Проблеми поетичної асоціативності (реферат)

Реферат на тему:

Проблеми поетичної асоціативності

Асоціація – кардинальне явище не тільки у поезії, літературі, а й
загалом у нашому психічному житті. З її допомогою встановлюються
причинно-наслідкові зв’язки між певними нервово-психічними актами
(відчуттями, уявленнями, думками). Це вона створює рух у складній
психічній системі; вона, зрештою, її організовує. Асоціацію можна
порівняти із гравітаційною силою Землі, без якої предмети втрачають
значну кількість своїх властивостей й зависають у невагомості.

У мистецтві образного слова можна провести чотири магістралі, чотири
загальні рівні сполучуваності: 1) реальність > автор / читач; 2) автор >
образ (тут і єднання образних елементів); 3) образ > читач.

На першому рівні відбувається вплив довколишнього світу на свідомість та
підсвідомість, емоційну сферу психіки автора. Вплив цей може виявитися у
простій формі (як відчуття) та ускладненій (уявлення, що утворюють
надбудову – ідеї). Іван Франко у трактаті “Із секретів поетичної
творчості” зауважує, що враження з часом перетворюються у психічні копії
(ідеї), які пов’язуються між собою. Відтак кожна репродукована ідея
викликає цілі ряди інших ідей, що у свою чергу викликають наступні ряди
і так далі (21, с. 65(. Оці асоційовані ідеї та почуття осідають у
нижній свідомості (“багатому шпихлірі”) й при потребі, за допомогою
поетичної еруптивності, піднімаються у верхню свідомість, комбінуючись
часом несвідомо. Таким є, на думку І.Франка, механізм творення
поетичного тексту. Щодо самих відчуттів, то автор трактату вибудовує
таку низхідну ієрархічну драбину: 1.зір (простір; світло; барви); 2.слух
(тон; час; наступність явищ); 3.дотик (об’єм; консистенція: твердість,
гладкість; віддалення); 4.смак; 5.запах (21, с. 78(.

У психології до окремої групи відносять відчуття, що безпосередньо
пов’язані із функціонуванням організму, сигналізують про його стан
(потреби і їх задоволення, характер протікання фізіологічних процесів).
До таких органічних відчуттів зараховують: мускульні (страждання при
втомі чи ушкодженні м’язової тканини або задоволення від відпочинку),
нервові, відчуття кровообігу та постачання тканини, дихання, тепла й
холоду, травлення, такі, що викликаються дією електричного струму. Їх
Олександр Потебня називає загальними відчуттями і підкреслює, що вони
вказують на стан нашого організму, а не на властивості зовнішніх тіл
(12, с. 85(.

Відчуття іншої групи вказують на характерні ознаки зовнішніх тіл. Вони
якраз і утворюють згадану ієрархічну драбину. Відчуття кожної з груп
знаходяться між собою у зворотній пропорційності. О.Потебня наголошує:
“У міру того, як із зростанням розподілу вражень у напрямку від
загального відчуття до зору зменшується сила фізичного болю чи насолоди,
яка їх супроводжує, все виразніше і виразніше виступає іншого роду
оцінка вражень, саме – відчуття їх власної краси, незалежної від
узгодженості чи неузгодженості із потребами нашого організму” (12, с.
90(. Отже, зменшення суто соматичних подразників створює прецедент для
виникнення естетичного почуття. Розглянемо докладніше відчуття, поштовх
яким дають об’єкти зовнішнього світу.

Зорові відчуття дають враження світла, кольору, простору (форми і
величини). Достатня освітленість, світлова насиченість предмета є
необхідною передумовою його візуального сприйняття. Англійський психолог
Олександр Бен наголошував: “1) сильне світло дає змогу бачити предмети
порівняно невеликого розміру; 2) білі зображення сприймаються до меншої
величини, аніж темні” (1, с. 306(. Нестача світлових вражень веде до
втрати загалом зорових відчуттів. Надмір їх (сильний світловий промінь)
призводить до втрати цих відчуттів також, адже екстремальні полярні
враження збігаються (осліп від темряви / осліплений яскравим світлом),
та до виникнення больових відчуттів (коли кажемо, що світло ріже очі).

Людина відчуває потребу у досить сильних світлових враженнях (наприклад,
яскравий сонячний промінь), але вони не повинні бути довготривалими у
часі. Інакше виникає втома, що може супроводжуватися головним болем та
невідступним бажанням сховатися у затінку.

Певні поверхні під дією світлового променя мають здатність утворювати
блиск. Блискучі предмети перш за все привертають до себе увагу і, як
правило, отримують високу естетичну оцінку. Роса на траві чи квітах, що
спалахує у ранкових сонячних променях, – надзвичайно ефектне враження.
Блискучі людські очі – показник сильного емоційного зворушення – мають
таку ж оцінку.

У поетичній практиці ці явища є основою асоціативної образності.
Наприклад, яскравий сонячний промінь (мається на увазі образ променя)
може асоціюватися із ранком (його найсуттєвіший атрибут) й виконувати
безпосередній емоційний ефект. Він може застосовуватися й у чітко
означеній алегоричній структурі. Коли ж поет хоче привернути увагу до
певного предмета, візуально передати його могутню кінетичну енергію, то
наділяє його уявним спалахом, сяйвом, блиском. Блискучі очі (образ очей)
конотуються, зокрема, із любовним чуттям, яке охоплює ліричного героя.
Це чи не найпоказовіша прикмета цього емоційного стану.

Серед зорових вражень найвагомішими є кольористичні. О.Бен стверджує:
“Безумовної краси не можна приписати жодному з кольорів зокрема, і якщо
ми надаємо перевагу червоному, або синьому, або жовтому, то лише тому,
що цього кольору не вистачає у довколишньому оточенні. Загалом, у наших
сприйняттях превалюють кольори фіолетового кінця спектра, а тому
червоний колір і кольори, до яких він входить, здаються за контрастом
приємними” (1, с. 310(. Безперечно, що у певних випадках кольорові
уподобання коригуються психічним законом різноманітності. Але не це
відіграє тут вирішальну роль. Дехто надає перевагу підкреслено яскравим,
“гарячим” кольоровим тонам (червоний, оранжевий, жовтий – ліва частина
спектра). А дехто навпаки – тонам спокійнішим, “холоднішим” (фіолетовий,
синій, блакитний – права частина). Вибір кольору залежить більше від
психічної конституції: агресивні особи, а також представники так званих
примітивних культур надають перевагу насиченим тонам (звідси червоний
раніше виступав у значенні ‘гарний‘, ‘красивий‘), тоді як малоагресивні,
особи, виховані у стримуючому культурному соціумі, – навпаки.
Загальновідомо, що у товаристві благопристойному, з вишуканими смаком та
манерами серед усіх барв перше місце посідає сіра. О.Бен слушно
зауважує: “Пам’ять на кольори має важливе значення для духовної
організації особи: вона не тільки полегшує пригадування видів, картин і
кольорових предметів (що характеризує живописців і поетів), але й
зумовлює, з однієї сторони, інтерес до конкретного боку світу – з його
хвилюваннями й запитами, а з іншої – відразу до сухих і голих наукових
символів, форм і абстракцій” (1, с. 375(.

Кольори в природі не існують самі по собі, людина має зробити свідоме
зусилля, аби абстрагувати колір від предмета. Тож барви тісно
асоціюються з предметами і, значною мірою, привертають увагу до них.
Магія кольорів особливо сильна та цінна у пейзажній ліриці, де увага
скеровується не стільки на сам предмет, скільки на його кольористичне
враження, наприклад, образ вечірнього сонця на полум’яно-рожевому
горизонті. Абсолютизація кольористичних вражень призвела у поезії до
виникнення окремого стилістичного напряму – імпресіонізму.

Поети використовують враження кольорів насамперед навколишньої
дійсності, причому свої відчуття вони інтенсифікують, дотримуючись
певної естетичної мети. До основних барв поетичної палітри можна
віднести: червоний (рожевий), жовтий (золотий), зелений (зеленкуватий),
синій (блакитний), білий / чорний. Знову ж таки кольори можуть виступати
й у плані безпосереднього враження, і, маючи під собою усталену
символічну базу, можуть поставати у значенні ідейно-смислового ферменту.

Звукові відчуття у поетичній практиці мають більше форм застосування та
дають більше число ефектів. Тут і емоційно забарвлені враження від
певного звукового явища (пташині співи, гарматний рев). І
звуконаслідування, яке надає поетичному творові ілюзії безпосередності,
живої, яскравої дійсності. І тонкі ефекти асонансу та алітерації:
накопичення голосних та приголосних у поетичній нарації. Попри
комунікативну роль, яку виконують звуки у мовленні, вони свідомо чи
неусвідомлено (поруч із рухами) служать засобом вияву людських почуттів.
Від найтоншого зворушення (ніжний любовний шепіт, “воркування”) до
афективної, стресової емоції (нестримний, надривний крик від болю).
Кожному звуковому враженню притаманна певна міра інтенсифікації, певний
ступінь різкості, певний тембр. Існує своєрідний зв’язок між звуковим
враженням, яке створює той чи інший предмет (явище), та формою його
відображення. Це стосується ряду слів, зокрема дієслів, етимологія яких
має підкреслено звуконаслідувальну базу. Безпосередніми звуковими
провідниками емоцій є вигуки. Саме з них може починатися поезія, саме
вони, неначе камертон, задають емоційний тон на початку вірша (“Ех, якби
я не бачив розкішних степів” П.Тичини).

Особливу притягальну силу мають ритмізовані звукові враження. На них
базується ритмічна привабливість поезії. Олександр Веселовський,
говорячи про синкретизм первісної поезії, провідне місце у ньому надавав
ритмові, що послідовно нормував мелодію, а відтак і поетичний текст (2,
с. 156(.

Щодо накопичення подібних за звучанням голосних чи приголосних, то це
явище за рідкісними винятками виникає неусвідомлено, мимовільно. В
окремих випадках воно може мати сильний естетичний ефект і створювати
враження навмисного підбору. Та насправді це похідне явище, що постає
спонтанно, як і вибір поетичного ритму. Ґете, розмірковуючи над
особливостями творчого процесу, якось висловився досить категорично:
“Розмір несвідомо визначається поетичним настроєм. Якщо почати думати
про нього, коли пишеш вірш, то можна звихнутися і вже ж, в усякому
випадку, нічого путнього створити не можна” (26, с. 301(.

Відчуття дотику та зору тісно асоціюються між собою під час сприйняття
відстаней, площин тощо. Враження дотику розпадається на відчуття:
1) ніжне / грубе; 2) температурне (гаряче, тепле / холодне, прохолодне);
3) тиску (потиску); 4) твердого / м’якого; 5) повільне / різке;
6) протяглості (форма). Ці відчуття, як правило, виступають комбіновано
і між собою, і з іншими враженнями. Людина відчуває значну потребу
дотикових вражень: а)фізіологічна необхідність (у дитячому віці
життєпідтримуюча функція, у дорослому – вагомий елемент сексуальних
стосунків, що, зрештою, має життєдайне значення); б)спосіб суб’єктивного
пізнання світу (визначальний у дитячий період; у пізніший час – також
важлива форма пізнання невідомого, досі незнаного). Звідси тактильні
відчуття використовуються, здебільшого, або в комплексі індивідуального
світопізнання, або у любовній ліриці.

Наступний клас відчуттів – смакові – виступають насамперед засобом
розрізнення їжі. Він складається лише з чотирьох “чистих” компонентів:
солодкий, кислий, солоний та гіркий, які з різним ступенем інтенсивності
та у різних комбінаціях між собою утворюють усю різноманітність класу
(25, с. 51(. О.Бен зараховує сюди і відчуття смакоти / гидоти, які своїм
виникненням завдячують процесу травлення (1, с. 276(.

У ранньому віці дитина все тягне до рота, пробує на смак – пізнає
довколишній світ язиком. Пізніше оця, сказати б, первісна гносеологія
майже зникає, натомість виступають смакові відчуття від споживання їжі,
які врешті-решт можуть оформитися у високу гастрономічну культуру. Поети
рідко при розгортанні образної системи твору використовують власне
смакові відчуття. У більшості випадків вони служать основою
метафоричного означення людських властивостей, психічних процесів тощо.

Останню групу утворюють нюхові відчуття. У сприйнятті запахів людина
програє іншим ссавцям; це пояснюють, зокрема, малими розмірами
периферійного органу нюху – маленької цятки у верхній частині носової
порожнини (25, с. 52(. Та попри це, “психічні асоціації групуються
довкола нюхових відчуттів міцніше, ніж навколо ледь не усіх інших
вражень, які ми отримуємо ззовні. Так само у цій ділянці дуже часто
простежуються й сильні рефлекторні ефекти: багато людей втрачає
свідомість, якщо з їхніми нюховими клітинами прийде у зіткнення хоча б
незначна кількість пахучих часток” (1, с. 280(.

Зрозуміло, що нюхове відчуття тісно і яскраво пов’язане з предметом його
виникнення. Ми не задумуючись, відразу розпізнаємо запахи конвалії та
бузку, житнього й пшеничного хліба, розігрітих на сонці соснових чи
березових дощок; шукаємо очима предмет, що викликає той чи інший запах.
Нюхові враження у певних випадках мають суб’єктивний психо-фізіологічний
характер: одні люди не виносять запаху лілії, від якого у них
починається головний біль, іншим подобається вдихати бензинні випари. А
вже гнильні запахи (наприклад, при розкладі харчових відходів)
справляють негативне враження аж до виникнення блювотного рефлексу, що є
яскравим свідченням сили нюхових відчуттів. Ця сила може скеровуватися і
в інший емоційний бік, і тоді говорять про чарівну, запаморочливу силу
запаху. Вона викликає або посилює апетит; у споживанні їжі нюхове
враження передує смаковому. Вона ж, поруч із кольором та формою,
привертає людську увагу до квітів. І вона ж – невидима, але сильна зброя
любовного арсеналу. У деяких тварин статеве збудження зумовлюють,
зокрема, запахи. На цій властивості запахових відчуттів люди
викультивували вишукане розмаїття парфумерії. Оскільки нюхові враження
за своєю природою є яскравими й сильними, їх використовують у поетичній
практиці. Хоча робити це складно, адже людська мова бідна на означення
людських запахів. Переважно ми називаємо сам предмет, що створює
запахове враження (аромат яблука), або переносимо відчуття з інших
класів (солоний запах моря).

Лише у рідкісних випадках перераховані відчуття виступають окремо, а,
зазвичай, з’являються у скомплікованих комбінаціях. Адже той чи інший
об’єкт, те чи інше явище впливають відразу на кілька наших органів
відчуттів, дають не один чуттєвий імпульс. Так, наприклад, мед викликає
такі враження: 1) кольору (темно-коричневий чи жовтий); 2) запаху; 3)
консистенції (густий, в’язкий); 4) смаку (дуже солодкий). Психологія
розрізняє три кардинальні процеси у сфері людської свідомості:
розрізнення (закон контрасту), подібності (знаходження тотожності серед
відмінностей), утримання (засвоєння, зберігання і відтворення). Доходячи
до свідомості, перераховані відчуття потрапляють під вплив відповідних
законів і формують там ідею меду. У цій основі відчуття не зливаються
одне з іншим, а кожне утворює свою асоціативну лінію. У кожному образі
предмета асоціативних ліній, які формуються із властивостей, ознак
предмета тощо, багато більше, аніж загальна сума тих відчуттів, що
отримуємо від нього. До меду додаються, скажімо, його цілющі, лікарські
властивості. Корисність цього харчового продукту для організму – це вже
уявлення, яке є складним продуктом асоціації (тривале споживання меду
сприяє загоєнню шлункової виразки, заспокоєнню нервової системи тощо).
Відчуття – це той чи інший конкретний імпульс, що йде від певного
подразнення й сприймається органами чуття. Уявлення – результат обробки
цього імпульсу свідомістю та підсвідомістю. У враженні превалює емоційна
оцінка даного імпульсу.

Мед може дарувати задоволення іншого гатунку: при певних хімічних
процесах він утворює органічні сполучення спирту. Здатність меду
викликати сп’яніння, а, відтак, і приємні враження лягло в основу
грецького слова ???? – ‘хмільний напій‘ і простежується у ????? –
‘п’яний‘ та давньоіндійському madhus, madhuras – ‘солодкий, приємний‘ й
ірландському mid – ‘хмільний мед‘ (20, с. 589(. Хмеліли від медових
напоїв і наші предки:

Зародь же, боже, густиї меди, жовтиї воски,

Густиї медоньки до горілоньки,

Жовтиї воски до церковоньки… (19, с. 123(

Здатність меду викликати приємне враження і солодкого, і п’янкого
водночас зумовила асоціацію ширше до любовної, вужче – до сексуальної
сфер життя. Так у “Пісні над піснями” краса молодого тіла дівчини у
сприйнятті ліричного героя метафоризується у “смак” красуні:

Уста твої крапають мед

щільниковий, моя наречена,

мед і молоко – під твоїм

язичком,

а пахощі одежі твоєї – як

ліванські ті пахощі! (4, 11).

Тут мед виступає як деталь імпресіоністичного портретотворення. Та він
може брати на себе й іншу роль: відчутно передавати прагнення молодого
“посмакувати” коханою:

Прийшов я до саду свого

о сестро моя, наречена!

Збираю я мирру свою із

бальзамом своїм,

споживаю свого стільника

разом із медом своїм…

(Пісня над піснями; 5, 1).

Згадані властивості меду дали в українській мові поштовх до утворення
слова медунка, яке, зокрема, має семантичне значення ‘ласкавої жінки‘, а
дівка медунка – ‘хороша та мила дівчина‘. Відтак постає прислів’я: “Не
медунку ведуть, та не медунка й в коноплях сидить” (та злюща, а та ще
гірша) (15, с. 415(. О.Потебня в українській народній пісні помітив
тонку символічну паралель наречена – бочка меду із подальшим відповідним
розгортанням весільного дійства:

Мід солоденький,

Чуп коротенький.

Бочку розрубати,

Меду скоштовати (13. С. 8(.

Відповідно до уявлень такого типу О.Потебня розробив своє поняття
внутрішньої форми образу (слова). На думку вченого, внутрішня форма
містить в собі таку ознаку образу, яка превалює над усіма іншими (12, с.
148(. Отож існує тісний зв’язок між тим, що позначають (signatum) та
тим, чим позначають (signans); у Платона Сократ резюмує з цього приводу
так: “Правильність імені… полягає у тому, що воно вказує, якою є річ”
(11, с. 666(. Етимологія слова допомагає розгадати те базове уявлення,
яке лягло в його основу. Для меду це буде приємність, задоволення, що
своїм виникненням завдячують чи то його властивості викликати
яскраво-солодкі враження, чи то здатності п’янити.

Та образ меду не постає у нашій свідомості ізольовано. Його асоціативні
лінії з’єднуються з лініями, що відходять від інших предметів. Таким
чином твориться величезна розгалужена система асоціативних з’єднань,
справжні розміри якої та кількість самих з’єднань важко уявити. Вона
починає формуватися від народження і продовжується усе свідоме життя
індивіда. Її значення важко переоцінити. За допомогою асоціацій людина
пізнає світ. Адже довкілля пронизано найрізноманітнішими зв’язками, які
індивід намагається з’ясувати, зрозуміти, пояснити. Асоціації лягають в
основу побудови ймовірного розвитку суспільно-політичних подій
(прогнозування), висунення цілого ряду наукових гіпотез, відкриття нових
законів тощо. Сильна її допомога у процесах запам’ятовування та
пригадування. Для поетичної творчості авторська асоціативна база
постачає образний матеріал, а самі асоціації допомагають єднати його в
одне гармонійне ціле. Асоціативна база читача так чи інакше корелює із
поетовою, що дає можливість відчитати той чи інший текст. Більш чи менш
адекватне відчуття реальності, спільні уявлення ведуть до порозуміння
автора і реципієнта. А це одна із суттєвих ознак образної комунікації.

Слід підкреслити здатність певної ідеї вступати у широкі асоціативні
відношення. Наприклад, у “Словнику асоціативних норм російської мови”
(1977) до прикметника білий подано 126 асоціативних утворень. До
згаданих асоціативних ліній меду можна додавати асоціації із: 1) цвітом
липи або гречки, пилок з якого бджоли перетворили у мед; 2) конкретним
вуликом (пасікою), з якого був зібраний цей мед; 3) самим процесом
збирання; 4) стільниками й одним їхнім похідним – воском; 5) місцем та
посудом його зберігання; 6) способом його споживання тощо. Кожна
перерахована асоціація може утворювати ряд наступних і так до
безконечності: форма, колір, запах липового цвіту; місцезнаходження лип;
час цвітіння… О.Бен наводить такі напрямки асоціативних ліній, що
пов’язані з людиною: “…люди асоціюються у нас з їх іменами, з
місцевостями, житлом, з тими місцями, які вони відвідують, з
походженням, із сім’єю (дуже сильна асоціація завдяки силі сімейних
чуттів), з товаришами та друзями, з діяльністю, намірами, забавами, із
власністю та володіннями, з рангом і суспільним положенням, а також зі
всіма тими особливостями, які складають характер та репутацію людини: з
їхнім віком, з епохою, в яку людина жила, із усіма перемінами і подіями
в його житті” (1, с. 435(. Тобто будь-які зв’язки, прямі чи
опосередковані, що хоч якось торкаються людини, – утворюють асоціацію.

Окрема деталь поетичного тексту дає, як правило, три-чотири асоціативні
ходи. А далі асоціативний імпульс затихає. Таким чином асоціації тяжіють
до певної асоціативної матриці, вони не втікають у далекі ідейні поля.
Тож кожен образний твір має свої асоціативні “кордони”, свою сталість та
суцільність.

На виникнення асоціацій впливає і національна специфіка об’єкта чи
суб’єкта асоціації. Ця специфіка своїм походженням завдячує, зокрема,
ландшафту, на тлі якого проживає певна нація, флорі та фауні, які її
оточують. Побут, звичаї, вірування також віддзеркалюються на
особливостях встановлення зв’язків. Все це органічно пов’язано із мовою,
яку Вільгельм фон Гумбольдт вважав не певним засобом позначення тої чи
іншої речі, а окремим способом бачення її (7, с. 349(.

Асоціація має подвійну природу: 1) вона сполучує суміжні – у часі,
просторі, звуці тощо – предмети та явища (ранок із ніччю, масло з
хлібом, звук із сопілкою); 2) в основі асоціативної сполучуваності –
подібність за атрибутивністю (порівняння: очі чорні, як ніч).

Тепер розглянемо другу ланку (автор – образ) і навіть ширше: реальність
– автор – образ.

Даючи урок поетичної майстерності молодому Еккерману, Гете сказав: “Та
це неодмінно повинні бути вірші “на випадок”, іншими словами, привід і
матеріал для них повинно постачати саме життя. Поодинокий випадок
набуває всезагального інтересу і поетичності саме тому, що про нього
заговорив поет. Всі мої вірші – вірші “на випадок”, вони навіяні життям
і у ньому ж коріняться. Вірші, узяті, як кажуть, зі стелі, я в гріш не
ставлю.

Смішно казати, що дійсне життя позбавлене поетичного інтересу; у тому і
виявляється талант поета, що дає змогу йому й у повсякденному підмітити
цікаве. Спонукальні причини, необхідні акценти, сюжетне ядро поетові дає
життя, але тільки він сам може із усього цього створити прекрасне,
одухотворене ціле” (26, с. 68(. Завжди є зв’язок між світом реальної
дійсності та образним світом поезії; він, щоправда, може бути видимим,
добре простежуваним, і прихованим, завуальованим.

Поетичний твір за своєю природою є емоційним, викликати чуттєве враження
– його основне завдання, чим, наприклад, мова поезії відрізняється від
мови науки. Поетична емоція не може збуджуватися безпосередньо, сама по
собі. Її провідником стає образ; сильна чи складна емоція потребує
довершеного, майстерного образу. Тож уся образна система вірша має
підпорядкуватися пануючій емоції, провідному настрою.

Емоції, які народжуються завдяки імпульсам з навколишнього світу, можуть
зазнавати впливу з боку уявлень і у процесі поетичної творчості не
обов’язково викликають образи, адекватні довколишнім реаліям.

Проблема співвідношення між тим, що позначають, і тим, чим позначають, в
образній творчості є складною. Навколишня дійсність – це сукупність
величезної маси різноманітних предметів, явищ зі своїми особливого типу
зв’язками. Поет за допомогою уяви, художньої інтуїції створює свою
концепцію дійсності, своє бачення того чи іншого явища. Він пов’язує
певні довколишні предмети в одне гармонійне ціле, яке вже саме по собі
пояснює, обґрунтовує себе. І коли фізика дає пояснення світу через
числові величини, то поезія – через емоційно забарвлений образ (образний
сенсуалізм). Тому й виник підхід, що розглядає поезію як знання; що
вважає мистецтва і науки двома незалежними, рівноцінними категоріями
досвіду. Один з представників цього підходу К.Брукс наголошував на
недостатності “…тогo, що цілком задовольняє вченого, який аналізує свій
життєвий досвід, розтинаючи його на частини, визначаючи особливості
кожної з частин і класифікуючи їх. Завдання поета у кінцевому результаті
– узагальнення, об’єднання цього досвіду. Він повинен повернути нам саму
єдність вражень і відчуттів, знайомих кожному з нас на підставі власного
життєвого досвіду” (16, с. 109(. Узагальнюючи, поет відкидає зайві,
випадкові асоціації, що супроводжують зображуване явище. Натомість він
увиразнює і посилює інші, правомірні, емоційно та значеннєво чинні
асоціативні лінії, утворюючи централізований каркас твору. Ціль
моделювання одна: предмет чи явище має виявити свою сутність,
екзистенцію, яскраво виступити як феномен. Поетична уява якраз дає
можливість це зробити. Це вона виділяє предмет з ряду інших, зображує
його внутрішні властивості, дає йому оцінну характеристику, загалом
актуалізує кожен конкретний випадок. Завдяки їй виникає можливість
конструювати ситуації, що мало нагадують нам ту реальність, яку ми
сприймаємо органами чуття.

За висловом Сократа, повне зображення Кратила і є сам Кратил, відтак,
аби отримати образ, зовсім не необхідно відтворювати всі його риси.
Вибір рис – вихідних точок асоціювання – підпорядковується певному
кутові бачення, панівній емоції. Так асоціюється співзвучне, гармонійне;
те, що звучить в унісон до основного враження. А це веде до посилення
художньої емоції.

Остання ланка (образ – читач) фокусує у собі проблеми рецепції
художнього тексту. Роль асоціацій тут теж величезна. Читач активізує
свою асоціативну базу й виробляє можливі значення образу. Зауважимо, що
існує два типи асоціативної образної проекції: 1) образ дає чіткий
напрям читацькому асоціюванню; 2) вектор асоціювання чітко не фіксований
в один бік, а, відповідно до різних ідейно-естетичних підходів читача,
змінює свій напрямок. Відтак можна сказати, що образ має вузькі (у
першому випадку) та широкі (у другому) асоціативні “бійниці”; малі та
великі “пази” до асоціювання. Якраз оці великі “пази” й створюють
можливість різнопланових читацьких тлумачень, багатоваріантних
рецепційних асоціативних надбудов.

Перейдемо тепер до розгляду конкретних образних структур. Ось вірш
Василя Голобородька “Полотняні птахи”:

На подвір’ї випускала молодиця,

ой-да, із рук полотняних птахів,

а вони ж такі веселі,

крилами тріпотіли, ой-да.

Вулицею ішла вдова Степаниха:

як погляне, як погляне на подвір’я –

аж похолола молодиця,

аж птахи полотняні злякано затріпотіли.

“Ой ти, Степанихо, ой ти вдово,

та хай тебе заздрість хоч із’їсть,

а мій чоловік мене вірно любить,

а мій чоловік мій буде”.

Птахи полотняні

крилами радісно стрепенули,

попід вишні полетіли, ой-да (5, с. 16(.

Автор творить конкретний візуальний епізод, який можна розкласти на ряд
асоціативних ліній. Всі вони фокусуються довкола двох амбівалентних
начал – “асоціативних матриць” – образів молодиці та вдови. Із
“молодицею” утворюються такі асоціації: а) стоїть на подвір’ї;
б) “випускає полотняних птахів” > розвішує білизну > пере; в) “холоне”
від погляду вдови > страх; г) має чоловіка, якого боїться втратити;
д) говорить в обороні своєї сім’ї. Із “вдовою” пов’язані такі лінії:
а) ходить вулицею; б) зветься Степанихою > мала чоловіка Степана; в) їй
притаманний недобрий, “важкий” погляд > заздрить молодиці, бо та має
чоловіка, а вона ні. На зіткненні оцих протилежних ліній якраз і
спалахує емоційний ефект ситуації, виявляється її суть. Автор змоделював
епізод, який виражає природне жіноче бажання бути у подружній парі. Адже
існує своєрідне жіноче суперництво за “самця”, яке може доводити до
конфліктних ситуацій. Сам автор пригадує такі реалії з життя повоєнного
села, коли на фронті загинуло чимало чоловіків і залишилися вдови. “Я
добре пам’ятаю той час. Подібні настрої справді тут були, це існувало у
реальності”, – каже Василь Голобородько.

Емоційна аура вірша твориться не лише самим конфліктним моментом. Автор
використовує ряд інших засобів. Тричі вжито вигук “ой-да”. Він
пов’язується із тріпотінням крил “полотняних птахів” і безпосередньо
навіює радісно-бентежне, грайливе відчуття. У першій строфі вигук
повторюється двічі й несе тут найсильніше емоційне навантаження. Він же
являє собою останній – радісний – акорд вірша. Вигуком супроводжується
також звернення молодиці до вдови. Тут він творить емоційний характер
звернення молодиці, а відтак презентує її внутрішній стан. Та не лише
вигуком виявляються почуття заміжньої жінки. Увесь її монолог несе
відбиток емоційного збентеження, представляє афективне мовлення. Це
видно зі: 1) способу звернення до Степанихи; молодиця двічі наголошує на
статусі вдови, особливо його увиразнює; 2) побажання, адресованого
заздрісній жінці; 3) інверсійованого третього рядка, в якому наперед
виходить словосполучення “мій чоловік”. З нього ж починається і
наступний рядок; 4) аж трьох присвійних займенників “мій”, що виявляють
відношення чоловіка до молодиці.

Прикметним є й саме звернення молодиці до вдови; те, що вона до неї
звертається. Заздрісний погляд (він увиразнюється через повтор “як
погляне, як погляне”) Степанихи справляє сильне емоційне враження на
молодицю (та “аж похолола”). Острах знаходить адекватний вияв у
монолозі: аби звільнитися від почуттів, що її опанували, розрядитися від
неприємних емоцій, молодиця озивається до вдови і говорить, що чоловік
“мене вірно любить” та “мій буде”. Оця потреба висловитися виявляється й
у тому, що молодиця сама, першою звертається до Степанихи, що у
відповідь на погляд звучить афективний монолог.

Окремо розглянемо метафори. Перша – міфопоетична – лежить в основі
побажання молодиці “та хай тебе заздрість хоч із’їсть”. Вона
сконструйована на основі поширеного первісного уявлення про те, що
заздрість має здатність їсти, точити людину, на яку вона скерована. Є й
інші похідні з цього уявлення: їдня – ‘сварка‘, заїдатися – ‘сваритися‘,
доїдати ‘досаждати‘ (8, с. 325(. Така, сказати б сучасною
літературознавчою термінологією, персоніфікація простежується і в інших
словах на позначення негативних психічних станів: гризота > гризе,
печаль > пече тощо. Молодиця ніби відвертає від себе негативну силу ока
(лихий погляд) вдови та скеровує цю силу на останню. Відповідно
формулюється бажання: хай заздрість тебе саму їсть / мій чоловік мій
буде.

Друга метафора – складна синтаксична конструкція (строфа). Василь
Голобородько взагалі часто моделює складні метафоричні конструкції. В
основі цієї метафори лежить зіставлення референтів полотняний та птах.
Від них проростають такі асоціативні лінії: 1) полотняний > полотно >
одежа > чоловіча сорочка із рукавами (в контексті); 2) птах > тріпотить
крилами. Їх перехрещення веде до висунення такої спільної риси – tertium
comparationis – як тріпотіння: а) крил птаха; б) рукавів розвішаних на
вітрі сорочок. Тож метафора розгадується так: полотняні птахи, що
тріпочуть крилами – це чоловічі сорочки, рукава яких на вітрі тріпочуть.
Відповідно утворюється інша асоціативна паралель: випускати полотняних
птахів > розвішувати чоловічі сорочки. Чому саме чоловічі сорочки? Такий
натяк сугерує асоціативна лінія, узята з фольклору, – прати сорочку
чоловікові = любити його. О.Потебня виділяє цей мотив із його похідною
ланкою – прати сорочку іншому – зраджувати (14, с. 247(. Це імпліцитний
знак любовних стосунків. У драмі Івана Франка “Украдене щастя”
ув’язнений Микола Задорожний через людей передає своїй дружині Анні
прохання, аби та принесла йому чисту сорочку. Отож, вибудовується такий
асоціативний ланцюг: дружина розвішує попрані сорочки свого чоловіка на
подвір’ї – це бачить вдова Степаниха – заздрить оцьому характерному, з
еротичним підтекстом епізодові у житті чужої сім’ї.

Метафори у тексті створюють емоційне враження не тільки через роботу
свого внутрішнього механізму: у першому випадку персоніфікується
душевний стан, у другому – два віддалені явища наближаються через
віднайдений спільний атрибут (ефект зближення двох полярних зарядів).
Вони відображають і внутрішній стан самої героїні твору. Особливо це
стосується другої метафори, що є своєрідним індикатором почуттів
молодиці. Адже простежується паралель між тріпотінням крил птахів та
емоційним станом заміжньої жінки: напочатку, коли молодиця розвішує
сорочки, “птахи” – веселі – тріпочуть крилами; далі, коли поглянула
вдова, – “похолола молодиця” – “птахи” злякано затріпотіли; наприкінці,
після монологу молодиці, “птахи” крилами радісно стрепенули. Третя
паралель засвідчує, що останнє слово було за молодицею, що вона
позбулася свого страху, що, зрештою, перемогла вона. Кінцева деталь
вірша – “птахи полотняні” “попід вишні полетіли” – постає, ймовірно, за
асоціацією місця. В уяві зринає характерна ознака українського родинного
топосу – вишневі дерева на подвір’ї.

У поезії автор не використовує широкого арсеналу чуттєвих вражень. В
основу лягають лише зорові, зокрема просторові, та звукові відчуття (є
одне дотикове, що виступає в ролі атрибута психічного зворушення –
похолола молодиця). Та авторові вдалося надати їм суттєвого емоційного
супроводу. Важливо підкреслити як образотворче значення асоціацій, так і
їхню роль у читацькій актуалізації образного світу твору, його
інтерпретації.

Асоціації можуть утворювати вузько-локалізовані хронотопні величини. У
такому випадку постає поетична картина, яку можна окинути поглядом,
побачити, не сходячи з місця, протягом короткого часового терміну.
Сказати по-іншому, не кліпнувши оком. Інакший тип асоціативності творить
великі просторові й часові зчеплення. Тут може суміщатися мікрокосмос
людини із макрокосмосом всесвіту – людське життя розглядається у
масштабах “космічного оркестру”. Мислення у таких гігантських масштабах
Олесь Гончар називає планетарним.

Найменшим жанровим утворенням першого типу є двовірш та тривірш.
Останній у японській поетичній традиції під назвою хоку посів особливе
місце. Михайлина Коцюбинська із цим жанром пов’язує принцип “опуклого
подання”, лаконізм та різноплановість штрихів зображення, які у
сукупності дають об’ємне безпосереднє враження (10, с. 163 – 166(.
Справді, коли створити своєрідний вакуум довкола двох – трьох деталей,
то вони виступлять рельєфніше та чіткіше. Так дорогоцінні самоцвіти
виставляють окремо, у різних футлярах. Оці дві-три деталі, зібрані у
фокус одночасності, становлять хоку; стоїть за ними безпосереднє,
миттєве враження.

В українській образній спадщині цей мікрожанр трапляється, зокрема, у
Миколи Вінграновського. Ось один приклад:

У хаті холодно. Твоїх духів лиш запах.

Серед подвір’я на сухій акації

Одружується шпак (3, с. 228(.

У цій короткій формі маємо щонайменше три різнорідні відчуття (четверте
домислюється через метафору): 1) дотику (холод); 2) запаху (духи);
3) зору (фрагмент двору); 4) слуху (крик шпака). Вони рельєфно передають
емоційний стан ліричного героя у даний момент і, що суттєво, вимагають
співпраці читацької уяви, активізують певні ділянки асоціативної системи
реципієнта. Вірш можна сприймати як суто словесну об’єктивізацію
почуттів головного героя: він у холодній хаті, де лишився запах парфумів
коханої, а на подвір’ї, на сухій акації сидить / співає / “кохається”
шпак. Відчуття єднаються одне з іншим моментом одночасності, у них
бринить сильний меланхолійний тон, вони не несуть із собою додаткової
семантичної функції.

°

…L…?…O†O†/////////////eeee//eeeeee//

`„A a$gdi7?

OthYRaeueeO?////eeeeeeeeeeeeeeeeeee////

B

X

Oe

O

o

u

\

///////eeee/////eeeeeeeeee/

ишився сам. Холод у кімнаті асоціюється із дискомфортним душевним станом
(холод у кімнаті > холод у душі). Поява останнього спричинена
відсутністю коханої. Зрештою, саму поезію можна розглядати як звернення
ліричного героя до своєї милої, як образно-емоційне свідчення любовних
почуттів. Кохання тут виявляється через “доведення від супротивного”
(І.Дзюба), через страждання від розлуки з коханою. Цей сум увиразнюється
за допомогою майстерно підібраної еротичної деталі – у кімнаті чути
запах парфумів милої. Далі суб’єкт лірики переводить свою увагу із
кімнатного топосу на подвір’я й вибудовує там своєрідну значущу
метафору: радісне одруження шпака, можливо, його весільна пісня у
контрасті до дискомфортності тла (суха акація). Ця метафорична паралель
також підкреслює тугу героя – його кохана пішла, а шпакова присутня.

Ще одна асоціативна течія передбачає нове тлумачення. Час рефлексій
ліричного героя – світанок, коли у кімнаті стає холодно. Він провів ніч
з коханою, котра недавно пішла, залишивши після себе специфічну ауру –
запах жіночості. Після емоційно-фізіологічного спалаху ліричний герой
впадає у стан, що характеризується розслабленістю і рефлексійністю.
Звідси і відсторонений, дистанційований погляд у вікно, що абсорбує з
реальності двору суголосний момент: на сухій акації одружується =
кохається шпак. Поетичний текст можна інтерпретувати й далі,
вибудовувати нові асоціативні структури, які також мають право на
існування. Але у таких випадках все ж таки треба враховувати закони і
суть жанру. Хоку – це настроєвий жанр, що обмежується лишень
відтворенням одного моменту почуттів ліричного героя й загалом не бере
на себе важкого символічного “багажу”. Отож, для цього вірша
найвідповіднішим, органічнішим буде перше прочитання.

До вузько-окреслених у хронотопі образів належить Шевченкова поезія
“Дівча любе, чорнобриве”:

Дівча любе, чорнобриве

Несло з льоху пиво.

А я глянув, подивився –

Та аж похилився…

Кому воно пиво носить?

Чому босе ходить?..

Боже сильний! Твоя сила

Та тобі ж і шкодить (24, с. 564 – 565(.

Поет бере невеликий епізод з життя (дівчина несла з льоху пиво) та веде
від нього асоціативну лінію осмислення. В основі міркувань автора –
логіка сущого, пошук справедливості у світобудові, які пов’язані із
божественною організацією мікро- та макрокосмосів. Разючий контраст між
сущим та належним породжує сильне емоційне зворушення. Поет бере життєву
ситуацію й сам скеровує її, а точніше ставить у коло вічних проблем
людства. Розглянемо детальніше асоціативний механізм поезії. Перший
рядок викликає уявлення про гарну (епітет “чорнобрива”), ще зовсім юну
дівчину, до якої ліричний герой ставиться зі симпатією (прикметник
“любе”). Наступний – про її соціальний статус: як служниця вона змушена
нести пиво з льоху. Льох, зокрема, викликає конотації холодного, сирого,
темного приміщення. Носити пиво > обслуговувати одного представника
чоловічої статі або гурт підпилих людей, який асоціюється із брудом та
розпустою.

Цей епізод справляє на ліричного героя (двічі акцентовано на погляді –
“глянув, подивився”) надзвичайно сильне враження. Душевний струс
виявився навіть назовні – наратор змінює поставу, хилиться донизу. Далі
йдуть риторичні питання, які пояснюють збентеження суб’єкта оповіді та
виводять ситуацію на рівень високого життєвого узагальнення. Кому
служить це дівча? > Що це за встановлений у світі порядок?! Чому людина
не має навіть взуття?! Як це так, що навіть працюючи, дівчина змушена
ходити босою?! Потім, звертаючися до Бога, герой двічі наголошує на його
силі (асоціація сильний > всесильний > вседержитель) та робить – це слід
визнати! – йому докір. Докір за саме таку організацію світу, при якій
стала можливою ось ця ситуація, що розгорнулася перед очима. Подібний
закид вже пізніше у поезії “І являвсь мені Господь” зробить Павло
Тичина, який був свідком буремних революційних часів. Якщо розглянути
такі от нарікання у проекції розвитку свідомості ліричного героя, то
вони виявляться лишень одним моментом – і вкрай необхідним – пошуків
Бога, відчуття його всеприсутності.

Фрагмент з життя поетично сконкретизованої, спортретованої дівчини, а,
беручи ширше, її доля була для Тараса Шевченка особливо відчутною,
близькою та суголосною. Це ж він у п’ятнадцять років, будучи кріпаком
Павла Енгельгардта, на кухні чистив і мив начиння, носив дрова, виливав
помиї, робив іншу кухонну роботу, та втікав від неї до панського парку,
за що неодноразово отримував покарання (9, с. 30(. Ситуація із дівчиною
викликала у Т.Шевченка спогади із власного дитинства, а це посилило
переживання ліричного героя. Він настільки перейнятий її холодною,
невблаганною долею, що здобувається на прикінцеве гірке звернення до
Бога. Сильний спалах почуттів не дає сприйняти, витлумачити цей момент з
витриманої позиції християнської смиренності: “Хто бо підноситься – буде
впокорений, а хто впокоряється – той піднесеться” (Лк. 14: 11). Адже
спустошене працею на чужих та злиднями дитинство викликає гостре
обурення, велике хвилювання, якому важко вкластися під впливом будь-яких
логічних концептів. Є щось суто шевченківське у цій поезії, де ліричний
герой готовий пожертвувати власною душею заради іншого. Відчувається тут
і малярське бачення автора – Шевченка-художника. Читач може уявити
картину з підписом: “Дівчина з кухлем пива”. І в цьому портреті красуні
промовисте тло: дівча ступає босими ногами по сходах, що ведуть із
сирого льоху…

Ще один вірш поета “На великдень, на соломі” є, на нашу думку, цікавим
прикладом трансформації авторської емоції у художній образ, оригінальним
виявом поетичної інтенціональності. Поезія датована першою половиною
1849-го року й указано місце її написання – Кос-Арал. Загалом означений
період не був для Тараса Шевченка щасливим, а лишень додав сірих та
розпачливих буднів заслання. Поет уже два роки хворіє на скорбут та
скаржиться на біль голови. Сувору зиму 1848–1849 років (до кінця січня)
він разом із іншими учасниками експедиції проводить на острові Кос-Арал
у нашвидкоруч збудованому бараці (23, с. 319(. Двомісячне перебування у
Раїмі (лютий – березень), за свідченнями очевидців, також було похмурим:
Шевченкові “жарти та сміхи змінялися злим глузуванням, а далі сльозами
на свою долю” (9, с. 241(. Наступні два місяці він знову проведе на
Кос-Аралі, потім вирушить у складі експедиції обстежувати Аральське море
й повернеться на острів 29 червня, і то ще на коротший час – двадцять
днів.

Важкий душевний стан вилився за це півріччя у чималу кількість поетичних
творів (сімнадцять поезій, серед яких поема “Сотник”). Маємо період,
коли гіркі почуття не заглушували бажання писати, не вели лишень у
глухий кут фрустрації, а виливалися у певну художню форму із відповідним
емоційним забарвленням. Тож у згаданій поезії Т.Шевченко, якщо можна так
сказати, метафоризує свій душевний стан. Його нещаслива солдатська доля,
духовна самотність, меланхолія трансформуються у поезію, у центрі якої
постає окрадена долею, безталанна дівчинка-сирота. Сама емоція не
змінюється, тільки її образна фактура стає іншою. Не можна не помітити,
що обсяг емоцій (радість, втіха, горе) чи почуттів (кохання, гнів), які
лягають в основу поетичного тексту, є порівняно невеликим; вони
модифікуються у щораз нових формах поетичного вислову. Асоціативна
експресія збагачується витонченістю тембрів.

Чому поет вдався саме до такої образної структури, вибрав оцей
об’єктивний корелят? Можна спробувати це пояснити двома чинниками. Один
з них суб’єктивний, психологічний. Тарас Шевченко дуже любив дітей, він
відразу знаходив з ними спільну мову, умів їх забавити й сам тішився від
цього. Безпосередність, наївність у позитивному значенні цього слова,
любов до гри та розваг – ось що єднало обидві сторони. Вияв такого
ставлення до дітей викликала зворушення. Павло Зайцев, зі спогадів Павла
Чужбинського, наводить такий показовий факт: “…Поет, зрисовуючи Золоті
Ворота, змушений був перервати свою працю, щоб заопікуватися дівчиною,
що її в сусідньому яру покинула п’яна нянька: поет бавив дитину
іграшкою, зробленою зі шматків паперу, нарешті забрав маленьку з собою і
був щасливий, коли зміг віддати її випадково зустрінутій матері” (24, с.
483(. Це вже діяльний вияв співчуття, дуже симптоматичний як на
Шевченкове ставлення до знедолених, нещасних, покривджених (і дітей, і
дорослих). А другий чинник зумовлюється одним із законів поетичної
творчості, а саме – максимальною відповідністю образу поетичній емоції.
А логіка життя диктує таке узагальнення: бідна дівчинка-сирота вже самим
своїм статусом викликає співчуття та жаль. В аспекті поетичної творчості
це узагальнення – гаряча й високоефективна образна “магма”, з якої
виливається сам образ. Тобто розгортається адекватна життєва ситуація,
миттєво спалахує закладена драматична енергія “матеріалу”. Породжений
естетичний струм проймає читача:

На великдень, на соломі

Против сонця, діти

Грались собі крашанками

Та й стали хвалитись

Обновами. Тому к святкам

З лиштвою пошили

Сорочечку. А тій стьожку,

Тій стрічку купили.

Кому шапочку смушеву,

Чобітки шкапові,

Кому свитку. Одна тілько

Сидить без обнови

Сиріточка, рученята

Сховавши в рукава.

Мені мати куповала.

Мені батько справив.

А мені хрещена мати

Лиштву вишивала.

А я в попа обідала, –

Сирітка сказала (17, с. 261(.

Це – образок, сценка, поетична модель одного моменту Великодніх свят.
Вузькі, локальні асоціативні зв’язки творять компактну картину, яку
можна охопити одним поглядом: солома – сонце – діти, що граються між
собою. Отож тло вузьке; це не малярська панорама, а картинка у
невеличкій рамці, або ж “медальйон”. Сюжет не розгорнений, не
ускладнений: малеча грається, а потім по-дитячому наївно кожен
вихваляється обновами.

Тепер щодо самого асоціативного розгортання вірша. Великдень – період
свят, пов’язаний із веселим, радісним настроєм (крім того, це вказівка
на час дії). “На соломі” – конкретизується місце гри дітей. В одній зі
своїх повістей Тарас Шевченко описує дитячу радість качання по соломі.
“Против сонця” > сонячний день, а також деталізується топос перебування
дітей. Гра крашанками – атрибут самого свята. Відома великодня гра
робить дуже тонкий і такий закономірний асоціативний перехід на
самовихваляння (чия крашанка міцніша? > хто кого? > а я ось що маю, а
мені ось що подарували!). В українському селі був звичай до Великодня
купувати дітям новий одяг. Підкладкою ситуації, що виникла й далі
розгортатиметься, є своєрідний дитячий егоїзм. Психологи, які
досліджують поведінку дітей, стверджують, що до 8 років діти мають
сильну егоцентричну натуру, і лишень опісля вони поступово починають
соціалізуватися, дослухуватися до бажань та потреб оточуючих. А сильне
прагнення якщо не бути лідером, то, принаймні, виділитися (або бути
серед тих, хто вже виділився) у дітей існує завжди. У даному випадку
діти починають нахвалятися тими подарунками, які вони отримали тепер, на
свято. Автор, як на розмір вірша, відводить багато місця на
представлення самих подарунків. П’ятеро дітей отримало обнови – одяг чи
прикраси. Тут і сорочечка з лиштвою (вишивкою білими нитками), і
стьожка, і стрічка, і шапочка смушева, і чобітки шкапові (з кінської
шкіри), врешті – свитка. Далі з гурту виокремлюється одна дівчина, яка
протиставляється загалові тим, що у неї немає обнови. Це сирітка, якій
ніхто не зробив великоднього подарунка. Привертає увагу
зменшено-пестлива назва дівчини, в якій відлунюють авторські співчуття
та жаль. Деталь “рученята сховавши в рукава” дає три конотативні ходи.
По-перше, ще раз свідчить про сердечне ставлення автора до дівчини
(“рученята”). По-друге, говорить, що дівчина не отримала ніякого
подарунка. Вона ховає у рукава руки, в яких у протилежному випадку
тримала б подарунок, або якими б відповідно вказувала на нього. І
по-третє, візуально презентує важкий душевний стан дівчини –
інтровертованість, замкненість у собі, внутрішня пригніченість, що
спричинені відсутністю подарунка. Діти, загалом, дуже гостро реагують на
індивідуальне виокремлення з гурту, що має негативний, неприємний тон.

Ось така, можна сказати, перша частина поезії. Частина, в якій автор
дотримується, умовно кажучи, епічного зображення, відтворення подій у
третій особі. Вона має свою ідейно-художню цілісність, свою емоційну
хвилю. Та автор веде далі і у наступній частині – драматичній за
способом зображення – сильно посилює емоціогенність ситуації, викликає
наступну – набагато більшу, сильнішу – хвилю експресивності. Він у
полілозі відтворює словесні партії самих дітей. Вони навперебій
вигукують, хто їм зробив подарунки (акцент з подарунків переводиться на
тих, хто їм їх дав). Одній – мати, другому – батько, третій – хрещена
мати. Це все рідня, родина – чи то кровна, чи то Божа. І тут, у двох
останніх рядках настає емоційний апогей вірша. Автор додає репліку самої
сиріточки, в якій прозоро, сильно й нещадно відбивається гірка доля
дитини без батьків, без рідних. “А я в попа обідала” > звучить нестримне
бажання дитини хоч чимось, та похвалитися, хоч якось, та долучитися до
дитячого хору вихвалянь.

Перед читачем асоціативно розбудовується фрагмент великодніх свят, в
якому якнайвиразніше постає онтологія дівчини-сироти: для неї святковим
подарунком є обід у попа. У цій ось невідповідності предметів вихвалянь
(з однієї сторони одяг і прикраси, з іншої – звичайнісінька їжа) якраз і
полягає уся “сіль” вірша. Це його пуант (“драматична загостреність”, за
І.Франком, чи новелістичний Wendepunkt, – несподіваний поворот). Не
маючи чого показати, сирітка вже хвалиться – а цього їй дуже хочеться –
чим може, але ж їжа – це не подарунок. Загальний рух асоціації: обід у
попа > позбавленість батьківської опіки та ласки > безрадісна, трагічна
доля сироти. Між іншим, просвічується образ гуманного священика, що
влаштував сиротам святковий обід. Такі обіди влаштовували жебракам.

Цікаву історію має вірш Павла Тичини “Плач Ярославни”. Її розкриває
ретельний дослідник творчості поета Станіслав Тельнюк. У 1923 році
П.Тичина переїздить з улюбленого Києва, що був цитаделлю українства, до
чужого, зрусифікованого Харкова, де себе почуває дуже самотньо. І ось
він пише поезію “Плач Ярославни”, в якій виявляє свій душевний стан,
свої почуття. Причому сам він виступає в образі самотньої Ярославни, що
розпачливо тужить за Ігорем, а коханій Ліді Папарук відводить роль
князя. С.Тельнюк помітив, що асоціації у П.Тичини взагалі відзначаються
несподіваністю і що, зокрема, поет любив зашифровувати кохані імена у
своїх творах (коли любив Полю, то часто вживав слова “поле”, “поля”,
“тополя”). У цій поезії слово дружина має не лише пряме контекстне
значення військового загону, але й приховане – коханої жінки (17, с.
261(. Дослідник так підсумовує цю історію: “Ліда Папарук прочитала
“Плач”, зрозуміла все – і примчала до своєї “Ярославни” в Харків. І була
в них там перша шлюбна ніч – за 17 літ до того, як їх офіційно розписали
як чоловіка й дружину…” (17, с. 261( Отож бачимо несподіване асоціювання
емоції з боку автора та, скажімо так, єдиноправильне у даній ситуації
відчитання художнього образу з боку єдиного читача. Сама ж поезія набула
доленосного значення для обох, недаремно автор на ній поставив присвяту
– Ліді Папарук.

У вірші “La bella Fornarina” П.Тичина творчо опрацьовує ситуацію, яка
прийшла до нього через чотири століття в оболонці легенди, – зустріч
Рафаеля Санті з “прекрасною Форнаріною”. А легенда така: “Це була проста
дівчина. Донька римського пекаря, відома у своїй околиці під іменем
“красуні булочниці” – la bella Fornarina. Краса її давно була відомою
серед художників: вони натовпами вешталися перед низенькою огорожею
будинку на березі Тибра, де мала звичку вона сидіти по вечорах. Кликали
товариші і Рафаеля подивитися на булочницю, але він говорив, що у нього
надто багато роботи, аби заради гарненької голівки бігати вулицями Рима.
У булочниці були знатні женихи не тільки зі світської аристократії, але
й з духовної. Та чомусь заміж вона не йшла, на щось сподіваючись, чогось
очікуючи. Нарешті одного разу вона зустрілася з Рафаелем. Короткочасна
зустріч вирішила їхню долю: Рафаель зачинився у своїй студії, занехаяв
розпочату роботу, не пускав до себе нікого і по пам’яті намагався
воскресити неземний образ дівчини. І папа, і весь його двір, і друзі
Санті серйозно хвилювалися недугою великого майстра. Здається, не
передбачалося кінця його жахливому станові; але одного разу, відчинивши
на невідступний стукіт двері своєї майстерні, він побачив на порозі живе
втілення свого ідеалу. Вона кинула батьківський дім, пішла до нього, і з
цих пір він не розставався з нею до смерті. Робота закипіла, колорит
став життєвішим та теплішим; дивовижні обриси тонкої краси його подруги
викликали найвеличніші твори його пензля. Вплив дівчини, що оволоділа
всією його істотою, був надзвичайним: навіть Сикстинська Мадонна зі
своїм невловимим виразом обличчя списана з неї” (4, с. 181 – 182(. Не
можна із певністю стверджувати, що Павло Тичина був ознайомлений із цією
легендою. Та важливо не це. Суттєво у даному випадку те, що поет виділив
момент зустрічі Рафаеля з Форнариною і регенерував його крізь призму
свого бачення, дав свою поетичну візію того, як це відбулося. Дійсний
випадок чи легендарна фантастика перейшли у сферу широкого естетичного
узагальнення і стали безсмертним, актуальним мотивом зустрічі митця з
“музою, надісланою зверху” (П. Гнідич), з Божественною красою. Для
П.Тичини – як поета, людини з яскраво творчою натурою – цей мотив був
таким істотним, таким близьким. Його дружина згадувала: “Дуже любив
красивих жінок. На вулиці як ідемо, – мало того, що сам ото йде й
милується, – так він іще й мене до того припрошує: “Лідо, бач, яка гарна
дівчина пішла!” (17, с. 244( Захоплення не тільки вродливими жінками, а
й загалом, усім красивим, гармонійним, по-мистецьки виконаним – одна з
промовистих атрибутів індивідуальності автора “Сонячних кларнетів”. Тому
мотив зустрічі з найвищим виявом краси органічно вилився у поезію:

Гуляв над Тібром Рафаель

в вечірній час в іюні.

Се сум, се сон, лелію льо,

льолюні я, льолюні –

Забилось серце. Слухать став:

о, як вона співає!

чи лю, чи ні, ламає руч,

а він затоном чале –

Все ближче пісня. З-за дерев

пурхнула голубина.

О, хто ти, дівчино, скажи! –

(несміло): Форнаріна.

І взяв за руку Рафаель,

не мовила ні тона.

Заплакала. А він обняв:

Мадонна! (18, с. 180(

Перші два рядки сугерують відчуття спокійної вечірньої прогулянки
Рафаеля над рікою. Маємо звичайне розгортання поетичної картини, її
експозицію. У наступних двох – уривок співу, який почув Рафаель і який
виводить його свідомість за межі реальності. Сам спів не має якоїсь
окресленої фабули, і взагалі логічно-смислового розгортання. Він є
виявом почуттів на рівні безпосередньо сполучуваних складів. Виявом
дорефлексійним, наївним проявом почуттів поза їхньою свідомою обробкою.
Алітераційне накопичення м’якого л’, ч’ створює враження чогось дуже
ніжного, м’якого, світлого; вчувається й звукова імітація італійської
мови. Утворені парономазійні словесні конструкції також дають поштовх до
асоціативних ходів: сум > сумовитість > тужливість; сон > інша
реальність > видиво; лелію > стосується догляду матері за дитиною (має
сильне чуттєве забарвлення); льолюні > люлі > спів матері, коли вона
заколисує дитину. Щодо безпосередності враження, то цей спів утворює так
зване фонове звучання, породжує емоційну ауру надзвичайної ніжності.
Спів викликає сильне емоційне зворушення у Рафаеля: у нього забилося
серце (фізіологічний показник схвильованості), він зупиняється й слухає
далі. Попри звичайне дескриптивне відтворення захоплення співом (“о, як
вона співає! – посилений вигуком та підвищенням тону) автор знову ж таки
вдається до на перший погляд алогічного, реалістично-деформованого
зображення захоплення. На ньому лежить відбиток передпорогового
(досвідомого) відчуття. Це виявляється у семантичній дифузії,
недомовленості й синтаксичній неоформленості останніх двох рядків другої
строфи (“ламає руч”, “затоном чале”). “Чи лю, чи ні, ламає руч” веде до
такого уявлення: чи так, співає, чи інакше, а виявляє яскраве почуття
смутку (порівняймо народнопісенну паралель: “Молодая дівчинонька
заломила руки, чогось мені тяжко-важко да з теї розлуки”). “А він
затоном чале” > чал > причал > те, до чого прив’язуються (грецьке ?????
– корабельний канат (20, с. 312() > Рафаель “прив’язується” до співу,
його емоційної тональності. Перший рядок третьої строфи метонімічно
представляє наближення самої дівчини, яку Рафаель ще не бачить. Її перше
візуальне враження в очах завороженого співом художника ферментується в
метафору “голубина”. Голубина – жіночий рід голуба. Б.Грінченко подає
такі конотації до дієслова голубити: ласкати, ніжити, леліяти, й
наводить приклад з народної пісні: “Ти думаєш, дурню, що я тебе люблю, а
я тебе, дурню, словами голублю” (15, с. 306(. Зачарований, емоційно
зворушений Рафаель просить дівчину назватися, сказати, хто вона така.
Дівчина відповідає несміло > засоромлена: “Форнаріна”. Прецікава
ситуація із тим, як дівчина себе назвала, а, точніше, – представила.
Fornarina з італійської означає ‘булочниця‘; fornaro – ‘місце, де
випікають хліб‘. Тож насправді ситуація відчитується так: хто ти,
дівчино? Булочниця. Нам здається, що поет свідомо усунув, приховав оцю
небажану асоціацію, перевівши ознаку за родом заняття у власне ім’я.
Редактори видання творів Павла Тичини, певна річ, пішли за авторським
задумом і тому у примітці переклали “La bella Fornarina” як “Прекрасна
Форнаріна”. Це логічно з погляду розбудови образу. Між іншим, є якась
іронія долі у тому, що образ жінки, який вже майже п’ятсот років дивує
людство своєю незрівнянною, божественною красою (“Сикстинська Мадонна”),
був списаний не з великосвітської донни-красуні, а з прекрасної
булочниці, яка полонила уяву великого художника.

Остання строфа презентує неузвичаєну форму поведінки незнайомих молодих
людей, незрозумілу з погляду етикету першої зустрічі. Та й, це не буде
перебільшенням сказати, життєвої логіки. Рафаель бере Форнарину за руку,
вона нічого не говорить, а починає плакати. Тоді він обіймає її з
вигуком: “Мадонна!” У поведінці Форнарини вчуваються покірні й скорботні
нотки > щось a la портретної скорботи Сикстинської Мадонни. Один з
мистецтвознавців в її погляді побачив саме покірність долі й скорботу:
Мадонна знає, що син, якого вона породила, має померти за і задля людей.
Рафаель же поводить себе як творча людина, геній, який нарешті знайшов
те, що шукав: Мадонну як найвищий вияв краси, свою Музу.

Привертає увагу ще один момент у поезії – Рафаель був заворожений
насамперед і чи не найбільше співом Форнарини. Цей спів полонив його,
розбудив йому душу, повів за собою. Вважаємо, що надання співу (а ширше
– музиці) такої суттєвої ролі – це суто тичинівське бачення й
комбінування даної ситуації. Відомо, яке місце у житті Павла Тичини
займала музика, яке важливе значення вона мала як стимулююче начало у
його поетичній творчості. Врешті-решт, це ж він в одній зі своїх
антистроф сказав: “Я ніколи не покохаю жінку, котрій бракує слуху” (18,
с. 116(.

Є у поета вірш, де принцип асоціативності “лежить зверху”, виступає як
неприхована єднальна ланка у розгорненому образному порівнянні:

Чому, як говориш – на думку спадає

Те поле у жовтні. Туман поглядає.

Суха бадилина хитається…

Спить груддя важке (18, с. 234(.

Оце авторське “на думку спадає” якраз і відслонює завісу перед
механізмом поетичної асоціації: певний об’єкт чи явище (“як говориш”) у
авторській свідомості викликає емоційно співзвучну образну картину
(“поле у жовтні”, “туман поглядає” тощо). Читач у свою чергу має
віднайти, або провести свої асоціативні лінії до цієї співзвучності.
Іншими словами, емоційно-значеннєво зрозуміти, осягнути дане
співставлення.

До великих у хронотопі поетичних асоціативних утворень належать,
насамперед, такі широкоформатні жанри як поема та роман у віршах.
Цікавими, зокрема, є такі приклади, де поет вдається до тої чи іншої
форми умовності, що дає змогу утворювати експресивні образні одиниці,
які викликають сильний емоційний ефект у читача. Так у поемі “Сон” Тарас
Шевченко використовує форму сну, аби скомбінувати позареальну дійсність,
в якій усі приховані, ледь відчутні тенденції реального життя виразно,
опукло, іноді гротесково виходять на поверхню й стають виразно видимими
та відчутними для читача. У вступній частині поеми автор говорить про
свій сон:

Та й сон же, сон напрочуд дивний,

Мені приснився –

Найтверезіший би упився,

Скупий жидюга дав би гривню,

Щоб позирнуть на ті дива.

Та чорта з два! (24, с. 206(

Бачимо авторське свідчення того, що сон цей не тільки дивовижний і
цікавий, а й такий, що не кожному присниться. Це сон, так би мовити, з
особливими образними візіями.

Форма сну дозволила ліричному героєві услід за совою (сова – символ
мудрості – виступає у якості провідника) пролетіти над Україною,
побувати у Сибіру, побачити російські міста й, врешті-решт, опинитися у
Петербурзі. Тож він на власні очі побачив кола пекла російської імперії,
а також її серце – столицю Петербург. Прийом умовності дав змогу героєві
стати невидимим й проникнути у царські палаци, почути голоси душ
замордованого гетьмана Павла Полуботка та закатованих на будівництві
столиці козаків і т.д. Він же породив високосугестивні квазіреальні
образи-видива. Серед них, як відзначав ще І.Франко, “картина
генерального мордобитія”, де “Шевченко дуже вдачно наклеймив пануючу за
царя Николая систему, при якій царська воля та брутальна сила були всім,
а людське чуття та справедливість уважалися нічим” (22, с. 148(. До
речі, Іван Франко спостеріг й отой асоціативний перехід, що відбувається
в душі ліричного героя: від пам’ятника Петру I > до знищених ним тисяч
українських козаків, до замученого голодом у тюрмі Полуботка, до
зруйнування Катериною II Запорізької січі, введення нею кріпацтва (22,
с. 145 – 146(. Тарас Шевченко дав свою інтерпретацію напису-присвяті на
пам’ятнику: “Петру Первому – Екатерина Вторая”. Його асоціації йдуть не
від тодішніх усталених панросійських самодержавних інтересів, а від
національних інтересів України. Вони породжують лапідарне й убивче,
саркастичне трактування:

Це той П е р в и й, що розпинав

Нашу Україну,

А В т о р а я доконала

Вдову сиротину (24, с. 214(.

Тут ліричний герой (автор) утворює завуальовані метонімічні форми
(Первий, Вторая) на означення самодержців та розкриває кожну за її
предикативною функцією стосовно України. Привертає увагу й вдале
використання гри слів (Перший – розпинав Україну, Вторая – її доконала).
Посилює викривальний ефект авторської інтерпретації попередня позірна
невпізнаваність пам’ятника із відповідним його “першобаченням”.

Цікавою, зрештою, є сонна візія царя Миколи I як медведя, що рикає на
підданих “і ті пропадають” – візуально й експресивно передано
приниження, топтання людської гідності. Поступове зникнення челяді, а з
тим і втрата грізної ведмежої натури – самодержець стає схожим на кошеня
– дали І.Франкові змогу зробити висновок, що Тарас Шевченко “розкусив”
найбільшу загадку царя, загадку його всевладності.

Слід сказати, що Шевченкові образні структури не втрачають своєї
асоціативної актуальності, успішно екстраполюються на теперішнє
суспільне життя. Так, “картина генерального мордобитія” із відповідною
народною радістю – “Гуля наш батюшка, гуля! Ура!.. ура!.. ура!..” –
блискуче пов’язується й передає сучасну суспільно-політичну ситуацію в
Росії.

Яскравим представником планетарного мислення, автором широких,
просторово віддалених асоціацій в українській поезії є Павло Тичина.
Вихідна його теза – підпорядкування всесвіту ритмічному рухові, музиці.
Музика (ритм) виступають у ролі творчого начала макро- та мікро-світів.
Відтак одним з принципів поетового тропотворення є встановлення мостів
чи то унісону, чи то поліфонії між музикою і всесвітом, між ритмом і
широким колом явищ довколишньої дійсності. П.Тичина закликає: “Люде,
любіть землю! / Поети, у космос ведіть!” Відтак знаходимо у нього
відповідні поетичні фігури. Порівняння: “біжать світи музичною рікою”,
“і плачуть, і співають промені у далині, / немов віолончелі”; епітети,
які набувають ознак символів: “золотий гомін”, “сонячні кларнети”;
прості метафори: “акордились планети”, “мільйони сонцевих систем /
вібрують, рвуть і гоготять!”; складні персоніфіковані метафоричні
конструкції: “ходить сонце в шлеях. / Натягне віз / і всі планети в
екстаз!”, “Над Сивоусим (метафора Чумацького шляху.– Т.П.) небесними
ланами Бог проходить, / Бог засіває. / Падають / Зерна / Кришталевої
музики”. Як бачимо, даний принцип образотворення викликає свіже, сильне
й яскраве естетичне враження. Його секрет якраз і полягає у вмілій
асоціації віддалених предметів та явищ дійсності, у новаторській
контамінації сфер музичної (безтілесної, невидимої, але відчутної) та
космічної, планетарної (тілесної, видимої).

Насамкінець розглянемо поезію Павла Тичини, яка є показовою у даному
плані. Входить вона до збірки “Замість сонетів та октав” під назвою
“Ритм”:

Коли йде дві струнких дівчині – ще й мак чер-

воний в косах –

десь далеко! молоді планети!

Пливуть. Струнчать. Атоми утоми – на світ, у світ

із тьми! Танцюють, куряву збивають… Сонця

стають у коло. А від них майви

по всесвіту всьому.

Дві дівчині (18, с. 117(.

Бачимо характерне для П.Тичини не повільне, плавне розгортання образної
структури, як, наприклад, у Тараса Шевченка, а злегка рване й навальне
нанизування образних елементів, яке вже само по собі створює враження
ритмічності й мобільності. Остання техніка у поетичній практиці
Станіслава Вишенського доведена до межі. У першому уривку розгортається
асоціативна паралель: дві дівчині ¦ планети. Підставою для асоціювання є
атрибут руху, ходи (“коли йде”); стрункості > сила, молодість, гармонія;
краси (“мак червоний в косах”). Вони підводяться до одного спільного
знаменника – молодості, з атрибутом якої виступають планети. Автор
наголошує на відстані між об’єктами, що зіставляються (“десь далеко!”),
якою постулюється гострозорий асоціативний погляд.

Привертає увагу авторське використання форми двоїни “дві дівчині”.
Двоїна тут може зумовлюватися двома чинниками. Перший – як вияв
подвоєння сили або звучання зображуваного. Це, як у математиці,
піднесення якогось числа до квадрату. Дві красиві дівчини більш
вражають, ніж одна. Множинна паралель дівчат із планетами сильніша, ніж
одинична. Другий – як проекція реальної життєвої ситуації. Вільгельм фон
Гумбольдт у статті “Про двоїну” писав: “Те, що так повсюдно виникає
перед сприйняттям, жвава свідомість природно й виразно переносить у мову
за допомогою навмисно для цього призначеної форми” (6, с. 398(. Дівчата
люблять ходити, гуляти попарно; часто кожна намагається мати товаришку,
з якою можна було б поділитися якоюсь своєю таємницею. Тому й постала
форма двоїни.

Перший уривок цього верлібру автор завершує другою ланкою паралелі
(“молодими планетами”). Наступна частина – це розгортання асоціацій щодо
планетарного ритму. “Пливуть. Струнчать” – передача руху й сили. “Атоми
утоми (напевно, що тут П.Тичина свідомо обіграв близьку фонетичну
подібність цих слів – Т.П.) – на світ, у світ із тьми” > асоціативний
ряд вибудовується так: планети позбавляються “важких” атомів утоми,
відкидають їх у світ, а тому залишаються енергійними, бадьорими. Те, що
“світ із тьми” – за контрастом породжує асоціацію про світлоносну
природу планет. “Танцюють, куряву збивають” – підтвердження енергійності
й бадьорості та вказівка на танцювальні, ритмізовані рухи. “Сонця стають
у коло” > водити хороводи колом (солярна символіка) > асоціює
угрупування, танці. “А від них майви по всесвіту всьому” – майви –
прапори – метафора сонячного проміння. Відкодовується як поширення
сонячного проміння по всьому всесвіту й “зараження” ритмом інертного
світу тьми. Далі, небезпричинно, увага автора знову повертається до
дівчат, бо все сказане у другому уривку викликає асоціацію саме із ними.
Від дівчат до планет, а від планет до дівчат – такі повороти визначають
авторську увагу. Відповідно перепрочитується вся друга строфа. Дівчата
викликають асоціації руху, танців, нескінченної енергії, краси,
молодості. Усе це передається у довколишній світ, викликає захоплення і
передусім – в автора.

Розгляд поетичних текстів спонукає до ряду узагальнень про роль
асоціативності в образотворенні та інтерпретації вже готових образів. За
допомогою асоціативності автор з’єднує в образі свої почуття, уявлення,
наміри. Саме асоціативність формує стратегію тексту. З одного боку,
стратегія є виявом позатекстових реалій – культурних, релігійних,
соціальних, політичних – в авторському суб’єктивному відображенні. У
даному випадку перед дослідником стоїть завдання якнайповніше з’ясувати
весь контекст авторської ситуації й простежити його зв’язок
(переломлення) у поетичному тексті. Звідси, залучивши при потребі
додаткові поетичні структури, можна з’ясувати специфіку авторської
асоціативної технології, а також збагнути суто авторське емоційне та
семантичне наповнення образу, його, так би мовити, справжній підтекст.

З іншого боку, стратегія тексту постає у проекції інтерпретації. Читач
повинен розгорнути всю багату семантику тексту й конкретизувати її
відповідно до свого історичного моменту, культурної ситуації тощо. Тут
образна асоціативність вступає у синхронний зв’язок з асоціативною базою
реципієнта. А це породжує нові естетичні імпульси та смислові відтінки.

Література

Бэн А. Психология // Ассоциативная психология. Эббингауз Г., Бэн А М.,
1998.

Веселовский А. Три главы из исторической поэтики // Веселовский А.
Историческая поэтика. М., 1989.

Вінграновський М. З обійнятих тобою днів. К., 1993.

Гнедич П. История искусств: В 3-х т. СПб., 1887. Т. 2.

Голобородько В. Зелен день. К., 1988.

Гумбольдт В. фон. О двойственном числе // Гумбольдт В. фон. Язык и
философия культуры. М., 1985.

Гумбольдт В. фон. Об изучении языков, или план систематической
энциклопедии всех языков // Гумбольдт В. фон. Язык и философия культуры.
М., 1985.

Етимологічний словник української мови: У 7-ми т. К.: Наукова думка,
1985. Т. 2.

Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. К., 1994.

Коцюбинська М. Література як мистецтво слова. К., 1965.

Платон. Кратил // Платон. Собрание сочинений: В 4-х т. М., 1990. Т. 1.

Потебня А. Мысль и язык // Потебня А. Эстетика и поэтика. М., 1976.

Потебня А. Объяснения малорусских и сродных народных песен: В 2-х т.
Варшава, 1883. Т. 1.

Потебня А. Рецензія на сборник Я. Ф. Головацкого // Потебня А. Эстетика
и поэтика. М., 1976.

Словарь української мови: У 4-х т. / Упоряд. Б. Грінченко. К., 1996. Т.
2.

Современное зарубежное литературоведение. Энциклопедический справочник.
М., 1999.

Тельнюк С. Неодцвітаюча весно моя… К., 1991.

Тичина П. Сонячні кларнети. К., 1990.

Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаківського. К.,
1974.

Фасмер М. Этимологический словарь русского языка: В 4-х т. М., 1976. Т.
2.

Франко І. Із секретів поетичної творчості // Франко І. Зібрання творів:
У 50-ти т. К., 1981. Т. 31.

Франко І. Темне царство // Франко І. Зібр. тв.: У 50-ти т. К., 1980. Т.
26.

Шевченківський словник: У 2-х т. К., 1976. Т. 1.

Шевченко Т. Кобзар. К., 1987.

Эббингауз Г. Очерк психологии // Ассоциативная психология. Эббингауз
Г., Бэн А. М., 1998.

Эккерман И. Разговоры с Гете в последние годы его жизни. Ереван, 1988.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *