Мова як елемент культури, психології народів (реферат)

Реферат на тему:

Мова як елемент культури, психології народів

План

1. Вступ.

2. Поняття мови.

3. Функції мови.

4. Українська мова серед інших мов світу.

ВСТУП

Нацiя – це найвища форма органiзацiї суспiльства, яку дотепер виробило
людство на шляху поступу. Саме в нацiї, передусiм державнiй, створюються
умови для повного розкриття життєвих сил i можливостей окремої людини.
Чи можна уявити собi, наприклад, Данте, Леонардо да Вiнчi, Гарiбальдi,
Вердi без iталiйcької нацiї чи iталiйську нацiю без них?

Нацiя, як i будь-яка iнша спiльнота людей, не може нi сформуватись, нi
iснувати без спiлкування її членiв, без збереження ними iсторичної
пам’ятi, надбань духовностi, самоусвiдомлення, без iдентифiкацiї –
вiдчуття приналежностi до цiєї спiльноти. Унiверсальним засобом
здiйснення всього цього є мова. Вона забезпечує єднiсть, функцiонування
i розвиток нацiонального органiзму в просторовому та часовому вимiрах.

Мовнi проблеми є актуальними в будь-якому суспiльствi. Особливо гостро
вони вiдчуваються в полiетнiчних утвореннях, де переплiтаються з
економiчними, соцiально-полiтичними, нацiональними,
релiгiйно-конфесiйними iнтересами нацiй, народностей, племен.

XIX–XX столiття – епоха великого пробудження i самоусвiдомлення народiв.
Новiтня iсторiя свiдчить, що фундаментальнi, доленоснi проблеми свободи,
незалежностi, суверенiтету, прав людини не можуть бути вирiшенi без
уладнання мовних питань. Мало того – саме з боротьби за мову здебiльшого
починається боротьба народiв за свої права.

Ось уже два столiття ведеться свiдома боротьба за мову в Українi.
Протягом цих сiмдесяти трьох тисяч днiв мало коли свiтило лагiдне сонце
i йшли благодатнi дощi над нашою мовною нивою. Не завжди було на нiй
багато трудiвникiв, а тi, що були, не завше працювали ревно. Не дивина,
що густо поросла вона бур’янами, що не всi її дiлянки зеленiють, що
чималими мiсцями вона не тiльки витоптана, але й заасфальтована.

Чого тiльки не застосовували губителi нашої мови! І офiцiйно забороняли,
i оголошували неiснуючою чи придуманою нiмцями, i вважали дiалектом
росiйської чи, вiдповiдно, польської мови, i тримали в мовних гетто, i
оцiнювали як «хлопську», «колхозну» чи навiть «курдупельну», i
пiдлаштовували її пiд iншу мову з метою прискорення їх злиття в iм’я
свiтлого майбутнього всього людства, i прославляли її «небувалий
розквiт» завдяки дружнiм впливам, – а вона таки живе. «Не вмирає душа
наша!» Не вмирає. Тому що не в той бiк дмуть вiтри iсторiї, не туди
спрямована дiя об’єтивних законiв розвитку людства. Поступ суcпiльства
забезпечується всебiчним розвитком його членiв, поступ людства–
розвитком нацiй i народностей.

Однак суспiльнi закони дiють не самi собою, а через вчинки людей.
Майбутнє належить тим, хто здатний усвiдомити об’єктивний хiд iсторiї й
органiзувати вiдповiдно до нього свою дiяльнiсть. Це стосується як
окремих людей чи їх груп, так i нацiй у цiлому.

Боротьба за українську мову, що останнiми роками набула масового
характеру й одержала органiзацiйне оформлення у виглядi Товариства
української мови iм. Т. Шевченка (ТУМ) «Просвiта», породжена не тiльки
дiєю внутрiшнiх, нацiональних процесiв, а є виявом загальносвiтових
тенденцiй.

До працi на нивi рiдної мови приступили сотнi тисяч людей, згуртованих
iдеєю нацiонального вiдродження. Однак, попри все бажання прислужитися
справi української мови, не кожен знає, де i як докласти своїх зусиль.
Свiдома боротьба, цiлеспрямована праця потребують знань, якi були б
надiйним фундаментом для цiєї дiяльностi i живили вiру в її доцiльнiсть.

Метою пропонованих тез є ознайомлення широкого кола читачiв, передусiм
членiв ТУМ, з основами мовного свiтогляду, з рiзноманiтними питаннями,
що виникають на мовному грунтi в суспiльствi, зi значенням рiдної мови в
життєдiяльностi народу й окремої людини.

Автори свiдомо обрали форму тез, щоб у стислому, концентрованому виглядi
охопити якомога бiльше важливих для життя нацiї та її вiдродження мовних
проблем i окреслити їх суть.

ЩО ТАКЕ МОВА

1. Мова належить до так званих вторинних систем. Вона iснує не сама по
собi, а в людському суспiльствi, похiдним вiд якого вона є. Водночас
мова – один iз факторiв самоорганiзацiї суспiльства i невiд’ємна ознака
таких спiльнот, як рiд, плем’я, народнiсть, нацiя.

2. Мова iснує у свiдомостi членiв, реалiзується в процесах мовлення i
«консервується» в результатах цього мовлення (у сказаному, написаному).
Тому доля мови залежить вiд кожного з мовцiв.

3. З матерiального погляду в мовi, що реалiзується в мовленнi, немає
нiчого, крiм звукiв, якi комбiнуються у слова, речення тощо. За цими
комбiнацiями скривається величезний свiт значень – фонетичних,
лексичних, граматичних, стилiстичних. Саме в них вiдображенi знання
народу– носiя мови – про свiт, його структуру, ставлення людей до нього.
«Мова народу – це його дух, i дух народу – це його мова» (В. фон
Гандонль). У нiй акумулюється духовна енергiя народу. Вона є головною
ознакою i символом нацiї.

4. Через мову ми пiзнаємо свiт. Наївно вважати, що кожен з нас сприймає
свiт безпосередньо, «таким, як вiн є». Насправдi наше сприйняття свiту
вiдбувається крiзь призму нашої мови. «Світ просіється крізь сито слів»
(К. Кравс).

Пiдкреслимо, що в кожного народу «мовна картина свiту» – своя,
неповторна. Найпростiший приклад: ми в природi чуємо тiльки тi звуки,
якi є в нашiй мовi (р-р-р, ш-ш-ш, ку-ку, ку-ку-рi-ку, гав-гав, няв,
дзень, хрусь, хляп тощо). В iнших народiв цi звуконаслiдування звучать
зовсiм iнакше.

Весь свiт ми «розчленовуємо 🙂 » i «сортуємо» так, як це змушує нас
робити структура нашої мови, у якiй зафiксовано досвiд усiх попереднiх
поколiнь рiзних епох. Тому зникнення будь-якої мови – це незамiнима
втрата, яка збiднює людство в цiлому.

Мова – засiб самопiзнання народу, форма iснування надбудови в усiх її
виявах. «Мова – дім духу» (М. Гайдеггер).

«Мова є річище, яким дух може котити свої хвилі з твердою впевністю, що
джерела, до яких вони його підводять, ніколи не висохнуть» (В. фон
Гумбольдт).

5. Мова – найважливiший засiб спiлкування людей, тобто засiб вираження i
передавання думок, почуттiв, волевиявлень. У цiй ролi людська мова має
унiверсальний характер: нею просто передати все те, що виражається,
наприклад, мiмiмiкою, жестами, морським зводом чи дорожнiми знаками,
тодi як жоден iз цих засобiв спiлкування не може конкурувати у вираженнi
з мовою.

6. Мова – це засiб формування, оформлення та iснування думки: без
називання нема думання, осмислення реальностi. «Ми не лише говоримо
якоюсь мовою, ми думаємо, ковзаючи вже прокладеною колією, на яку
ставить нас мовна доля» (Х. Ортега-і-Гассет).

7. Мова – система знакiв, матерiальних за своєю природою i соцiальних за
змiстом та функцiями. Кожен елемент мови має свою значимiсть лише в
єдностi та взаємозв’язку з iншими елементами. Тому будь-яке насильство
над окремим елементом негативно позначається на мовi в цiлому.

8. Мова – явище суспiльне. Вона виникає, розвивається, живе i функцiонує
в суспiльствi. Мiж мовою i суспiльством iснує взаємний зв’язок: не лише
загибель суспiльства призводить до загибелi мови, але й загибель мови
веде до зникнення суспiльства, що не вберегло свою мову.

Мова – не тiльки витвiр iсторiї суспiльства, але й активний чинник цiєї
iсторiї: не тiльки об’єкт, а й суб’єкт iсторiї.

9. Формою iснування мови, свiдченням її життєздатностi є мовлення, тобто
використання цiєї мови людьми в комунiкативних актах у всiх сферах
громадського та особистого життя.

Перестаючи бути засобом спiлкування, мова стає мертвою.

10. Головними компонентами мови є фонетика, лексика, граматика.

11. Фонетика – це звуки та елементи, що їх супроводжують: наголос,
iнтонацiя. Фонетику мови людина повинна засвоїти на сто вiдсоткiв.
Засвоєння це починається в ранньому вiцi: мелодику мовлення та деякi
iншi iнтонацiйнi елементи людина засвоює ще в станi ембрiона,
звукотворення формується в основному до двох рокiв. Бiльше того: навiть
перший крик немовляти має нацiонально-мовний характер. Фонетичнi навички
реалiзуються автоматично, а тому опанування фонетикою iншої мови чи
повернення до рiдної вимагає певних зусиль.

12. Лексика – це сукупнiсть слiв мови. Ця сукупнiсть внутрiшньо
органiзована, упорядкована: слова об’єднуються в класи (частини мови),
словотвiрнi гнiзда, стилевi шари, синонiмiчнi ряди, антонiмiчнi пари i
т. iн.

Словниковий склад рiзних мов неоднаковий: найбагатшим вiн вважається в
англiйськiй мовi. У нещодавно перевиданому «Великому Оксфордському
словникові» зафіксовано понад 600 тисяч слів. Мови деяких племен у
джунглях Амазонiї не перевищують двох тисяч слiв.

Словниковий склад – найбiльш мiнливий, нестiйкий компонент мови. Вiн
безпосередньо вiдображає життя народу i чутливо реагує на будь-якi змiни
в ньому.

Словниковий склад – найбiльш вiдкрита мовна пiдсистема, сюди легко
проникають слова з iнших мов. Саме тут найвиразнiше вiдчувається
чужомовна експансiя, яка призводить до «розмивання» мови. Чужi слова
тягнуть за собою чужi звуки, чужi словотвiрнi елементи, навiть
граматичнi форми.

Пiклування про мову, її захищенiсть слiд починати саме iз захисту
словника.

Вважається нормальним, коли мовець володiє одним вiдсотком словника
мови. Цього достатньо, щоб вiльно розмовляти iноземною мовою. Що
стосується рiдної мови, то, очевидно, на такiй кiлькостi слiв зупинятися
не слiд. Адже, щоб нормально учитись навіть у першому класі, дитині
необхідно знати щонайменше 800 слів.

13. Душею мови, її «алгеброю» є граматика. Вона найчiткiше виявляє
нацiональний характер мови, її своєрiднiсть. Граматика – це ситема
правил поєднання слiв у мовленнi (словосполучення, речення, текст), їх
змiнюваностi, що обумовлена потребами цього поєднання.

На вiдмiну вiд словника, граматика характеризується бiльшою
непроникливiстю для чужомовних впливiв. Однак порушення граматичної
будови бiльш боляче вiдбивається на мовi, нiж проникнення в мову чужих
слiв.

Граматичний стрiй мови достатньо опанувати на п’ятдесят-девяносто
вiдсоткiв, щоб бути зрозумiлим. Граматикою рiдної мови, ясна рiч, треба
оволодiвати досконало.

14. Мова – головне знаряддя соцiалiзацiї, тобто перетворення бiологiчної
iстоти в соцiальну, у члена певного суспiльства. Мова бере участь у
твореннi людини.

15. Мова – це генетичний код нацiї, який поєднує минуле з сучасним,
програмує майбутнє i забезпечує буття нацiї у вiчностi. Амінь.

ФУНКЦІЇ МОВИ

1. Жодне суспiльство, на якому б рiвнi розвитку воно не знаходилось, не
може iснувати без мови. Це стосується всiх народiв, усiх шарiв i
прошаркiв суспiльства i кожної окремої людини.

2. Обслуговуючи потреби суспiльства, мова виконує цiлу низку функцiй,
життєво важливих для цього суспiльства, окремих груп i кожної людини.

3. Комунiкативна функцiя. Суть її в тому, що мова використовується для
iнформацiйного зв’язку мiж членами. Ця функцiя є надзвичайно важливою як
для суспiльства, так i для самої мови: мова, якою не спiлкуються, стає
мертвою (; народ, який втрачає свою мову, зникає.

Спілкування – це процес задоволення однієї з найбільш ранніх і
найважливіших суспільних потреб, а саме потреби людини в іншій людині.
Це не просто міжособистісний, а соціальний процес.

«Людина має схильність спiлкуватися з собi подiбними, тому що в такому
станi бiльше почуває себе людиною» (І. Кант). Є й iнший бiк цього
процесу: найбiльша розкiш на свiтi – це «розкiш людського спiлкування»
(А. де Сент-Екзюперi).

Спiлкування – найважливiша функцiя мови. Їй так чи iнакше пiдпорядкованi
всi iншi функцiї.

На шляху поступу людство винайшло чимало засобiв обмiну iнформацiєю:
транспортна сигналiзацiя, символiка науки, знаки спортивного суддiвства
тощо. Однак мова продовжує займати чiльне мiсце.

Усi позамовнi знаковi системи є похiдними вiд мови, без неї їх не можна
було б нi створювати, нi вивчати, нi використовувати.

У вiдношеннi до iнших засобiв спiлкування мова має унiверсальний
характер: нею можна передавати ту iнформацiю, носiями якої вони є, але
навiть усi разом вони не спроможнi замiнити мову.

Для повноцiнного функцiонування мови i її розвитку вона повинна
використовуватись у всiх сферах комунiкацiї – у науцi, технiцi,
виробництвi, дiлових стосунках, освiтi, культурi i т.д., а не лише в
побутi чи художнiй лiтературi.

4. Експресивна функцiя. Вона полягає в тому, що мова є унiверсальним
засобом вираження внутрiшнього свiту iндивiда. Вона дає можливiсть
перетворити внутрiшнє, суб’єктивне в зовнiшнє, об’єктивне, доступне для
сприйняття. «Говори – i я тебе побачу», – стверджували мудрецi
античностi. Кожна людина – це цiлий неповторний свiт, сфокусований у її
свiдомостi, у сферах iнтелекту, емоцiй, волi. Але цей свiт скритий вiд
iнших людей, i тiльки мова дає можливiсть розкрити його для iнших. Чим
досконалiше володiєш мовою, тим виразнiше, повнiше, яскравiше постаєш
перед людьми як особистiсть.

Те ж саме можна сказати i про народ, нацiю.

5. Ідентифiкацiйна функцiя. Мова є засобом спiлкування. Це правда. Але,
додамо, – тiльки для тих, хто її знає. Для тих, хто її не знає, вона є
засобом роз’єднання, сепарацiї, вiдокремлення своїх вiд чужих.
Спiлкуватися за допомогою якоїсь мови можуть лише носiї цiєї мови.
Тiльки для них вона є засобом iдентифiкацiї, ототожнення в межах певної
спiльноти. Ця iдентифiкацiя виявляється i в часовому, i в просторовому
вимiрах. Ми вiдчуваємо свою спiльнiсть i з тими, що жили задовго до нас
i житимуть пiсля нас, i з тими, що живуть далеко вiд нас, в iнших краях.

У XVIII столітті великий німецький учений Й. Г. Гердер (саме він
пророкував українському народові велике прийдешнє, вбачаючи в Україні
майбутню Елладу) запровадив до наукового обігу поняття належності: люди,
щоб нормально розвиватись, мають не лише їсти і пити, але й належати до
якоїсь спільноти. «Бути людиною – означає почуватися десь як дома», –
коментує Гердера І. Берлін. Однак, щоб «почуватись», необхідно
спілкуватись, причому так, щоб спілкування не потребувало зусиль, було
майже інстинктивним. Таке спілкування забезпечується, природно, рідною
мовою.

Ще стародавнi греки глибоко усвiдомлювали, що таке мова як консолiдуючий
засiб. Афiни запевняли Спарту, що нiколи не стануть зрадниками
еллiнської єдностi – «єдностi кровi i єдностi мови» (Геродот).

Мова поєднує людей бiльше, нiж класова, партiйна, релiгiйно-конфесiйна
приналежнiсть, бiльше, нiж iсторiя народу (її не всi знають), а iнодi
навiть бiльше, нiж етнiчне походження. Вчений i письменник А. Кримський,
письменницi Марко Вовчок i Наталена Королева, поет Юрiй Клен (О.
Бургардт), вiйськовий дiяч i поет Василь Вишиваний (австрiйський
архикнязь Вiльгельм фон Габсбург), полiтичний дiяч В’ячеслав Липинський,
педагог-просвiтитель Софiя Русова та багато iнших – не мали в собi нi
краплини української кровi, але українська мова кровно поєднала їх з
нашим народом i його духовнiстю.

Кожен iз нас має свiй «портрет», мовний «паспорт», у якому вiдображено
всi параметри нашого Я – нацiонально-етнiчнi, соцiальнi, культурнi,
духовнi, вiковi.

Тому не iгноруймо цiєї функцiї мови, щоб не втратити можливостi бути
своїм для своїх.

6. Гносеологiчна функцiя. Мова є засобом пiзнання свiту. Людина, на
вiдмiну вiд тварини, користується не тiльки iндивiдуальним досвiдом, але
й усiм тим, що досягли її попередники та сучасники, тобто суспiльним
досвiдом. Вона має два види пам’яті: емоційну і логічну. Перша
формується на початкових стадіях розвитку індивіда, формування другої
завершується на сьомому році життя – тоді, коли завершується і мовне
формування людини, що свідчить про їх тісний взаємозв’язок. Людині
нiколи не треба починати пiзнання свiту «з нуля». Досвiд суспiльства
закодовано i зафiксовано в мовi, в її словнику, граматицi, фраземiцi, а
за наявностi письма також – у деталiзованому виглядi – у текстах.
Пiзнаючи мову, людина пiзнає свiт, причому свiт у баченнi саме цiєї
мовної спiльноти.

«Межi моєї мови означають межi мого свiту» (Л. Вiтгенштейн).

Кожна мова є неповторною картиною свiту, i тому зникнення якоїсь iз них
збiднює уявлення людства про свiт, звужує його досвiд.

Гносеологiчна функцiя мови полягає не тiльки в кумуляцiї, накопиченнi
досвiду суспiльства. Мова є засобом мислення, формою iснування думки.
Отже, у пiзнаннi нового, ранiше не вiдомого, вона є обов’язковим
чинником. Філософи говорять про принципову неусувальність,
невідривність, постійну доповнюваність мови стосовно процесів і
результатів пізнання. Роль думки i мови в пiзнаннi свiту нагадує
прокладання тунелю: думка у мовнiй формi вгризається в породу невiдомого
i застигає у виглядi крiплень, без яких тунель обвалився б.

7. Мислетворча функцiя. Вона полягає в тому, що мова є засобом
формування думки – людина мислить у мовних формах. Є мислення конкретне
(образно-чуттєве) i абстрактне (понятiйне). Суто людське мислення,
понятiйне, – це оперування поняттями, якi позначенi словами i якi не
могли б без слiв iснувати. Крiм того, у процесi мислення цi поняття
зiставляються, протиставляються, поєднуються, заперечуються,
порiвнюються тощо, для чого в мовi iснують спецiальнi засоби. Тому
мислити – означає оперувати мовним матерiалом.

Вислiв «обмiнюватися думками» абсурдно розумiти дослiвно. Якби люди
обмiнювалися безпосередньо думками, то вони завжди розумiли б один
одного i не було б нiяких втрат при передаваннi iнформацiї. Насправдi
люди обмiнюються мовними одиницями, в яких закодованi думки. І адресат
мовлення не завжди адекватно розшифровує цей мовний код. Тим бiльше, що
адресант (мовець) не завше вправно закодовує їх. Недарма говорять: хто
ясно думає, той ясно висловлюється. Або й дошкульно: видно з мови, якої
ти голови.

Зауважимо, що думання вiдбувається у формах певної мови, здебiльшого
тiєї, яку ми найкраще знаємо, тобто рiдної. Отже, сам процес мислення
має нацiональну спецiфiку, яка обумовлена нацiональним характером мови.
Намагання позбавити людей національних мов і перейти на єдину мову
неминуче мало б наслідком стан, про який колись писав Г. В. Ф. Гегель:
«Коли всі мислять однаково, значить ніхто не мислить». І мав рацiю Г.
Брох: хто вбиває дух – вбиває слово, а хто оскверняє слово – оскверняє
дух, бо вони нерозривнi.

8. Естетична функцiя. Мова є знаряддям i водночас матерiалом створення
культурних цiнностей. Вона – першоелемент культури. Фольклор, художня
лiтература, театр, пiсня тощо – усе це дає пiдстави стверджувати, що
мова – становий хребет культури, її робiтня, її храм.

У живому мовленнi мова виконує, в основному, функцiю спiлкування,
комунiкацiї. У художньому творi головне призначення мови –
образотворення, ейдологiчна функцiя. А вже за допомогою мовних образiв
художнього твору вiдбувається акт «спiлкування» митця з читачем,
слухачем.

У художньому творi, особливо поетичному, часто спостерiгається
вiдхилення вiд звичних норм, мовленнєвих стандартiв. Саме цi вiдхилення
роблять текст художнiм, визначають його жанр. Тому необхiдною
передумовою лiтературної творчостi є досконале оволодiння мовною нормою
– щоб знати чи вiдчувати, вiд чого i якою мiрою допустимi вiдхилення.

Ключем до образної структури твору, його iдейно-естетичного потенцiалу є
мова тексту. Що краще знаємо мову, то повнiше розкриваються перед нами
глибини твору. Мова має поетичну природу, навiть окреме слово – це
«малий твiр мистецтва» (Г. Глiнц).

Справжнє оволодiння мовою йде вiд лiтературної мови до мови художньої
лiтератури.

Крiм того, мовi властивi закони евфонiї, милозвучностi. Це, а також
досконала органiзацiя мовного матерiалу в процесi спiлкування може бути
джерелом естетичної насолоди, що найвиразнiше проявляється при
сприйняттi ораторського та художнього, зокрема поетичного, мовлення.

Виховання вiдчуття краси мови – основа всякого естетичного виховання.

9. Культуроносна функцiя. Мова – носiй культури. Культура кожного народу
зафiксована у його мовi. Пiзнання народу, його культури, його
ментальностi iншими народами може бути поверховим («туристським») i
глибинним, всебiчним. Для глибинного пiзнання народу необхiдне знання
його мови. У цьому випадку мова виконує функцiю каналу зв’язку мiж
народами. Пропагуючи свою мову в свiтi, ми пропагуємо власну культуру,
її надбання, збагачуючи свiтову культуру. Згадаймо, яке враження на
Європу зробили гастролi українського хору Кошиця, вiдкривши свiтовi
цiлий материк оригiнальної i багатющої культури, а з нею – i наш народ.
Так за допомогою мови вiдбувається «переливання» духовних цiнностей,
транспортування їх iншими мовами, завдяки чому наша духовнiсть стає
органiчною частиною духовностi iнших народiв, а iснування нашого народу
з маловiдомого у свiтi факту стає фактором свiтової цивiлiзацiї.

Культуроносна функцiя мови постiйно i виразно проявляється передусiм у
суспiльствi носiїв цiєї мови: через мову вiдбувається засвоєння кожною
людиною культури свого народу i естафета духовних цiнностей вiд
поколiння до поколiння. Чим повнiше, повнокровнiше функцiонує в
суспiльствi мова, тим надiйнiший цей духовний зв’язок поколiнь, тим
багатша духовнiсть кожного наступного з них. І навпаки: усякi мовнi
утиски руйнують цей зв’язок, збiднюють культуру народу. А тому боротьба
за повноправнiсть своєї мови – це водночас боpотьба за рiдну культуру.

Культуроносна функцiя мови реалiзується й на особистiсному рiвнi.
Людина, пiзнаючи мову свого народу, прилучається до джерел неповторної
духовностi нацiї, з часом стає її носiєм i навiть творцем. Це право i
обов’язок кожного, i водночас – надiйний показник реального, а не лише
декларованого патрiотизму. Не може вважатися патрiотом той, хто зi
страху, для вигоди чи внаслiдок невiгластва iгнорує мову i культуру
своєї нацiї або навiть свiдомо зрiкається її сам i вiдриває вiд неї
своїх дiтей. Така людина втрачає цiннiсть i повагу серед своїх, не
становить вона вартостi й для iнших – хiба як робоча сила чи знаряддя
здiйснення чужих iнтересiв. Мова – мати народу. А «… хто матip
забуває, того Бог карає, того дiти цураються, в хату не пускають. Чужi
люди пpоганяють, i немає злому на всiй землi безконечнiй веселого дому»
(Т. Шевченко).

10. Номiнативна функцiя. Це функцiя називання. Мовнi одиницi, передусiм
слова, служать назвами предметiв, процесiв, якостей, кiлькостей, ознак
тощо. Усе пiзнане людиною одержує свою назву i тiльки так iснує в
свiдомостi. Цей процес називається лiнгвалiзацiєю, «омовленням» свiту.

У назвах зафiксовано не тiльки реалiї дiйсностi, адекватно пiзнанi
людиною, але й помилковi уявлення, iрреальнi, уявнi сутностi тощо. Так,
гiгантський уявний свiт фольклору, художньої лiтератури iснує тiльки
завдяки мовi. Але його вплив на нашу поведiнку, на наш спосiб життя
iнодi не менший, нiж уплив реального свiту.

«Отримати ім’я – значить укоренитись у ментальності, на ментальному
рівні слова і тим самим знайти несмертність» (І. Мардов).

За допомогою слів предмети світу транспонуються у предмети свідомості,
відбувається розумове освоєння світу.

Номiнативними одиницями (словами та сталими словосполученнями), як
мозаїкою, покрита вся реальнiсть. Мова є картиною, «злiпком» реального
свiту. Зрозумiло, що кожна мова являє собою своєрiдну картину дiйсностi
(наприклад, у нас одне слово «снiг», а в ескiмоськiй – кiлька десяткiв
слiв на означення цього явища; по-рiзному мовно розчленованi в рiзних
мовах однi й тi ж фрагменти свiту i т. iн.). І дуже прикро, коли з тих
чи iнших причин iснують у мовi великi прогалини, лакуни, незаповненi
дiлянки. Наявнiсть таких прогалин у мовi змушує народ дивитись на свiт
чужими очима, порушує нацiональну цiлiснiсть духовної культури.
Найчастiше це трапляється з «непрестижними» мовами, якi не мали
можливостi лiнгвалiзувати певнi сфери пiзнання i дiяльностi людини,
лiнгвалiзованi «престижними» мовами. Ідеться передусiм про сферу науки,
технiки, виробництва, соцiально-економiчних вiдносин тощо.

Тому заповнювати цi лакуни, пiднiмати статус рiдної мови до рiвня мов,
що обслуговують найпередовiшу науку, культуру, виробництво, – обов’язок
не тiльки i не стiльки мовознавцiв.

Але структурна неповнота мови відчувається і в гуманітарній сфері,
навіть у художній літературі. На думку М. Рябчука, українською мовою у
прозі важко «самовиразитись» київським рекетирам і міліціянтам, повіям і
номенклатурним бонзам». З цього деякі «русскоязычные» критики роблять
висновок, що українська література «без’язика», хоча, як відомо,
мовлення рекетирів і повій у жодній країні не славиться словником та
стилістичним багатством і взагалі у своєму спілкуванні вони доволі часто
обмежуються жестами.

Народ творить мову, мова творить народ. І кожен, хто усвiдомив себе
частинкою народу, – до якого стратуму, прошарку вiн не належав би, –
повинен вiдчувати себе вiдповiдальним за долю мови, бути її творцем.

11. Лінгвістична наука розрізняє також інші функції мови.

Фатична, або контактовстановлювальна, функція – звертання на себе уваги,
«підготовка» потенційного співрозмовника до сприйняття інформації.

Волюнтативна функція – вираження волі щодо співрозмовника: прохання,
запрошення, порада, спонукання тощо.

Магічно-містична функція. «Слова мають величезну владу над нашим життям,
владу магічну, ми зачаровані словами і значною мірою живемо в їхньому
царстві» (М. Бердяєв).

Магічна функція мови проявляється, зокрема, у тому, що слова здатні
викликати уявлення, образи предметів, істот, які не існують взагалі.
Люди живуть не лише у світі реальних речей, а й у словесному світі, в
якому реальне та ірреальне не мають між собою чітких меж. Хіба на
світосприймання людей, на їх орієнтацію в реальності не мають впливу
такі слова, як відьма, упир, водяник, чугайстер та под.? Та й сама
дійсність сприймається ближчою, реальнішою, коли її фрагменти названо
словами. Вона стає більш чітко окресленою, розумово і чуттєво більш
присвоєною. Слово виділяє предмети з хаосу явищ, воно допомагає людині
оволодівати часом і простором. У ньому відбувається містерія
перетворення скороминущого у вічне.

Містична функція мови полягає у вірі людей у можливість за допомогою
слова викликати богоявлення, оживити мертвих, подіяти на певний предмет
чи особу, підкоряючи їх своїй волі. Це виявляється в намаганні
засекретити назви тих предметів, які необхідно забезпечити від ворожого
впливу, у вірі, що вимовлене слово може накликати хворобу, нещастя,
нанести шкоду. У стародавньому Єгипті був ритуал розбивання глиняних
посудин з іменами ворогів, щоб накликати на них погибель. У сучасному
Єгипті є звичай писати листи до святих і класти їх за огорожу могил.
Чимало виявів магічно-містичної функції мови є в звичаях, обрядах і
традиціях українськомовної спільноти.

Демонстративна функція – підкреслене вираження за допомогою мови своєї
етнічної, національної приналежності. Так, на вулицях колись
німецькомовної Праги чеські студенти та молода інтелігенція голосно, з
викликом розмовляли по-чеському, виражаючи в такий спосіб і своє
ставлення до засилля німецької мови на їх рідній землі, і свою
відданість національним вартостям. Виразом такої ж позиції є й
Шевченкове «вмію, та не хочу» щодо вживання російської мови.

12. Ми перелiчили найголовнiшi функцiї мови, усвiдомлення яких суттєво
впливає на ставлення до мови, глибину i повноту її вивчення, на її
використання.

«… Мова діє в усіх сферах духовного життя як творча сила, і якщо далі
прослідкувати цю проблему, то важливість мови стане ще більш очевидною.
Той, хто не схильний настільки поціновувати мовний вплив серед форм
знання, має постійно розмірковувати, як далеко зайшли б ці форми знання,
коли б мови не було взагалі» (Л. Вайсгербер).

Мова – явище системне. Її функцiї виступають не iзольовано, вони
проявляються у взаємодiї. Вiдсутнiсть чи неповнота використання якоїсь
iз них згубно впливає на мову в цiлому, а це, своєю чергою, вiдбивається
на долi народу.

УКРАЇНСЬКА МОВА СЕРЕД ІНШИХ МОВ СВІТУ

1. У свiтi налiчується понад 5,5 тисяч мов.

2. Бiльшiсть iз цих мов не мають своєї писемностi i державного статусу,
ними послуговується невелика кiлькiсть мовцiв.

3. Українська мова належить до схiднослов’янської пiдгрупи слов’янської
гiлки iндоєвропейської сiм’ї мов. Окремi дослiдники вважають її однiєю з
найстарших мов Європи.

4. Найближчою до української мови із східнослов’янських мов є
білоруська, із південнослов’янських – сербохорватська, із
західнослов’янських – сорбська (серболужицька). Близькими до неї є також
росiйська та пшепрашам мови. То єст впожонтку. «Лiнгвiстична близькiсть
до сусiднiх народiв – великоруського i польського не раз давала привiд
навiть заперечувати iснування й право на самостiйний культурний i
полiтичний розвiй українського народу» (М. Грушевський).

5. Має вона і дещо інакше тлумачення: «Мовна близькість слов’янських
народів породила ідею слов’янської солідарності, що надихнула наших
предків на боротьбу за возз’єднання України з Росією…», – пише В.
Журавльов. Насправді ж на цей крок Хмельницького «натхнула» хижацька
політика польської держави, а не мовна солідарність. Як відомо,
Хмельницький шукав допомоги проти польської експансії і в країнах, мовно
далеких або й зовсім чужих: у Швеції, Семигородді, Криму, Туреччині. А
чи бралась до уваги мовна солідарність, коли за Андрусівським миром 1667
року Україна була роздерта навпіл і поділена між Польщею та Росією?

6. Українська мова належить до давньописемних мов, її писемнiсть налiчує
понад тисячу рокiв.

7. Типологiчно українська мова належить до флективних синтетичних мов, у
яких граматичнi значення слiв виражаються в основному флексiями
(закiнченнями), i, таким чином, слово є граматично самостiйним, не
потребуючи для вираження своїх граматичних значень службових слiв.

8. Іншомовнi дослiдники постiйно пiдкреслюють милозвучнiсть i лексичне
багатство української мови, найчастiше зiставляючи її з iталiйською.

9. Загальновизнанiй пiсенностi нашого народу значною мiрою сприяють
фонетичнi особливостi української мови.

10. Українська мова є рiдною для 50 мiльйонiв людей, що проживають на
всiх континентах свiту, переважно у хлiборобських регiонах.

11. На жаль, не всi етнiчнi українцi зберегли мову предкiв: навiть в
Українi понад сiм мiльйонiв українцiв рiдною назвали росiйську мову (за
даними перепису 1989 року).

12. Зрозуміло, що за відповідних умов більша кількість із них
повернеться до рідної мови. У нашій історії такі прецеденти відомі.
«Український з походження і московський з виховання інтелігент починає
звертатись до українського слова», – констатував у 1918 році М. Зеров. А
коли в Україні буде все гаразд із найпривабливішою принадою – ковбасою,
то українською мовою заговорять і ляшки, і орищини, і всі інші любителі
цього демонічного продукту (шахтар Ляшок під час перебування М.
Горбачова у Донбасі заявив, що, якби від української мови стало більше
ковбаси, то він би заговорив цією мовою. Його однодумець Орищин на
нараді партгоспактиву у Львові твердив, що не бачить різниці між
«ковбасою» і «калбасой»– головне, аби вона була).

13. Хоч як дивно, найкраще зберiгають рiдну мову тi українцi, що живуть
далеко вiд України i давно виїхали з неї. Так, за останніми даними, у
США дуже добре володіють українською мовою 34 відсотків громадян
українського походження, у Канаді – 35, а в Австралії – 43 відсотки.

14. Факти свiдчать, що людина, яка свiдомо вiдмовилась вiд мови своєї
нацiї, нiколи не буде шанобливо ставитись до iнших мов, у тому числi й
до тiєї, на яку перейшла. Якщо це буде вигiдно для неї, то ця людина
залюбки перейде на третю мову або й повернеться до рiдної.

15. Тi, що вiдмовились вiд рiдної мови, часто спричиняються до того, щоб
їх наслiдували iншi, у тому числi – представники iнших народiв.

16. Зречення рiдної мови стимулюється й тим, що носiї «престижної мови»
здебiльшого не вважають за потрiбне вивчати мову корiнного населення та
користуватися нею. Мiж тим дружба i братерство народiв повиннi мати
взаємний характер i виявлятися в першу чергу через ставлення до мови.

17. Українцi радiють, що близькоспорiднена росiйська мова першою зi
слов’янських мов набула статусу мiжнародної. Було б дуже добре, якби
росiяни по-братньому сприяли розвитковi та пiднесенню престижу
української мови – хоча б на Українi.

Література:

Василь Іванишин, Ярослав Радевич-Винницький. Мова і нація. – Дрогобич:
Видавнича фірма «Відродження», 1994. – 218 с.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *