Культура мови як самостійна лінгвістична дисципліна (реферат)

Реферат на тему:

Культура мови як самостійна лінгвістична дисципліна

ПЛАН

1. Мова і духовність етносу.

2. Концепції культури мови у різних лінгвістичних центрах.

3. Основні значення терміна “культура мови”.

4. Культура мови і культура мовлення.

5. Предмет дослідження культури мови.

6. Метамова теорії мовної культури.

7. Зв’язок культури мови з іншими дисциплінами.

1. Мова і духовність етносу.

В умовах розбудови української держави все більшого значення набувають
проблеми духовної культури нації, позаяк лише повноцінна й багата
етнокультура гарантує буття народу в часі. Істотним елементом духовної
культури є мова – акумулятор знань і соціального досвіду, першооснова
нагромадження культурних цінностей, один з найголовніших засобів
самовираження особистості. Розвій духовної культури соціуму
детермінується насамперед станом функціонування мови в усіх сферах
суспільної діяльності і особливо – мовною культурою особистостей.

Проголошуючи думку “Культура мови – загальна культура людини”, маємо
дбати про такі морально-етичні категорії, як любов до рідної мови,
мовно-національна самосвідомість, які стають реальністю тільки за умови
активного ставлення до слова, коли існує постійна потреба шліфувати свою
мову, вчитися слухати й сприймати слово, володіти ним як засобом
вираження думки.

Проблема мовної культури невіддільна від розуміння національного і
соціокультурного феномена мовної особистості взагалі і мовної
особистості вчителя зокрема. Поєднуємо цих два аспекти через те, що на
шляху до високої духовності незмірно зростає роль педагога у мовному
вихованні та освіті. Від того, наскільки особистісні якості вчителя,
культура його мови, думки, почуттів, поведінки відповідають вимогам
сьогодення, значною мірою залежить формування загальнонаціонального
мовного еталону, інтелектуального потенціалу країни, витворення
суспільних етичних й естетичних ідеалів.

2. Концепції культури мови у різних лінгвістичних центрах.

Невід’ємним складником теорії літературних мов виступає культура мови,
або мовна культура. Сам термін «мовна культура» безпосередньо пов’язаний
з розвитком теорії літературних мов, яка розроблялася, зокрема, в
чеському мовознавстві у 30-ті роки нашого століття.

У Празькому лінгвістичному гуртку досить плідно було застосовано
функціональний підхід до вивчення літературної мови і сформульовано
теоретичні засади культури чеської мови. Празькі вчені висунули своє
розуміння суті літературної мови, обґрунтували теорію мовної норми і
кодифікації, розробили теорію мовних стилів, застосувавши функціональний
підхід до стилю.

У вступі до доповіді, виголошеної на ІV лінгвістичному з’їзді в
Копенгагені 1936 року, Б. Гавранек поставив питання, чи є взагалі мовна
норма, нормування літературної мови і мовна культура предметом
лінгвістичного вивчення, чи належить її дослідження до наукових
лінгвістичних завдань? У згаданій доповіді він ствердно відповів на це
запитання. Празькі мовознавці, окресливши коло проблем мовної культури,
наголосили на свідомому «перетворенні мови як простого засобу, простого
представника об’єктивного світу, в самостійний об’єкт нашої уваги, наших
роздумів, наших емоцій» (Havranek, 1935, 2).

Поняття мовної культури передусім розглядалося як удосконалення
літературної мови, в ширшому плані — як культура вираження й передачі
думок. Заслугою лінгвістики 30-х років був вироблений погляд на мовну
культуру як на мовну діяльність, як свідому цілеспрямовану турботу про
літературну мову; одночасно враховувалася й мета цієї діяльності, тобто
сама культивована мова, а також мовна культура тих, хто користується
літературною мовою, тобто носіїв мови. Ця багатоаспектність поняття і
багатозначність терміна спричинилися до спроб диференціювати в
понятійному і термінологічному відношеннях широке поняття мовної
культури. Зокрема, розрізняють рівень мови і рівень мовлення, а також
стан мови і мовну діяльність. Відповідно кваліфікують поняття мовної і
мовленнєвої культури, диференціюючи стан мови, її системи і норми з
урахуванням властивих їй комунікативних завдань, а також стан і рівень
комунікації у певний конкретний час і в даному суспільстві. Інший аспект
— культура мови як культивування (удосконалення) мови і мовних
висловлювань.

Отже, у працях чеських і словацьких мовознавців (НЗЛ, 1988) виділяється
чотири кола явищ, які входять у різному обсязі в поняття мовної
культури: а) явища, що стосуються мови, — йдеться про мовну культуру у
власному значенні цього слова; б) явища, що стосуються мовлення, —
інколи цей аспект диференціюється і термінологічно, і тоді йдеться про
культуру мовлення. Причому в обох сферах (у сфері мови і мовлення)
однаково розрізняються 1) культура як стан, рівень (мови і мовлення), 2)
культура як діяльність, тобто культивування (удосконалення) мови і
мовлення.

Ці проблеми стали предметом узагальнення в теоретичних працях із
розвитку слов’янських літературних мов. В українському і російському
мовознавстві останніх десятиліть активно обговорювався статус культури
мови як окремої галузі знань. Вона оформилась в системі лінгвістичних
дисциплін як власне практичний курс у 50-60-ті роки ХХ століття.

У русистиці відомі такі концепції культури мови (за російською
термінологією — «культуры речи»): 1) вчення про правильність мовлення,
чи ортологія, яке належить О. Ахмановій, Ю. Бєльчикову, В.
Веселитському; 2) теорія «комунікативної доцільності» В. Костомарова і
А. Леонтьєва, продовженням якої стала теорія «гарного мовлення» Б.
Головіна; 3) концепція Л. Скворцова, у якій обґрунтовується необхідність
оволодіння на першому етапі нормами літературної мови, на другому —
мовленнєвою майстерністю, власне культурою мовлення; 4) концепція М.
Ілляша, який культуру мовлення вбачає у володінні літературними нормами,
упорядкованій сукупності нормативних мовленнєвих засобів, проте у теорії
аналізує також комунікативні якості мовлення (чим близький до Б.
Головіна); 5) прагматико-функціональний принцип висвітлення
мовленнєво-культурних проблем А. Васильєвої; 6) діалогічна концепція
культури мовлення А. Михальської.

Абсолютизація одного з аспектів культури мови приводить дослідників до
створення окремих дисциплін чи «вчень», які претендують на визначальне
місце в рамках мовної культури. Так, у російському мовознавстві виникла
«ортологія». Це вчення про «правильне» мовлення будувалося, за задумом
його творців, як галузь мовознавства, основною категорією якого є
категорія варіантності, яка осмислюється й оцінюється з погляду
тенденцій мовного розвитку (Ахманова, Бельчиков, Веселитский, 1960;
Ахманова, Бельчиков, Веселитский, 1965). Ортологічний підхід не одержав
у подальшому розвитку, проте зумовив посилення уваги до категорії
варіантності (в межах нормативності).

Обґрунтовуючи теоретичні засади культури мови, дослідники виходять із
поняття комунікативної доцільності (Костомаров, 1966; Костомаров, 1968;
Костомаров, Леонтьев, 1966), нормативності літературної мови (Скворцов,
1978; Скворцов, 1980; Ильяш, 1984), комунікативних якостей мови
(Головин, 1988; Васильева, 1990), комунікативних намірів (Васильева,
1990), комунікативної стратегії (Михальская, 1990) тощо. Незважаючи на
розбіжності метамовного і термінологічного плану, можна зауважити, що
теоретичні основи мовної культури об’єднують функціональний аспект мови
і розуміння мови як суспільного явища.

В україністиці проблеми культури мови були в центрі наукових студій
багатьох учених та культурних дiячiв: Олени Пчілки (Пчилка, 1881), Івана
Франка (Сербенська, 1990), Лесі Українки (Іваненко, 1991), Івана
Верхратського (Парасин, 1991), Володимира Гнатюка (Струганець, 1993),
Івана Огієнка (Огієнко, 1991), Олени Курило (Білецька, 1993), Миколи
Гладкого (Гладкий, 1927), М. Сулими (Сулима, 1927, Сулима, 19281;
Сулима, 19282; Сулима, 19283), Всеволода Ганцова (Ганцов, 1925), Олекси
Синявського (Синявський, 19311), Павла Тичини (Тичина, 1967), Максима
Рильського (Рильський, 1971; Рильський, 1973), Олекси Кундзіча (Кундзіч,
1973), Микити Шумила (Шумило, 1989; Шумило, 1990). Науковці зверталися
до таких аспектів мовної культури, як зв’язок культури мови із загальною
культурою людини, духовністю суспiльства (Олена Пчілка, І. Франко, І.
Огієнко, М. Сулима, В. Ганцов, М. Шумило), проблема іншомовних
запозичень і новотворів (Олена Пчілка, Леся Українка, І.Верхратський,
І.Огієнко, М.Гладкий, П.Тичина, М.Рильський), культура мови перекладу
(Олена Пчілка, В.Гнатюк, М.Рильський, О.Кундзіч), зв’язок культури мови
з лексикографією (О.Курило, М.Рильський) та ін. Їхня літературна і
наукова творчість, редакторська робота, мовні рецензії та консультації у
газетах і часописах сприяли усталенню загальнолiтературних норм,
практичному розв’язанню проблем добору засобiв вираження iз
народно-розмовної мови.

Починаючи з 60-х років, з часу виокремлення культури мови в самостійну
дисципліну, українськi вченi розробляють теоретичні проблеми культури
мови, що мають впливати на практичну мовну дiяльнiсть: поняття культури
мови (Коваль, 1961; Коваль, 1964; Жовтобрюх, 1967; Пилинський, 1968;
Пилинський, 19761; Коваль, 1977; Єрмоленко, 1977; Жовтобрюх, 1988;
Бабич, 1990; КУМ, 1990), мовної норми (Пилинський, 1968; Пилинський,
1969; Пилинський, 19761; Пилинський, 19762; Єрмоленко, 1977; Жовтобрюх,
1984; СТУМ, 1989; КУМ, 1990), зв’язок культури мови із загальною
культурою людини (Сухомлинський, 1968; Русанівський, 19891;
Русанівський, 19892; КУМ, 1990; Панько, 1992), проблеми функціонування
української мови у суспільстві (Єрмоленко, 1989; Русанівський, 19892;
Русанівський, 1990), проблеми виховання мовної особистості, мовної
освіти (Сухомлинський, 1968; Сухомлинський, 1989; Мельничайко В., 1991;
Єрмоленко, Мацько, 1994; Біляєв, 1995; Мельничайко В., 1995). Переважає
практичний, iнструктивно-регулятивний аспект мовних порад (Чак, 1965;
Антоненко-Давидович, 1970; Русанівський, Єрмоленко, 1978; Коваль, 1986;
Чак, 1989; Антисуржик, 1994).

З 1967 року Інститут мовознавства імені О.Потебні АН УРСР почав видавати
спеціальний республіканський міжвідомчий збірник «Питання мовної
культури» (тепер виходить під назвою «Культура слова»), в якому
зосереджено основну масу публікацій, присвячених культурі української
мови. Стосуються досліджуваної проблеми окремі статті у журналах
«Мовознавство», «Українська мова і література в школі» (з 1994 року —
«Дивослово»). На сторінках останнього знаходимо публікації на тему
мовної культури у формi консультацій.

Актуальні питання культури мови були в центрі уваги учасників
республіканських наукових конференцій «Мова і духовність нації» (Львів,
1989), «Мова і культура нації» (Львів, 1990), «Стан, проблеми і
перспективи розвитку української мови в Україні» (Київ, 1995),
розширеного пленуму Наукової ради «Закономірності розвитку мов і
практика мовної діяльності» АН УРСР (Дрогобич, 1990).

У зазначений час вийшов ряд колективних монографій, сформованих навколо
проблем функціонування усного літературного мовлення (ЗРУУЛМ, 1965;
УУЛМ, 1967; УПЛМ, 1970). Дослідженню складної взаємодії соціальних
феноменів мови й культури взагалі присвячені окремі розділи монографій
«Розцвітай же, слово)!: Розвиток сучасної української мови» (1983),
«Мова і культура» (1986), «Мова. Людина. Суспільство» (1987). В
офіційних рамках бездержавності української мови культура мови як наука
опосередковано відбивала критичний стан функціонування нацiональної мови
i привертала увагу до виховання мовної особистості, культивування
лiтературної мови, пiднесення її суспiльного престижу.

Сприяє усталенню літературної мови, орієнтує мовців на вибір правильного
слововживання, засвоєння норм сучасної української літературної мови
лексикографічна і довідкова література (СТУМ, 1989; КУМ, 1990;
Головащук, 19951; Головащук, 19952; ОСУМ, 1994, Пономарів, 1999).

3. Основні значення терміна “культура мови”.

Крiм практичних мовних порад, що поставали в процесi конкретної мовної
дiяльностi, культура мови як наука окреслюється у вiдповiдних
дефiнiцiях, наведених у посібниках, підручниках, енциклопедичних та
енциклопедично-лінгвістичних виданнях. Звертаємо увагу на визначення
поняття «культура мови» в термінологічному словнику: «1. Нормативність
мови, її відповідність тим вимогам, які ставляться перед мовою в певному
мовному середовищі в певний історичний період… Нормативність мови
включає в себе і такі якості, як точність, ясність, чистота… Мові
високої культури властиві… також багатство словника, різноманітність
граматичних конструкцій, художня виразність, логічна стрункість… 2.
Розділ філологічної науки, який вивчає мовне життя суспільства в певну
епоху (аспект об’єктивно-історичний) і встановлює на науковій основі
правила користування мовою як основним засобом спілкування людей,
знаряддям формування і вираження думок (аспект
нормативно-регулювальний). Зіставлення різних форм усної і писемної
мови, з’ясування норм літературної мови на всіх рівнях мовної системи…
дають можливість не тільки виявити тенденції її розвитку, а й впливати
на цей процес, сприяти реальному втіленню в мовній практиці норм
літературної мови, проводити цілеспрямовану мовну політику» (Ганич,
Олiйник, 1985, 115–116).

На нашу думку, культура мови — це: 1) сукупність комунікативних якостей
літературної мови, що виявляються за різних умов спілкування відповідно
до мети і змісту висловлювання; 2) культивування (удосконалення)
літературної мови й індивідуального мовлення, виявлення тенденцій
мовного розвитку, реальне втілення у мовній практиці норм літературної
мови, відповідна мовна політика у державі; 3) самостійна лінгвістична
дисципліна, яка вивчає стан i статус норм сучасної української
лiтературної мови в певну епоху, а також рівень лінгвістичної
компетенції мовних особистостей.

Як прагматична дисципліна культура мови займається вихованням мовної
особистості, дослідженням мовної поведінки в контексті людської
діяльності. Комплексна теорія культури мови охоплює вивчення й опис
літературної мови, функціонування й динаміку розвитку літературних норм;
вивчення й опис загальної мовної ситуації у даному суспільстві;
соціологічні дослідження ставлення носіїв до своєї мови, мовних норм і
їх кодифікації (реальної і прогностичної), виявлення рівня володіння
мовою; вивчення і використання попереднього досвіду в цій сфері.

4. Культура мови і культура мовлення.

У лінгвістичній літературі вживаються паралельно терміни «культура мови»
і «культура мовлення» (пор., наприклад, рос. культура речи, нім.
Sprachpflege, англ. culture of speech чи speech culture, польськ.
kultura jezyka, чеськ. jzykov kultura, словацьк. jazykov kultra, болг.
езикова култура та ін.).

Між мовою і мовленням існує діалектичний зв’язок. У такій опозиції (на
що вперше звернули увагу незалежно один від одного І. Бодуен де Куртене
і Ф. де Соссюр) мова розглядається як система знаків із закодованими у
ній результатами пізнання людиною дійсності, а мовлення — як реалізація
мови-коду, яка тільки через нього перетворюється в акт комунікації.
Мовлення не iснує без мови, її словникового складу, фонетичних законів,
правил граматики. Мова абстрактна, потенціальна, відтворювана — мовлення
конкретне, актуальне і неповторне; мова відносно стабільна — мовлення
динамічне; мова об’єктивна і обов’язкова стосовно мовців — мовлення
суб’єктивне і довільне; мова відображає досвід колективу, а мовлення —
насамперед досвід індивідуума. Отже, під мовленням розуміється
реалізація можливостей мови, функціонування засобів різних мовних
рівнів. «Якщо ми говоримо, що в мові відбито характер народу, його
психічний склад, побут, історію, то в мовленні виявляється в усіх своїх
барвниках конкретна людина з її світосприйманням і самовіддачею, зі
своїми знаннями і етичними параметрами» (Панько, 1992, 9).

Надаючи перевагу термінологічному словосполученню «культура мовлення»,
О. Біляєв (Біляєв, 1995, 39) дотримується думки, що поняття «культура
мови» і «культура мовлення» співвідносяться між собою так само, як мова
і мовлення, тобто як загальне і конкретне.

Назву лінгвістичної дисципліни культура мовлення пiдтримує Н. Бабич:
«Сама мова не може бути правильною чи неправильною, багатою чи
одноманітною, логічною чи нелогічною, точною чи неточною, асонансом чи
дисонансом у якомусь стильовому вияві — ту чи іншу із названих ознак
може мати мовлення, і насамперед індивідуальне. Тому слід говорити про
культуру мовлення: мова (її система, усі її рівні), безперечно, володіє
арсеналом засобів для досягнення ознак, які визначають високий рівень її
розвитку, необхідний для виконання всіх суспільних функцій, але в
мовленні цей арсенал може використовуватись неповно» (Бабич, 1990, 16).

Слушно висловлює припущення М. Пилинський, що «антиномія «мова —
мовлення» не завжди є принципово необхідною для дослі- джень у галузі
культури мови, зокрема для розробки змісту поняття норми і
нормативності» (Пилинський, 19761, 65). Оскiльки у галузі культури мови
навіть при оцінці індивідуальної практики мовлення справа зводиться,
зрештою, до володіння засобами мови і мовними нормами, розгляд
конкретних питань у спецiальному аспектi культури мовлення або норми
мовлення не завжди потрiбний. А. Коваль, виходячи з теорiї культури мови
В. Виноградова, зазначає, що культура мови i культура мовлення мають
рiзнi плани дiяльностi. Перша — об’єктивно-iсторичний, друга —
iнструктивно-регулятивний. Розвиваючи цю думку, А. Коваль вiдносить до
сфери завдань культури мови «визначення мовних норм на всiх рiвнях
системи в iсторико-регулятивному i динамiчному планах, визначення
структурних типiв рiзних стильових систем мови, їх спiввiдношення i
взаємодiї», а до сфери завдань культури мовлення — аналiз усiєї повноти
сучасного мовного життя в його вiдповiдностi з системою мови,
визначенням рiзних композицiйних форм мовних побудов з уточненням меж
вживання слiв, виразiв, конструкцiй i дiапазону їх коливань» (Коваль,
1968, 43–44). Водночас А. Коваль вживає термiн «мовна норма» i вiдносить
його до категорiй культури мови.

Але iнструктивно-регулятивного плану не можна вiдривати вiд
об’єктивно-iсторичного, як не можна вважати, що вiн визначає самостiйну
наукову дисциплiну — культуру мовлення. Iнструктивно-регулятивний план —
це фактично впорядкування реальної мовної практики на основi
встановлення мовних норм. Навряд чи застосування на практицi наукових
даних, результатiв однiєї дисциплiни можна розглядати як самостiйну
наукову дисциплiну або навiть її частину. Крiм того, визначення мовних
норм є неможливим без аналiзу всiєї повноти сучасного мовного життя,
який i передбачає встановлення норм.

Термiн «культура мовлення» можна вживати тiльки тодi, коли йдеться або
про якийсь конкретний акт мовлення, або про особливостi мовлення певної
соцiальної чи територiальної групи мовцiв, або про деякi
функцiонально-стилiстичнi i так званi ситуативнi норми, що справдi
виявляють себе тiльки на рiвнi мовлення. Але коли йдеться про окрему
лiнгвiстичну дисциплiну, то видається доцiльним оперувати поняттям
«культура мови», а не «культура мовлення».

5. Предмет дослідження культури мови.

Предметом дослідження культури мови є норми літературної мови в їх
конкретно-історичному вияві. Не можна, однак, уявляти проблематику
культури літературної мови ізольовано від проблем національної мови як
цілого. «Організуючи тепер свою культурну мову, відшліхтовуючи її,
роблячи з неї тонке знаряддя освіченої думки, ми ні на хвилину не сміємо
спускати з ока своєї мовної бази — отієї народньої мовної стихії, що
одна дає животворчу силу всій культурній надбудові» (Гладкий, 1927,
70)[1]. Вчення про культуру мови не обмежується описом мовної структури,
яка склалася. Для того, щоб бути перспективним, воно повинно враховувати
зовнішні, нелітературні впливи на традиційну норму, спиратися на
об’єктивну картину еволюції літературної мови. Саме у такому контексті
слід розуміти тезу В.В.Виноградова про те, що вчення про культуру мови
«поширюється і на ті соціально-стилістичні сфери мовного спілкування,
які в даний момент ще не включені в канон літературної мови і в систему
літературних норм» (Виноградов В.В., 1964, 6). Сфери мовного
спілкування, які мають перспективу ввійти у літературний вжиток,
належать до периферії літературної мови, де побутують просторіччя,
територіальні говори, професійні та соціальні жаргони. Проблеми мовної
культури даної мови в окремі періоди її історичного розвитку завжди
висвітлювалися з погляду літературної мови щодо нелітературних утворень.
Сьогодні в цьому плані активно послуговуються соціологічним поняттям
мовної ситуації.

6. Метамова теорії мовної культури.

Метамова теорії мовної культури в її сучасному стані об’єднує: 1)
поняття і терміни загальної теорії мови: система мови, літературна мова,
стиль, текст, норма, варіант, варіантність, мовні засоби, мовна
діяльність; 2) терміни й поняття окремих мовознавчих дисциплін, зокрема
зі сфери лексикології і стилістики: жаргонізм, мовний штамп, кліше,
стилістично забарвлене слово; зі сфери лексикографії: нормативний
словник, словник труднощів слововживання та ін.; 3) поняття і терміни
власне сфери культури мови: кодифікація, кодифікована норма, національна
мовна норма, нормативність мови, перспективність кодифікації,
імперативні норми, диспозитивні норми, узус, комунікативні якості мови,
дискурс мовної особистості. Окрему групу термінів мовної культури
складають утворення, які у лінгвістичній літературі тривалий час
вживались нетермінологічно, виражаючи оцінку різних якостей мови,
наприклад: правильність, логічність, точність, доречність, чистота,
виразність мови та ін.

Доказом існування сьогодні хоча й не цілком сформованої метамови
культури мови можна вважати те, що між термінами встановились
семантично-дериваційні відношення. Наприклад, родовидовими відношеннями
пов’язані терміни «понятійна точність мови» — «предметна точність мови»,
«доречність мови» — «ситуативна доречність мови» та ін. Наявні
семантичні парадигми термінів, побудовані на основі антонімічних
відношень («стабільність — динамічність норми», «сильні — слабкі норми»,
«офіційна — неофіційна кодифікація» та ін.) і синонімічних відношень
(«багатство — різноманітність мови», «кодифікація — нормалізація —
стандартизація», «кліше — стереотип — штамп», «володіння мовою —
лінгвістична компетенція», «мовна поведінка — мовна діяльність»,
«формування мовної особистості — мовне виховання» та ін.).

7. Зв’язок культури мови з іншими дисциплінами.

Культура мови пов’язана з багатьма іншими науками. Насамперед з такими
лінгвістичними дисциплінами, як сучасна літературна мова даної нації,
історія цієї мови, стилістика, лексикографія.

Стосовно культури української мови курс сучасної української
літературної мови служить базою для синхронного вивчення норм
літературної мови на всіх мовних рівнях. Історія літературної мови дає
змогу розглядати лінгвістичні одиниці в діахронічному аспекті,
простежувати становлення, зміни й тенденції розвитку літературних норм.
Стилістика, розробляючи питання функціональних стилів мови, надає в
розпорядження культури мови свій термінологічний апарат, стилістично
диференціюючи одиниці різних мовних рівнів. Дотримання стилістичних норм
— одна з чисельних вимог культури мови. Спільною справою культури мови
та лексикографії є створення нормативних словників-довідників, які
об’єктивно відображають функціонування й неухильний розвиток
літературних норм.

Простежується зв’язок теорії мовної культури з рядом суміжних дисциплін:
зокрема, з літературознавством (значення художніх засобів для образності
мови), педагогікою (формування мовної особистості, мовне виховання),
методикою мови (мовна освіта), логопедією та риторикою (оволодіння
технікою публічного виступу), психологією (психологічні особливості
мовця, вплив мови (слова) на психіку людини, мовна поведінка),
психолінгвістикою (мовна діяльність, тезаурус мовної особистості),
соціологією (соціальні ролі мовців, які визначають
комунікативнодіяльнісні потреби особистості), соціолінгвістикою (вплив
на мовну поведінку соціальних чинників, класифікація мовних ситуацій),
логікою (коли йдеться про комунікативну якість логічності мови),
естетикою (коли йдеться про комунікативну якість естетичності мови),
філософією (мовна свідомість індивідуума, його самосвідомість),
загальною теорією культури, тому що культура певного соціуму, духовна
культура мовної особистості детермінують великою мірою і мовну культуру.

Література:

1. Федик О. Мова як духовний адекват світу (дійсності). – Львів:
Місіонер, 2000.

2. Бабич Н. Д. Основи культури мовлення. – Львів, 1990.

3. Муромцева О. Г., Жовтобрюх В. Ф. Культура мови вчителя. – Харків:
Гриф, 1998. – 205 с.

4. Пентилюк М. І. Культура мови і стилістика. – К.: Вежа, 1994. – 240 с.

5. Струганець Л. Культура мови. Словник термінів. – Тернопіль, 2000.

6. Струганець Л. В. Теоретичні основи культури мови. – Тернопіль, 1997.

7. Новое в зарубежной лингвистике: Выпуск 20. – М., 1988.

8. Актуальные проблемы культуры речи. – М., 1970.

9. Васильева А. Н. Основы культуры речи. – М., 1990.

10. Головин Б. Н. Основы культуры речи. – М., 1988.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *