Прогульки Івана Франка та Мандрівнича лексика Галичини (реферат)

Реферат на тему:

Прогульки Івана Франка та Мандрівнича лексика Галичини

Популярний в усьому світі туризм нарешті має змогу розвиватися і в
сучасній Україні. Хочемо пізнати його джерела на нашій землі, зокрема –
визначити роль Івана Франка у мандрівничому русі Галичини й з’ясувати
способи творення лексики, що започатковувала українську спортову
термінологію.

Завдання дослідження:

визначити роль туризму в започаткуванні спортивного руху Галичини;

з’ясувати роль І.Франка в розвитку мандрівництва;

з’ясувати способи творення мандрівничої лексики Галичини.

Ту роль, яку повинна відіграти фізична культура в оздоровленні та
всебічному розвитку рідного народу, добре усвідомлював Іван Франко.

Великий Каменяр добре знав ідею і суть фізичного виховання молоді. До
туристичних мандрівок і фізичних вправ він заохочував своїх дітей. Усі
четверо дітей Івана Франка займалися різними видами спорту – грали в
теніс і футбол, взимку ходили на лижах, бігали на ковзанах. Син Петро
був організатором пластових гуртків, син Тарас був учителем
тіловиховання. Сини також дописували в спортову пресу й видавали
популярні посібники про різні види спорту, чим немало прислужилися до
творення тогочасної спортової слівні [1].

Тогочасні публікації, зокрема в галицьких спортових часописах, містять
великий фактичний матеріал про шляхи розвитку українського
тіловиховання. Опрацьовуючи матеріали „Спортового альманаху”, виданого у
Львові 1933 року , ми натрапили на дані про розвиток мандрівництва в
Галичині.

Відомий дослідник спорту Едвард Жарський історію українського фізичного
виховання веде від „прогулькарства”, а власне – від 1830 року, коли
відбувалися “прогульки Головацького, Шашкевича, Вагилевича й інших по
Поділлі, Підкарпатті а то й Карпатах…” Це, за свідченням історика, –
перші спроби започаткувати мандрівництво в Галичині [2, с. 10].

Не міг стояти осторонь від “мандрівничого руху” й Іван Франко. На „50
літ пізнійше”, 1880 року, він продовжує цю працю разом із Сіменовичами,
Левицькими та студентами Львівського університету. “Від 1883 до 1889
року відбувають вони ряд прогульок по цілому краю, щоби нести
освідомлення найширшим масам. Ми є свідками великих зусиль інтелігенції
підняти на дусі народні маси й видобути з неї фізичні й духові
можливости”, — свідчить історик галицького тіловиховання Е.Жарський [2].

Важко не погодитися з автором, який ці прогульки зве „першим етапом” у
розвитку українського фізичного виховання [2, с.11-12].

Тим і цікава для дослідників “Вандрівнича літопись” Івана Франка, яка
описує мандри, що відбулися в роки, згадувані в досліджуваній статті.
Досліджуючи цей „літопис”, помічаємо, що автора перш за все цікавлять
краса нашого краю, давні історичні пам’ятки і тяжке життя бойків та
гуцулів упродовж усього маршруту цих мандрів [3].

Прогулька ця відбувалася 1884 року з 27 липня по 20 серпня включно.
Маршрут подорожі починається зі сколівських Бескидів. Мандрівники йдуть
історичним скельним масивом, знайомляться із давньоруською фортецею
Тустань, проходять гірським хребтом, де був кордон, обсерваторія, не
минають, мабуть, гори Петрус, Говерлу, озеро Несамовите, скелі й печери
Довбуша… Іван Франко подає назви цих мальовничих місць: Дрогобич –
Східниця – Урич – Корчин – Бубнище – Болехів – Калуш – Станіславів –
Коломия – Делятин – Дора – Микуличин – Майдан – Чорногора – Жаб’є –
Устеріки – Сокільська скала – Вижниця. При чому, в кожній місцевості
комітет, що влаштовував мандрівку молоді, проводив
музично-декламаторські вечірки, де не тільки пропагували пісні
Вербицького, Вахнянина, Лаврівського, Лисенка, М. Шашкевича, їх
“сполучали” також із народними іграми, забавами (сьогодні це звалося б ,
мабуть, рухливі ігри – М.М.).

З-поміж лексики цієї хроніки знаходимо й таку, що може стосуватися
мандрівничого виряду (чи туристичного спорядження):

легкі і моцні черевики;

ходаки;

плащ;

віз;

підвода.

Є ще декілька слів, що стосуються маршруту і способу пересування:

мала вандрівка:

велика вандрівка;

спадиста стежка;

верховинський шлях;

гостинець (битий шлях);

йти гуськом;

по лівій руці;

зійти на гору.

Здебільшого обмеженим англомовним сприйняттям сучасникам важко збагнути
слово параплі (з французької „від дощу”), що є, можливо, вмотивованішим
від парасолі (з французької „від сонця”). Але українська мова, як ми
переконалися тепер, тут надала перевагу (вибрала) милозвучнішому слову
перед вмотивованим.

„Ми є свідками великих зусиль інтелігенції підняти на дусі народні маси
й видобути з неї фізичні й духові можливости”, — наголошує історик
галицького тіловиховання Е.Жарський [3].

У популяризації всіх новітніх спортових течій неоціненне значення мали
часописи, організовані “Соколом-Батьком”, зокрема – “Вісті з Запорожа.
Часопис руханкових, змагових, мандрівних і пожарних товариств”. Гортаючи
їх, зауважуємо, що основною причиною його турбот було те, що “наша
суспільність так мало розуміє вагу руханки” [4]. Адже галицька громада
не хотіла признавати ніяких вишколів і “наруги” над тілом. [Проте, так
чи інакше, пишучи про тіловиховний рух, чи, зокрема, туризм, дописувачі
подавали нові поняття або чужими словами, або відповідниками до них.
Тому, наводячи уривки з цього часопису, письмівкою виділяємо лексеми,
близькі до туризму чи спорту.]

Навіть др. С. Рудницький був переконаний, що “хибою сучасної туристики є
спортово-ґімнастична сторона”, а розумним признавав лише мандрівництво,
яке він розумів лише як відпочинок та пізнавання природи. Як і посполиті
галичани, він вважав, що “туристика не на се, щоб псувати нам серце і
легки”. З іронією він описує англійців і німців, що мандрують
“навантажені рукзаком, патиком, цвяхованими чобітьми, шнурами, желїзом,
лїхтаркою, фляшкою, кухнею та засуджує тих, хто “йде на кільометри,
метри, секунди і високість та не доступність гір”. Зате заохочує до
приємного і простого мандрівництва, до якого “надаються в літі ноги і
цигикало (колесо), човен, кінь, шатро, в зимі лещети. Очевидно, автор
також надіявся, що тільки “краса спасе світ” і вистачає лише
спостерігати гарні місця, які “є всюди: долини Дністра, Парашка і тд. і
тд. Лише тим треба занятися і посвятити на се нові черевики, а не
старі” [4].

?

th

r ?

&

Kмязів»,. «…роблю дві тисячметрівки…», «сидячи в громовозі
(трамваю)»[5].

З гумором автор підкреслює «масовість» цього туристичного заходу:
«Прогульку уладив «Спортовий Союз» техніків при «Основі». Зголосився до
неї «1» і всі взяли в ній участь дня 25 і 26 цьвітня 1911.» Петро Франко
і в подальшому часто «зголошується» до подібних мандрівок [5].

Через нехіть галицького громадянства до важких видів спорту саме
мандрівництво, як найдоступніший і найлегший вид спорту, дає початок
тіловиховній праці в Галичині.

Що ж до української мандрівничої лексики, то вона, як і мандрівництво,
розвивалася також у загальноєвропейському руслі, тобто,
використовувалися як чужомовні слова, так і національні новотвори.

Із українськими “мандрами” перегукується німецьке Wandern (бродити,
мандрувати). І важко тут говорити про німецький вплив, бо в українському
фольклорі ці слова сягають сивої давнини.

Отож, попередником сучасного туризму ( з французької) є мандрування,
мандрівництво, хоча галичани не цурались європейських термінів і
пристосовували їх до української мовної традиції: туристика, рукзак.
Лише пізніше у вжиток входить український відповідник наплечник,
пропагований відомою стрілецькою піснею.

Нові для української мови лексеми свідчать про намагання дописувачів
[6,7,8,9] чи то пристосувати нові поняття до української мови, додаючи
бодай українські морфеми до чужомовних слів, засвоюючи їх таким чином,
чи то дати свої відповідники чужомовним словам. Поруч із українськими
новотворами руханка, прорух; змаг, змагання; прогулька, прогулькарство,
татарництво (високогірська альпіністика), туристика низинна (плоска),
підгірська, гірська й високогірська, терен, підготівка, обладунок,
виряд, спорядження, мандрівничий виряд, таборовий виряд, таборування,
краєзнавство, лещети, цигикало (колесо), вільнобіжка, тисячники
(кільометри), тисячметрівки, сьпівопис (фоноґраф) галичани приймали чужі
слова і засвоювали їх. Наприклад, І.Франко вживає лексеми вандри,
вандрівничий (пор. нім. wandern), вандрівнича літопись, пізніше в
галицьких часописах прийнялися вже загальноукраїнські мандри і
мандрівничий.

Таким чином, спостерігаємо за процесом засвоєння чужих слів, що
відбувається по-різному:

Без змін подається запозичене слово, наприклад Turnfahrer.

Змінюється хоча б частина запозиченого слова, додається український
суфікс (спорт – спортовий – спортово-ґімнастичний, спортовець, турист –
туристика, тренувати – тренованє – перетренованє).

Автори добирають український відповідник, причому, коли роблять це
вперше, то поруч наводять і запозичене слово (лещети, цигикало (колесо),
тисячники (кільометри), тисячметрівки, сьпівопис (фоноґраф), громовіз
(трамвай).

Іноді ми наче присутні при таїнстві творення нового слова, коли автор
“пробує”: тисячник чи тисячметрівка? А жага творення українського слова
така велика, що йде пошук відповідника до чужих слів, які вже у вжитку
(ровер, біцикл, трамвай, кілометр).

Автори дописів, оглядів розвитку українського фізичного виховання
застосовували природні українські способи словотвору для назовництва
нових понять, предметів, а саме:

суфіксальний (мандрування, мандрівництво, руханка, змаганя, спорядженя,
обладунок, таборуваня, тренованє, спортовець, туристика, альпіністика,
тисячник, татарництво, цигикало);

префіксальний (прорух, перетренованє);

складання твірних основ чи слів (краєзнавство, тисячметрівка, сьпівопис,
громовіз, спортово-гімнастичний);

творення словосполук (таборовий виряд, мандрівничий виряд, вандрівнича
літопись, низинна туристика, плоска туристика, гірська туристика,
підгірська туристика, високогірська туристика).

Світова війна припинила тіловиховну працю. “Українські спортовці
довоєнних часів замінили зелені мурави спортових грищ на поле хвали”
[1]. 

Відійшли в минуле романтизм, а почасти й наївність словотворців із їх
громовозами і цигикалом, хоча останнє трапляється ще й зараз, правда, з
іронічним відтінком. Залишились у вжитку тисячолітні мандри і всі
похідні від нього (мандрівництво, мандрування, мандрівничий виряд).
Набагато вправнішими від новотворів є і тодішні форми чужомовних слів
туристика, спортовий, утворені згідно з правилами українського
словотвору.

Мандрівники завжди прагнуть пізнати світ (адже тільки тоді можна
по-справжньому оцінити і полюбити рідні терени) і себе, утвердити велич
людського духу.

Наражаючи на небезпеку своє життя, долаючи різноманітні труднощі,
мандрують тисячі пілігримів. Славетний Редьярд Кіплінг запам’ятав
настанову матері: “What do you know about England, if you saw (seen)
only England?” (“Що ти знаєш про Англію, якщо ти бачив лише Англію?”).
Мабуть, відтворилася генетична пам’ять українського лицарства в
незрячого Василя Єрошенка, коли він вирушив у незнані східні краї. Пішки
він досягнув Японії. Ставши класиком японської літератури, він
повернувся в рідні краї, щоб померти з клеймом “український буржуазний
націоналіст” і бути незнаним у сучасній Україні, хоча залишив нам
яскраві україномовні сторінки літературної й мандрівничої творчості, які
ще чекають на дослідників.

Мандрівництво, як найдоступніший і найлегший вид спорту, дає початок
тіловиховній праці в Галичині українська мандрівнича лексика, як і
мандрівництво, розвивалася також у загальноєвропейському руслі, тобто,
використовувалися як чужомовні слова, так і національні новотвори.

Великий Каменяр вбачав у тіловихованні, передусім – у мандрівництві, –
важливий засіб виховання нової, гармонійно розвиненої людини, вільної
людини майбутнього, до якого торував шляхи своїм життям і творчістю.

Література

Паночко М. Фізична культура в сім’ї Івана Франка // „Проблеми
української термінології”. Матеріали 3-ої Міжн. наук. конференції.
Львівського політехнічного інституту. 1994. № 334

Жарський Едвард. Історія українського фізичного виховання // Спортовий
альманах. Львів, 1933.

Франко Іван. Вандрівнича літопись.

Рудницький С. Туристка // Вісти з Запорожа. Львів, 1911. Ч.57. С.5.

Франко Петро. Урич // Вісти з Запорожа. Львів, 1911. Ч.57. С.6.

Франко Петро. Прогулька в наші гори // Вісти з Запорожа. Львів, 1931.

Жарський Едвард. Українське спортове письменство // Спортовий альманах.
Львів, 1933. С.51.

Костецький Сергій. Таборуваня // Спортовий альманах. Львів, 1933. С.57.

Левицький Северин. Туристика й краєзнавство // Спортовий альманах.
Львів, 1933. С.52

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *