.

Основи культури мовлення (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
582 11247
Скачать документ

Реферат на тему:

Основи культури мовлення

1. Поняття мови і мовлення

Мова – це суспільне явище, засіб формування, становлення особистості,
пізнання й освоєння світу, засіб спілкування між людьми, передання і
набуття досвіду. За тлумачним словником української мови мова –
“сукупність довільно відтворюваних загальноприйнятих у межах даного
суспільства звукових знаків для об’єктивно існуючих явищ і понять, а
також загальноприйнятих правил їх комбінування у процесі вираження
думок” [111, IV, 768].

Як суспільне явище мова виконує комунікативну функцію (спілкування) і
мислетворчу (формування і формулювання думок), що є основними,
загальними функціями мови. З комунікативною пов’язані такі функції:
контактоустановлювальна (налагодження контакту), номінативна (позначення
речей), емотивна (вираження почуттів, емоцій), експресивна
(самовираження), естетична (вираження смаків, уподобань), волюнтативна
(волевиявлення), прагматична (вираження ставлення мовця до
висловленого), метамовна (використання мови для опису спеціальної
наукової мови). З мислетворчою пов’язані функції: пізнавальна (пізнання
світу), акумулятивна (нагромадження знань про світ), культуроносна
(засвоєння культури свого народу), ідентифікаційна (усвідомлення своєї
належності до певної спільності). Функції тісно пов’язані, відсутність
чи неповнота використання якоїсь згубно впливає на мову в цілому.

Мова є загальним, абстрактним поняттям. Вона реалізується у мовленні,
без якого стає мертвою. Мовлення – це “спілкування людей між собою за
допомогою мови, мовна діяльність” [111, IV, 770]. Мовлення має
індивідуальний характер, залежить від віку, статі мовця, його виховання,
освіти, становища у суспільстві, темпераменту, стану здоров’я та інших
ознак, властивих конкретній людині.

У мові переважає системність, упорядкованість, без чого не можна було б
ні засвоїти її, ні користуватися нею. У мовленні можливі різні
випадковості, помилки, відхилення. Але будь-які зміни, новації спочатку
виникають у мовленні, а потім потрапляють або не потрапляють у мову,
тобто з окремого факту стають або не стають явищем соціальним.

2. Українська мова як національна літературна мова

Українська мова є національною мовою. Як мова корінного населення –
українців вона проголошена державною в Україні.

Національна мова – це “засіб спілкування нації та засіб її
самоідентифікації серед інших націй” [28, 90]. Вона є історичною
категорією, пов’язана зі становленням та розвитком нації. Національна
мова складається з літературної мови і нелітературних форм спілкування
(просторіччя, жаргони, діалекти та інше).

Літературна мова – вища форма національної мови, яка відзначається
унормованістю, відшліфованістю, уніфікованістю, стандартизованістю,
високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів. Обслуговує
різні сфери суспільного життя людей (державні, громадські, політичні
установи, науку, пресу, телебачення, освіту, театр, кіно, художню
літературу, побут людей, ділове спілкування) [118, 37-38].

Літературна мова існує у двох формах: усній і писемній. Усна форма
характеризується використанням здебільшого простих за структурою речень,
невеликим обсягом лексики, меншим дотриманням норм, невідтворюваністю,
розрахованістю на слухове сприйняття, застосуванням міміки, жестів,
інтонації, а писемна – складним синтаксисом, більш відшліфованим стилем,
чіткішою диференціацією за сферами спілкування, вживанням
інтернаціоналізмів, термінів, абстрактної лексики, нормативністю,
монологічністю, розрахованістю на зорове сприйняття, відтворюваністю,
фіксацією матеріалу у просторі і часі, здатністю трансформуватися в усну
мову.

3. Місце української мови серед слов’янських мов

Українська мова належить до індоєвропейської сім’ї мов. Крім
індоєвропейської, відомі ще тюркська, монгольська, китайсько-тибетська,
фінно-угорська, самодійська, семіто-хамітська, кавказька,
тунгусо-маньчжурська, аустронезійська, аустроазіатська, тайська та інші
сім’ї мов.

Індоєвропейська сім’я містить слов’янську, романську, германську,
балтійську, кельтську, індійську, іранську, грецьку, вірменську,
албанську, анатолійську, тохарську та інші сім’ї мов.

Слов’янська група складається зі східної підгрупи мов (українська,
російська, білоруська), західної (польська, чеська, словацька,
верхньолужицька, нижньолужицька) і південної (болгарська, македонська,
сербська, хорватська, словенська).

Усі слов’янські мови мають спільне джерело – праслов’янську мову, яка
існувала до 5-6 ст. нашої ери. Доказом цього є наявність спільних рис у
слов’янських мовах, наприклад: рука (укр.), r?nka (пол.), ruka (серб.).
Українська мова, на думку вченого-філолога Ю.Шевельова, постала з
праслов’янської мови і формувалася майже тисячу років – з VI ст. по XVI
ст. [143, 64].

4. Культура мовлення, її ознаки.

Мовна норма і варіантність

Культура мовлення – це володіння літературними нормами на всіх мовних
рівнях, в усній та писемній формах мовлення, вміння користуватися
мовностилістичними засобами і прийомами відповідно до умов і цілей
спілкування [38, 5-6].

TH

a

o

„A^„`„Agdqvp

`„Agdqvp

оречність (вибір мовних засобів відповідно до змісту та характеру
повідомлення), виразність (добір мовних засобів, які викликають
діяльність уяви), образність (вміння добирати висловлювання для
емоційного впливу на слухачів), чистота (використання тільки
літературних мовних засобів), багатство (вираження думки, певного
граматичного значення різними способами і засобами) та інші.

Невід’ємною ознакою культури мовлення є нормативність. Норма – це
“сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними
та зразковими на певному історичному етапі” [89, 19]. Норма тісно
пов’язана з поняттям правила. Однак норма – це не сукупність правил:
правила відображають у свідомості реальні мовні норми [4, 67].
Нормативність мови виявляється на рівні орфоепії, акцентуації, лексики,
морфології, синтаксису, орфографії, пунктуації, словотвору, стилістики

Норми не становлять абсолютно однакових сукупностей ознак, властивих
функціонуванню одиниць відповідних мовних рівнів. Характерною для
літературної мови є варіантність норм. Варіантність – це “здатність
мовних одиниць різними формами передавати той самий зміст” [28, 27].
Наприклад, на морфологічному рівні: буду писати і писатиму, вищий і
більш високий.

5. Стильова диференціація мови

Функціональна підсистема мови, закріплена за певною сферою спілкування,
називається стилем. Мовний стиль – це сукупність мовних засобів
вираження, вибір яких зумовлений змістом, метою та характером
висловлювання [89, 6].

Основними стилями сучасної української літературної мови є науковий,
публіцистичний, художній, офіційно-діловий і розмовний [89, 6-18]. Деякі
мовознавці виділяють ще й інші стилі, напр., епістолярний, конфесійний
[114, 287-291, 295-302; 36, 25-26]. Кожний стиль має сферу поширення,
функціональне призначення, систему мовних засобів, стилістичні норми, що
оберігають її і роблять досить стійким стилем.

Науковий стиль – це стиль наукових праць, теорій тощо. Він призначений
для того, щоб повідомляти про результати наукових досліджень, доводити
теорії, обґрунтовувати гіпотези, роз’яснювати явища, систематизувати
знання. Сферою його поширення є наука, навчання, освіта, техніка.

Науковий стиль має такі різновиди: власне науковий (монографія, наукова
стаття, доповідь, повідомлення, тези), науково-популярний (наукова
література, представлена у нефахових виданнях), науково-навчальний
(підручники, посібники та інша література для навчальних закладів),
науково-публіцистичний (література, яка висвітлює наукові проблеми з
погляду публіциста), виробничо-технічний (література, яка обслуговує
різні сфери господарства і виробництва).

Публіцистичний стиль – це стиль обговорення суспільних явищ, актуальних
суспільно-політичних проблем. Він використовується для обстоювання та
пропаганди важливих суспільно-політичних питань, активного впливу на
слухачів, спонукання їх до діяльності. Сферою поширення цього стилю є
громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність,
навчання.

Різновидами публіцистичного стилю є стиль засобів масової інформації
(газети, журнали, листівки, репортажі, інтерв’ю тощо),
художньо-публіцистичний (памфлети, фейлетони, нариси, політичні доповіді
тощо), науково-публіцистичний (літературно-критичні статті, огляди,
рецензії), есе (короткі нариси вишуканої форми).

Офіційно-діловий стиль – це стиль ділового спілкування. Він регулює
ділові стосунки людей у державно-політичному, громадському, економічному
житті, законодавстві, адміністративно-господарській діяльності та
обслуговує громадські потреби людей у типових ситуаціях.

До різновидів цього стилю належить: адміністративно-канцелярський
(автобіографія, характеристика, доручення, розписка тощо), законодавчий
(указ, статут, постанова, конституція тощо), дипломатичний (міжнародна
угода, звернення, договір, ультиматум тощо), юридичний (акт, позовна
заява, запит, протокол тощо).

Художній стиль – це стиль художньої літератури, що відображає усе
багатство національної мови і використовується для різнобічного впливу
на думки й почуття людей за допомогою художніх образів, для формування
ідейних переконань, моральних якостей та естетичних смаків. Сферою
поширення цього стилю є мистецтво, творча діяльність, література,
культура, освіта.

Художній стиль поділяється на такі різновиди: епічний (роман, повість,
оповідання, новела тощо), ліричний (поема, гімн, елегія, епіграма тощо),
драматичний (трагедія, комедія, водевіль тощо), комбінований
(ліро-епічний твір, драма-феєрія тощо).

Розмовний стиль – це стиль усного мовлення. Основне його призначення –
бути засобом впливу й невимушеного спілкування, обміну думками,
судженнями, інформацією. Цей стиль застосовується у повсякденному
спілкуванні в побуті, сімї, на виробництві.

Різновидами розмовного стилю є розмовно-побутовий і розмовно-офіційний,
а типовими формами мовлення виступають діалоги і полілоги.

Рекомендована література

Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. – Львів, 1990. – С. 5-139.

Ботвина Н.В. Офіційно-діловий та науковий стилі української мови. – К.,
1999. – С. 5-24.

Волкотруб Г.Й. Стилістика ділової мови. – К., 2002. – С. 5-29.

Ділова українська мова / За ред. О.Д.Горбула. – К, 2002. – С. 7-13.

Зубков М.Г. Сучасна українська ділова мова. – Х., 2002. – С. 9-66.

Коваль А.П. Ділове спілкування. – К., 1992. – С. 98-172.

Паламар Л.М., Кацавець Г.М. Мова ділових паперів. – К., 2000. – С. 5-9.

Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови. – Тернопіль, 2000.
– С. 5-18.

Потелло Н.Я. Українська мова і ділове мовлення. – К., 1999. – С.
174-180.

Сучасна українська літературна мова. Вступ. Фонетика / За заг. ред.
І.К.Білодіда. – К., 1969. – С. 7-40; Стилістика. – 1973. – С. 561-582.

Сучасні ділові папери / С.В.Глущик, О.В.Дияк, С.В.Шевчук. – К., 2001. –
С. 13-64.

Шевчук С.В. Ділове мовлення. – К., 2003. – С. 8-39.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020