Образна структура колядок з військовими мотивами (реферат)

Реферат на тему:

Образна структура колядок з військовими мотивами

Українська усна словесність славиться багатством жанрів і своєрідною
художньою структурою, характеризується розмаїтим лексичним складом і
образами. Кожен окремий жанр має як універсальні, так і лише йому
властиві усталені вирази, образи, художні елементи.

Поетика колядок і щедрівок, без сумніву, своєрідна. Досліджуючи
ідейно-художню структуру колядок і щедрівок, науковці завжди звертали
увагу не лише на змістову модифікацію, а й на образний світ цих пісень.

Відповідно до внутрішньожанрової типології виокремлювали й певні образні
формули. Наприклад, у колядках про створення світу переважають
міфологічні образи-символи, у величальних – традиційні
гіперболічно-пафосні і т. д. Текстам із військовими мотивами
найвластивіші образи міфологічні, символічні, гіперболічні та
орнаментальні (за М.Грушевським). Це органічно пов’язано з традицією
колядування: возвеличення адресата зазвичай відбувається на історичному
тлі, часто переплетеному з міфологізмом, але водночас важливе місце
відводиться прагматичному побутовізму, властиво, – звичайному
повсякденному життю, яке у колядках та щедрівках набуває форм
ідеального.

Колядник змальовує найфантастичніші, вимріяні образи, найбільш приємні
для того, кому вони присвячені. Створюючи образ ідеального героя,
людська уява обдаровувала його чудесними слугами – фантастичним конем чи
бажаною, недоступною у буденному житті зброєю, а чи допомагала вполювати
чудесного звіра тощо. Взявши за основу вказану вище класифікацію,
розроблену М.Грушевським, яка, на наш погляд, найповніше охоплює систему
образів колядок із військовими мотивами, проаналізуємо їх образну
структуру детальніше:

1. Символічно-міфологічні образи

Колядки з військовими мотивами, присвячені як правило парубкам, містять
у собі елемент похвали. Більшість образів у цих колядках виконують
функцію величання. Але крім них є група символічних образів, які
водночас займають чільне місце і в замовляннях, і в космогонічних
колядках. Це, зокрема, космічне море, острів-камінь (у замовляннях –
Олтар, Алатир) на цьому морі, Світове дерево і т. д.:

А що нам било з нащаду світа?

Синая вода тай білий камінь [6, c. 196-197]

Тут вода – першоматерія, символ життя, із якого постала земля.

Світове дерево – образ Всесвіту-Космосу – у колядках змальовано в різних
втіленнях: кедрового древа, дуба, зеленого явора та ін. Рівнозначно і
деміургами – творцями Світу – можуть бути сокіл (образ цього птаха як
деміурга найдавніший), голуби (цей образ, швидше за все, позначений
впливом християнства) та ластівки (значно рідше). Зазначимо, що навіть
такий суто міфологічний, відомий багатьом народам світу образ, як
Світове дерево, в українських колядках тісно пов’язаний із побутовим
елементом: воно часто змальовується як своєрідний оберіг для господаря,
його родини і господарства, бо росте у дворі-острозі возвеличуваного.

Часто прообразом Світового дерева є виноград, його ґрона чи лоза, а то й
вино, що одночасно символізує весільне дійство: «В неділю рано зелене
вино саджено» [17, c. 64; 6, c. 231-232]. Виноград – нова форма
райського дерева, що може означати родину: «На горі, на винограді стоїт
світлонька мурованая» [6, c. 231-232].

Міфологічний образ Світового дерева часто супроводжується іншими
образами, які його доповнюють, окреслюючи тричленну структуру.
Наприклад, у його «вершейку» – золотий престіл, за яким «сам милий
Господь служив службу суборовую» [6, c. 196-197]. Як бачимо, колядки
охристиянізувалися набагато сильніше, порівняно із замовляннями, в яких
язичницький елемент зберігся повніше. Це зумовлено тим, що боротьба
церкви зі світськими «колядками» проходила у руслі асиміляції, а не
повного заперечення. Але подекуди язичництво ще пробивається крізь
потужний пласт нашарувань, і золотий престіл у цій колядці є, очевидно,
символом Сонця. Ймовірно, що «сам милий Господь» – це і є Сонце –
найважливіший космічний елемент для наших предків.

Образне навантаження Світового дерева дуже часто має поліфункціональний
характер і виходить за рамки чистої поетики. Зокрема, майже у всіх
колядкових текстах міфологічне Дерево життя організовує художній
часопростір, саме воно допомагає впорядкувати прадавній безлад у
космічні категорії центра й марґінесу, сакрального і профанного. Така
художня специфіка цього фольклорного образу свідчить про те, що
символічно-міфологічні елементи системи колядкових образів синтезують
собою літературну естетику і міфологічно-світоглядні основи.

Існують колядки з військовими мотивами, де космічні образи особливо
чітко виражені:

Єдним оконцем соненько сходить,

Другим оконцем місяць заходить,

Райськими дверці господар ходить [17, c. 24].

Нерідко трапляються образи «білого молодчика» [7, c. 33-34] чи «світлого
пана» [20, c. 39]. Дослідники міфологічної школи, а згодом і Ксенофонт
Сосенко як представник віденської етнологічної теорії дифузіонізму
вважали, «що стрілець – білий молодець – це частий образ щедрівок і є
сам символом місяця» [26, c. 149]. Лунарним символом вважав Сосенко і
рибу-виза.

Інші міфологічні елементи з астральною семантикою відшукуємо у колядці,
де розкриваються родинні зв’язки героя: «В мене сестриця – ясна зірниця»
[18, c. 59].

Отже, космічні сили, яких первісна людина боялась і водночас їх
обожнювала, були перенесені у величальний жанр – колядки і щедрівки, де
їх найяскравіші ознаки поступово образно втілили ближчі людям явища.

2. Орнаментальні образи

Образ Бога-Сонця, творця, охоронця, помічника із його яскравою красою,
теплом, світлом колядник втілить у величальну характеристику лицаря.
Блиск, могутність, всепереможність – ось ті риси, які необхідні героєві
для здобуття слави. Тому його обладунки ввібрали в себе ті риси, які
притаманні Сонцеві і які уявлялися найбільш бажаними та найдорожчими.
Парубок хвалиться золотими стрілами [6, c. 159-160], золотим лучком [18,
c. 59], золотою стрільбою [7, c. 25]. Сліпучий полиск відбивають «ясні
стрілоньки» [7, c. 33-34], «ясні шаблоньки» [7, c. 38], «ясні мечики»
[7, c. 59], «ясний лучок» [17, c. 51]. Кінь героя незвичний – із золотою
гривою [17, c. 58].

Блиском відливають і супровідні атрибути героя. Човен у нього – із
золотими веслами [17, c. 64], та й сам човник – золотенький [21, c. 41;
6, c. 159-160].

Золотий стільчик чи столик [17, c. 56; 6, c. 159-160], на якому сидить
лицар, за словами О.Потебні, відповідає постійному епітетові княжого
престолу у «Слові о полку Ігоревім»: «града Чрънигова, отне злата стола
[…]», «Всеславъ […] дотчеся стружіемъ злата стола Кіевскаго […]».
Вчений припускає, що цей епітет міг увійти в «Слово…» із народної
поезії [23, c. 130-131].

Чи варто дивуватись, що парубок – князь розбиває ворота з щирого злота
[19, с. 33] та, як наречений, їде попри золоті стовпи [21, с. 41]. Що
«ідеальний» пан-господар, який перебуває під покровом небесних сил,
збирає не простий урожай,– він жне злото-пшеницю. Це зайвий раз
підкреслює його велич та багатство.

Отож бачимо, що дотримуючись традиції колядування, величальник для
привітання адресата найчастіше використовує образи із ознаками небесних
світил чи неперевершеної краси дорогих благородних металів. Опозиція
«сонце – золото» найчисельніша, та не єдина у колядках із військовими
мотивами.

Інколи герой подорожує мідними човнами [17, с. 64] із срібним весельцем
[21, с. 41; 17, с. 64]. Веде коника в сріблі [20, с. 42], підкованого
срібними підківками [17, с. 58]. Меч у лицаря блищить, як ясен місяць,
отже, за опозицією «місяць – срібло», відливає срібним полиском. Біла
кошуля прана срібним праничком [20, с. 43], що підтверджує її
незвичайність.

Цікавим є образне змалювання стріл. Окрім того, що вони золоті чи
срібні, стріли можуть бути мальовані [7, с. 20] або «як дробен дожджик»
[7, с. 33-34].

Михайло Грушевський, розглянувши елементи роскоші в українських
колядках, зробив висновок, що ці образи – дотримання традиції стилю
епохи. Стилю, який перебував під впливом іранської та візантійської
культур. «Замилування до сього тяжкого, золотописного стилю проходить
широкою верствою в старій поезії і може до певної міри вважатись її
характеристичною прикметою, яка відповідає тодішній ноші, юбілярству,
декоративному мистецтву» [8, c. 304].

Божа кара спадає на вороже військо у вигляді «огняного дожджика» та
громових куль [6, с. 196-197]. Можливо, праколядник мав на увазі
грізного бога Перуна, і словами намагався домогтися захисту для своїх
близьких. «Чим далі в минуле, тим звичніша і міцніша була віра у
можливість слова однією своєю появою виконати те, що воно означає. На
такій вірі були закладені всі побажання і прокляття» [23, c. 59].

Чи не тому бачимо лицаря у золотих обладунках, коня його – у срібній
збруї, а вороги героя, зображені в колядках, супроводжуються моторошною
чорною колористикою: чорним пожарцем [17, с. 22; 17, с. 23], чорним
вороном [17, с. 22-23], чорним туром [17, с. 51].

Часто у колядках з військовими мотивами трапляються сталі епітети, які
використовуються і в інших жанрах народної творчості. Найпоширеніші з
них: сив сокіл [7, с. 60-61], ясний сокіл [18, с. 59], зелений явір [17,
с. 62], вороний кінь [6, с. 159-160], сивий віл [7, с. 33-34], сива
вутка [21, с. 41] та ін.

Орнаментальні образи колядок з військовими мотивами засвідчують,
наскільки багатий і різноманітний світ образів в українській колядці. Бо
лише побажавши лицареві сісти на золотому престолі, колядник змальовував
цілу низку бажань, до яких прагнув будь-який парубок, що уявно ставши
князем, хоча б на мить отримував славу, багатство, був мудрим правителем
і справедливим суддею; отримавши золотий лук чи меч, забезпечував собі
лицарську доблесть і божественну всемогутність. Крім того, досліджуючи
образи колядок, можемо зануритись у найглибший пласт народної мудрості і
культури, оцінити її неперевершеність і неповторність.

3. Гіперболічно-фантастичні образи

Художньо-образна структура колядок із військовими мотивами дивує
дослідників своєю невичерпністю. Ідеальний світ з його ідеальними
образами часто пересікається з іншими, менш поширеними та не менш
цікавими для дослідника. Людська уява поряд зі звичними для нас
елементами ставить вимріяні гіперболічно-фантастичні. Бо чи задоволеним
залишиться господар, отримавши у величальній пісні своє звичне
господарство, що нерідко зводилось до самої лише хати, і до того ж
злиденної? А чи втішиться парубок, почувши від колядників перелік своїх
вад?

З іншого боку, вітаючи господаря та його родину величальним словом,
намагалися накликати добробут, бо в уяві колишніх людей слово і те, що
воно позначає, чітко не розмежовувалися.

З тієї ж причини парубок, що йшов на війну у полатаній сірячині,
порівнювався з лицарем у сорочці, яка «сушена в тура на рогах, тачана
винним яблучком, срібним праничком, як лист тоненька, вбирана в Бога за
дверми» [20, с. 43]. Хіба можна було здолати такого воїна? Адже
очевидно, що кошуля, яка сохла на рогах у тура, ввібрала відвагу і міць
«чорного», «грубого» звіра – наймогутнішої з тварин, що водилася на
наших теренах ще у XVI ст. (відповідно, і колядки, в яких трапляється
цей зоонім, доречно віднести найпізніше до XVI ст., бо саме тоді було
вбито останнього тура), винне яблучко і срібний праничок додали
живучості і свіжості; та й сам Бог допомагав у задуманій справі. Схожа
диво-сорочка була у Яносіка з польської народної казки. Сорочку цю ні
кулі не пробивали, ні шаблі не рубали. У багатьох українських легендах
про Сірка, Палія та інших історичних персонажів, опоетизованих у
фольклорі, є згадка про чудодійну сорочку.

e

i

8 O th

????????

?????

???

@ний підвести йому і казкового коня. Образ коня обов’язково
супроводжується незвичайними атрибутами:

Золота грива коня укрила,

Срібні підківки землицю пишуть,

Кленові ушка ради слухають,

Шовковий хвостик сліда замітат [17, с. 58].

Гіперболізовані і його можливості: «Єк конем шмигнув, аж си Рим
здригнув» [19, с. 33], «море перескочит, копитца не змочит» [5, с. 227].

Лицар пускає стріли – дробен дощик [17, с. 55; 7, с. 33-34], його меч
виблискує, як сонце в хмарі [17, с. 55]. На своєму фантастичному коні
він звойовує три війська, і це для нього звична річ:

Єдну войноньку шевцем вишиєм,

Другу войноньку огнем випечем,

Третю войноньку в Дунай заженем [17, с. 57].

Фантастичні образи тварин – поширений художній прийом у колядках. Лише
вполювавши диво-звіра, стрілець відчуває себе справжнім лицарем, готовим
до бою. Народна уява малює казковий образ: оленець з п’ятдесятьма
рогами, «єдним тарельцем» [17, с. 56]. Чи, що більше приваблює –
«тур-оленець, на голівці ж му девят рожечків» [6, с. 239].

Образ лицаря також незвичайний. Він дуже розумний, бо лічить лічбоньку
незліченную [6, с. 159-160], а в чужій стороні завойовує великі скарби.
Суворий та щедрий, дарує своїм слугам «сукна – не міру, грошей – не
ліку» [7, с. 33-34], «поля не міряні, гроші не лічені» [6, с. 159-160].
Саме завдяки гіперболі досягається бажаний ефект – нелічене багатство
незрівнянно більше, аніж будь-яка конкретна цифра.

Фантастичним шляхом іде герой на сватання. Де, як не у колядці, побачимо
мости з тонкої трости, гатки з кудрявої м’ятки, стовпи золотії та шнури
дротянії [21, с. 41].

Гіперболічно-фантастичні ознаки у колядках з лицарськими мотивами має
ціла низка образів. Один з них – образ найвеличнішого в Україні,
улюбленого народом храму святої Софії у Києві (згадаймо «Диво» Павла
Загребельного). Надзвичайна картина побудови Софії Київської. Церква
будується із єдиного кедрового дерева, а тому уявляється нам як
першособор, перше святе місце. Чудова архітектура: «сімдесят верхів,
сімдесят крижів, семеро дверій, єдні підлоги» [6, с. 196-197] –
підкреслює її особливість.

Аналіз гіперболічно-фантастичних образів колядок з військовими мотивами
дає змогу зробити певні висновки етнопсихологічного характеру, тобто
сформулювати окремі штрихи для виявлення національної специфіки
українців. Ще П.Куліш свого часу на прикладі казок простежив, що
українська усна народна словесність уникає надмірної фантастики, а
більше налягає на щоденщину [13, c. 223]. Думку П.Куліша по-своєму
підтримала Леся Українка, яка у «Лісовій пісні» зуміла естетизувати
образи всіх демонічних істот, навіть змія-Перелесника. Академік М.Возняк
в «Історії української літератури» аналізуючи українські пісні зі
старовинного польського співаника зазначав, що «про них запримітив
знаменитий знавець старої польської літератури Брікнер, що ті «пісні
відзначаються, як усі українські, реалізмом, нема в них афектації,
сентиментів, мітології, високопарних і нещирих фраз, яких повно в
польській ліриці тих самих збірок» [4, c. 71].

Колядки з військово-лицарською тематикою теж можуть бути використані як
ілюстрація афантастичності поетичного мислення наших предків. Зауважимо,
що будь-яке перебільшення чи фантазування перебуває на рівні
синтагматики, тобто гіперболізованою є не образна палітра, а ті
дивовижні зв’язки, що трапляються всередині неї. Ні тур, ні кінь, ні
інші персонажі самі по собі не є фантастичними, і лише дії, які вони
виконують або до яких вони причетні, позначені яскравим відтінком
нереальності, вигадки.

Таким чином, перебільшення чи вигадка на рівні дії, акції, є ближчими до
поетичного вимислу, аніж нереальні потворні постаті східних казок, а
звідси українська фольклорна традиція є справді дистанційованою від
штучності фантасмагоричної.

4. Пейзажні образи

Паралельно із гіперболічно-фантастичними, декоративними та міфологічними
образами часто трапляються звичні для народної творчості традиційні
образи навколишньої природи.

Просто і красиво змальовує народ усе те, до чого віддавна звик. Поряд із
золотокорою березою зазвичай росте могутній дуб: «Гой в зрубі, в зрубі,
в лісі на дубі!» [20, с. 40]. Землю вкриває опоетизована золота трава,
але подекуди – «зелена мурава, на ній – роса студена» [7, с. 25], і
лірично налаштованому слухачеві малюється картина весняного чи літнього
ранку.

Хліборобська психологія селянина не могла обминути найважливішого у
господарському житті елемента:

По загуменню пшеницю сіє,

Пшеницю сіє, злотом леліє

Гожий молодець… [17, с. 51].

У певний момент хоробрий лицар знову перетворюється на хлібороба, який
щиро радіє, коли його праця не пропадає намарно: «Яру пшеницю ми ж бо
зіжнемо» [6, с. 128].

Яскраво постає образ поля – безмежного, просторого, щирого, як
українська душа. Колядник змальовує поле чисте, широке [6, с. 159-160],
далеке [6, с. 231-232]; а на обрії мріє темний [17, с. 51] та густий
[18, с. 59] лісок.

Часто військо переходить гору кам’яную [17, с. 57] та круту [20, с. 39]:

Ой виїдемо на першу гору,

На першу гору, на високую [7, с. 33-34].

Інколи трапляється поєднання образів гори і долу, а навіть і води:

А з гори, з долу вітер повівав,

Дунай висихав, зіллям заростав,

Зіллям-трепітом, всіляким цвітом [17, с. 56].

Поряд із пейзажними елементами в колядках використовуються і зооніми.
Зокрема, це образи тварин та птахів, опоетизованих у найрізноманітніших
жанрах українського фольклору. Так, ґречна невіста просить соловейка та
зозулю:

Ой соловію, не щебеч пізно […],

Ой зозуленько, не куй раненько,

Бо мій паночок у войну їздив [6, с. 231-232].

Лагідне звертання – «соловію», «зозуленько» – підтверджує народне
замилування цими птахами.

У колядках трапляється також образ вутки чи орла – птахів, більш
віддалених від людини:

Там плавала вутка,

Сива, як голубка [21, с. 41].

Орел чи сокіл відіграють роль священної птахи:

Ой сивий орле, високо літаш,

Високо літаш, далеко видаш [17, с. 44].

Поширений колядковий зачин: «Ой рано, рано кури запіли» [24, с. 156; 19,
с. 33] вживається, найвірогідніше, на позначення часу – дуже ранньої
пори.

Із образів диких тварин найбільшу увагу привертає чорний тур, грубий
звір [17, с. 51], на якого полює герой. Як уже зазначалось, у народній
поетиці образ тура – символ могутності та міці.

Натрапляємо також на елементи природи, розташовані поряд із людським
житлом:

Ой на толоці та й на муравці,

Ой раненько!

Там король руський коником грає [17, с. 23];

Ой ци дома, гей наш панонько,

Гей дай Боже!

Нема го дома, десь у садочку,

Десь у садочку я в оріховім [7, с. 38].

Проаналізувавши образну структуру колядок із військовими мотивами,
збагнемо, якими фантазійно-буденними поняттями оперує мислення народу,
творячи певну цілісну картину, необхідну для величання господаря чи
членів його родини.

Та чи лише роль художнього засобу відіграють гіперболічно-фантастичні,
міфологічні образи? Відкриваючи зовнішньою своєю формою предметне
поняття суб’єктивного судження, у внутрішній вони заховують відголоски
певної історичної епохи. Золота стріла чи меч не лише дають нам поняття
про мислення людей певного суспільно-історичного періоду, а й
відображають предмети, притаманні тій чи іншій епосі, у нашому випадку,
добі власне дружинно-князівській. Образи шаблі чи списа можуть
символізувати епоху козаччини, що вказує на час створення колядки чи її
змістової трансформації.

Міфологічний елемент, який трапляється у колядках з військовими
мотивами, віддзеркалює найдревніші уявлення наших предків про створення
світу та походження землі. Його поєднання із військовою символікою – річ
пізніша, що відображає кореляцію міфології та реального життя, бо ж
первісна людина не могла обходитися без військово-стрілецьких атрибутів,
водночас вона усвідомлювала всеприсутність вищої, божественної сили.

Символічно-міфологічні та гіперболічно-фантастичні образи в колядках з
військовими мотивами дають змогу зафіксувати елементи народного
світобачення. Орнаменталізм у колядках – засіб возвеличення
національного героя. Пейзажні образи – це мікрочасточки розкішної
української природи, які створюють єдиний динамічний образ рідної землі.
Звичайні на перший погляд образи лісу, поля, гір – це усвідомлення
нашими предками себе як єдиного народу, а лицар величальної колядки –
прагерой нації, уособлення величності, всемогутності, всепереможності.

Отже, жоден образ, навіть найпростіший, у будь-якому жанрі усної
народної словесності, тим більше у колядках та щедрівках, не можна
трактувати як щось буквальне. Ці образи – вираз мудрості народу, глибини
його психології, вразливості та тонкого ліризму душі.

Література

Антонович В., Драгоманов М. Исторические песни малорусского народа с
объяснениями Вл. Антоновича и М.Драгоманова. Киев, 1874-1875.

Веселовский А. Историческая поэтика. Ленинград: Худ. литература, 1940.

Виноградова Л. Зимняя календарная поэзия западных и восточных славян:
Генезис и типология колядования. Москва, 1982.

Возняк М. Історія української літератури: У 3 т. Львів, 1924. Т. 3. Віки
XVI-XVIII.

Гарасим Я. Нові записи з древньої Овруччини: огляд жанрів та сюжетів //
Полісся України: Матеріали історико-етнографічного дослідження. Львів:
Інститут Народознавства НАНУ, 1999. Вип. 2. Овруччина. 1995. С. 225-244.

Гнатюк В. Колядки і щедрівки // Етнографічний збірник. Львів, 1914.
Т. І.

Гнатюк В. Колядки і щедрівки // Етнографічний збірник. Львів, 1914.
Т. ІІ.

Грушевський М. Історія української літератури: У 9 кн., 6 т. Київ:
Либідь, 1933. Т. 1.

Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні:
У 3 кн., 6 т. Київ: Обереги, 1994. Кн. 1 (Т. 1. Зимовий цикл, т. 2.
Весняний цикл).

Колядки і щедрівки / Упор., вст. ст. і прим. М.Глушка. Київ, 1991.

Кольберг О. Рокucie. Krakow, 1882, 1883.

Куліш П. Записки о Южной Руси. СПб, 1856. Т. 1.

Куліш П. Погляд на усну словесність українську // Твори П.Куліша. Львів,
1910. Т. 6. – С. 223.

Линтур П. Угро-русские коляды. Ужгород, 1942.

Марко Вовчок, Опанас Маркович. Фольклорні записи Марка Вовчка та Опанаса
Марковича. Київ: Наукова думка, 1983.

Музичний фольклор з Полісся у записах Ф.Колесси та К.Мошинського. Київ,
1995.

Народні пісні в записах Івана Вагилевича / Упор., вст. ст. і прим.
М.Й.Шалати. Київ: Музична Україна, 1983.

Народні пісні в записах Івана Манжури / Упор., вст. ст. і прим.
Л.С.Каширіної. Київ: Музична Україна, 1974.

Народні пісні в записах Івана Нечуя-Левицького / Упор., вст. ст. і прим.
О.І.Дея. Київ: Музична Україна, 1985.

Народні пісні Буковини в записах Юрія Федьковича / Упор. і прим. О.І.Дея
і О.С.Романця. Київ: Музична Україна, 1968.

Народні пісні з голосу Дніпрової Чайки та в її записах / Упор., вст. ст.
і прим. О.І.Дея, В.Г.Пінчука. Київ: Музична Україна, 1974.

Олена Пчілка. Українські колядки // Киевская старина. Київ, 1903. Т. І.
([Т. 80]. Січень, 1903). С. 152-175.

Потебня А. Объяснения малорусских и сродных народных песен. Варшава,
1887. Т. 2. Колядки и щедровки.

Свєнціцький І. Різдво Христове в поході віків. Львів, 1933.

Сосенко К. Різдво-Коляда і Щедрий вечір: Культурологічна оповідь. Київ:
Український письменник, 1944.

Франко І. К объяснению одной колядки // Франко І. Зібр. творів: У 50-ти
т. Київ, 1980. Т. 28. С. 218.

Франко І. Наші коляди // Франко І. Зібр. творів: У 50-ти т. Київ, 1980.
Т. 28. С. 7-41.

Чубинський П. Мудрість віків: Українське народознавство у творчій
спадщині Павла Чубинського: У 2 кн. Київ: Мистецтво, 1995. Кн. 2.

Шухевич В. Гуцульщина: Матеріали до українсько-руської етнографії: У
5 т. Львів, 1902. Кн. 3.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *