Реферат на тему:
Неокласики та літературна ситуація в українській літературі початку ХХ
ст.
На сучасному етапі дослідження літературної ситуації в українській
літературі початку ХХ ст. особливу увагу слід звернути на аналіз взаємин
між неокласиками, лідером яких був М.К. Зеров та різними літературними
угрупуваннями, зокрема ВАПЛІТЕ.
Революція в своєму літературному і комуністичному аспекті мала великий
вплив на літературу України. На думку Миколи Зерова в той час в
літературі України під впливом Росії і Заходу мало місце “двовладдя”
неореалізму та неоромантизму [3;20]. Щодо неокласиків, то вони ніколи не
були формально організованою групою. Зеров, який був у 1918 році
редактором журналу “Книгар” і потім став професором літератури,
підкреслював, що “ми повинні протестувати проти гуртківства і гурткового
патріотизму, гурткової виключності в наших літературних відносинах…
Притаманність до гуртка як критерій істини – проти такого критерію
істини у всякому разі ми повинні протестувати” [8;22].
Велика кількість літературних гуртків, груп та організацій була
викликана тогочасною культурною політикою партії. Українська
інтелігенція прагнула до національного самовизначення. Більшовики ж
розуміли важливість доктрини й теорії для того щоб навіть не допустити
думки про будь-які спроби здобуття незалежності, навіть літературної. В
Україні, як і в Росії мала місце заангажованість літератури. Радвлада
сприймала літературу і мистецтво як засіб пропаганди серед мас. Було
кинуто гасло про “масовізм” в літературі. Ленін твердив у 1920 році, що
“мистецтво належить народові. Його коріння повинні сягати робочих мас.
Воно мусить бути зрозуміле масам… Воно мусить висловлювати і підносити
думки і мрії мас…” [12;17] Деяку прихильність і толерантність до
політики радвлади української інтелігенції викликав декрет про
“українізацію” України, який став законом у 1924 році. Українська
інтелігенція, хоч обережно, привітала “українізацію” і вірила, що вона
принесе практичну користь. Пролетарські письменники в таких літературних
організаціях, як “Гарт” та ”Плуг” закликали до “масовізму” і віддавали
перше місце членам комуністичної партії, комсомольцям і робітникам від
верстату без огляду на їхню мистецьку кваліфікацію. Всі намагались дійти
до справжньої марксистської теорії, до дійсно пролетарської літератури.
Вже саме зосередження лише на теорії і організації прикривало вбогість
самої літературної творчості. Зеров писав про це так: “Дуже мало
літературної освіти, а через те і вміння вчитися на літературних
зразках, випробовувати різні стилі, уміння емансипуватися від впливу
художньої індивідуальності сильнійшого майстра, різьбити з себе
оригінальну літературну постать” [4;40].
Однією з найважливіших літературних організацій України 20их років була
ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), яку було засновано в
листопаді 1925 року. Серед її членів були такі видатні українські
письменники: Бажан, Хвильовий, Куліш, Сосюра, Панч та ін. Платформа
ваплітян була елітарною і не погоджувалася з партійним закликом
“культура в маси”. Головною метою нової організації стало осягнення
якості, а не кількості, та піднесення культурного рівня України: “…
Щоб бути письменником, треба розуміти свої завдання й відповідальність.
Ми ще юнаки в розумінню знання, ми навіть в деякій мірі невігласи… Тож
берімося за все це. Вчімся, вчімся і вчімся…” [2;9]. Це повністю
перекликалося з думками Миколи Зерова, який був свідомий відсталості
української поезії. “Ні для кого не секрет, – писав він, – що наші
поети, за кількома нечисленними винятками, дуже мало вчаться і дуже мало
працюють над технікою слова.” [5;146].
Однією з найбільш яскравих постатей тогочасної української літератури
був керівник ВАПЛІТЕ Микола Хвильовий. У 1925 і 1926 рр. твори
Хвильового мали майже революційний характер, і вони спричинили дебати,
так звану “літературну дискусію”, та спровокували комуністичну партію до
різкого їх засудження. Свою програму Хвильовий виклав у “Думках проти
течії”: “Організаційна і громадська робота письменника лежить, перш за
все, в його творах по-друге – в профспілці, по-третє – у живому
спілкуванні з масами. … Словом, однині наше одне із чергових гасел не
“дайош кількість – хто більше”, а ”дайош якість”. Треба відтворити
знищений художній критерій” [10;70-76].
Прагнення до збільшення художньої вартості літератури привернули увагу
“неокласиків” до ВАПЛІТЕ, хоча в той час ідеологія “неокласиків”
вважалася “дрібнобуржуазною”. “Вапліте, зошит перший” вмістив дві
статті, присвячені “неокласикам”. Одна з них колишнього футуриста Олекси
Слісаренка, була своїм змістом неприхильна до “неокласиків” [9;19].
Автором другої статті був Досвітній, і в ній йшлося про те, що
“неокласицизм не можна розглядати як “нашого ворога” [2;9].
Щодо Зерова і “неокласиків”, то одним з основних чинників, що привернули
їх увагу до ВАПЛІТЕ була орієнтація на культурні здобутки Європи, навіть
не тогочасної, а Європи Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т.д.
Але на думку Зерова статті Хвильового не досить чітко формулювали чого
саме хоче він від тогочасного української літератури, він просто
протиставляє слово “Європа” слову “Просвіта”. І це дало привід для
літературної дискусії.
Не дивлячись на деякі протиріччя, Зеров в цілому підтримував твердження
Хвильового. Він підтримував поради Хвильового молодим поетам ховати свої
твори, поки не напишуть чогось дійсно цінного і талановитого. Зеров, як
і Хвильовий не прагнув сліпо наслідувати Європу, він писав, що
перебороти Європу ми можемо тільки опанувавши її здобутки. І інтерес
українських літераторів має полягати в тім, щоб іти в чолі, а не в
“хвості”, припадати до джерел, а не брати від передатчиків, розглядатися
в нотах, а не переймати, як малі діти, з голосу. А це вимагає праці і
щирості в навчанні.
Літературні теорії Хвильового і Зерова мали багато спільного, але це
лише на перший погляд. Основною відмінністю в їх поглядах було те що
Зеров та інші “неокласики” стояли осторонь будь-яких політичних
відносин. Їхнім життям була література. Вони вважали, що для розвитку
літератури потрібні три речі: 1. Засвоєння величного досвіду
всесвітнього письменства, тобто хороша літературна освіта письменника і
вперта систематична робота коло перекладів. 2. Вияснення нашої
української традиції і переоцінка нашого літературного надбання. 3.
Мистецька вибагливість, підвищення технічних вимог до початкуючих
письменників [7;580]. Хвильовий був настроєний більш радикально. На його
думку, мусить розвиватися незалежно від російських впливів. Хвильовий не
вірив в “українізацію”. Він писав, що український культурник “здібний
тільки повторювати зади, мавпувати…” [10]
Хоча доба розквіту української радянської літератури, була короткою,
вона надзвичайно важлива в історії цієї літератури. І ми бачимо, що
“неокласики” відіграли в ній важливу роль. Гасло “до джерел”,
“національна культура” знайшли відгук в серцях української інтелігенції
того часу.
Література
1. Гром’як Р.Т., Ковалів Ю.І. та ін. Літературознавчий
словник-довідник – К.: ВЦ “Академія”, 1997.
2. Досвітній О. До розвитку письменницьких сил // Вапліте, зошит
перший. – Харків, 1926.
3. Зеров М. Нове українське письменство. – К.: Слово, 1924.
4. Зеров Микола До джерел. – К.: Слово, 1926.
5. Зеров Микола. Камена // Український засів. – 1943. -№4
6. Зеров Микола Європа – Просвіта – Освіта – Лікнеп // Зеров М.К.
Твори. – Т.2. –К.: Дніпро, 1990.
7. Зеров Микола Євразійський ренесанс і пошехійські сосни // Зеров
М.К. Твори. – Т.2. –К.: Дніпро, 1990.
8. Клен Юрій. Спогади про неоклясиків. – Мюнхен: Українська
видавнича спілка, 1947.
9. Слісаренко О. В боротьбі за пролетарську естетику // Вапліте,
зошит перший. – Харків, 1926.
10. Хвильовий М. Апологети писаризму // Культура і побут. – 1926. – 28
березня.
11. Хвильовий М. Думки проти течії // Культура і побут. – 1926. – 29
листопада.
12. Zetkin K. Erinnerungen an Lenin. – Berlin: Dietz Verlag, 1957.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
