Культура мовлення (реферат)

Реферат з мовознавства

„Культура мовлення”

ВСТУП

Сучасне суспільство не може існувати без мови – найважливішого засобу
спілкування, засобу вираження думок та передачі досвіду сучасникам і
нащадкам. Мова – наше національне багатство, тому на перший план
виходить питання культури мови. Серед них головними є питання оволодіння
правилами граматики, правопису, вимови й наголошення. Величезне значення
має також вивчення й правильне використання мовних засобів вираження
думки залежно від мети й змісту висловлювання.

Правильність мови – це насамперед дотримання тих літературних норм, які
є усталеним зразком, еталоном для носіїв цієї мови.

КУЛЬТУРА МОВИ

КУЛЬТУРА МОВИ — дотримання усталених мовних норм усної і писемної літ.
мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання
мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування. Наука
про К. м. — окр. галузь мовознавства, яка, використовуючи дані історії
української літературної мови, граматики, лексикології, стилістики,
словотвору, виробляє наук, критерії в оцінці мовних явищ. Важливими
складовими частинами К. м. є ортологія, стилістика мови (функціональна й
експресивна оцінка мовних засобів), стилістика мовлення (ступінь
доцільності використання мовних засобів у тексті). Гол. завдання К. м. —
виховання навичок літ. спілкування, пропаганда й засвоєння літ. норм у
слововжитку, грамат. оформленні мови, у вимові та наголошуванні,
неприйняття спотвореної мови або суржику. Низька К. м. характеризується
порушенням правил слововживання, граматики, вимови та наголошення,
написання. Напр., помилково вживають вислови добро пожалувати зам.
ласкаво просимо, підписка газет зам. передплата газет, дякувати його
зам. дякувати йому; неправильно наголошують слова: рoблю, пи’шу, підeмо
зам. роблю’, пишy, пiдемо. Ознакою низької К. м. є оглушення дзвінких
приголосних у кінці слів і складів, м’яка вимова шиплячих, коли
вимовляють дуп зам. дуб або чьому, шчьо зам. чому, що.

К. м. оцінюється щодо точності, ясності, виразності, стиліст.
вправності, майстерності мовця у використанні лекс., грамат. синонімів,
у доборі варіантів висловлювання тощо. Існують, зокрема, синтакс. засоби
увиразнення оратор. мови — риторичні питання, звертання до слухачів,
різноманітні форми діалогізації мови, які надають оратор. стилеві
емоційності, невимушеності, жвавості. Висока К. м. означає володіння
стиліст, багатством мови, уникнення у мовній практиці газетних штампів,
канцеляризмів, діалектизмів, досягнення такої усної і писемної форми
спілкування, яка б найповніше, найточніше передавала зміст думки. Мовні
стереотипи, недбалість у висловленні — це бідність думки. К. м.
безпосередньо пов’язана із станом нормування, кодифікації літературної
мови, відбитим у словниках, граматиках, практ. курсах мови. Регулювальна
функція К. м. полягає, зокрема, в досягненні діал. рівноваги між нормат.
та істор. граматикою, між практ. і теор. курсами мови. Вона по-різному
реагує на закономірності усної мови і писемної мови. Культура усної мови
— це традиції усного спілкування освічених кіл суспільства, багатого на
варіанти порівняно з культурою писемної мови. К. м. — категорія оцінна,
але індивід. смаки, уподобання мають грунтуватися на сусп. мовній
практиці. Основи К. м. закладаються у дошкільному та шкільному
вихованні. Тут формується мовний етикет, засвоюються зразки мовної
поведінки, відшліфовані в процесі культур. спілкування носіїв мови.
Індивід. робота над К. м. триває протягом усього свідомого життя мовця.

Виховання К. м. — це розвиток чуття мови у процесі пізнання найкращих
худож.-естет, зразків мови, засвоєння мовно-культурних традицій народу.
В широкому розумінні К. м. передбачає високий рівень нац.-мовної
свідомості індивідів, їх дбайливе ставлення до рідного слова,
усвідомлення його значення для розвитку інтелектуальної та ємоц.
культури нації.

К. м. як соціолінгв., етнопсихолінгв. дисципліна залежить від мовної
політики, сусп. функцій мови, поширення престижу літ. мови через освіту,
театр, видавничу діяльність, засоби масової інформації.Культуромов.
підхід до літ. писем. практики започатковується в перших словниках,
граматиках, автори яких (Памво Беринда, Лаврентій Зизаній, П.
Білецький-Носенко та ін.) орієнтувалися на певні зразки, вибираючи їх із
можливих варіантних форм, підкреслюючи специфіку української серед ін.
мов. Культура укр. мови утверджувалася завдяки таким працям, як
«Грамматика малороссийскаго нарЂчія» О. П. Павловського (1818),
дослідженням Я. Головацького, П. Житецького, К. Михальчука, А.
Кримського та ін. Становленню лекс. норм укр. мови сприяв «Словарь
української мови» за ред. Б. Грінченка (1907 — 09).

З 20-х pp. 20 ст. активне обговорення питань нормалізації укр. мови
супроводжувалося появою перекладних термінол. словників, практ. курсів
укр. мови, посібників з К. м., серед них праці О. Курило, М. Сулими, С.
Смеречинського, М. Гладкого, Є. Плужника, В. Підмогильного. Аналізові
літ. норм укр. мови було присвячено зб. «Культура української мови»
(1931). Загальноліт. норма утверджувалася в працях І. Огієнка. Вчений
звертався до питань становлення і розвитку літ. мови, обґрунтовував
специфіку синтакс., лекс., правописної норми тощо. Кодифікації літ. норм
у 30 — 40-і pp. сприяло видання праці «Норми української літературної
мови» О. Синявського (1931). Унормування укр. літ. мови в післявоєнний
період грунтується на прийнятті «Українського правопису» (1946), його
2-ї (1960), 3-ї (1990) і 4-ї (1993) редакцій, на виданні нормат.
словників сучас. укр. мови.

Діяльність наук, і письменницької громадськості в галузі К. м.
активізувалася у 60 — 80-і pp. 20 ст. 1963 у Києві відбулася респ.
конференція з питань К. м., на якій учителі, письменники висловили
тривогу про стан викладання укр. мови в школах, про звуження функцій
укр. мови в республіці, а отже, й про заг. зниження К. м. Громад,
резонанс мали виступи й культуромовна діяльність письменників М.
Рильського, К. Гордієнка, О. Ільченка, Б. Антоненка-Давидовича, М.
Шумила, П. Панча, О. Кундзіча, Д. Білоуса, мовознавців М. Жовтобрюха, В.
Русанівського, М. Пилинського, В. Коптілова, А. Коваль та ін. Поширенню
орфоеп. норм сучас. укр. мови сприяли «Словник наголосів української
літературної мови» (1959) та «Орфоепічний словник» (1984) М. Погрібного,
словникдовідник «Українська літературна вимова і наголос» (1973). Лекс.
та грамат. норми укр. мови розглядалися у працях Є. Чак.

1972 в Ін-ті мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР створено відділ
культури мови (тепер цей відділ в Ін-ті укр. мови НАН України), з 1967
видається зб. «Культура слова». Протягом 70 — 80-х pp. К. м. постійно
пропагується через засоби масової інформації (радіожурнал «Слово про
слово», з 1989 — «Слово», телепередачі «Живе слово», «Культура
української мови», з 1990 — «Говоримо українською»). Активізувалася
діяльність у галузі К. м. на сторінках газет і журналів, особливо в
зв’язку з прийнятим у 1989 Законом УРСР «Про мови в Українській РСР».
Про К. м. дбає Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка.

У прагненні громадськості регулювати мовні процеси, берегти чистоту
мови, визначати міру вживання іншомов. слів, неологізмів, взагалі мовних
змін часом діють тенденції пуризму, коли через настійні заборони вживати
певні слова й вислови культивується мова дистильована, навіть штучна,
далека від живомов. практики. Тому культуромовні рекомендації мають
постійно враховувати різноманітність стилів і форм висловлювання,
спиратися на факти історії літ. мови для того, щоб уникати суб’єктив.
заборонних правил. Увага громадськості до К. м. визначається заг. рівнем
розвитку над. культури.

Культура мовлення — це розділ науки про мову, що розглядає питання
додержання мовних норм і доречності вживання виразових засобів мови в
мовленні.

В культурі мовлення виділяють:

правильне мовлення;

мовна майстерність.

Правильне мовлення — це додержання усталених мовних норм української
літературної мови.

З цієї точки зору мова може розцінюватися як правильна (норма), так і
неправильна (помилка).

НОРМИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Українська мова- нормована.

Норми (від лат. norma- правило, взірець) — це сукупність визначених
правил, яким підпорядковуються вимова і вибір слів в мові, використання
граматичних форм, складання речень та ін.

Норми сучасної літературної мови поділяються на фонетичні, лексико-
фразеологічні, словоскладальні, морфологічні, синтаксичні і стилістичні.

Вони устанавлюють:

фонетичні — правила вимовляння звуків і ставлення наголосу (вивчаються в
фонетиці і орфіоепії);

лексико-фразеологічні — норми вживання слів і фразеологізмів у властивих
їм значеннях (вивчаються в лексиці і фразеології);

слово-складальні- правила складання слів і способів їх творення
(вивчаються в словотворенні);

морфологічні — норми вживання слів у випадку їх видозмінювання
(відмінювання іменних частин мови, займенника, дієприкметника і дієслова
— вивчаються в морфології);

синтаксичні — правила побудування так званих синтаксичних конструкцій —
словосполучень і речень (вивчаються в синтаксисі);

стилістичні — норми використання різними мовними стилями властивих їм
мовних засобів (вивчаються в стилістиці).

МОВНА МАЙСТЕРНІСТЬ

$

4

6

>

@

ho{

ho{

ho{

ho{

ho{

ho{

ho{

ho{

ho{

»

$

ho{

ho{

ho{

ho{

ho{

ho{

ho{

ho{

ho{

ho{

ho{

ho{

ho{

ho{

ho{

ho{

ho{

ho{

ho{

ho{

ho{

ho{

ho{

ho{

aJ ph$ — це володіння здатністю, використовуючи мовні норми, вибирати із
можливих варіантів найбільш вдалий для викладення у мовленні чи на
письмі своїх думок та відношень.

Яскравими прикладами мовної майстерності можуть служити художні твори
видатних українських письменників.

Доречність та недоречність вибору тих чи інших мовних засобів для
створення більшої виразності вивчається в стилістиці та культурі
мовлення.

Культура мови якнайщільніше пов‘язана з дотриманням літературних норм
слововживання – з семантично точним і стилістично доречним вибором
слова, з граматично й стилістично правильною сполучністю слів.До
порушення норм слововживання може призвести змішування близьких за
формою і сферою вживання, проте різних за творенням і змістом
слів(паронімів: дільниця – ділянка; громадський – громадянський),
уживання в певній мовній ситуації слів чи словосполучень іншого
функціонального стилю, нерозуміння буквального значення рідковживаних чи
застарілих слів, неправильне вживання запозичень, порушення норм
сполучності тощо. Кожна освічена людина має дотримуватись культури своєї
мови, а особливо це стосується спеціалістів, які повинні не допускати
мовних помилок у своїй сфері діяльності.

Як наголошується в довіднику “Культура української мови”, літературно
правильні в цілому слова, вислови, якими користуємося, не завжди
забезпечують нормативність нашого мовлення. Щоб порозумітися, мало знати
окремі лексеми, треба вміти поєднувати їх, правильно відтворювати
сказане на письмі. У дотриманні літературних норм є чимало труднощів,
які незрідка призводять до помилок. Вони особливо помітні в мові засобів
масової інформації, а також в усному мовленні. Існує два типи норми:
однозначна (опановувати мову, але освоїти родовище; оплатити проїзд, але
платити за проїзд, два поверхи, але п’ять поверхів; велика різниця, а не
дві великі різниці тощо) і варіантна (бути в жеку і бути в ЖЕК; два
великі яблука і два великих яблука; імунітет, стійкість проти хвороб і
до хвороб). Керуючись принципом “Як правильно?”, ми дотримуємося, по
суті, однозначної норми, яка обов’язкова для мови взагалі, власне, для
всіх її стилів. Проте є ще норми, котрих ми дотримуємося, виходячи з
принципу “Як краще?”. Це різновид варіантної норми. Порівняйте:
нейтральне стати птахом і поетичне обернутися птахом; нейтральне
нагородити і книжне, урочисте удостоїти. Обидва типи норми також
враховують, перекладаючи тексти українською мовою. Так, російською
кажемо мероприятие, а нашою тільки захід; значимый передається як
значущий (не значимий); совпадать — збігатися (не співпадати).
Перекладаючи вислів точно такой же, беруть до уваги стиль, де він
ужитий. Приміром, поряд із більш нейтральним такий (отакий) самий,
достоту такий в усному мовленні використовують такий самісінький.

Норма — явище динамічне, що потребує постійної пильної уваги мовця.

Культура мовлення

МОВЛЕННЯ — процес реалізації мовної діяльності, єдиний об’єктив. прояв
мови. Поняття М. охоплює такі конкр. аспекти мови, як усне висловлення
вголос, промовляння без сприйманої на слух артикуляції (т. з. внутрішнє
М.), письм. фіксація висловлень у процесі їх формування, а також тексти
як письм. відображення чи усні повторення процесів висловлення і як
результати цих процесів. М. як заг. процес сусп. мовної діяльності
складається з індивід. актів М. кожного члена мовного колективу.
Оскільки індивід. акти М. є носіями певної конкр. інформації,
розрахованої на свідоме сприйняття ін. членами мовного колективу,
поняття М. охоплює також конкр. семантику кожного висловлення — усного
чи писемного. У сучас. лінгвістиці поняття М. слідом за Ф. де Соссюром
розглядається в протиставленні поняттю мови, під яким при цьому
розуміється мовна система як упорядкована сукупність структур. одиниць
мови — фонем, слів, грамат. форм, синтакс. схем, словосполучень і
речень. Серед відмінностей цих двох протиставлюваних аспектів мови
звичайно підкреслюється активність, динамічність, суб’єктивність,
індивідуалізованість, довільність, цілеспрямованість, ситуативна
зумовленість М. і пасивність, статичність, об’єктивність, сусп.
закріпленість, обов’язковість, незалежність від ситуації,
нецілеспрямованість системи мови. При такому протиставленні мовна
система (мова) здебільшого ставиться на єдиний онтол. рівень з М. як
один з двох однаковою мірою автономних мовних проявів. М. ж нерідко
розглядається як реалізація мовної системи. Тут не враховується, що
мовна система є лише внутр. властивістю мови, наявної тільки у вигляді
М. Об’єктивно існують повторювані в різних висловленнях роз’єднані в
просторовому і часовому відношеннях варіанти структур. одиниць мови,
систем. характер яких проявляється в подібностях і відмінностях конкр.
висловлень (явищ М.) при їх зіставленні.

Як реальний конкр. прояв мови в цілому М. є явищем набагато складнішим і
піддається дослідженню значно важче, ніж абстр. мовна система. На
відміну від парадигмат. характеру мовної системи, в якій структурні
елементи мови лише виділяються, протиставляються один одному та
об’єднуються за своїми структур. особливостями в групи відносно
однотипних інваріантних одиниць, М. має синтагмат. характер лінійно
формованих конструкцій, у межах яких поєднуються і взаємодіють
структурно різнотипні одиниці мови, що зазнають у цих умовах широкого
варіювання. Найбільш поширеним є варіювання в галузі семантики лекс.
одиниць. Велику кількість варіантів допускає звукова сфера М. — фонеми,
просодичні характеристики слів, інтонац. оформлення речень. Варіювання в
галузі лексики набуває характеру паралельного функціонування синонімів
як повнозначних, так і служб. слів. Трапляються варіанти і в формах
словотвору та словозміни. Варіювання мовних одиниць у процесах М.
залежить від трьох осн. факторів екстралінгв. і внутрішньомов.
характеру: ситуації і сфери функціонування М. (соціальне чи профес.
середовище, цільове спрямування М.), індивід, особливостей мовця (вік,
освіта, фах, стать), фонет., лекс. і синтакс. контексту. Окр. вид
розходжень між інваріантами мовної системи і варіативними проявами М.
становлять характерні для розм. практики узвичаєні відхилення від
стандартизованих мовних норм і випадкові індивід. помилки М.

М. є осн. об’єктом лінгв. досліджень. При цьому спостереження ведуться
як над самими процесами М. (здебільшого за допомогою звукозаписувальної
та експерим.-фонет. апаратури), так і, частіше, над текстами. Абстр.
мовна система та її елементи піддаються лінгв. опрацюванню лише на вищих
етапах абстрагування й узагальнення, зокрема в типол. дослідженнях і при
розгляді загальнотеор. проблем мовознавства. Результати досліджень М.
здебільшого набувають узагальненого характеру і стають компонентами
наук. опису мови як системи («лінгвістики мови», за термінологією Ф. де
Соссюра). Разом з тим дослідження конкр. явищ М. ведуть до розкриття
об’єктив, закономірностей самих процесів М. і є основою розробки
лінгвістики М., яка на сучас. етапі набуває інтенсив. розвитку.
Найбільше лінгвістика М. вивчається в рамках спільної для мовознавства і
лінгв. філософії теорії мовних актів, яка висвітлює особливості
формування в різних ситуаціях окр. типів висловлень, підпорядкованих
певним комунікат. цілям, і в лінгвістиці тексту як одному з аспектів
багатопрофільної філол. теорії тексту. До сфери лінгвістики М. належить
також осн. проблематика стилістики, мови худож. л-ри, мови окр.
письменника, риторики, відповідні (далеко не всі) аспекти синтаксису.

МОВЛЕННЯ ВНУТРІШНЄ — використання у процесах розумової діяльності
психічних відображень мовних знаків — слів і речень — без вимовляння їх
уголос і без писемної фіксації. М. в. супроводжується прихованою
артикуляцією мовних звуків, яка піддається інструм. реєстрації. М. в. як
думання з опорою на образи мовних знаків відмежовують від пригадування
повної форми якогось суцільного усного чи писемного тексту і від
цілеспрямованого формування у думці нового тексту. М. в. у процесі
думання відрізняється від зовн. мовлення стислістю, уривчастістю,
значним смисловим навантаженням окр. слів, можливістю заміни конкр.
образів певних слів і словосполучень схематичними уявленнями про них чи
про їхні функції у структурі думки. Крім мовознавства, М. в. вивчає
психологія і фізіологія. Вивчення М. в. забезпечує безпосереднє
розкриття конкр. характеру взаємозв’язку мови і мислення.

СЛОВА IНШОМОВНОГО ПОХОДЖЕННЯ

БЕСIДА

Спокiйна та звичайно тривала розмова.//Офiцiйна розмова//Обмiн думками
журналiста з ким-небудь.(звичайно призначений для друку або для передачi
по радiо,телебаченню,iнтерв’ю)

Спiвбесiда на плiтичнi науковi та iншi теми,розрахованi на обмiн думками
помiж присутнiми,з’ясування деяких питань.

Популярна лекцiя, яка передаеться по радiо або телебаченню.

IНТЕРВ’Ю(вiд англiйського interwiev)

1)Один з допомiжних методiв дослiдження, бесiда дослiдника за
пiдготовленним планом з особою або группою осiб, вiдповiдi яких на
всi запитання є вихiдним матерiалом для узагальнення.

2)Метод отримання iнформацiї, вiдомостей шляхом бесiди,
спiлкування з iншими людьми, обмiн думками, поглядами.

Розглядається як вiдносно стiйкий тип висловлювань.

СЕМАНТИКА (від грец. ??????????– означальний) – розділ мовознавства, що
вивчає значення слів та виразів і зміну цих значень. Інша назва –
СЕМАСІОЛОГІЯ.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *