Мова і держава. Державність мови (реферат)

Реферат з мовознавства

Мова і держава. Державність мови

Держава є божественна ідея як вона існує на землі. Таким чином, вона є
точніше означуваний предмет всесвітньої історії, в якому свобода отримує
свою об’єктивність й існує, насолоджуючись цією об’єктивністю.

Ґеорг Вільгельм Фрідріх Геґель

Але сучасна демократія виводить кудись поза текст питання щодо
національних прав, себто права кожної людини на свою мову, культуру,
державність.

Ізраїль Клейнер

У чималій кількості існуючих дефініцій держави, авторами яких є
соціологи широкого спектру – від лібералів-демократів до марксистів, –
ключовим словом виступає «насильство». В. І. Лєнін писав, що держава є
органом насильства, «машиною для підтримання панування одного класу над
другим». За його твердженням, суть держави – «організоване, систематичне
застосування насильства до людей»

Справді, радянська держава цілковито відповідала цій Лєніновій формулі.
Модель такої держави, доведена до вершин досконалості Й. В. Сталіним,
дістала широке застосування не лише в країнах «реального соціалізму» –
від Монголії до Куби, а й у фашистських країнах, передусім у
гітлерівській Німеччині.

У хрущовсько-брежнєвські часи в дефініції держави акцент зі слова
«насильство» було зміщено, що, однак, не змінило суті цієї держави,
особливо в період сусловського неосталінізму. «Здійснюючи в процесі
становлення соціалістичного ладу насильство щодо класових противників,
соціалістична держава чинить свій основний – організуючий та
управлінський – вплив ненасильственими методами» .

Ми розглядатимемо феномен держави (національної) як найвищу, всезагальну
форму структурної (само)організації суспільства, що забезпечує його
автономну життєдіяльність. Той чи інший рівень владної організації існує
у будь-якому виді соціального співжиття і споріднення: в родині, роді,
племені, громаді і т. д. У певному сенсі організація співжиття випливає
із самої суті другого з виділених понять: співжиття потребує
організації. Держава – це воля спільно діяти,– казав Хосе
Ортеґа-і-Ґассет.

Ще в VI столітті до н.е. Кун Цзи (Конфуцій) писав, що держава має
ґрунтуватися на таких засадах, як гуманізм, обов’язок, культура, віра,
вірність, співчуття тощо, тобто бути державою-родиною, державою для
народу . Особливо великого значення надає державі – і це цілком природно
– націоналізм бездержавних народів, розглядаючи націю як політично
організований народ, а державу як політичну організацію нації.

«Націоналізм вчить,–писав Микола Сціборський,– що поки нація уявляє
собою підставу людської спільноти й джерело її духовної та матеріальної
творчости, то держава – це життєве здійснення нації, це засіб, що
забезпечує, вдосконалює й збагачує її існування, як рівно ж означує її
історичну ролю між іншими націями. В націоналістичному світогляді нація
й держава виступають як одноціла і найвища її в її ідейній та реальній
вартости мета, що означається поняттям державної нації. Для націоналізму
держава не є відірваною від життя й людей самоціллю. Натомісць вона
стає, поруч із нацією, найвищою ціллю, що їй націоналізм підпорядковує
всі інші ціли та інтереси: клясові, партійні, групові й особисті» .

На думку О. Мотиля, націоналізм,– «це попросту стремління нації чи,
скоріше, національної еліти до держави» , а тому «націоналізм як такий
завершується із здобуттям держави» . Звичайно, таке тлумачення
націоналізму надто спрощене. Держава – це не лишень мета. Вона є також
засіб, інструмент, знаряддя, яке забезпечує існування й розвиток нації,
оберігає її від зовнішньої й внутрішньої деструкції. Держава – це
організована воля народу до самостійного життя, і, як така, вона має
перевагу над стихійною волею до життя, з якої вона випливає і на якій
базується.

Конкретний вияв державності залежить від багатьох історичних, етнічних,
економічних та ін. факторів, серед яких немаловажну роль відіграє
менталітет народу й особливо тієї верстви людей, яка, за словами Макса
Вебера, володіє монопольним правом на насильство в межах певної
території, тобто здійснює державне, владне управління.

В етнічно однорідному суспільстві відмінність між тими, хто править
(суб’єктами влади), і тими, ким правлять (об’єктами влади), має тільки
соціальний характер. Ще на початку минулого століття Йоган Ґотліб Фіхте
завважив, що найкращий порядок існує там, де кордони держави збігаються
з межами окремого народу. Класичним зразком цього може слугувати Японія.

У поліетнічних державних утвореннях до соціальних відмінностей і
протиріч додаються національні, в тому числі мовні, суперечності.
Державне чи, ширше, суспільне насильство має тут два вектори –
соціальний і національний, які в стосунку до пригнобленого етносу
практично завжди збігаються. Таким чином, антагонізм між владою і
більшим чи меншим числом етнічних складників суспільства має в
поліетнічних державах ширший засяг. Взаємини між державним і підлеглими
етносами значною мірою визначаються ментальністю панівної нації. Коли,
скажімо, англійці за межами британських островів лишень економічно і
політично визискували завойовані народи колоній, то росіяни, крім цієї
цілі, ставили собі за мету зросійщити підкорені народи, перетворити їх
за царя на православних росіян, а за комуністичної влади – на радянських
росіян.

Нині згадані два підходи панівних націй до підлеглих народів мають,
відповідно, назви плюралізму й асиміляціонізму. За приклад другого із
них політологи звично наводять політику Франції, а першого – Канади,
США, Іспанії, стосовно яких, однак, додають часову координату початку
проведення ними цієї політики. Скажімо, Канада, як і США, впродовж
десятиліть провадила політику «плавильного котла», але під тиском
етнічних груп своєї країни була вимушена на початку 60-х років нашого
століття перейти до політики мультикультурності, у формуванні якої, до
речі, помітну роль відіграла українська спільнота Канади, зокрема
видатний українсько-канадський вчений і політичний діяч професор Ярослав
Рудницький. Наприкінці 60-х – на початку 70-х років від концепції
«плавильного котла» відмовились і Сполучені Штати Америки, в яких «старі
емігранти» впродовж століть вимагали від прибульців як самозрозумілої
речі якнайскорішої асиміляції. США були вимушені перейти до політики
«етнічного салату», в якому всі складники зберігають свій смак і запах,
знаходячись в одному тарелі. Наприкінці 70-х років після падіння
шовіністичної диктатури Ф. Франко до політики етнічного і, зрозуміло,
мовного плюралізму перейшла Іспанія. Що ж до Англії, то вона намагається
поєднувати ці два підходи.

З усього цього можна зробити висновок, що політика плюралізму чи
асиміляціонізму залежить не тільки від інтенцій панівного народу, а й
від позиції підлеглих націй та етнічних груп. Немає підстав сумніватись,
що політика плюралізму й надалі набиратиме на силі, оскільки на
сьогоднішній день це чи не єдиний цивілізований засіб проти загострення
міжетнічних стосунків у мультинаціональних державних утвореннях. Чи
вимоги «нетитульних» народів обмежаться плюралізмом, гарантувати аж ніяк
не можна. Навпаки, є більше підстав на це питання дати негативну
відповідь, уточнивши при цьому, що національна свідомість підлеглих
народів розвивається не рівночасно й не однаковою мірою. Можна без
сумніву стверджувати, що, наприклад, Росію чекає ще не одна Чечня, інша
річ – коли саме й де саме.

Критики націоналізму (а це на 95 відсотків апологети великодержавності,
тобто націоналізму чи, точніше, шовінізму панівних народів) вважають за
його душу «підміну соціального національним». Особливо інтенсивно
експлуатують цю тезу політики й політологи лівої орієнтації, в тому
числі, й «коммунисты Украины», які принагідно зображають розв’язання
соціальних проблем виключно своєю монополією; як жерці храму соціальної
справедливості вони готові повсякчас «накормить народ», хоча впродовж
трьох чвертей століття годували його «планами великих звершень»,
«урочистими обіцянками», табірною баландою й американською пшеницею.
Об’єктивно ж націоналізм стверджує, що без розв’язання проблеми
національної незалежності підлеглий народ не зможе розв’язати своїх
соціальних проблем. Іван Франко у статті «Поза межами можливого» (1900
р.) писав, що в ідеалі національної державної самостійності вміщаються
не тільки ідеали політичної волі, але й ідеали соціальної
справедливості. Якщо ж припустити, що соціальні проблеми і будуть
розв’язані, то все одно залишаться проблеми національні, позаяк вони
мають ширший засяг, ніж соціальні, включаючи, зокрема, такі
«ірраціональні» категорії, як національна гідність, традиції, заповіти
предків, стремління до вічності тощо.

У націології поширена думка, що етнос тоді починає перетворюватись у
націю, коли в свідомості його членів з’являється ідея власної
державності. Так, у праці «До основ нашого націоналізму» (1920 р.)
визначний український вчений Степан Рудницький виділяв як одну з прикмет
нації «власну національну територію, на якій або була, або є чи може
бути власна національна держава» . Більш категорично цю думку висловлює
сучасний теоретик нації Анатолій Свідзинський: «Щодо терміну нація, то
його доцільно вживати лише стосовно такого етносу, що у своєму розвитку
досяг рівня, на якому усвідомлюється життєва необхідність створення
власної незалежної держави як потреба всіх верств населення» .

Річ у тім, що, як писав Вернер Зомбарт, «народ без держави не творить
єдности, не має зорганізованої волі, не творить історії» . Кваліфікація
бездержавних народів як неісторичних не така вже й безпідставна, позаяк
вони в історичних подіях виступають не суб’єктами, а лишень об’єктами і,
так би мовити, інструментами, знаряддями історичної дії державних
народів, мало відрізняючись у цьому сенсі від, скажімо, коней, верблюдів
чи слонів. Розквіт могутності і величі спочатку Польської, а потім
Російської держави відбувався коштом нещадної експлуатації України, але
що з цього розквіту, крім рабства, страждань і упослідження, мали
українці?

Усе це усвідомлювали «ліпші люди» і в минулі епохи, однак у масовій
свідомості бездержавних народів ідея власного удержавлення стає дедалі
більш поширеною і привабливішою що ближче до нашого часу. Природно, що
вона викликає протидію імперських чи просто державних народів у
поліетнічних утвореннях. «Велике значення має і національна
державність,– писав недавно радянський філософ,– там, де вона вже існує
і освячена традицією, вона ще може бути позитивним фактором. Але чи є
сенс у намірі спорядити (снабдить) нею десятки тисяч (sic!) націй,
національностей і дрібних етнічних груп, котрі нині живуть у кордонах
багатонаціональної держави?» . Аби довести «абсурдність» подібної ідеї
та її загрозу для державності, «освяченої традицією», професор вдався до
найпримітивнішої з гіпербол – кількісної: будь-який школяр знав, що в
СРСР «сто тридцать равноправных», а не «десятки тысяч» народів. А крім
того, радянський філософ, цілковито забувши про «душу марксизму –
діалектику», як ординарний метафізик, вважає існуючий стан остаточним, а
традиції – вічними. Кожний синхронічний стан є, як відомо, перехідним
моментом від минулого до майбутнього, і намагання, скажімо, Естонії чи
Чечні здобути власну державність є не меншою мірою оправданим, ніж свого
часу намагання Московського князівства видобутися з-під влади Золотої
орди, Греції – з-під іга Турецької імперії, Ірландії – Британської
імперії і т. д. Що ж до традицій, то вони не лишень існують, але й
зароджуються, і якщо, приміром, Словаччина не мала ніколи традицій
державності, то це ніскільки не означає, що таких традицій вона не
повинна мати або що вони не виникнуть.

У програмі «Гражданского конгресса Украины» (затвердженій 3 жовтня 1992
р. в Донецьку) записано: «Ми вважаємо, що державність не може бути
самоціллю. Вона також не повинна перетворюватись на знаряддя для
пригнічення однією частиною суспільства інших частин». Це типовий спосіб
розумувань проросійської п’ятої колони в Україні: українцям не потрібно
державності, бо, коли вони її матимуть, то пригноблюватимуть
неукраїнців. Наведенням аргументів автори подібних «програм» і заяв
життя собі не ускладнюють. Головне – викинути гасло, яке в умовах
стереотипізованого мислення мало б «запрацювати» у потрібному їм
напрямку.

«Стара доба й навіть середньовічна не знали ще національного питання,–
писав О. Бочковський.– Старовинні й середньовічні феодальні держави були
безнаціональні». Подібні твердження надибуємо в багатьох як українських,
так і в іншомовних націологічних працях.

Навіть, якщо погодитись з думкою, що національне питання, вперше
заманіфестоване у працях Жана-Жака Руссо і Йогана Ґотфріда Гердера, є
породженням XIX століття, то і тоді доведеться зробити низку доповнень і
уточнень. Передусім треба взяти до уваги той факт, що будь-яка спільнота
не може існувати без спільної мови. Мова в усі часи творила етнічні
кордони, відділяла «МИ» від «не-МИ», за мовою здійснювалася етнічна
ідентифікація людей і навіть кваліфікація етносів. Як повідомляє
Геродот, коли полководець Мардоній запропонував Афінам стати союзниками
персів, афіняни запевнили занепокоєних спартанців, що ніколи не зрадять
еллінської солідарності, яка стоїть «на єдності крові і єдності мови, на
спільних святилищах богів і спільності культу, а також на єдності
звичаїв». Значно пізніше спадкоємці Гераклія, за словами Константина
Порфірогенета, «роздробили імперію на дрібні частини (феми, або теми) і
на військові розряди з прихильності до еллінської і зневаги до римської
мови» . Відомо також, що греки, а пізніше і римляни вважали чужинців
варварами, тобто людьми, які не розмовляють, а «бурмочуть». Хіба це не
мало би кваліфікуватися як мовний націоналізм чи навіть шовінізм?

Держава є потужним чинником не лише соціальної, а й мовної інтеграції.
«У межах держави посилюється соціальна взаємодія, яка обумовлює мовну
взаємодію і в писемній, і в усній формі існування мови. В останньому
випадку діє тенденція до одно-однозначної відповідності між соціумом,
соціалемою і лінгвемою – тенденція до утворення єдиної мови на території
єдиної держави».

Держава часто започатковує формування загальнонаціональної мови:
німецька літературна мова почала формуватися в імперській і князівській
(саксонській) канцеляріях, іспанська – в королівській канцелярії Толедо.
Шведська і норвезька літературні мови мають назву «державна мова».
Держави піклуються про збереження мовних стандартів, нормативної єдності
мов. «Правильна вимова знаків китайського письма була предметом опіки не
лише китайської філологічної науки, а й відповідних підрозділів
міністерства церемоніалу, які займались справами освіти й екзаменами на
державні посади».

У день прийняття Конституції Сполучених Штатів Америки Ной Вебстер
говорив: «Коли ми стали незалежною державою, наша честь вимагає, щоб ми
в нашій мові, як і в нашій формі управління, розвинули самостійну
систему». Йшлося, як бачимо, про відокремлення від колишньої британської
метрополії не лише політичне, а й мовне.

Успішне, недостатньо успішне чи й зовсім неуспішне завершення дії
тенденції «одна держава – одна мова» в поліетнічних державних утвореннях
залежить від багатьох чинників, проте завжди мовна політика в таких
державах спрямована на прискорення дії цієї тенденції, тобто на
ліквідацію мов підлеглих народів, витіснення їх мовою панівного
(титульного) етносу.

Державна верства в усі часи має певне етнічне осердя, яке поступово
«етнізує» на свій кшталт підлегле іншоетнічне населення країни –
спочатку тих, хто на щаблях влади, а потім – решту підданих. Так, у всіх
державних утвореннях стародавнього світу, тобто в державах-полісах і в
державах-імперіях, «підметом у державі було одне панівне плем’я». Те ж
саме спостерігалося в епоху середньовіччя, в нових і новітніх часах.

Якби національний інстинкт і розуміння ролі мови у правителів Риму були
відсутні, то вони не запровадили б цілої низки державних заходів,
спрямованих на зміцнення позицій латинської мови. Соціально й етнічно у
цій державі панували латиномовні римляни, які не складали й однієї
десятої населення країни. Мова була одним із чинників забезпечення
цілісності імперії і відповідного становища панівного етносу.

Беручи до уваги подібні до перелічених явища, окремі вчені схильні
вважати, що нації існували вже в античному світі. Такої думки
дотримувався, наприклад, талановитий теоретик української національної
ідеї, який писав свої твори під криптонімом П. Полтава: «Нації існували
і при рабовласницькому, і при февдальному суспільно-економічному ладі. В
період капіталізму вони лише незвичайно змінилися, і стали в цей час
більше, як в яку-небудь іншу історичну епоху, основною рушійною силою
історії». А видатний український педагог Григорій Ващенко стверджував:
«Невірним є твердження марксистів, що нації почали творитися лише в часи
розвитку капіталізму. Нації існували вже задовго до нашої ери. Так,
напр., нацією були старовинні греки: вони мали свою територію, свою
мову, свою культуру і традиції, свою релігію, мали свої національні
держави, як мали їх у XIX ст. німці, мали свідомість національної
єдности і окремішности від інших народів. Останнє видно хоч би з того,
що всіх чужинців вони називали варварами, протиставляючи їх собі, як
геленам. Приблизно те ж треба сказати про старовинних жидів, єгиптян,
асірійців, персів і т. інш.».

Про старозавітних євреїв як про націю говориться і в юдаїстській
літературі: «Сорок років пройшло, перш ніж Ісраель вступив у володіння
давно обіцяною спадщиною. Це були роки блукань народу пустинею. За цей
час у тяжких умовах життя в пустині, повного злигоднів і поневірянь,
Моше зумів із порізненої строкатої маси вчорашніх рабів викувати єдину і
високодисципліновану націю, в характері якої закарбувалися ті
морально-духовні вартості, котрим судилося стати основою його долі»; «Б.
Дінур стверджує, що євреї завжди, від самого початку своєї історії були
нацією в сучасному значенні слова,– по суті, першою такою нацією (вперше
цю ідею висловив М. Гесс)».

Принагідно зауважимо, що й антисемітизм, подібний до сучасного, існував
ще в античні часи; були тоді й антисемітські кампанії. Очевидно, саме
національний характер єврейського етносу був однією з причин виникнення
цього феномена.

Зрештою, як писав «Галилей соціально-наукового пізнання» – Макс Вебер,
«капіталізм існував у Китаї, Індії, Вавилоні у стародавні і в середні
віки». «Дух наживи», «прагнення набувати», «гонитва за вигодою» і т.
ін., відзначав М. Вебер, притаманні «all sorts and conditions of men»
(людям будь-якого сорту і стану) усіх часів і всіх народів», а
«капіталізм якраз може ідентифікуватися з намаганням приборкати чи
принаймні раціонально регламентувати це ірраціональне прагнення».

Капіталізм не започаткував національної ідентичності так само, як не він
породив дух наживи. Проте капіталізм, без сумніву, раціоналізував цей
феномен і, якщо можна так висловитись, допровадив до масового
усвідомлення вигоди для людини її належності до своєї нації – вигоди не
лише вузько утилітарної, а й широкої – матеріально-духовної.

Аналізуючи подібні явища, Ентоні Сміт вживає щодо стародавніх спільнот
терміни «антична держава», «етноцентричне суспільство», проте допускає
можливість використання слова «нація» і похідних від нього. Зокрема, він
пише: «Тут (в античній Греції та Ізраїлі) скорше, ніж будь-де можна
сподіватися добачити спільне чуття національної ідентичності і не менш
завзятий націоналізм».

З аргументів та контраргументів, які видаються Е. Смітові неоднозначними
і «перешкоджають дати пряму відповідь», можна зробити висновок, що і в
ті часи існували етнічні МИ з різним ступенем внутрішньої солідарності і
самоусвідомлення, спостерігалося протиставлення МИ – не-МИ з неоднаковою
культурною і релігійною інтерпретацією, були міжетнічні антагонізми,
викликані передусім тим, що одні етнічні МИ хотіли панувати над іншими
чи, навпаки, звільнитись від поневолення. Було б дивно, якби форми
всього цього виглядали так само, як у наші дні.

Звичайно, не можна екстраполювати систему національно-політичних, як і
будь-яких інших, понять нашого часу на попередні епохи, приписуючи їм
те, що виникло чи, розвиваючись, набуло нової якості у більш пізні
періоди історії. Проте, коли йдеться про міжетнічні взаємини людських
спільнот, про роль мовного фактора, то впадає у вічі велика типологічна
подібність чи навіть збіжність процесів, що мали місце у різні періоди
історичного часу. І в античні, і в середньовічні, і в нові, і в новітні
часи спостерігалися такі явища, як геноцид, етноцид і лінгвоцид з боку
панівних етносів і використання найрізноманітніших, у тому числі й
брутальних, способів етнічного самозахисту. Звичайно, перше не
ґрунтувалося на шовінізмі, а друге – на націоналізмі в нинішньому сенсі
цих понять, але онтологічна суть цих явищ не така вже й різна.

Гуситський рух у Чехії і частково Словаччині був спрямований не тільки
проти католицької церкви, а й проти німецького засилля. Якщо вірити, що
середньовічні держави були безнаціональними, бо мали, головно,
династичний характер, то чому буцімто безнаціональна «Священна Римська
імперія німецької (германської) нації» (саме таку назву мала ця держава)
провадила політику онімечення, внаслідок чого до XVIII століття у Чехії
залишилися тільки невеликі острівці чеської мови у гірських місцевостях?

Коли йдеться про українську історію, то не вдастся довести
безпідставність інтенсивно повторюваної останнім часом думки про те, що
Хмельниччина була чи не першою національною війною в Європі, думки, яку
ще в першій половині минулого століття висловив французький письменник
Проспер Меріме: Хмельницький перший у Європі винайшов боротьбу націй.
«Ми стали нижчими від них (козаків),– писав польський воєвода Ян
Лєщинський,– бо вони билися за свободу, а ми – за своє безсиле
панування… Справді їх треба визнати за націю, а не за партію; даймо
вже їм спокій і ніяким штучним і неприродним способом не викликаймо
інтриг і не розбиваймо їх. Нехай буде з ними така унія, як литовська, і
нехай один народ над другим не має ніяких окремих прав, бо тільки
законно унормованими відносинами держаться держави. А вивищення одного
народу над другим призводить до розладу».

Йшлося, як бачимо, не тільки про «націю козаків», а про козацьку націю,
тобто про український народ. Завважимо, що у XVII столітті творення
національної держави в Україні відбувалося в річищі і майже синхронно з
загальноєвропейським процесом державотворення: концепція ролі і статусу
національної держави була вперше постульована 1648 року Вестфальськими
мирними договорами, якими завершилася Тридцятилітня війна.

Бездержавність народу відповідним чином відбивається на його мові,
позбавленій «повноти життя», зокрема, функціонування у сферах
комунікації, пов’язаних із діяльністю управлінського апарату, армії,
поліції, суду і т. д. Мова за таких обставин набуває некомплектного
характеру, позаяк у ній не формується (а коли був сформований, то
занепадає) офіційно-діловий стиль, а часто й інші (науковий,
виробничо-технічний, публіцистичний) стилі; не розширюються або й зовсім
не створюються цілі пласти лексики і фраземіки. Коли ж ці стилі і ця
лексика отримують певний розвиток, то вони здебільшого мають, так би
сказати, епігонський, наслідувальний характер, оскільки копіюють
відповідні ділянки й одиниці панівної державної мови. Це, своєю чергою,
породжує певне оцінне ставлення до такої мови як до меншовартісної,
вторинної, нерозвиненої тощо, а це «метонімічно» переноситься і на тих,
хто цією мовою користується, зумовлюючи індивідуальне, стратумне
(станове, групове), а врешті й масове мовне, а згодом і національне
ренегатство. Правда, одночасно воно породжує і більш чи менш активну
боротьбу за національно-мовні права.

Потенційно будь-яка мова може зрівнятися з найбагатшою і
найрозвиненішою, якщо виникнуть необхідні для цього сприятливі умови.
Тому кожен народ, що не втратив остаточно своєї гідності або не надто
розпорошився між іншими народами, інстинктивно намагається зберегти свою
мову і використати перші ж можливості для її прогресу, бо регенерація
мови забезпечить регенерацію цілого етнічного організму – народу з його
культурою, ментальністю, історією і т. д. Мова ж, зі свого боку,
оберігає від дезінтеграції, денаціоналізації, від етнічної смерті
спільноту своїх носіїв як окремого МИ.

Протягом століть українська мова забезпечувала етнічні кордони України,
оберігала цілісність етнічного організму нашої нації. Чимало разів вона
була останньою цитаделлю українського духу, українства загалом. І кожен
раз з її піднесенням піднімалося й українство, аби заявити світові про
свою незнищенну волю до життя, про своє право на повноту національної
екзистенції і свободи, на своє самостійне МИ, свою державну соборність.

Державність мови є прикметою і символом державності народу. Але значення
удержавлення мови аж ніяк не вичерпується його символічною стороною. Між
національною мовою і національною державністю існує повна
взаємозалежність. Без мови неможливе нормальне функціонування
національного організму, в тому числі його державних форм. Річ у тім, що
всі види діяльності людини як члена суспільства так чи інакше пов’язані
з її комунікативною (мовленнєвою) діяльністю, опосередковані нею.

Ефективність діяльності окремих людей, соціальних стратумів і
суспільства в цілому значною мірою залежить і від стану його «мовного
господарства».

Позаяк без мови нема держави, то кожна держава провадить відповідну
мовну політику. Доречно зауважити, що перші національні академії виникли
саме для внормування й ушляхетнення мов, якими замість латини почали
користуватися європейські держави. Це була іспанська Академія делла
Круска (1583 р.), Французька Академія (1634 р.) та ін.

Як згадувалось, 1539 року король Франції Франціск I видав ордонанс, за
яким французька мова була оголошена єдиною державною мовою країни, що
було спрямовано не лише проти латини, а й ще більшою мірою проти
місцевих діалектів, до яких, однак, були зачислені провансальська,
бретонська, корсиканська та інші мови королівства.

З часом державність або, що те ж саме, офіційність мов почала
фіксуватися в конституціях країн. Так, у Конституції Арабської
Республіки Єгипту записано: «Іслам є релігією держави, арабська мова є
офіційною мовою, а принципи ісламських законів являють собою головне
джерело законодавства».

Цілком природно, що мови державних націй мають кращі шанси для розвитку
і вищий «рейтинг» на мовній шкалі. Ось як це тлумачиться на рівні
побутової свідомості. «Якось, розмовляючи з одним із них
(сусідів-односельців),– трактористом Іваном Йосиповичем Михайленком, я
(Анатолій Стрєляний) запитав, хто зіпсував його мову. «Ніби ти не
знаєш,– сказав він.– Ті, хто нами керують, москалі». (…). Я запитав
його, як він уважає: Україна зникає (сходит на нет) тому, що її
спеціально зганяють зі світу москалі, чи це відбувається само собою,
просто тому, що всім керує Москва. Є, на його думку, і це і те, але
більше все-таки другого. Раз держава, що не кажи, російська, то
російським поступово стає все, і нічого з тим не вдієш».

Мова належить до атрибутів держави, тобто є одним із найважливіших
складників державності. Це теж стає елементом масової свідомості.
Інститут мовознавства та Інститут української мови НАН України провели
соціологічне дослідження у Києві, яке засвідчило, що більшість опитаних
«усвідомлює, що національна мова є не менш важливим чинником суверенної
держави, ніж кордони та військо».

Не меншою мірою розуміють це і ті, для кого ідея незалежності України
(зрештою, як і будь-якої іншої підлеглої країни) ворожа. Коли 15 липня
1917 року була підписана компромісна угода між Центральною Радою України
і Російським Тимчасовим урядом про українську автономію, рада Київського
університету ім. св. Володимира опублікувала протест проти української
автономії «з характером держави», проти того, що «формуються і частинно
вже сформовані українські війська». Але найбільше обурення ради
викликала українська мова: «всякими способами пропагується і
нав’язується місцевому населенню чужа й малозрозуміла йому
українсько-галицька мова. Все це не залишає ніяких сумнівів у тому, що
мова йде про досягнення чогось значно більшого, ніж автономія України;
що керівники українського руху прямують до повної політичної
відокремленості і відчуження від решти Росії тих областей, які ними
визнаються українськими. Особливо характерним у цьому сенсі є намір
запровадити «українську» мову як державну мову і мову викладання в
Україні, оскільки, якщо спільна державна мова служить могутнім засобом
об’єднання племен, що входять до складу одного державного організму, то
відсутність такої мови, навпаки, є перешкодою для створення ними своєї
політичної солідарності, з огляду на що навіть у такій великій і
побудованій відповідно з усіма принципами демократичного ладу федерації,
як Сполучені Штати Північної Америки, встановлено для всіх політичних
одиниць, що входять до її складу, одну спільну державну мову. Проте
керівники українського руху наполягають на запровадженні в Україні
окремої (особой) державної мови, до того ж такої, що не є продуктом
органічного розвитку, а штучно створена з певним і ясним розрахунком на
те, щоб зробити її якомога менше подібною на спільноросійську мову.
(…). Такий напрямок у розв’язанні української проблеми рада
університету св. Володимира вважає противним найжиттєвіших, найсвятіших
інтересів російської держави і російського народу.

Таку позицію щодо української мови займали продажні (часте окреслення В.
І. Лєніна) професори царської імперії. А що ж їхні опоненти –
більшовики? Один із вождів тодішніх «коммунистов Украины» Християн
Раковський у 1921 р. писав: «українські меншовики й есери жадають
признання української мови в державних установах. Визнання української
мови як урядової могло би означати панування української буржуазії і
куркульства» .

Отож, виходить, для царської Росії українська мова була революційною, а
для більшовицької – контрреволюційною. Задушити ж її належало і в
першому, і в другому випадку. Це й робили – і монархісти, й
інтернаціоналісти, бо однаково були шовіністами.

1989 року під час обговорення проекту «Закону про мови в Українській
РСР» на засіданні Верховної Ради УРСР відбувалися надзвичайно гострі для
цього псевдопарламенту дебати. Найбільший опір викликало положення
проекту про державність української мови. Далекоглядніші носії ідеї
єдиної і неподільної Росії – СРСР відчували потенційну небезпеку цього
параграфа. Однак більшість депутатів проголосувала за прийняття Закону,
очевидно, покладаючись на те, що державність української мови матиме
таке ж значення (тобто буде ще однією політично-пропагандивною фікцією),
як і положення про суверенність Української РСР у її Основному Законі.
Проте вони помилилися, і аж до прийняття Конституції України 28 червня
1996 року не припинялися спроби цей Закон переглянути, а при обговоренні
проекту Конституції чи не найгостріші дебати викликала саме стаття 10
про статус української та інших мов України. Ця стаття була названа
доленосною. У «Зверненні» учасників Всеукраїнської конференції «Мовні
проблеми і права людини в проекті нової Конституції України» до
Верховної Ради і Президента України писалося: «…Заклики деяких
депутатів до проголошення державності російської мови в Україні чи
надання їй офіційного статусу ми розцінюємо як заклики до страти
української нації, бо якщо таке трапилося б, то українська мова була б
повністю витіснена зі службового і побутового вжитку». Вельми цікавий
факт: учасники конференції пропонували «викласти Статтю 10 Конституції
України у редакції, близькій до духу і тексту відповідної статті
Конституції Російської Федерації», і ця пропозиція була використана.

Українська мова в Україні не повинна мати нижчого статусу, ніж російська
в Росії, особливо ж коли взяти до уваги, що багатонаціональність України
є лишень етнічною, а багатонаціональність Росії –
територіально-етнічною. Україна, на відміну від Росії, не посідає
іноетнічних територій (татарської, бурятської, тувинської, якутської,
башкирської і т. д.). Багатонаціональність України – наслідок
демографічної політики царської і більшовицької Росії, котра (політика)
мала за мету знеукраїнення України. Українців виселяли на Північ, у
Сибір, на Далекий Схід і т. д., а українську землю натомість заселяли
росіянами та зросійщеними інородцями. Така політика на рівні української
масової свідомості виражається фольклорною формулою «хай живе і пасеться
москаль на Україні, а хохол – на Сахаліні». Проте депортацій для
радянської влади виявилося замало і, щоби знеукраїнити Україну, було
влаштовано три штучні голодомори, найстрашніший із яких протягом
1932–1933 років забрав за найскромнішими підрахунками 7 мільйонів
життів. Утворений у такий спосіб «етнічний вакуум» заповнювався, звісно,
не українцями. Коли додати до цього сталінські «будови комунізму»,
хрущовські і брежнєвські «всесоюзні будови», «будови століття» тощо,
цілеспрямоване насичення України «спеціалістами» та «керівними кадрами»
з Росії, заселення її всякими пільговиками, полярниками, сибіряками,
північниками, особливо ж відставними військовослужбовцями та ін., то не
важко зрозуміти, чому сьогодні в Україні один статистичний росіянин
припадає на 3,3 українця, а 70 років тому, у 1926 році, ця пропорція
становила 1:8,7, тобто тоді в Україні (без Галичини, Буковини,
Закарпаття, Волинської та Рівненської областей) один росіянин припадав
на 9 українців.

Державна (офіційна) російська мова в Україні мала б стати символом
узаконення цього насильства над Україною й українцями.

Безперечно, росіяни мали б абсолютно законне право вимагати державності
своєї мови в Україні, якби вони прийшли в Україну разом із своєю
територією або ж якби вони і українці були в Україні іммігрантами, як,
скажімо, англійці і французи в Канаді.

Певна частина російськомовного населення України, яка ніяк не може
примиритися з існуванням цієї країни, вважає удержавлення української
мови виявом насильства щодо них, порушенням прав людини, лякає себе й
інших жупелом «насильницької українізації».

Громадяни України ще не зовсім призвичаїлися до життя в умовах
демократії: відчувається значний перетяг у бік прав за рахунок
обов’язків. До останніх належать і обов’язки щодо державної мови. Мала
цілковиту рацію доктор філософії Катерина Шудря, коли писала: «Держава
має так будувати свою діяльність, щоб антиприродне «право» зрікатися
своїх національних обов’язків було максимально обмежене».

Справді, вибір мови спілкування, навчання дітей, отримання інформації і
т. п.– справа особиста, і держава має гарантувати це право. Однак у
структурах усіх трьох гілок державної влади, у державному апараті, в
дипломатичному корпусі і т. д. використання державної мови належить до
обов’язків громадян, що перебувають на державній службі. Тому
ігнорування ними державної мови слід розцінювати як деструктивну позицію
щодо держави, посадовими особами якої вони є, не кажучи вже про зневагу
до нації – етнічної основи цієї держави.

«Моральної оцінки зневажливому ставленню до української мови державних
діячів, окремих депутатів, представників дипломатичної служби, всієї
керівної верхівки України», як цього вимагає К. Шудря, мабуть,
недостатньо, позаяк, виховані більшовицькою системою, ці люди на такі
«мєлочі жизні» уваги не звертають (коли Сталінові нагадали про почуття
вдячності, він відповів: «Є така собача недуга»). Тут повинен діяти
Закон. Однак для цього потрібно, аби Україна позбулася колоніальної
спадщини не лишень у сфері мови й духовності, але й у державному
апараті. Ідеї, як знаємо, відходять не самі собою, а разом із людьми, що
є їх носіями.

Держава має зобов’язання стосовно корінної (титульної) нації та тих
етнічних груп, які займали в російській імперії підневільне місце. Ці
зобов’язання полягають у відновленні історичної справедливості, у
виправленні кривд денаціоналізації, асиміляції, лінгвоциду й етноциду.
Наведемо лише один приклад. У червні 1931 року була ліквідована «Комісія
при РНК (Раді Народних Комісарів) УСРР у справі вдосконалення правничої
термінології», і в наступні роки і десятиліття розпрацювання цієї
державно важливої ділянки мови не провадилося. Внаслідок цього сьогодні
правники України, та й не тільки вони, зіткнулися з чималими
термінологічними труднощами, які можна подолати лише цілеспрямованою,
науково обґрунтованою політикою держави щодо української мови.

Має цілковиту рацію Святослав Караванський, різко критикуючи політолога
В. Малінковича, який заперечує право (ми б сказали: обов’язок) держави
дбати про національне відродження. Для чого, власне, домагався віками
своєї держави український народ, приносячи на її вівтар незліченні
жертви? Саме для того, аби мати можливість жити так, як живуть незалежні
державні народи, зокрема користуватись рідною мовою, розвивати свою
культуру, працювати на себе – коротко: бути господарем у своєму домі
(цієї формули вживав навіть класик марксизму Ф. Енгельс). Смішно думати,
що нація жертвувала своїми найкращими людьми для чогось іншого. Тепер же
їй намагаються відмовити у праві користуватися тим, за що вона віками
боролась. Якщо йдеться лише про абстрактні права людини, до того ж
невідомо якої саме, то навіщо українцям своя держава? Можна жити в
російській, польській, румунській, словацькій і т. д. державах і
домагатись там прав людини, наприклад, права публічно співати
українських пісень і танцювати в шароварах гопака. Але тоді виникне
питання: а чому ті ж росіяни, поляки, румуни, словаки і т. д. свого часу
не домагалися прав людини в Золотій Орді, Туреччині, Австрії і т. д., а
боролися за свободу проти татар, турків, австрійців, угорців і т. д.?
Відповідь для тих, хто шанує логіку, одна: тому що у своїй державі легше
забезпечити права людини, ніж у чужій. У своїй державі може бути тільки
соціальна несправедливість, а в чужій – і соціальна, і національна.

Люди не лише борються проти несправедливості, а й намагаються подолати
її наслідки. Зрозуміло, що йдеться і про соціальну, і про національну
несправедливість. З огляду на це державний протекціонізм щодо
української мови й культури не повинен нікого обурювати, як не обурює,
наскільки знаємо, протекціонізм держави щодо французької мови у Франції,
ірландської – в Ірландії, шведської – у Швеції і т. д. Таку політику
провадять і пострадянські країни. Так, «у Казахстані віднедавна за
знання казахської мови громадяни отримують доплату в розмірі 15
відсотків до зарплатні». Це нормальне і законне явище. Адже йдеться про
захист мов народів, завдяки яким існують ці держави. Без мови нема
народу, а без народу – держави.

Було б несправедливо, якби цей протекціонізм здійснювався коштом або, що
гірше, на шкоду кримськотатарській, гагаузькій, білоруській та іншим
мовам, колись переслідуваним і нищеним у Росії – СРСР разом із
українською. Але те, що російська мова втратить свої колоніальні позиції
в Україні,– це безсумнівіно. І це теж буде виявом історичної
справедливості. Українізація в Україні – це не що інше, як
дерусифікація, тобто мовна деколонізація України. І цей процес не має
альтернативи: він неуникненний. Аргументи, на кшталт того, що в Анголі
після її деколонізації залишилась португальська мова, не є ні доречними,
ні переконливими, хоча б тому, що в Анголі побутують лише племінні мови,
які не мають писемності, не мають традицій культурного вжитку, отже, не
можуть застосовуватися без тривалого підготовчого періоду в суспільному
й державному житті, через що там існує об’єктивна необхідність
користуватися мовою колишніх колонізаторів.

Повернення історичної пам’яті народу, відродження почуття національної
гідності, відповідальності за своє буття у світі, а головне – воля до
майбутнього – все це не може не супроводжуватися мовним відродженням. На
цьому шляху Україна не буде ні першою, ні останньою. Але її розміри, її
духовні потенції, без сумніву, матимуть наслідки світового виміру.

Тепер перед українською мовою стоїть завдання консолідації українців –
етнічної і політичної нації, піднесення їх до рівня сучасних
цивілізованих державних народів. Вона повинна стати повновартісною мовою
нації і держави, тобто мовою, яку матимуть потребу вивчати не лише свої
громадяни, а й представники різних країн і народів. Ставши офіційною
(службовою) мовою держави, українська мова стала водночас потужним
знаряддям українського націо- і державотворення.

У науці широко відома парадоксальна на перший погляд думка Вільгельма
фон Гумбольдта: не люди оволодівають мовою, а мова оволодіває людьми.
Будучи за статусом і функціями державною, українська мова буде
оволодівати людьми в Україні іноді навіть всупереч їхній волі. Не
обов’язково, аби істинне тілесно втілилося, казав один великий поет і
філософ,– достатньо, аби дух його віяв округи. Цей дух утверджуватиме
українськість української держави в усіх її виявах.

PAGE

PAGE 13

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *