Мінімальні безособові структури в системі виражальних засобів сучасної української літературної мови (реферат)

Мінімальні безособові структури в системі виражальних засобів сучасної
української літературної мови

У системі експресивних засобів української мови активно функціонують
мінімальні безособові структури, завдяки яким створюється враження
стилістичної вишуканості, художньої несподіваності.

Питанню безособових речень, вираженню ними експресивно-стилістичних
потенцій присвячені праці вітчизняних і зарубіжних мовознавців, зокрема
І.К. Білодіда (33(, Б.М. Кулика (21(, Л.А. Булаховського (3(,
К.М. Галкіної-Федорук (9(, П.С. Дудика (15(, С.Я. Єрмоленко (16(,
І.Г. Чередниченка (38(, О.Д. Пономаріва (28( та інших.

Пропоноване наукове дослідження – це спроба визначення функцій
безособових мінімальних структур у системі виражально-зображальних
засобів сучасної української літературної мови.

Важливу роль, на нашу думку, виконують мінімальні безособові
конструкції, в яких функцію головного члена виконує особове дієслово без
афікса – ся у формі 3-ї особи однини. Саме ці конструкції «міцно
вросли» (37, 170( в систему експресивних засобів української мови
(особливо художньої) і виражають:

а) фізичні явища природи, навколишнього середовища, світлові, звукові
явища природи, що сприймаються органами чуття. Саме прийом так званої
«звукової хвилі» створює своєрідну звукову сферу. Наприклад: «Звечоріло.
Знизу, мов з якої прірви, часом виглядали зорі» (5, 62(; «Неділя.
Надворі примеркло. Одлига… Невесело на дворі. Звернуло з півночі. Ніч
була тиха, місячна. Гралися по дорозі блискучі іскри на снігу, інієм
окутало скрізь дерева»

(5, 48(; «Обвечоріло. Обкурилось, мов сто кадильниць, ніч димить.
Кружалом сонце покотилось назустріч місяцеві й тьмі» (2, 98(; «І, мов
чорне сонце, розпач мовчазливий / Зводиться над попелом степів. /
Відгуло. Відвило. Відшуміло. / Тишина як віко на труні»

(1, 386(; «Підкинуло. Здригнулось. Зашкребло. Затнувся подих. Оберт.
Шарудіння. В ілюмінатор щільно влип Павло, Іван Хомич вчепився за
сидіння…» (1, 442(; «Вдарило, застугоніло, та як! Цілу ніч шаленіла
битва, в залізних гуркотах здригалась земля…» (11, 10(; «Стихло
раптом. І спало. І одлягло. Одкотилось. Зів’яло. Дощ…» (27, 473(;
«Відкотило. Стихло. / Отямивсь… на кручі Дніпра» (27, 473(; «Парило.
Нахмарило. Нахмурились дуби. Замовкли голуби» (31, 469(; «Який жах!
Погода немов вирішила від заздрості до веселого товариства зіпсувати
іменини. Завітрило. Похмарило. Часом і дощ збирався…» (18, 71(; «Після
холодної ночі було свіжо, чисто. Над золотистими стернями, над
обпаленими деревами пропливало в задумі сріблясте павутиння. Ні війне,
ні дих» (13, 280(; «Не – відбувалось. Не – тремтіло. Не – золотіло. Не –
текло. Не – полотніло. Не – біліло. Не… – Господи!.. – не – не було!.»
(6, 38(;

б) фізіологічні процеси, фізичні й психічні відчуття й переживання,
настрої людини: «Я стрепенувсь. Боже! Що зо мною? Чи я забув, що у мене
вмирає дитина? Я приклав ухо до дверей. Свистить? Свистить…Х-ху!» (20,
198(; «Сил не стає… Ось де лихо – біда. З ким же лишишся ти, квітко
бліда ?» (26, 76(; «От не щастить! Це ж зовсім близько од гречки. Ніяк
буде і їсти йому понести» (10, 69(; «Підводилось сонце. Ставало душно»
(40, 367(; «Чи здорові, чи живі діточки? – Де там! Такі стали голі, як
турецькі святі. Чогось не ведеться їм» (7, 58(;

в) фізичний чи психічний стан людини, який не залежить від її волі. Це
переважно речення з предикативно-прислівниковими формами вираження.
В.Д. Горяний розрізняє чотири групи: речення з предикативом, що входить
до «тріади»; речення з предикативом на позначення конкретного
середовища; речення з предикативом просторового значення; речення з
предикативом часового значення: «Так мирно скрізь! Не йде луна з
діброви, / Не ринуть ядра, не ридає мгла, – На повів смерти радісно
лягла / Снага життя і дух його здоровий!» (31, 229(; «А чи пам’ятаєш,
Стасюню, як ти ще малим хлопцем та накинув на бабу Хіврю гнуздечку ще й
хотів сісти на неї верхи? Що то за сміху було!» (25, 229(;

г) означають різні вияви фізичної та психічної сфери в організмі людини,
її відчуття, сприймання, настрої, переживання: «Мене морозить… Щось од
спини розлазиться холодними мурашками по всьому тілу, і щелепи
трясуться…» (25, 43(; «Їй не спиться… Ні згука, ні блиску під
хмарним небом» (20, 198(. Очевидним є те. що за допомогою мінімальних
безособових конструкцій створюється звуковий, зоровий ефекти,
стилістично спрямована експресивність, яка відбиває емоції суб’єкта і
його ставлення до навколишньої дійсності. У мові тексту – це потужний
експресивно-характеристичний прийом. Такі міні-структури мають значення
всеосяжності, всеохопленості якимось станом, яке використовується для
увиразнення стилістичного плану мовлення, для експресивної
характеристики якогось стану.

Безособові мінімальні структури відзначаються широкими можливостями
передачі суб’єктивного сприймання дійсності через реакцію, стан героя.
Наприклад, стан схвильованості, суму увиразнюється в безособових
структурах, де наявний суб’єкт стану, виражений формою давального
відмінка: «Розказую та плачу. Мені їх жаль!..» (39, 116(; «Та не
однаково мені, / Як Україну злії люде / Присплять, лукаві, і в огні /
Її, окраденую збудять… Ох, не однаково мені» (39, 10(; «Тяжко та сумно
мені! Смутно, сумно було в хаті» (7, 84(; «Йому було сумно. Нудно й
сумно. Краще б уже швидше додому. Куди?» (18, 113(; «Дякую, Гнате.
Нічого… Ні, ні… Мені нічого. Мені добре. Не хочеться їсти, не
голодна…» (30, 38(; «Хай собі плете. Мені байдужісінько. Тільки
подумати, скільки у людини сили, енергії, розуму» (18, 383(. Отже, саме
такі конструкції є надзвичайно колоритними й психологічно мотивованими.

Стилістично дуже виразними є зорові образи, які мають багатовимірний
зміст. Загадковість, плинність цих образів, створення «пружних
емоційно-естетичних варіацій думки» (37, 46( передаються емоційно
наснаженими мінімальними безособовими конструкціями: «Була неділя. Сонце
скотилось на захід. Починало вечоріть» (25, 105(; «Світає… Так тихо,
так любо, так ніжно у полі. Світає… Світає» (34, 52(; «Зоріє. В
відвороті полк. Анабазис під небом африканським» (2, 153(; «В лісі
посутеніло. Настав вечір. Василько їхав лісом, коні глибоко поринали в
сніг і ледве-ледве переступали з ноги на ногу» (20, 94(. Такі мінімальні
структури створюють «наочність і свіжість,» (3, 157( підкреслюють
всеохоплююче значення дії, представлення її як постійного результату, як
незалежного від волі суб’єкта стану.

Надто експресивними є мінімальні конструкції, головний член яких
виражений предикативним прислівником: «Темно, аж сумно… /І відразу
щось розтяло хмару і мовчки нахваляється на когось огняною лозиною» (5,
62(; «Нікого. Темно. Марний поклик мій… / Хоч би луна озвалася до
мене!» (8, 44(; «Так ясно й синьо! Жалощі пташини / Позатихали в
сонячній імлі» (31, 28(; «Ех, і зелено ж, зелено як. А сонця!» (10,
200(; «Стало темно. Чорно. Хмарн»” (19, 96(; «Морозяно. На видноколі, /
Як щит поблискує зоря / Немов з душі останні болі – / Зірвав листка з
календаря» (31, 48(; «Жодного просвітку, жодної шпари. Тьмяно. Хоч око
вистроми – темно» (32, 77(; «Темно, аж сумно… І відразу щось розтяло
хмару і мовчки нахваляється на когось огняною лозиною» [5, 62]. Ці
мінімальні безособові конструкції займають дуже важливе місце у
структурі тексту. В одному випадку ми знаходимо різкий дисонанс між
красою природи і суспільним буттям, в інших – картини природи гармонують
з настроями персонажів або контрастні до них. Нерідко через пейзаж
передається емоційна оцінка зображуваного явища, яка належить
оповідачеві, а через нього й авторові. Ми помічаємо, що картини природи
мають переважно похмурий характер, хоча є поодинокі кольористичні
замальовки. Саме завдяки вдало підібраним конструкціям створюється
потрібний емоційний колорит; барви закодовують сучасне і минуле;
бентежать читача, навівають на нього схвильованість, зливу почуттів.
Пейзажі вплітаються в композицію творів, пояснюючи зміни в психіці, в
думках героїв.

Поширеним прийомом стилістичного синтаксису у цих мінімальних структурах
є прийом одивнення – цілеспрямоване увиразнення митцем художнього образу
(22, 516(, який допомагає передати настрої та переживання автора, змушує
читача самому продовжити процес сприймання.

Нами констатовано, що саме мінімальні синтаксичні структури безособового
значення із семантикою зорового, слухового сприймання, а також
внутрішнього сприймання, мислення формують у тексті характерні описи –
синтаксичні структури, які об’єднуються загальним значенням «опис
зовнішнього середовища» і «опис внутрішнього стану персонажа,
оповідача».

Серед мінімальних безособових конструкцій окремо виділяються речення,
головний член яких виражений оцінним предикативним прислівником:
«Виглянь же, пташко, / Моє серденько, / Поки близенько, / Та
поворкуєм… Ох, тяжко, важко!» (39, 79(; «Тяжко! Важко! Кат панує, / А
їх не згадають» (39, 96(; «Ох, як весело на світі! А тобі, бабусю, / Чи
весело?»

(39, 116(; «Погано дуже, страх погано!» (39, 132(; «Кассандра
засміялась…Ой, як страшно!» (35, 327(. Прийом «антифразису» – фігури,
коли висловлювання набуває у контексті протилежного значення (22, 321(
використаний письменниками як засіб звинувачення антигуманних суспільних
явищ. Такі мінімальні конструкції виступають важливим елементом вислову
фактів мислення та почуттів людини. Вони надають контекстові
експресивного забарвлення: «Як ту тісно! Як ту темно, душно, лячно!2
(36, 117(; «Жодного просвітку, жодної шпари. Тьмяно. Хоч око вистроми –
темно» (32, 77(. Як бачимо, письменники майстерно використовують різні
предикативні речення. Митці художньо окреслюють явища, предмети, що
викликають у читача певні враження: «Як тихо на землі! Як тихо! І як

z

|

?

?

 

¤

¦

?

O

O

Oe

( * . 0 R T X Z ‚ „ ? ? ® ° ? ¶ a b

z

z•??aec/eeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeessss

7. Очевидним є те, що згустками емоційно-експресивної енергії особливо є
ті мінімальні безособові структури, до складу яких входять: а) частки;
б) вигуки. Їх експресивність породжується й існує в тексті не завжди
сама по собі. Вона поєднується з метафоризацією, градацією,
ампліфікацією. Завдяки цим фігурам мова тексту набуває динаміки,
почуттєвої напруги. Особливо гранично напруженими є

уривки – художні сплави синтаксично різнорідних градацій.

Безособові мінімальні конструкції можуть служити для художнього
зображення не тільки сприйнятих органами почуттів предметів і явищ, але
й духовного життя людей – їх почуттів, переживань: «Ох, аж подумати
страшно!» (36, 253(; «Образливо, безглуздо! З хати я не йду, хай
землетрус, хай потоп! все одно!» (23, 148(; «Ах, як приємно! Якийсь
супокій обняв його, розкіш наповнила його душу. О, чудесно» (36, 380(.

Як бачимо, саме у будові цих мінімальних конструкцій знаходять
відображення особливості художнього мислення письменників. Усі ці
структури, взаємодіючи в системі тексту, створюють багатоплановий образ,
який впливає на свідомість людини, її розум, почуття. Читаючи ці твори,
ми перебуваємо наодинці з автором, який уводить нас у свій світ образів,
які ми впізнаємо, як сліди наших спогадів і переживань.

Потужними експресивними мінімальними конструкціями є безособові речення,
головним членом яких є дієслово з афіксом – ся (-сь), що утверджують
буття, наявність, стан людини чи природи: «Здійснилось! Повторно ревнула
московська завія – І, нагло прозрівши, ти в чорній скорботі дознав: /
Тобою обожнена, в пір’ї голубки, Росія – Убивниця націй, народів, племен
і держав!» (31, 285(; «Колись було – чи снилось… Забулось – чи
пройшло… В душі давно згубились людське добро і зло» (29, 95(; «Було.
Забулось. Не збулося… / А щось болить… А щось болить. / А що болить
– те знає осінь» (27, 170(; «Думала, з Богданом. От-от уже й поховала.
Та й тоді ж творилось!» [39, 129]. У текстах спостерігаємо, що
антитетичність як принцип світобачення і світосприймання виявляється
через систему антитез, побудованих на зіставленні структур. Змінність
навколишнього світу, мить і вічність, сучасне й минуле, думки й почуття,
рух і спокій, гармонія в природі, розлад у душі – все це знаходить
вираження в антитетичному моделюванні текстів. У текстах помічаємо, що
усталеними є специфічні синтаксичні структури, що характеризуються
повторюваністю чи нанизуванням компонентів.

Сильних виразових якостей набувають мінімальні безособові структури,
головний член яких виражений фразеологічним сполученням: «Андрія взяло
за живе» (20, 123(; «І меж ними цариця сиділа. Я глянула, усміхнулась…
Та й духу не стало» (39, 295(; «Що таке? Де я? Мозок висох! Порожньо у
голові! Давить мені, стискає кліщами залізними!.. Сперло у грудях» (20,
491(; «Ні, годі терпіти! Терпцю не стає» (20, 47)(.

Емотивна інтенсифікована виразність фразеологізованих мінімальних
структур пов’язується не тільки з їх семантикою, а й із семантикою та
дериваційною структурою його окремих складників. Надзвичайно виразними є
фразеологізми різних алегоричних виразів, фразеологізми заперечення,
фразеологізми на означення різних фізичних дій і явищ та їх
характеристики, фразеологізми на означення зовнішнього виявлення
психологічного стану, фразеологізми на означення явищ сенсорної
діяльності, фразеологізми на означення зорових і слухових сприймань,
іронічні, жартівливі і зневажливі фразеологічні дотепи, фразеологізми
негативної оцінки, фольклорні фразеологічні включення. Завдяки цим
мінімальним конструкціям можна структурно урізноманітнювати вислів,
змінювати мовленнєвий ритм і відтінки мовленнєвої образності.

Стилістично спрямована експресивність, яка відбиває емоції суб’єкта і
його ставлення до навколишньої дійсності, пов’язується зі структурами,
головний член яких може мати складену форму, до якої входить допоміжне
дієслово в сполученні з інфінітивом: «Ні, ні, ні! – гукнув він нарешті.
– Це не може бути! Це не вона! Це не дух Регіни віє в цих підлих тхнучих
висловах» [3, 259]; «Ти любиш мене? – перервала раптом свою бесіду. –
Ух, чи ж можеш ще й питати?» [36, 355]; «Напирають ворожі полки. Треба
спішити. Ах, треба спішити!» (27, 449(; «Все тобі мало! Убити хочеться!
Що вона тобі зробила?» (35, 87(; «Пущу його! Дивитися несила! Вони ж
його уб’ють, розірвуть, стопчать!» (35, 317(; «Ой, та й гарно ж жити на
світі, та й легко ж, весело!.. Та як же й хочеться жити!» (12, 148(;
«Даремне слухати! Нічого вже не почуєте» (29, 374(; «Вони готові все
зупинити, аби тільки зберегти якийсь камінець… А людям ніде жити! А
людям треба жити! Якось жити!» (17, 225(; «Кий відчув, як щось радісне й
прекрасне раптом війшло в його серце. Аж хотілося співати! Або –
летіти!..» (24, 83(; «Треба триматися! Невже вона сподівалася, що самі
друзі чекають на неї на батьківщині? Треба триматися» (18, 478(. В
художньому та публіцистичному різновидах літературної мови ці реченнєві
структури є яскравими, незамінними стилістемами і служать для
реалістичного зображення характеристики й самохарактеристики персонажів.

Не менш інтенсифікованою виразністю володіють безособові конструкції на
– но, — то, у яких міститься повідомлення про дію в її результаті, а не
в процесі. Зрідка такі мінімальні структури вживаються на позначення
природно-фізичних явищ, які не залежать від волі людини. Наприклад: «Я
на тебе знайду суд, я тобі покажу, як підмовляти жінок на гріх!.. Де се
видано? Де се чувано» (20, 71(; «Скажи-но, що… І звідки ти? –
Татари…Січ-матір спалили… Всіх вирізано!» (14, 266(; «Поглянула –
скрізь тихо. / Буяє дике жито. / — За що тебе розп’ято? За що тебе
убито?» (34, 315(. В останніх рядках відчувається біль письменника за
Україну, можливо, за матір. Поету боляче за національну руїну, заподіяну
братовбивчою війною. Отже, ці мінімальні структури сприяють розкриттю
тривоги, суму.

Яскравий лінгвостилістичний ефект дають мінімальні безособові структури
з особовим дієсловом, ужитим переносно, в безособовому значенні:
«Гримить! Благодатна пора наступає. / Природу розкішная дрож
пронимає…» (36, 10(; «Ой, бідує! Ой, гарує, що й світа божого не
бачить! – залунав у один голос стогін по всій коршмі» (36, 324(;
«Залізний круче, перестань, не кряч, не вий! Ох, Боже, як тріщить,
тріщить!» (2, 41(.

Отже, в арсеналі української лінгвостилістики домінують мінімальні
безособові структури, які актуалізують сему буття: «Трапляється, часом
тихенько заплаче, / Та й знову за працю. Отак треба жить!» (39, 73(;
«Так треба. Повернень – доволі! / Не треба. Даремно. / Недолі потреба? /
Напевно, недолі… / Недолі, напевно, потреба? Недолі? / Даремно! / Не
треба! Доволі! / Повернень! Так треба» (6, 112(; сему існування явищ і
предметів: «Чи є на світі сила, яка б могла зупинити нашу силу? Немає
такої сили!» (14, 177(; «Немає слів! Повіяв над полями / Вечірній подих.
…Немає слів. У час, коли ні в нас, ні понад нами немає слів?» (29,
127(; «Так згиньте ж, пси, – пощади вам нема. / Нема пощади!» (1, 11(;
сему локального обмеження стану природи: «Глухо було! А тепер загуділо,
мов із порожньої бочки» (36, 118(; сему «стан людини»: «Не була в них?
Ох, ох, ох! Нема сили..» (30, 163(; «Нема щастя! Нема затишку! Втрачено
спокій в Європі» (14, 89(; «Чортма хисту! Я спалила Польщу з королями»
(39, 298(; сему стихійності, довільності стану: «Ну й реготу після
було!» (30, 39(; «Потім повернешся в частину, ніхто заслуги визнавати не
бажає: нові всі! Нема справедливості!» (14, 206(; «Зима! Сиди один в
холодній хаті, / Нема з ким тихо розмовляти, / Ані порадитись. / Нема.
Анікогісінько нема» (39, 407(.

Таким чином, безособові мінімальні конструкції є семантично
конденсованими, місткими щодо виражального змісту. Для них властива
почуттєва наснага, зображально-поетична виразність, картинна плинність
буття, напруженого, «нуртуючого» глибокими думками і палкими емоціями.

Література

Бажан М. Твори: У 4 т. – К.: Дніпро, 1984. – Т. 1. – 637 с.

Богдан Ігор Антонич. Вибране.– К.: Київська правда, 2003. – 376 с.

Булаховский Л. Курс русского литературного языка. – К.: Радянська школа,
1949. – 286 с.

Буслаев Ф. Историческая грамматика русского языка. Синтаксис.–
М.:Учпедгиз, 1959. – 257 с.

Васильченко С. Талант: Оповідання та повісті. – К.: Радянська школа,
1986. – 229 с.

Вінграновський М. Вибрані твори. – К.: Дніпро, 2004. – 832 с.

Вовчок М. Народні оповідання. – К.: Веселка, 1983. – 275 с.

Вороний М. Поезії, переклади, критика, публіцистика. – К.: Наукова
думка, 1996. – 315 с.

Галкина-Федорук Е. М., Горшкова К. В., Шанский Н. М. Современный русский
язык: Синтаксис. – М.: Учпедгиз, 1958. – 342 с.

Головко А. Твори: У 5 т. – Т. 2 – К.: Дніпро, 1976. – 423 с.

Гончар О. Твоя зоря: Роман. – К.: Радянський письменник, 1980. – 360 с.

Грінченко Б. Твори: У 2 т. – К.: Наукова думка, 1990. – Т.2. – 427 с.

Дімаров А. Біль і гнів: Роман / Вступне слово Г. М. Тоня. – К.: Україна,
2004. – 928 с.

Довженко О. Твори: У 5 т. – К.: Дніпро, 1984. – Т.2. – 503 с.

Дудик П. Синтаксис сучасного українського розмовного літературного
мовлення. – К.: Наукова думка, 1973. – 288 с.

Єрмоленко С. Синтаксис і стилістична семантика. – К.: Наукова думка,
1982. – 212с.

Загребельний А. Твори: У 2 т. – Т.2. Романи. – К.: Дніпро, 1984. – 663
c.

Іваненко О. Марія: Роман. – К.: Дніпро, 1977. – 580 с.

Ільченко М. Твори: У 2 т. – Т.1. – К.: Дніпро, 1979. – 693 с.

Коцюбинський М. Твори: У 2 т. – Т.1. – К.: Наукова думка, 1988. – 584 с.

Кулик Б. М. Курс сучасної української літературної мови: Синтаксис. –
К.: Радянська школа, 1965. – Ч.2. – 283 с.

Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін.
– К.: ВЦ “Академія”, 1997. – 752 с.

Любченко А. Вибрані твори / Передм. Л. Пізнюк. – К.: Смолоскип, 1999. –
520 с.

Малик В. Князь Кий: Роман. – К.: Дніпро, 1984. – 576 с.

Нечуй-Левицький І. Твори: У 2 т. – К.: Дніпро, 1977. – Т.1 – 518 с.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *