Культура і мова як духовні вартості (реферат)

Реферат

з предмету «Мовознавство»

на тему:

«Культура і мова як духовні вартості»

КУЛЬТУРА МОВИ І ЧАС

Серед багатьох визначень мови — і строгих науково — термінологічних, і
художньо — образних, емоційних — проступає спільна ідея : нерозривна
єдність людини і мови.

Схилилась над колискою мати, і перші звуки колискової пісні, музика
рідної мови переливаються в її кровинку. Психологи досліджують, від
якого моменту починається спілкування людини з навколишнім світом, коли
дитина починає сприймати, розрізняти звуки людської мови. Одне не
викликає сумніву: пестливі, ніжні руки матері, її лагідний голос — то
вже і є спілкування, що дає імпульс повному розкриттю всіх можливостей
людини, закладених у її генетичному коді. Через це спілкування
створюється неповторний емоційний світ єднання поколінь, світ, у якому
живе рідне слово. Дитина ще не скоро вимовить його, але дитячу пам»ять
уже влилися звуки рідної мови.

Мова — «безпосередня дійсність думки» ( Маркс ), мова — » жива схованка
людського духу» ( Панас Мирний), мова — » коштовний скарб народу » (
Франко ), мова — » життя духовного основа » ( Рильський ), «мова —
генофонд культури » ( Гончар ) — цей список афористичних висловів можна
продовжувати. Мислителі, письменники в усі часи намагалися розкрити
таємниці людської мови, її роль не тільки як засобу спілкування, а й як
знаряддя формування і вираження думки, як основу духовності народу, як
міцну і надійну опору самоусвідомлення особистості, бачення себе в
соціальному і культурному контексті, як імпульс до творчого
самовираження людини не тільки в національній культурі, а й у світовій
цивілізації.

Завжди ідуть у парі мова й думка. Не випадково О.О.Потебня наголошував :
» мова е засіб не виражати готову думку, а створювати її … вона не
відображення світогляду, який вже склався , а діяльність, що його
складає» ( Потебня A.A. Мисль і язик. X., 1913. С.141 ).Навчаючи дитину
мови, вчимо ЇЇ мислити, почувати, сприймати світ у всій різноманітності
звуків, барв. Видатні педагоги усвідомлювали значення рідної мови для
виховання дитини. Основоположник вітчизняної народної педагогіки й
народної школи в Росії К.Д.Ушинський в умовах царської політики , коли
на Україні заборонялися школи рідною мовою навчання, відстоював думку
про те, що рідна мова -органічний витвір народної думки і почуття, в
якому виявляються результати духовного життя народу». Добре розумів,
який тонкий різець в руках педагога слово, В.О.Сухомлинський. Саме мова
зовні непомітно здатна розкрити, збудити талант мислення і талант діяння
— праці. Він зазначив , що школа стає справжнім осередком культури лише
тоді, коли в ній панують чотири культури : культ Батьківщини, культ
людини, культ книжки і культ рідного слова.

Освіта, наука, мистецтво, театр, побутова культура пов’язані з мовним
вихованням. Усі сфери життя суспільного охоплює мова. Поняття
матеріальної і духовної культури формуються в національній мові, причому
людина виступає не тільки суб’єктом, що створює ці поняття , а й
об’єктом на якому позначається дія

мовного мислення, в широкому розумінні — мовної культури. Досліджуючи
співвідношення мови і культури, вчені детально зупиняються на функціях,
які виконує мова в суспільстві. Обмеження сфер, де використовується
національна мова, приводить до знекровлення культури. Адже » мова для
культури — те саме, що центральна нервова система для людини » (Лем С.
Модель культури// Вопр. Філос.1969 рік. №8 С.49). Мову називають
акумулятором, інтегратором культури. її живий складний організм реагує
не лише на стан мовної освіти в суспільстві, а й на функціонування
таких, здавалося б, формальних чинників, як інформативна реклама,
вивіски, оголошення. В них на перший план виступає умовність знаків,
їхня застандартизованість , стереотипність.

З культурою мови насамперед пов»язують уміння правильно говорити і
писати, добирати мовно-виражальні засоби відповідно до мети і обставин
спілкування.

З часу виникнення науки про мову можна говорити і про складову частину
правознавства — культуру мови. Адже при створенні словників , граматик,
тлумачень текстів, завжди доводилось вибирати, оцінювати, класифікувати
мовні факти. А узагальнені в лінгвістичних працях , вони сприяли
усталенню , поширенню тих чи тих норм, їх кодифікацій. Відоме визначення
-мова особливий продукт людського роду, який » в свій час індивіди
візьмуть цілком під свій контроль » ( Маркс К; Енгельс Ф. Німецька
ідеологія //Твори. Т.З.С 407 )

Культура мови — це ще й загально прийнятий мовний етикет : типові
формули вітання, прощання, побажання, запрошення тощо. Вони змінюються
залежно від ситуацій спілкування, від соціального стану, освітнього ,
вікового рівня тих, хто спілкується. Соціолінгвістичні, етнопсихологічні
моменти донедавна не залучалися до сфери культури мови, котра
розглядалася як рекомендації щодо правильності — неправильності,
нормативності — не нормативності висловів.

Культура мови починається з самоусвідомлення мовної особистості. Вона
зароджується і розвивається там де носіям національної літературної мови
не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймається їхня мова в
різних суспільних середовищах, а також у контексті інших мов. Тобто
культура мови безпосередньо пов’язана з соціологією і психологією не
тільки в плані вироблення моделей, зразків мовної поведінки, а й що до
формування мовної свідомості.

У зв’язку з потребою виховання культури міжнаціональних відносин великої
ваги набувають соціолінгвістичні й психолінгвістичні аспекти культури
мови. Уважне, дбайливе ставлення до мови кожного народу, виховання
взаємоповаги передбачає розширення гак званої фонової, мовокраїнознавчої
інформації, що обов’язково входить в умовне виховання, а от же, і в
культуру мови.

Часто ми стаємо свідками поширеного мовного нігілізму, вираженого в
типовій формулі : » Яка різниця, як говориш ! » Виявляється, що люди,
які недбало ставляться до своєї мови, позбавлені і почуття власної
гідності. Виховані в атмосфері стереотипів, бездумної масової культури,
вони не МОЖУТЬ бути творцями оригінальних, непересічних ідей. Ставлення
до культури своєї мови

Індивідуума, а також суспільства в цілому, віддзеркалює
загальний рівень культури — або її пасивний , споживацький, або
творчий характер.

Культура мови покликана оцінювати доречність, доцільність або
недоречність, недоцільність використання різних засобів мовного
вираження. Вона виступає тим чутливим інструментом, що першим помічає
нові явища в лексиці, фразеології, граматиці, підказує мовцям
стилістичне забарвлення мовних форм, попереджає про втрату словом його
інформативного і емоційного заряду.

Особливе місце в системі літературної мови належить фразеології: вона
надає мовленню виразного національного колориту, допомагає відтінювати
індивідуальне мовлення. Але використання фразеологічних зворотів
потребує топкого відчуття стилістичної системи мови. Неабиякою
майстерністю мають володіти викладачі, добираючи фразеологічні
еквіваленти в іншій мові. Наприклад, є в російській мові два близькі за
значенням фразеологічні вислови: На вкус и цвет товарища нет: О вкусах
не спорят. В українській мові їм відповідають : На любов і смак товариш
не всяк і з іншим експресивним значенням — фразеологізм : Кому піп, кому
попадя, а кому попова дочка.

Для української літературної мови дуже важливою є регулювальна функція,
яка забезпечує стабільність, збереження літературних традицій і водночас
оновлення їх, витримане в межах міри і краси. Про це так писав
О.О.Потебня : » У грамотної людини — дві течії мови, хоча в кращих
випадках і не позбавлені взаємодії але роздільні… В організованому
суспільстві з серйозним ставленням до літератури складається і що до
писемної мови громадська совість, чуття користі, міри і краси, які
однаково зв’язують письменника і читача. Думка повинна розвиватися, отже
і мова повинна рости, але пе помітно, як трава росте. Все, що зупиняє
увагу на самому слові, будь — яка не тільки неясність, але й помітна
незвичайність його відволікає увагу від змісту. Лише прозорість мови дає
змісту можливість діяти легко, сильно, художньо» ( Потебня О. Естетика і
поетика слова. К.ч 1985. С. 171-172).

Отже, суб’єктивна оцінка в ставленні до мови цілком закономірна, А в
тім, » чуття користі, міри і краси «, як відомо, не вроджується, а
виховується.

Сьогодні багато говориться і пишеться про виховання особистості ,
зокрема і мовне. Трактування її не може обійтися без опори на
національну мову , на мовні знаки національної культури. Тільки той, хто
засвоює, мовну культуру в усій її сукупності й багатогранності, здатен
стати творцем мовних цінностей і найповніше виразити себе як особистість
в будь — якій галузі суспільної діяльності.

Людина створила культуру, а культура-людину. Людина реалізується в
культурі думки, культурі праці й культурі мови. Культура — це не тільки
все те, що створене руками й розумом людини, а й вироблений віками
спосіб суспільного поводження, що виражається в народних звичаях,
віруваннях, у ставленні один до одного, до праці, до мови. Належачи до
певного соціуму, індивідуум із своєю появою на світ органічно виходить у
виробленому його співвітчизниками культуру, стає її користувачем і
носієм. Чим міцніші зв’язки людини з культурою народу, тим більшого
можна сподіватися від неї як від громадянина, свідомого творця
матеріальних і духовних благ, патріота й інтернаціоналіста.

Ослаблення зв’язків з культурою свого соціуму, втрата його мови,
нехтування його звичаями негативно позначається на самооцінці вчинків
індивідуума, на його ставленні до співвітчизників, до результаті
колективної й індивідуальної діяльності. Отже, духовна культура міцними,
хоч і невидимими нитками зв’язана з матеріальною культурою. Тому-то наше
суспільство, пробудившись від довгого інтелектуального сну і приступивши
до морального самоочищення, побачило ті болячки, які багато років
прикривались бадьорими лозунгами й закликами. Не пройшла повз увагу
суспільства мовна проблема.

Мова не тільки засіб спілкування, а й природний резервуар інформації про
світ, насамперед про свій народ. Повіривши в те, що всі мови в нашому
спільному домі «активно розвиваються», ми довго не помічали, що цей
розвиток, започаткований першим десятиріччям XX століття, у 30-70-ті
роки був спочатку загальмований, а потім повернутий у зворотному
напрямку. Треба виправляти становище: повернути всім мовам їхній
природний престиж і справжню, а не декларовану рівноправність. Необхідно
виховувати культуру мови як запоруку піднесення культури суспільної
думки і суспільно-корисної праці.

Суспільство завжди дбає про те, щоб його члени користувалися мовою не
лише спонтанно, не тільки як даним від природи даром, в свідомо, як
знаряддям найактивнішого розкриття своєї особистості. Мовний досвід
індивідуума невіддільний від опори на літературну мову як акумулятор
людських знань.

Сьогодні культура і мова виявилися об’єднаними в царині духовних
вартостей кожної людини і всього суспільства. Мабуть, ніхто не буде
заперечувати, що в низькій культурі мови виявляються виразні ознаки
бездуховності…

Мовна неграмотність, невміння писати елементарний текст, перекласти його
з української мови на російську і навпаки чомусь перестали сприйматись
як плями на службовому мундирі.

Мовна культура — це надійна опора у вираженні незалежності думки,
розвиненості людських почуттів, у вихованості діяльного, справжнього
патріотизму. Культура мови передбачає вироблення етичних норм
міжнаціонального спілкування, які характеризують загальну культуру
нашого сучасника.

Культура мовлення — це система вимог, регламентацій щодо вживання мови в
мовленнєвій діяльності (усній і писемній).

Належна культура мовлення — це свідчення розвинутого інтелекту і високої
загальної культури особистості. Одним із завдань культури мовлення є
подолання мовних стереотипів: стереотипи мовлення — це стереотипи
мислення.

Тільки через високу культуру мовлення проявляються невичерпні потенції
мови, гармонія її функцій.

Культура мовлення має велике національне і соціальне значення: вона
забезпечує високий рівень мовленнєвого спілкування, ефективне здійснення
всіх функцій мови, ошляхетнює стосунки між людьми, сприяє підвищенню
загальної культури особистості та суспільства в цілому. Через культуру
мовлення відбувається культивування самої мови, її вдосконалення.

Проблема культури мовлення проявляється в таких основних аспектах:
нормативність, адекватність, естетичність, поліфункціональність
мовлення.

Нормативність — це дотримання правил усного і писемного мовлення:
правильне наголошування, інтонування, слововживання, будова речень,
діалогу, тексту тощо. Нормативність — це, так би мовити, «технічна»
сторона мовлення, дотримання загальноприйнятих стандартів. Мова наша
багата, їй властива розвинена синоніміка та варіантність на фонетичному,
лексичному і граматичному рівнях. Наше завдання — розвинути в собі
здатність оптимального вибору мовних засобів відповідно до предмета
розмови, співробітника, мовленнєвої ситуації.

Умій слухати себе їа інших з погляду нормативності. Будь вдячний тому,
хто виправляє твої мовленнєві помилки. Свої ж зауваження, поради та
рекомендації іншим роби тактовно, делікатно.

Естетичність мовлення — це реалізація естетичних уподобань мовця шляхом
використання естетичних потенцій мови. Оптимально дібраний темп і
звучність мовлення, уникнення нагромадження приголосних чи голосних,
різноманітність синтаксичних конструкцій, доречність цитати чи
фразеологізму, прислів’я чи приказки, тропів чи фігур, взагалі
нестандартність мовлення — усі ці та інші резерви мови засоби
неструктурно!’ естетики роблять мовлення естетично привабливим. І
навпаки.

Культура мовлення суспільства — це чи не найяскравіший показник стану
його моральності, духовності, культури взагалі. Словесний бруд, що
заполонив мовлення наших співгромадян, мовленнєвий примітивізм,
вульгарщина -тривожні симптоми духовного нездоров’я народу.

Експериментальне доведено, що грубе слово як негативний подразник діє
кілька секунд, але реакція на нього триває декілька годин і навіть днів.
Як наслідок — порушення нервової та серцево-судинної діяльності людини,
її хвороба, а іноді й смерть.

Тому висока культура мовлення — це не інтелігентська забаганка, а
життєва необхідність для народу.

Поліфункціональність мовлення — це забезпечення застосування мови в усіх
перелічених аспектах, у кожній сфері спілкування. Коли ж людина
поставлена через необхідністю вживати слова іншої мови, то є підстави
говорити хіба що про культуру повторного суржика. А саме в такій
ситуації опиняються зараз мовці в технічній, виробничій, діловій та
деяких інших сферах.

Культура мовлення несумісна з багатослів’ям, словоблуддям, фальшивою
патетикою, славослів’ям.

Шляхи підвищення особистої культури мовлення різноманітні. Для початку
слід:

• виробити стійкі навички мовленнєвого самоконтролю і
самоаналізу;

• не говорити квапливо — без пауз, «ковтаючи» слова;

• частіше «заглядати у словник» (М.Рильський), правопис посібники зі
стилістики тощо, вивчати мовлення майстрів слова;

• читати вголос (особливо прозорі тексти), із дотриманням усіх
аспектів нормативності;

• заучувати напам’ять художні твори, причому не тільки віршовані;

• оволодівати жанрами, видами писемного мовлення, зокрема
ділового мовлення;

• привчити себе до систематичного запису власних думок
та спостережень, щоденних записів, сімейних хроніки тощо;

• виробити звичку читання з «олівцем у руках» — жоден цікавий і
вартісний вираз не повинен бути втрачений для вас.

Шляхів до мовної досконалості безліч. Але всі вони починаються з любові
до рідної мови, бажання майстерно володіти нею, з відчуттям власної
відповідальності за рідну мову.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *