Він сам себе мислив малярем. Своє покликання вбачав у гравюрі.
„Поширювати через гравюру славу славних мистців, поширювати в
громадянстві смак і любов до доброго і прекрасного, це найчистіша,
найугодніша молитва до Чоловіколюбця Бога й по змозі некорислива
прислуга людству. Це мій єдиний, незмінний порив” [12, с. 93-94]. За
славу Шевченка завжди боролися дві музи, сам Шевченко переживав
внутрішній конфлікт між художником і поетом.
У цій статті ми поставили собі за мету показати особливості сприйняття
творчості Тараса Шевченка його сучасниками, а також літературознавцями
початку ХХ ст. Зокрема нас цікавить думка П. Куліша – молодшого
Шевченкового сучасника, який в оцінці Шевченка виходив із засад
культурно-історичної школи. У виборі представника нової модерної
естетики ми зупинилися на постаті Миколи Євшана, представника нової
генерації критиків, який послуговувався новими світоглядними засадами, –
філософією життя і філософією інтуїтивізму. На основі рецепції
Шевченкових текстів цими двома критиками спробуємо показати відмінності
в естетичній самосвідомості доби реалізму і доби модернізму. П. Куліш
пише про Т. Шевченка як про поета наскрізь народного. Слід розмежувати
поняття народності, яке притаманне українській літературі ХІХ століття,
і поняття народництва, на яке звернули увагу в ХХ столітті. Якщо останнє
– це вираження в художній літературі зовнішніх ознак народу (народна
традиція, пісня, костюм, побут, мова), то народність – це його внутрішні
ознаки, це вияв духу народу. І, власне, П. Куліш народність Т. Шевченка
вбачає у зображенні в його творах української давнини, історичної
пам’яті, фольклорної стихії і світосприйняття українського люду.
Шевченко увібрав у себе попередню народнопісенну традицію, народні
образи, ритми, символи. Утім, часто важко відрізнити, чи твір є
авторським, чи народним (звичайно, за умови, що ми не знаємо про
Шевченкове авторство). Наприклад, ще на самому початку поетової
творчості:
Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину.
і в кінці:
Тече вода з-під явора
Яром на долину.
Близькість творчості поета до народної підкреслив М. Костомаров: „Поэзия
Шевченко есть родная и законная дочь народной малорусской поэзии –
поэзии песен, но, сохраняет свою отдельность от последней и
самобытность” [6, с. 425]. А П. Куліш говорив, що „душа поезії нашої
народної неписьменної сталась душею його музи” [9, с. 258]. Однак
поетична стихія, яка жила в поетовій душі і штормовими хвилями з неї
вихлюпувалася, не була однозначно оцінена П. Кулішем. Куліш вважав, що
якби у Шевченкових віршах був не тільки щедрий талант, але й проста
легка праця, його поетичний геній виявився б сильніше. Мовляв, у всій
невпорядкованості поетової душі й поетичності його творів відчувається
наскрізна щирість його натури. Він безпосередньо реагує на світ, а тому
пише із запалом, нехтуючи традиціями і законами художньої творчості,
його твори дуже емоційні, і це зближує поезію Шевченка із народною
творчістю.
На певну невпорядкованість і безладність Шевченкових творів вказує і
Микола Євшан, але, на відміну від Пантелеймона Куліша, сприймає це
прихильно. На думку критика, у творчості Шевченка найглибшими і
найкращими є ті моменти, які йдуть від душі, від щирого захоплення
світом, від безпосереднього сприйняття життя і „подиву перед
божественними творами природи”. Дотримання правил і доктрин тільки
зашкодили б поезії Шевченка, позбавили б її геніальної простоти.
Свого часу цікаві думки з приводу розрізнення справді геніальних і
просто талановитих письменників запропонував Гавриїл Костельник. На його
думку, геніальний поет не тільки нехтує законами версифікації, але також
оминає і суспільні потреби своєї епохи. “Геній вільний у своїх
почуваннях та думках; він міряє свої почування та думки о Абсолюта…
Він не є рабом “духа часу”, але творцем “нового духа” – нових ідей,
нових становищ, нових відкрить” [5, с. 48]. Такі означення геніальності
письменника цілком відповідають поетичній натурі Шевченка. Він творив
свої шедеври більше серцем, аніж розумом, і тому зумів зберегти в собі
щирість і природність, які, на думку Миколи Євшана, і стали джерелом
Шевченкової естетики. „Його творчість досягає там найбільших висот, не
старається виходити з природної своєї сфери, де лишається на становищі
природи і подиву, де будить в собі огонь любові. Там відзивається
найголосніша і божественна струна його поезії, струна покори і пошани
перед тим всім, в чому творчий інстинкт відчуває іскру Божу та
натхнення” [4, с. 92]. Природа, як явище, створене Господом, є для
Шевченка божественною, це релігія, яка дає можливість з’єднатися з
космосом і почуттями охопити всесвіт. Природа – це самий світ, саме
життя, яке дуже свавільно і по-різному відбилося на долі поета і залежно
від цього сам Шевченко ставився до нього теж по-різному.
Для обох критиків (Пантелеймона Куліша і Миколи Євшана) спільним є
розуміння двостороннього зв’язку поета зі світом. П. Куліш, як і інші
представники культурно-історичної школи, вважав, що одним із чинників,
який впливав на створення літературного твору, був, поряд з „расою” і
„середовищем”, „момент”. Т. Шевченко підхопив дух і настрій свого часу,
взяв у народу його образи та ідеї, і вже у новому вигляді, позначеному
власним розумінням, повернув їх народові. Шевченко спершу черпав ідейну
і поетичну енергію у свого читача (народу), а потім читач упивався
хмелем народності його поезій.
e
????????$???????
??????????????$
????????$????????риродою і суспільством, під впливом яких формувався
його світогляд як поета. На основі цього зв’язку Євшан поділяє творчість
Кобзаря на чотири тематичні вузли. Перший – це пряме змалювання довкілля
і цілковите відтворення дійсності. У процес писання поет зовсім не
залучає фантазію, і тому в його віршах немає художньої поетичності у
звичному розумінні цього поняття, немає метафоричності. Однак саме до
цього типу поезій належать, на думку Євшана, найкращі, власне з
художнього боку, поетичні твори Шевченка – „Наймичка” і „Садок вишневий
коло хати”. Справді, у цілковитій відсутності поетичних тропів і в
звичайній простоті Шевченкового „Садка вишневого…” критики давно
відзначили високу поетичну естетику і художню досконалість цього вірша.
А в поемі більше переважає розлога оповідь, епіка, засобами яких
Шевченко змальовує майже ідилічне життя героїв на хуторі:
І дід, і баба у неділю
На призьбі вдвох собі сиділи
Гарненько, в білих сорочках.
Отже, до першого типу творчості Шевченка Микола Євшан зараховує ті
поезії, для яких основою стало змалювання природи в її натуральному
вигляді без додавання своїх поетичних фарб: „Чисто поетичні замисли тут
досягають найбільшої пластики, єсть у них якась чаруюча простота,
одноцільність, благородність у вислові найтонших речей” [5, с. 98].
Другий тип Шевченкової поезії пов’язаний із реакцією поета на життя, в
якому митець бачить багато бруду, обману, несправедливості, й тому на
перший план виступає лірика як можливість виявлення емоцій, настрою і
переживань. Як приклад Євшан наводить поему “Катерина”, яка, на відміну
від “Наймички”, є драматично напруженою, сповненою розбурханості
поетових почувань.
Третій тип поезії Шевченка критик називає поезією сили і вибуховості,
пафосу, стихійності. Сюди належить поема “Гайдамаки” – пристрасний,
кипучий лютими подіями твір, у якому Шевченко висловив свою душу, болі
свого життя і життя народу. Мабуть, саме через це гостре відчуття
народних терпінь і негараздів постать Яреми виходить у Шевченка дуже
запальною, а сама поема аж надто кривавою. Це помітив П. Куліш і в
одному з листів до Т. Шевченка звертає поетову увагу на цей недолік:
„…заметьте, что в Вашей драме нет борьбы сил; ляхи везде трусы,
никакого отпору, везде гибнут. От этого читатель не сочувствует
торжеству победителей, ибо это торжество мясников, а драма Ваша –
кровавая бойня… Следовательно, кровь здесь должна быть только следствием
борьбы, а не предметом жажды. Дайте побольше человечества вашим
гайдамакам” [7, с. 318].
І, нарешті, четвертий етап творчості – це поезія пошуку основи життя.
Тепер поет вбачає її в релігії. Цю групу поезій Микола Євшан називає
поезією правди і зараховує до неї ті поетичні речі, які просякнуті
релігійністю. Це біблійні „подражання”, псалми, поеми “Неофіти” і
“Марія” – поезії, які стали вершиною творчості українського генія.
Релігія тепер займає в естетиці Шевченка перше місце. Однак її поет
розуміє по-своєму. „Його релігійне життя починається власне там, де
перестають обов’язувати всякі офіціальні приписи моральні. Його бог – це
його ціла індивідуальність, його „я”, його єство, його душа, його
почування та ідеали, його геній!!” [3, с. 27].
В аналізі літературного спадку Тараса Шевченка Микола Євшан торкається
морально-естетичних аспектів його поезій, а також тих моментів, у яких
поет виголошує свою громадянську і національну позиції. Однак звичного
для літературних критиків художньо-ідейного аналізу творчості у нього
немає. Євшан намагається осмислити постать Шевченка загалом. У його
критиці текст присутній через аналіз етичних, естетичних, філософських і
суспільних моментів творчості. На думку Євшана, справжній художній твір
має передбачати не тільки естетичну рецепцію, але й активізувати
громадянську позицію реципієнта, викликати низку різносторонніх
почувань. “Кождий твір мистецтва має в собі якийсь таємний наказ, якесь
післанництво до душ, якийсь поклик… І людина той поклик починає
реалізувати сама в собі передовсім” [2, с. 13]. І тому книжка „Тарас
Шевченко” має не стільки літературно-критичний характер, як відбиває
суб’єктивні враження Євшана від прочитаних творів. Критик зробив не
аналіз текстів, а подав загальний портрет Шевченка. На цей недолік
звернула увагу С. Павличко: „Текстів у його аналізі майже немає. Це в
основному ніцшеанські медитації на тему індивідуальності генія та його
психологія” [11, с. 153]. Зрештою, виходячи із тих завдань мистецтва,
які для Миколи Євшана є визначальними (а саме – створення естетичного
ідеалу, образу гарної великої людини, яка виходила б із життя і служила
тільки для нього), творчість Шевченка є зразковою. На думку критика,
сучасне мистецтво повинно бути позначене культурним шляхом попередніх
віків, які в мистецькі твори вклали свою мрію про сильну щасливу
індивідуальність. Як пише Г. Мухина: „Мистецтво в Євшановій естетиці –
це святість і божественність, доцільно спрямовані на вдосконалення
людства та утвердження його високих ідеалів” [10, с. 26]. Тому й
творчість Шевченка критик розглядає більше із суспільних позицій, аніж
із естетичних.
У Кулішевому підході до творів Шевченка переважає
етнографічно-народницька позиція, з якої він аналізував також твори
Г. Квітки-Основ’яненка і Марка Вовчка. Такий аналіз художньої творчості
в П. Куліша зумовлений його розумінням завдань літератури та
літературної критики: „Задачею нашей украинской литературы должно быть
строгое соответствие ее созданий духу народному и его серьезному,
жизненному, а не какому-то псевдонародному, прихотливому взгляду на
вещи. Задачей нашей украинской критики должна быть строгая поверка
литературных созданий эстетическим чувством и воспитанным в изучении
своей народности умом” [8, с. 519].
Куліш, так само як і згодом Євшан, віддає належну заслугу Шевченкові в
тому, що його творчість відіграла вагому роль у пробудженні історичної
народної пам’яті, однак Микола Євшан заслугу Шевченка вбачає ще й у
формуванні вищої суспільної організації – нації.
Якщо Куліш говорить тільки про відродження тепер завмерлого, а колись
вольнолюбного духу народу, про відновлення колишнього гордого образу
українця, то вектор Євшанової позиції, навпаки, спрямований у майбутнє.
Критик акцентує свою увагу на формуванні індивідуальності, яка б
відповідала духові нового часу й нової філософії. Як зазначає М. Гнатюк,
“політичними орієнтирами для Миколи Євшана, як і його однодумців з
“Української хати”, стають орієнтири служіння своєму народові засобами
культури, мистецтва. Націоналізм, але не старий, який спирався на
селянолюбне народництво і який віджив свій вік, а новий, наснажений
новим баченням життєвих реалій” [1, с. 18]. На відміну від Куліша, Євшан
розглядає постать Шевченка глибше і масштабніше. Філософія нової епохи,
його естетика, а також відстань у кілька десятиліть дають підстави
Євшанові назвати Шевченка поетом національним. Шевченкове слово
розбудило національну свідомість і патріотичні українські почуття:
„Шевченко дозрів на поета національного… І коли пронісся його голос по
всій Україні, – наступив найвищий момент нашого життя, уми дійшли до
найбільшого напруження” [4, с. 86].
Микола Євшан вважає, що у своїх творах поет себе не виклав до кінця і
цим самим дав нам змогу відшукувати нові значення своєї поезії.
Шевченкова творчість є весь час відкритою для можливості різноманітних
літературознавчих аналізів, у тому числі і сучасних. „Кожний твір
відкриває нам цілі горизонти, дає змогу відкрити могучий дар таланту, –
але все ж таки він буде слабим тільки відблиском геніальності, вся
творчість мало буде достойна його” [4, с. 102-103]. Згідно з Євшаном,
над творами Шевченка дуже багато треба розмислювати, щоб відшукати їх
справжню сутність.
Отже, і Пантелеймон Куліш, і Микола Євшан високо оцінили Т. Шевченка як
поета свого народу. Куліш зробив це як сучасник поета і свідок впливу
його поетичного слова на душі українців, а Євшан з висоти початку
ХХ ст., коли роль Шевченка як поета і громадянина була підтверджена
часом. В однаковій оцінці Шевченка обидва критики послуговувались
різними підходами. П. Куліш, як представник культурно-історичної школи,
розглядав творчість Шевченка з позиції народництва, історичності та
етнографізму, а Микола Євшан – у руслі модерністичних тенденцій ХХ
століття.
Література
Гнатюк М. Критик, що поміняв перо на зброю. – Львів, 1995. – 48 c.
Євшан М. Проблеми творчості // Євшан М. Критика. Літературознавство.
Естетика. – Київ, 1998. – С. 12-17.
Євшан М. Релігія Шевченка // Євшан М. Критика. Літературознавство.
Естетика. – Київ, 1998. – С. 25-30.
Євшан М. Тарас Шевченко // Євшан М. Критика. Літературознавство.
Естетика. – Київ, 1998. – С. 79-119.
Костельник Г. Ломання душ. – Львів, 1923. – 96 с.
Костомаров М. Кобзарь Тараса Шевченко.1860. // Костомаров М. Твори: у 2
т. – Київ, 1967. – Т.2.
Куліш П. Листи до Т.Г.Шевченка // Історія української літературної
критики та літературознавства. Кн.1. – Київ, 1998. – С.315-321.
Куліш П. Характер и задача украинской критики // Куліш П. Твори: у 2 т.–
Київ, 1989. – Т.2. – С.515-521.
Куліш П. Чого стоїть Шевченко яко поет народний // Куліш П. Твори: у 2
т. – Київ, 1989. – Т.2. – С. 256-262.
Мухина Г. Естетика Миколи Євшана // Сучасність. – 1984. – №4. – С.24-33.
Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – Київ, 1999. –
447 с.
Шевченко Т. Журнал // Шевченко Т. Повне видання творів. – Чікаґо, 1960.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
