.

Основа дієслова як інваріантна одиниця (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
278 2551
Скачать документ

Реферат на тему:

Основа дієслова як інваріантна одиниця

Основа слова – одне з найважливіших понять граматики, яке, однак,
лишається невизначеним як щодо свого змістового навантаження, так і щодо
своєї онтологічної та гносеологічної суті. Зокрема, з’ясування
потребують два питання, що стосуються основи слова. Це питання про
понятійну визначеність основи та питання про кількість основ у словах.

Поняття основи використовується трьома самостійними дисциплінами –
морфемікою, словотвором і морфологією (словозміною, або парадигматикою).
Визнання в сучасному мовознавстві морфеміки і словотвору окремими,
самостійними дисциплінами зі своїми власними одиницями і предметом
дослідження, а також різними завданнями, які стоять перед ними, досить
чітко окреслило сферу застосування використовуваних цими дисциплінами
понять основи. Предметом морфеміки є основи членовані й нечленовані, а
завданням морфемного аналізу – виділення “живих” морфем у складі
членованої основи. У словотворі оперують поняттями основи мотивуючої
(твірної) та основи мотивованої (похідної), витвореної на базі
мотивуючої. У морфології поняття основи пов’язується зі словозміною чи/і
формотвором. Таке функціонально різне використання основи слова
викликає різнобій у поглядах на її онтологічну суть та гносеологічні
аспекти дослідження. Зокрема, вважається, що поняття основи,
використовуючись трьома різними дисциплінами, є омонімічним, а тому
пропонується розмежовувати їх як три різні, позначувані трьома різними
термінами-омонімами, значення яких розкривається у процесі використання,
(напр. у слові переписала можна виділити три основи: переписал- – основа
словозміни, переписа- – основа формозміни, писа- основа словотвору).

Таке розуміння основи слова, з одного боку, підтримує традиційне
виділення кількох основ у дієслові, а з іншого – продукує термінологічне
розрізнення трьох видів основи – основи словозмінної, формозмінної та
словотвірної. Ф. де Сосюр, підкреслюючи принципову важливість визначення
лінгвістичних одиниць, наголошував на тому, що “у статичній лінгвістиці
будь-яка основна категорія безпосередньо залежить від того поняття, яке
ми маємо про конкретну одиницю і навіть зливається з ним”.

Омонімія термінів, як відомо, явище небажане, проте постійно
функціонуюче в мовознавстві. Щодо основи ця омонімія не фіксується
сучасними лінгвістичними словниками. Так, зокрема, у двох найостанніших
словниках основа визначається як:

– “ядерна частина слова, з якою пов’язане його предметне значення і яка
залишається після відкидання від нього словозмінних морфем (закінчень)”;

– “обов’язковий і постійний (незмінний за значенням і будовою) елемент
морфемної структури слова, який є засобом вираження лексичного значення.
У змінюваних словах основа протиставлена флективним (словозмінним)
афіксам як змінному компоненту слова, що виражає його граматичне
значення: дерев-о, ид-у, умыва-л-и-сь”.

В “Русской грамматике-80” уточнення проводиться з урахуванням
розмежування понять основи слова взагалі “як спільної частини ряду
словоформ одного слова” і основи словоформи – “частини словоформи без
флексії і постфікса -те”.

Понятійна визначеність основи тісно пов’язана зі з’ясуванням перш за все
“кількісного” питання: скільки основ має будь-яке слово і, зокрема,
дієслово. Питання про кількість основ в іменнику і прикметнику ніколи не
виникало, щодо дієслова це питання завжди було й досі є дискусійним.
По-перше, тому, що основи дієслова, на відміну від основ іменника та
прикметника, закінчуються і на голосну, і на приголосну. По-друге, тому,
що структурою своєю основи інфінітив як в українській, так і в інших
слов’янських мовах, зокрема в російській, як правило, збігається з
формами основ колишніх дієприкметників минулого часу, що дістали на
українському грунті значення дієслова. І, по-третє, тому, що окремі
словоформи “регулярно співвідносяться і ніби “прив’язані” до певної
основи”, тобто, як вважається, одні дієслівні форми утворюються від
основи інфінітива (минулого часу) – форми умовного способу,
дієприкметники та дієприслівники минулого часу, інші – від основи
теперішнього-майбутнього часу – форми наказового способу, дієприкметники
та дієприслівники теперішнього часу.

Незважаючи на те, що теорія інваріантних-варіантних відношень одиниць
мови в сучасному мовознавстві набула значного поширення, за традицією
вважається, що у процесі словозміни дієслова беруть участь дві основи,
які визначаються як основа теперішнього часу й основа минулого часу, або
основа інфінітива й основа теперішнього часу, або перша (презентна) та
друга (інфінітивна).

Вчені, які, слідом за С. Карцевським, обстоюють двоосновність дієслова,
визнають при цьому існування таких дієслів, у яких виділяються й більше
ніж дві основи: “У словозміні важливу роль відіграють зміни дієслівної
основи. У різних формах дієслова виділяється ряд основ, які
розрізняються за фонемним складом, усі вони групуються навколо двох
формотворчих основ, із яких одна в більшості випадків закінчується на
голосну, а інша на приголосну: це основа минулого часу та основа
теперішнього часу”.

Прихильники протилежної точки зору вважають, що дієслово має лише одну
основу. Ця думка простежується у працях Р.О. Якобсона, Ф. Паппа,
М. Халле, Т.М. Лайтнера, Т.П.  Ломтєва, Т.В. Булигіної, О. Кржижкової,
Н.О. Янко-Триницької, Є.В. Клобукова. “Незадовільність методики, що
склалася, вивчення дієслівної структури, – зауважує Є.В. Клобуков, –
стане очевидною, якщо згадати той курйозний факт, що морфологічна
класифікація російського дієслова базується на визнанні існування
кількох різних основ одного й того ж дієслова, хоча це явно суперечить
положенню, яке не викликає сумнівів, про те, що різні основи притаманні
різним словам”.

Цю суперечку граматистів можна розв’язати, якщо розмежовувати основу
слова та основу словоформи – основоформу (варіант основи). Таке
розмежування стало можливим в останні роки, коли в сучасній граматичній
науці усталилося розуміння мовної системи як упорядкованої сукупності
одиниць, найважливішим інструментом опису яких є поняття
інваріантності-варіантності, усвідомлене вперше в Казанській школі в
кінці 70-х рр. на позначення фонеми як одиниці інваріантної, а її
звукових реалізації – як одиниць варіантних, й екстрапольоване на
одиниці інших мовних рівнів.

Усвідомлення мовної системи як структурованої єдності одиниць мови, які
виступають у двох взаємопов’язаних сутностях – абстрактній,
інваріантній, і конкретній, варіантній, стало зручним і ефективним
засобом опису різних типів мовних одиниць. Інваріантність-варіантність
характеризує дихотомію усіх одиниць основних мовних рівнів:

фонема

морфема слово

алофони морфи/аломорфи словоформи.

У цій дихотомії інваріантності-варіантності все ще не зайняла належного
місця основа слова.

О.О. Реформатський відзначав, що у флективних мовах “основа на відміну
від кореня є особливою одиницею і вимагає свого місця у відповідних
морфологічних рядах”. Таке місце для основи знаходить Ю.С. Маслов, який
вважає, що між морфемою і словом можна виділити проміжний рівень,
одиниці якого – основа і форматив – не можуть розглядатися як одиниці
морфемного рівня, як такі, що лежать в іншій площині, ніж морфема,
мінімальна, далі не членована одиниця.

Ці одиниці – основа і форматив – як і одиниці основних рівнів,
підлягають правилам рівневої сполучуваності та рівневої організації,
тобто вступають у парадигматичні й синтагматичні відношення з одиницями
того самого рівня та ієрархічні відношення з одиницями вищих і нижчих
рівнів.

Основа як парадигматична одиниця є класом основоформ, напр.: [с(іс-,
с(і#-, с(ад-, с(ад(-], [ходи-, ходж#-, ход#-, ход(#-], а форматив є
класом флексійних морфів, напр.: [-еш, -иш, -іш, -ес(, -ис(, -іс(], [-е,
-ит(, -іт(, -ец(, -иц(, -іц(]. Синтагматично основи поєднуються не одна
з одною, а з флексією (формативом, за Ю.С. Масловим).

Крім того, їм притаманні свої власні властивості: одиниці проміжного
рівня – основа і флексія (форматив) – є певним чином співвідносними,
вони взаємно доповнюють, передбачають і вимагають один одного. В цих
одиницях своєрідно реалізуються інтегративні й конститутивні відношення
між рівнями мовної структури. У слові основа і флексія (форматив)
виступають як функціональні інтегранти, які виконують різні, певною
мірою протилежні функції: основа як відносно постійна частина слова
покликана зберігати тотожність слова у різних мовленнєвних виявах, а
флексія як комплексно змінна частина слова (термінологія Г.О. Винокура)
призначена забезпечувати варіювання слова. Ця “єдність протилежностей” є
внутрішньопарадигматичною.

Фр. Данеш та К. Гаузенблас вважають, що функціонально основа й морфема
не розрізняються: обидві вони конституюють слово як одиницю вищого
рівня, але віддаючи все ж таки належне певній самостійності основ
порівняно з морфемами, вчені розглядають їх як елементи другого (перший
– власне морфеми), вищого ярусу морфематичного рівня.

Дослідження останніх років переконливо показують, що не лише у процесах
словозміни, але й при творенні нових слів основну роль відіграють не
морфеми, а основи слів. Слово членується на морфеми, і морфеми є
будівельним матеріалом для слова, але поєднання морфем у слові, з одного
боку, не має суто адитивного характеру, а з іншого – організація
будь-якого відмінюваного слова не морфемна, а бінарна: основа + флексія,
які, у свою чергу, становлять єдність певним чином організованих морфем:
[роз-бир-а-+{-ти-м-ес(-}-с(а], [пере-роз-по-д(іл(-а-+{-л-и-}-с(а].

Ієрархічні відношення між проміжним – осн(вним – рівнем і основн(ми
мовними рівнями виявляється в тому, що морфеми є будівельним матеріалом
для основи і флексії (форматива), оскільки не лише основа може бути
морфематично неелементарною, але й флексія (флексія, як і основа, може
конституюватися лише однією морфемою: брат-а, -у, -ові, але, як зазначає
Ю.С. Маслов30, далеко не завжди, і в такому разі це лише частковий
випадок її реалізації). Основа (одна або комплекс морфем) і флексія
(одна або комплекс морфем) є структурною ознакою слова: [чит-ай-]+[-у],
[чит-а-]+[-в-(], [чит-а-]+[-ти-м-у], [про-чит-ай-]+[-у],
[про-чит-а-]+[-л-а], тобто з погляду їх формальної структури, як і
одиниці основних ярусів, “всі вони реалізуються у “блоках” одиниць
нижчих рівнів”.

Таким чином, між морфемою як мінімальною одиницею і словом як
максимальною одиницею основа об’єктивно займає своє належне їй місце в
ряду одиниць мови. Основа – немінімальна другорядна одиниця не
морфемного, а морфологічного рівня, яка є основною при з’ясуванні
морфологічної структури слова, а також може бути і є предметом аналізу
морфемної і словотвірної структур слова.

Основа, як і морфема чи слово, існує у двох формах – абстрактній і
конкретній. Основа – немінімальна, нелінійна, значуща частина слова без
флексії (форматива). Основоформа – немінімальна, лінійна, значуща
частина словоформи без флексії (форматива). Основа й основоформи
займають своє, хай і “проміжне”, місце в системі мови, існуючи у двох
вимірах – як одиниці емічна та етична:

алофони

морфи/аломорфи

Основоформи

(варіанти основи)

словоформи.

Дихотомія основа-основоформа – це дві характеристики одного явища:
основа як інваріантна одиниця є абстрактно онтологічною сутністю, вона
репрезентує всю множинність основоформ, узагальнюючи те спільне, що в
них є – константність інваріантного значення, що цементує слово як
єдність словоформ; виражає категоріальну семантику і віднесеність слова
до певної частини мови: тепл-ий, теплот-а, теплі-ти, тепло. Основоформа
як варіантна одиниця є відтворенням конкретно онтологічної сутності,
вона містить те особливе, індивідуальне, що є лише в ній, порівняно з
іншими основоформами, з якими вона пов’язана через свої інваріантні
властивості. Основоформи зберігають інваріантне лексичне значення,
категоріальну семантику і віднесеність до певної частини мови, але при
цьому кожна основоформа містить конкретну інформацію, власне інформацію
про граматичну позицію в парадигмі слова – часо-способову і/або
родо-особову:

мес -ти

мі( -в-(

ме( -л-а, -л-о, -л-и

мет -у… -ут(, -и

мет( -імо, -іт(.

Основа не існує як щось предметно реальне. Вона існує лише через кожну
конкретно реалізовану основоформу, демонструючи діалектичну єдність
абстрактного (загального) й конкретного. Основа не дана в досвіді
безпосередньо. Її не можна ні побачити, ні почути: вона не має
конкретної субстанції і конкретного звучання. Основа-інваріант – це
певна абстракція, вона є результатом осмислення, узагальнення та
об’єднання об’єктивних загальних властивостей конкретних
основоформ-варіантів. Однак основа не є абстракція витворена
дослідником-лінгвістом, це реально здійснена абстракція в самій системі
мови (термінологія В.З. Панфілова). Основа та основоформа репрезентують
різні вияви тієї самої сутності: основа – абстрактної, а основоформа –
конкретної.

Основа : Основоформа :

– абстрактно онтологічна сутність; – конкретно онтологічна сутність;

– конструкт, реально здійснена абстракція в системі мови, яка реально
(предметно) не існує; – існує незалежно від нашої свідомості, оскільки
існують словоформи, у яких вона виділяється;

– узагальнення конкретних основоформ; – актуалізація абстрактної
сутності – основи;

– те спільне, що є в усіх основоформах, які входять до однієї основи; –
те особливе, що властиве лише окремій, конкретно реалізованій
основоформі;

– має певне значення і деяке звучання; – має певне значення і
конкретне звучання.

Відповідно до сучасного розуміння мовної системи, мовної структури,
одиниць мови як таких, що характеризуються двосторонністю
інваріантності-варіантності, більш переконливою та аргументованою
видається точка зору тих лінгвістів, які обстоюють одноосновність
будь-якого слова взагалі, дієслівного зокрема. У слові може бути тільки
одна основа, яка, точно кажучи, не існує як дещо предметно реальне.
Реальними є її основоформи, яких, справді, може бути дві і значно
більше.

Виділення основи як самостійної, хоча і другорядної, одиниці є
відтворенням тих системно-структурних відношень, які існують у самій
мові. Як і морфеми, основи синтаксично несамостійні, як і слова, вони
наділені певним значенням, “основа ніби заступає слово в його
граматичній характеристиці”, і з цим значенням уживаються в різних
словах. Основи мають інше, порівняно з морфемою і словом, призначення в
мові. І поняття слова, і поняття морфеми, з одного боку, і поняття
основи – з іншого, необхідні для лінгвістичного аналізу системи мови.
Кожна з цих одиниць перебуває в певній залежності від іншої: слово –
максимальна одиниця, структура якої бінарна: основа + флексія; основи
членовані – немінімальні одиниці, послідовність певним чином
організованих морфем; морфема – мінімальна, далі не подільна одиниця
мови. З іншого боку: морфеми входять як структурний компонент в основу
чи флексію (форматив), а основа + флексія (форматив) організуються в
слово. Кожна з цих одиниць має свою сферу застосування, виявляючи при
цьому як спільні, так і відмінні ознаки.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020