Реферат на тему:
Каїн: художня інтерпретація образу в поемах І.Франка
та В.Сосюри
У статті “Духовна ситуація часу” Карл Ясперс зауважує: “Специфікою
нового є з часів Шіллера розбожнення світу. На Заході цей процес
здійснився з такою радикальністю, як ніде […]. Великі дослідники
природи XVII і XVIII століть залишалися віруючими християнами. Але коли
врешті-решт сумніви усунули Бога-творця, замість буття залишився лише
механізований образ, який пізнається природничими науками […].
Це розбожнення – не невір’я окремих людей, а можливий наслідок духовного
розвитку, який в цьому випадку і справді веде в ніщо. Виникає відчуття
ніколи раніше не зазнаної порожнечі буття, в порівнянні з яким найбільше
радикальне невір’я античності було захищене повнотою образів ще
збереженої міфічної дійсності” [4; c.106–107].
Європейська художня література з того часу, зокрема, через інтерпретацію
т.зв. метафізичних сюжетів (спочатку античних, а пізніше й біблійних),
часто надто поквапливо робила свій неабиякий “внесок” у процес
“розбожнення світу”. Таким чином вона обрубувала коріння, на якому
трималася, – містицизм. Хоч, як не дивно, робила це з певним
метафізичним завзяттям: забираючи в Бога право керувати власноствореним
світом, як у такого, що робив це недосконало; віддавала це право
надмірно гордій, самовпевненій людині, тій, яку можна окреслити як
революціонера. Надто часто у цій літературі з’являються образи “великих”
богоборців: спочатку Прометеїв, а далі й Мефістофелів, Люциферів, Каїнів
тощо. Отож вироблена тривалим часом дидактична система моральних
цінностей у Європі через міфологічні – спочатку античні, а пізніше
біблійні – символи й алегорії почала втрачати своє значення.
Спричинилася до цього процесу й Байронова містерія “Каїн”.
Написанню Франкової легенди “Смерть Каїна” передувала саме Байронова
містерія, яку український письменник переклав рідною мовою і яка поруч з
переказами біблійним та апокрифічним про Лемеха лягла в основу його
інтерпретації Каїнового гріха. І.Франко, очевидно, мав намір здійснити
своєрідне продовження Байронової містерії й по-своєму витлумачити не
тільки міф про Каїна, а й внести власну думку в інтерпретацію його
англійським поетом. Для втілення цих проблем поет у своєму художньому
осмисленні синтезував декілька аспектів. На нашу думку, найголовніші з
них – метафізичний, філософський, історіософічний та біографічний.
В основу Франкової інтерпретації ліг кримінальний сюжет (згідно з міфом
– перший на землі), але поет, розв’язуючи в поемі глобальні проблеми
свого часу та історії людства, фактично проігнорував цим аспектом
тлумачення. Байрон зробив ненавмисним вбивство Авеля Каїном, таким чином
проклавши дорогу до його виправдання. І.Франко ж обмежився згадуванням
на початку свого твору про “ненависність” Каїна до всіх людей, “Бо в
кожному лиці людськoму бачив / Криваве синє Авеля лице – / То в
передсмертних судрогах, то знов / З застиглим виразом страшного болю, /
Докору й передсмертної тривоги” [3; т.1; с.270], та ще в декількох
місцях згадав Каїнову жертву, зокрема, коли мова йшла про дружину Каїна,
що єдина до кінця свого життя намагалася підтримувати в чоловікові
згасле почуття любові в найтяжчі часи життя. Та вона нагадувала Каїнові
про Авеля, тому той ненавидів її й гнав геть від себе.
У поемі Франка йдеться про Каїнову спокуту, отже, читач повинен би
знайти в ній глибокофілософські покаяльні роздуми першовбивці,
передусім, про свою жертву, але їх у творі немає. Каїна тривожать
глобальніші проблеми – метафізичні, філософські, історіософічні… У
своїй візії майбутнього він бачить масові кровопролиття, отже, кров
Авеля – це крапля в морі тої крові, що має ще пролитись на землі. Сама ж
жертва лежить, “…немов дитя, / Вколисане до сну, простягши руки, З
лицем спокійним, ясним, на котрому, / Здавалось, і по смерті тліла ще /
Несказана утіха і любов” [3; т.1; с.294]. Погодьмося, є якась
алогічність у такому перебігу Франкової інтерпретації.
Беручись тлумачити злочин (а Каїн здійснив злочин, при тому
найстрашніший – братовбивство), інтерпретатор повинен зайняти певну
особисту позицію щодо факту злочину – або ж він підтримує звинувачення
злочинця, тобто виконує певну прокурорську (звинувачувальну) функцію,
або ж стає в обороні його, тобто виступає як адвокат (захисник). Для
того, щоб бути послідовним та логічним, а отже, – об’єктивним,
інтерпретатор повинен будувати свої висновки на певних усталених
традиціях, нормах, законах незалежно від того, яку позицію він обере –
прокурорську чи адвокатську. Це ж стосується й художнього тлумачення
факту злочину – воно не виняток з цього “правила”.
Каїн – старозавітній образ, отже, судити його злочин потрібно передусім
за моральними нормами того часу. А оскільки вони на зорі людства
визначалися лише Господньою волею, то Каїн отримав свій присуд з уст
самого Творця – так засвідчує Біблія. Але про останні хвилини життя
братовбивці у ній нічого не сказано. Отже, це дає простір для
інтерпретації, яким і повинен скористатися український поет. Франко, як
і Байрон, не ставив за мету написати історичний твір, а мав намір
використати староєврейський сюжет для інтерпретації проблем, що
тривожили його та сучасну йому спільноту.
У “Замітках перекладчика” І.Франко наголошував на двох аспектах
розуміння Байронової містерії “Каїн”: психологічному й історичному. Та
уважно вчитавшись у них, можемо зрозуміти, що І.Франко передусім
наголошував на певній автобіографічності твору англійського поета. Він
навіть намагався захистити чи, точніше, – зрозуміти досить-таки помітне
богоборство Байронової містерії. Але, можливо, з етичних міркувань, а,
можливо, за браком фактів І.Франко не називає усіх психологічних причин,
що спонукали англійського поета взятися за інтерпретацію образу, який
фактично переслідував його. Це добре зробив французький письменник та
літературознавець А.Моруа в біографічному романі “Байрон”. На щастя, ні
кровні вбивства у родині, ні співжиття зі зведеною напівкровною сестрою,
ні безпосередня участь Байрона у збройних повстаннях тощо, здається, не
тривожили особисто українського поета. Але ці та інші життєві вчинки
переслідували англійського. Він, як і його Каїн, намагався завжди бути
першим, сильнішим за того, яким бути, як він вважав, прирік його Бог.
І.Франко не мав досвіду вбивства, тому й стає зрозумілим, що розвивати
кримінальний аспект інтерпретації образу Каїна було б справою досить
безуспішною й навіть невдалою. Знання апріорі аж ніяк не стали б у
пригоді для такої роботи. Взяти на себе захисну функцію в інтерпретації
вчинку Каїна й виступити в ролі модного тоді в Європі богоборця
письменник також, як дізнаємося з уважного прочитання поеми, не мав
наміру. То що ж примусило тоді І.Франка використати для інтерпретації
власних ідей не зовсім вдалий для нього образ Каїна? Відповідь на це
питання спробуємо знайти, розглянувши метафізичний аспект Франкової
інтерпретації образу Каїна.
Коли Каїн поховав у печері сестру-дружину, життя стало для нього
непосильним. Йому належало випити ще болючіший, ще нестерпніший келих
покути – самоту. Каїн пішов у пустиню, але “Куди б не йшов він, де б не
завернув, / Усюди сум однакий, самота / Однака і однаке горе люте!” [3;
т.1; с.272]. Та враз перед блукальцем Каїном виринає марево раю. Тяжкі
прокляття зринають з уст блукальця: він проклинає рай за власне
прокляття, що зробило нестерпною його долю й покарало бесмертям, якого
так прагнув Каїн у Байроновій інтерпретації.
Каїн терпить важкі психічні й моральні муки, причому це муки не каяття,
що було б природним у його ситуації, а – ненависті. Муки ненависті за
те, що Господь на зорі людства дав людині почуття гармонійного життя –
раю, але, на думку страждальця Каїна, сам же й позбавив людину цього
раю. Такі думки в Байроновій інтерпретації навіяв Каїнові Люцифер. З
такими ж думками страждає Франків Каїн у своїх блуканнях пустелею:
То рай! Гніздо утраченого щастя,
Що, наче сон, майнуло і пропало!
То джерело безбережного горя,
Що так пристало до людськoго роду,
Мов власна шкура пристає до тіла,
Що, поки жив, не вирвешся із неї!
Проклятий будь ти, привиде зрадливий,
Що лиш ятриш мої пекучі рани,
А не даєш ні полекші, ні смерті!
Проклятий будь і ти, і хвиля та,
Коли тебе насаджено, коли
Мій батько перший раз тебе побачив!
В ім’я всіх мук людських, усеї туги,
Усіх безцільних змагань будь проклятий! [3; т.1; с.273–274]
Каїн скеровує свій гнів проти абстрактного раю, відчуття якого пережити
уже не встиг через гріх батьків. Та проклинаючи рай, Каїн проклинає і
його Творця, і себе, хоч фактично не знає, за що проклинає й ненавидить.
У його душі відбувається складний перелом: він хоче побачити те, що
втратив і за що врешті-решт так пристрасно ненавидить Господа, він хоче
побачити рай. Гордий і бунтівний Каїн немов зазнає перших ознак
примирення з Творцем під “вагою” власної необізнаності.
Франко дуже вдало зобразив психічний перелом у фанатично-ненависницьких
думках убивці. Коли ненависть довгий час була фатумом думок і вчинків
Каїна, а це, очевидно, було своєрідним силовим полем бунтівних ідей
Люцифера, то після перших найменших спроб Каїнового примирення (а їхню
передумову Франко дуже вдало пов’язав зі смертю дружини братовбивці –
його своєрідного земного “ангела-хоронителя”) він немовби потрапляє у
силове поле Господнього поклику. І марево раю (одна з перших ознак
поклику до примирення між Творцем і згорділим творінням) з’являється
саме в той час, коли Каїн стає пустельником. Пустельництво – один з
найпоширеніших методів духовного очищення людини, що набрав свого часу
особливого значення в християнському світі як своєрідний ритуал
наближення до Бога. У пустелі багато часу проводить Іван Хреститель.
Неодноразово постить у пустелі й сам Ісус. Пустельницький спосіб життя
вестимуть і послідовники вчення Христа.
Силове поле Господнього поклику щоразу посилюється. Каїн бореться з ним,
але не в силі встояти від спокуси побачити рай. Та поклик цей теж має
свої межі. Франко вдало й переконливо передав кульмінаційну точку
метафізичної боротьби за Каїнову душу:
Мов слабий в гарячці
Якусь безумну почуває розкіш
У власних ранах ритись, так і Каїн
Не міг від того виду відірватись,
Що все нутро його бентежив, в серці
Клубами піднімав кипучу злість,
Розпуку й жаль. Здавалося йому,
Що півдуші в нім гнівно рветься пріч,
А пів без пам’яті, мов нетля в жар,
Летить туди, до брам хрустальних раю [3, т.1, с.274].
У Каїновій душі перемагає потяг до світлого, гармонійного життя, до того
життя, яке було закладене Творцем на зорі людства. Та гріх батьків
позбавив його шансу увійти в це життя, а братовбивство височезним муром
відгородило навіть думки Каїна від мрій про повернення до райського
життя. І ось у пустелі незрозумілий потяг покликав його ще раз побачити
рай (“Щось тягло його Туди…” [3; т.1; с.275]).
Долаючи надзвичайно важкий пустельний шлях, Каїн все ж добрався до раю.
Він отримав частину нагороди за те, що відповів на Господній поклик.
Вона полягає не у тому, що він побачив рай (“здобути” рай – це важке й
виснажливе завдання ще чекає на нього попереду), а в перших митях спокою
у душі, що настали після братовбивства:
Якимсь немов спокійним чувся Каїн,
І перший раз по смерті брата він,
Як те дитя до мами, притулившись
До зимної стіни, заснув сю ніч [3; т.1; с.277].
Та миті спокою швидко минають. Каїн ще не завершив свого покаяльного
шляху. Уночі його душу терзали страшні сни, і в ранці він став ще
нещаснішим, ніж був досі. Намагання проникнути в рай виявилися
даремними. “Інколи / Він намагавсь молитись, але з уст / Його гордії,
богохульні речі / Лились” [3; т.1; с.278]. Отож боротьба у душі Каїна
тривала. Та все ж він опановує власну гординю і з його уст зринає до
Бога щира молитва-прохання: “Хоч здалека заглянути у рай! / Хоч оком
скинути на се дідицтво, / Котре навіки вічні я утратив! […] / А там
нехай ідуть всі муки й кари, / Які судилися мені!” [3; т.1; с.278].
Чекання відповіді з неба виявилося даремним. Каїнові здається, що його
голос “проклятий” й до Бога не доходить” і в цьому він вбачає власну
вину. Це апогей Каїнового каяття. З богоборством покінчено. Воно
даремне, бо Господь не чує голосу вбивці – голосу ні проклинаючого, ні
покаяльного.
Самоусвідомлення волі вибору власного шляху, яке дав Господь людині,
різко змінило психічний стан Каїна. Тепер немає потреби нарікати на
метафізичний світ і просити в нього допомоги, а потрібно робити знову
власний вибір. І він його зробив: пішов самостійно шукати “…вихід десь
у тій стіні, / Куди прогнав Бог батька мого з раю” [3; т.1; с.278].
Метафізичне Каїнове мислення змінилося на раціональне. Та метафізичний
аспект Франкової інтерпретації образу Каїна ще незавершений, якраз тепер
він набирає свого апогею у подальшій містичний площині осмислення
взаємостосунків Бога й братовбивці.
Гора, яка трапилася на шляху пошуку Каїном виходу з раю, – це також
своєрідний метафізичний дарунок провидіння для сповнення
молитви-прохання Каїна, якої, як йому здавалося, Бог не почув. А ще за
те, що “…Каїн вже не піддававсь розпуці, / Не кляв, не рвався”, хоч
“Чув він, як зневір’я, / Мов та гієна, здалека кружило / Вкруг нього й
дух морозило йому. / Та він усеї сили добував / І гнав сю темну змору
геть від себе, / І йшов, і йшов” [3; т.1; с.279]. Каїн поступово отримує
перемогу над метафізичною богоборницькою силою, яка колись спрямувала
його на гріх гордині й братовбивства.
Нові перешкоди вимагали нових зусиль, але Каїн знову добровільно долав
їх. І ось з вершини гори він – “Скелет нужденний, ранами покритий, /
Продроглий весь і ледве що живий” – побачив “величний, ясний “город
божий” [3; т.1; с.281–282]. Мить оторопіння й розчарування охопили
Каїна. Вимріяний рай, за втрату якого у Байроновій містерії Каїн так
ненавидів батьків і в обох творах (Байрона й Франка) зневажав Бога,
виявився лише власною ілюзією першого нащадка людей. Каїн очікував
побачити матеріальне благополуччя й відчути внутрішню гармонію
безсмертя, але в очі кинулось те, що “Пусто скрізь, / Лиш дерева самотні
сумовито / Шепочуть листям та квітки чудові / Хитаються на стеблах. А
крім них, / Ані душі живої, ані звука” [3; т.1; с.282].
В апогеї Франкової художньо-метафізичної інтерпретації зображення
довгоочікуваної містичної картини раю може розчаруватись і читач:
райський пейзаж це звичний, далеко не найкращий земний. Здавалося б,
Байрон перевершив українського поета метафоричними прийомами при
зображенні картин пекла, які Люцифер розкрив перед Каїном. Вони справді
метафізичні, створені уявою автора, що намагався синтезувати сучасні
йому досягнення історичної науки, астрономії, а найбільшого ефекту досяг
завдяки вмонтуванню у свою художньо-історіософічну візію минулого
людства індоєвропейської міфологічної оповіді про циклічну періодизацію
людського життя. Згідно з нею людство ділилося на окремі роди (поріддя),
що змінювали один одного.
У європейських художніх джерелах циклічну періодизацію зафіксували,
зокрема, давньогрецький поет Гесіод у поемі “Роботи й дні” й
давньоримський поет Овідій у поемі “Метаморфози”. Ось як у перекладі
І.Франка з уст Байронового Каїна звучить один із епізодів візії пекла:
Що се, ті тіні
Огромні вколо мене? Не такі вни,
Як ангели, що раю брам пильнують,
І не такі, як чоловік, як Авель,
Адам, я, сестри й діти наші. Прецінь
Подоба в них, коли не людська
Й не ангельська, то щось таке, що
Не ангел, але вище від людей,
Величне, повне сили і горде,
Хороше, хоть і дуже дивовижне.
Таких істот не бачив я. Нема в них
Крил ангельських, ні людського лиця,
Ні форм звірячих, ні нічого такого,
Як нині ще жиє. А все ж вни сильні,
Хороші, рівні найсильнішим
І найкращим з жиючих, хоть до них
Так неподібні, що не смів би-м звати
Живими їх [3; т.12; с.599].
І.Франко, який також не був байдужий до метафізично-екзотичних сцен у
своїй поемі (це красномовно ілюструють описи звірів-химер, що стережуть
дерева знання й життя), пейзажем раю стверджує думку, що за зовнішніми
ознаками наша земля не поступається нічим раю, тому даремною є мрія
людства про пошуки екзотичних райських країв. Рай чи пекло буде на землі
– це залежить від самого людства. І подальші глибоко історіософічні
візії Каїна ілюструють цю думку українського письменника-мислителя.
У наступних сценах поеми інтерпретація образу Каїна зазнає глобального
розширення: з егоїстичного богоборця й братовбивці він перетворюється на
філософа, що глибоко мислить над проблемами життя й знання, а далі,
збагнувши, що джерелом життя є “чуття”, “великая любов”, він знаходить
довгоочікуваний рай у своєму серці. “Значить, і джерело / Життя ми маєм
в собі, і не треба / Нам в рай тиснутись, щоб його дістати! / О Боже
мій! Невже ж се може бути? / Невже ж ти тільки жартував, як батько / З
дітьми жартує, в той час, як із раю / Нас виганяв, а сам у серце нам /
Вложив той рай і дав нам на дорогу” [3; т.1; с.288].
Апофеозна сцена Каїнового примирення з Богом – найвищий вияв
метафізичного аспекту Франкової інтерпретації образу Каїна. Вона носить
характер містичний: Каїнова душа безпосередньо поєдналася з Богом. З
богоборця Каїн перетворився на палкого прихильника Творця. Хоч,
зауважмо, ніякого покаяльного монологу Каїна про Авелеву смерть ми так і
не дочекались. Та гріх спокутувано: Каїн – щасливий. Але пристрасному
Каїнові замало Господнього прощення – тепер він хоче відвернути своїх
нащадків (усе людство) від повторення зчиненого ним гріха. Каїнове
мислення стає історіософічним. Він прагне стати спасителем – месією, а,
отже, в історичній перспективі взяти на себе функції Христа. В апофеозне
щодо мудрості й доброти Творця “одкровення” Каїна знову вкрадається
довготривале його богозвинувачення. У стані афекту, сам того не
усвідомлюючи, він знову докоряє Богові. Цього разу за людську
слабохарактерність: “Страшні, / Могучі ти покуси їм, о Боже,
Порозставляв в дорозі, а слабою / Натуру їх вчинив!” [3, т.1, с.288]. Та
у Байроновій інтерпретації образу Каїна саме його під впливом ідей
Люцифера спроба вивільнитися від опіки Бога й стати сильним й привела до
богоборства й братовбивства (Каїн: Які ж ви? Люцифер: Вічні. Каїн:
Щасливі ви? Люцифер: Ми сильні. […] Люцифер: Я тим хтів бути, що тебе
створив…). Каїн ніби намагається виправити помилку Творця й навернути
на праведний шлях людство, але знову забуває, що саме він услід за
Люцифером повів людство шляхом крові. Отож, месії з Каїна не виходить. І
хоч І.Франко мав намір зробити з образу Каїна образ Христа, та
об’єктивні норми навіть художньої інтерпретації образу вбивці не
дозволили йому піти шляхом святотатства.
Як бачимо, Франкова художня інтерпретація “вічного” образу Каїна
сповнена глибоко філософським духом поваги до Творця, і як не дивно, у
вік позитивізму та посилення матеріалізму, на противагу Байроновій
містерії, є гімном всеперемагаючого торжества Христового вчення. Саме
глибоке усвідомлення морально-етичних засад Христового проповідництва
спрямувало українського письменника на шлях гуманного ставлення навіть
до братовбивці.
Для ілюстрації сказаного звернемося до Нового Заповіту. У Євангелії від
Матея читаємо слова Христа з Нагірної проповіді: “Ви чули, що було
сказано: “Око за око, зуб за зуб”. А я кажу вам: не противитися злому.
Хто вдарить тебе в праву щоку, оберни до нього й другу [Мт. 5: 38–39].
Ви чули, що було сказано: “Люби ближнього свого й ненавидь ворога
свого”. А я кажу вам: любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять
вас; таким чином станете синами Отця вашого, що на небі, який велить
своєму сонцю сходити на злих і на добрих та посилає дощ на праведних і
неправедних” [Мт. 6: 43–45].
Прикладів із Христового вчення гуманного ставлення до будь-якої людини,
навіть заплямованої найтяжчими гріхами (окрім хули на Святого Духа)
чимало. Наведені два епізоди – це лиш спроба проілюструвати намагання
Христа закликати людство глибше збагнути суть Бога-Отця, одвічні гуманні
закони якого треба шукати в серці людини, а не на сторінках Мойсеєвого
П’ятикнижжя (згадаймо “Слово про Закон і Благодать” Іларіона
Київського). Згідно зі Старим Заповітом убивця не мав права на прощення,
тому логічним є закінчення поеми І. Франка, коли навіть убивця вбивці –
старий сліпий Лемех, нащадок Каїна – проклинає його й велить поховати,
як собаку: “Зносіть каміння і, немов собаку, / Прикиньте ним його,
піском засипте / І обсадіть тернами! Най повік / Прокляте буде місце, де
поліг він!” [3; т.1; с.294]. Тут, у поселенні Каїнових нащадків, діяли
закони саме старозаповітні, інтерпретовані земними пророками,
патріархами через їхнє “серце”, тобто зі світоглядних історико-моральних
обставин того часу. Логіка інтерпретації І.Франка вимагала дотримуватися
їх. Та там, у пустелі, куди письменник повів свого Каїна на прощу, діяли
одвічні гуманні закони Творця, які для себе І.Франко усвідомлював уже
через призму Христового вчення.
На користь цієї думки говорить ще один приклад із Нового Заповіту, а
саме епізод із розп’яття Христа. На Голгофі поруч з Ним були розіп’яті
два розбійники. Апостоли Матей і Марко стверджують, що вони ображали
Христа [Мт.: 27, 44; Мр.: 15, 32], а от Лука цій ситуації надає
кардинального доповнення. Один з розбійників зневажав Христа, але інший
присоромив того: “Чи не боїшся Бога, ти, що покутуєш ту саму кару? Бо ж
ми приймаємо кару, гідну наших учинків, цей же не зробив нічого злого”.
І додав: “Ісусе, згадай мене, як прийдеш у своє Царство”. На що Ісус
відповів: “Істинно кажу тобі: сьогодні будеш зо мною в раї” [Лк.: 23,
39–43].
?
????$???????6?ься у своїх злочинах. Отже, такий страшний гріх, як
убивство, у світлі Христового вчення та його вчинків може теж бути
прощеним Богом. І навіть більше, злочинець сьогодні ж буде разом із
Христом у раю. Цей епізод Євангелія від Луки один із найскладніших в
інтерпретації вчинків та вчення Ісуса. Для багатьох він видавався й
видається алогічним, але мотивацію такого прощення якраз можемо
почерпнути у Франковій поемі “Смерть Каїна”. Український письменник у
детально продуманому творі (задум визрівав упродовж десяти років)
намагався пояснити чи навіть захистити право Бога на помилування вбивці.
Такий висновок може видатися в узвичаєному трактуванні Франкових
поглядів як матеріалістичних навіть абсурдним, але мова фактів
метафізичного світосприйняття письменника саме у поемі “Смерть Каїна”
говорить на користь такого твердження.
І все ж є значна та досить небезпечна хиба у Франковій інтерпретації
образу Каїна. Письменник взяв на себе непосильну ношу, бо намагався
оцінити з метафізичних позицій вчинок (вбивство людини людиною, більш
того – братовбивство), про який він, на щастя, не мав ніякого
достовірного уявлення.
Та хоч І.Франко не ставив перед собою завдання у поемі “Смерть Каїна”
розв’язати складну метафізичну проблему прощення чи непрощення Богом
гріха вбивства глобально, розуміючи всю складність та недоступність
цього для всебічного людського усвідомлення, а все ж Каїна він простив.
Простив іменем Бога саме Франко, а чи Бог простив – того ми так і не
взнаємо. А головне – чи прагнув Каїн-вбивця такого покаяння, яке
зінтерпретував йому І.Франко? Це теж питання без відповіді.
Отож, для своєї геніальної візії шляху людства (головної, на нашу думку,
у творі) письменник взяв вдалу основу для інтерпретації: образ першого
вбивці, нащадки якого вже надто поспішно пішли його шляхом. Але щодо
іншої важливої проблеми, яку намагався проінтерпретувати І.Франко в
поемі, а саме “взаємостосунків” Бога та вбивці, та ще й конкретного
першовбивці на землі – тут, видається, можна поставити великий “знак
запитання”. У цьому сенсі вважаємо Шевченкову поему ‘‘Варнак” більш
продуманою й виваженою.
Складається враження, що Іван Франко у своїй поемі мав намір, передусім,
запротестувати проти Байронових натяків на звинувачення Бога у всіх
подальших гріхах людства. І.Франко “обережніший” у зображенні
метафізичних сцен. І це яскраво демонструє друга редакція його легенди,
де взагалі вилучено опис картин раю. Очевидно, письменник з часом глибше
й послідовніше усвідомлював: опис метафізичних сцен у будь-якому випадку
– це праця фантазії митця, котра створює міф, який може бути надзвичайно
далекий від істини. Франкова інтерпретація образу Каїна видається
оригінальною ще й спробою потрактувати старозавітній образ з
новозавітних позицій, ілюструючи вічність і непохитність останніх. З цих
позицій його легенда видається виваженішою, глибшою та мудрішою, аніж
Байронова.
* * *
Приблизно через п’ятдесят років після написання легенди “Смерть Каїна”
ще один український поет, В.Сосюра, звернувся до інтерпретації образу,
що належить до низки “вічних”. Він назвав свою поему, як і Байрон
містерію, – “Каїн”. Що ж спонукало В.Сосюру “воскресити” вже “прощений”
та “похоронений” в українській літературі її патріархом образ? Питання,
звичайно, різнобічне й складне. Спробуємо простежити деякі аспекти
відповіді на нього.
Свою поему В.Сосюра написав у надзвичайно складний та напружений для
нього 1948 рік. Спроба “реабілітувати” своє “петлюрівське” минуле,
ставши червоноармійцем та пишучи під загрозою смерті дифірамби про
“щасливе” життя в “Країні Рад”, була не надто успішною. Насамперед, для
самого поета: його душу починають рвати “комунар і націоналіст” (“Два
Володьки”). В.Сосюрі й не потрібно було зізнаватися у своїх душевних
муках: вони “випромінювались” з його “радянських” творів, що без
особливих зусиль помічали його ідеологічні опоненти. Та на противагу
іншим українським письменникам, котрі потрапили в аналогічні умови
виживання в радянській системі, Сосюрині “два Володьки” починають жити в
ньому кожен своїм творчим життям, не надто перешкоджаючи один одному. У
результаті маємо подвійну літературну творчість поета: “слабий і
покірний” Володька “поетично” озвучує волю більшовицької партії,
створюючи т.зв. “диктатурну” літературу, а вольовий і непокірний –
обстоює власне людське право на любов до народу, своєї землі, створюючи
“шухлядну”, за духом національну літературу. Обидва аспекти Сосюриної
творчості мають неабияку цінність для усвідомлення складної й
скривавленої епохи – вони її документи.
Поема “Каїн” належить до “шухлядної” літератури поета. Вперше вона
опублікована наприкінці 1990 р. (журнал “Київ”, № 12), але до того часу
так і не стала об’єктом широкого зацікавлення читачів та критиків.
Спричинилася до того, очевидно, і деяка невиразність позиції В.Сосюри
при художній інтерпретації такого складного й суперечливого образу, як
Каїн, а також складність інтерпретації метафізичних візій, на яких
побудований твір, тому дозволимо собі дещо детальніший огляд перипетій
поеми.
У “Пролозі” до поеми В.Сосюра дає зрозуміти, що проходить курс
лікування, вживаючи заспокійливі ліки (“атропін”, “люміналь”), але від
них “надхнення шал” у поета “став ще дужчий…” [2; с.7]. А далі перед
нами постає картина Едему. Тут і спокушає Єву Демон, що набрав подоби
змія. Та не яблуком, як у біблійному переказі, спокушає він її, а “вони
друг в друга увійшли”, тобто стали коханцями. “В пориві дикої жаги” “він
скинув образ мудрий змія” [2; с.8], і перед Євою постав красень-мужчина.
В еротичному захопленні, яке пристрасно й досить розлого передав
В.Сосюра, Єва починає порівнювати Демона з Адамом. “Той волохатий,
вузьколобий і замість носа – дірки дві… Люблю тебе, а він – худоба, не
виклика в моїй крові такої щасної нестями” [2; с.9]. Порівняння в очах й
у крові збудженої Єви не на користь Адама, який застає коханців, та ні
шуму протестуючого раю, ні його кроків вони не чують.
Першочоловік-“худоба” поводиться шляхетно і стримано: “Затис у серці
чорну журу цей, Богом даний чоловік бездушній Єві” [2; с.9] й пішов.
Яким не довгим був “сон” кохання, – він усе ж скінчився. Єва дізнається
від Бога, що за зраду вона не отримає вже душі й її прогнано з раю, а ще
вона “запліднена Проклятим” – “І здійме руку брат на брата, уб’є
молодшого твій син…” [2; с.10]. Та не про свою майбутню долю й долю
майбутніх синів думає Єва – вона просить Бога повернути їй коханця і
поблагословити на дорогу. Останнє прохання Бог виконує зразу ж, а перше
– також, але в інший спосіб. На дорозі вигнання Єва враз бачить
“усміхненого Адама, мов із проміння”. Від нього вона дізнається, що “Бог
великий” її “простив і душу дав” [2; с.10]. А Адам, перемігши змія,
отримав подобу Демона – він став красенем. Тепер нестримно Єва любить
вже його. Вона не шкодує за втраченим “раєм”, бо “Раєм” для неї став
Адам з красою Демона.
У “Пісні першій” дізнаємось про народження “Демона синка”. Він прийшов у
світ “о другій ночі” (українська північ). Зовнішньо він схожий до
колишнього Адама, але “жовті очі”, що виблискують “давнім гнівом”,
нагадують про його справжнього батька, правда, уже безкрилого. “Кошлатеє
та злісне” новонароджене дитя зразу ж кусає матір – спочатку за руку, а
далі й “за грудь”. Адам здогадується, що “маленя” хоче їсти, й дає йому
мишеня, від якого воно досить скоро “не залишило” “навіть кісточок”.
Земний первісток отримує ім’я Каїна, бо “їсти ж: “кай” в Едемній мові”.
Так він і зростає, здираючи “шкіри із пацюків” та поїдаючи мишей [2;
с.12].
Повною протилежністю до Каїна народжується й зростає Авель. Очі його
наповнені “сяєвом”, “усмішка радісна і щира, як у дорослого”, зовнішньо
він схожий на теперішнього Адама (тобто колишнього красеня-Демона), “не
кусає грудь у мами” й “не вищить, мов ласка та”… Згодом він стає
струнким, тихим, мрійливим юнаком, “неначе крила за плечима, щоб
керувать у вись політ, тремтіли в нього…” [2; с.10].
“Покірний син і брат примірний”, що “жив, неначе і не жив”, часто
дорікає Каїну за його жорстокість “із живим”. Первісток пояснює свою
лютість до звірів нелюбов’ю до всього “живого й красивого”, бо “сам він
обличчям на мавпу схожий”, тому й полює звірів, що їх немов лякає його
рябе лице [2; с.13].
Драматизм Сосюриної оповіді зростає, коли поміж братами стає “Вона” –
небесна, крилата Марія. Першим помітив її Каїн, але вона – “жадана,
рідна і крилата” – часто снилася й Авелю. І коли та з’являється між
братами, то перевагу надає Авелю, через якого давно вже не знає спокою,
до якого й прилетіла з “любов’ю неземною”. Каїна вона ж проганяє, бо її
лякає його чорнота, жовті очі, “душа темніша ночі, як думи демонів в
аду…” [2; с.14]. Тактовний Авель просить пояснити досить жорстку
поведінку небесної коханої-гості. Вона дає відповідь: “Він заважав з
очей твоїх кохання пити. Втрьох – це гріх. В його душі якась тривога,
летить униз він, а не ввись…” [2; с.15].
Небесна незнайомка називає своє ім’я – Марія. Далі з’ясовуємо, що в небі
багато таких Марій і всі вони не схожі одна на одну. Вони розмовляють
очима, люблять – “очима теж”, у крилах у них не кров, а “сонця спів”, і
всі – “з проміння” [2; с.15]. Авель захотів бути таким же. Марія
повідомляє йому, що скоро він стане таким. Авель прагне обняти кохану,
але “Вона ж над ним знялась, і полетіла, і в небі зникла як міраж…”
[2; с.16]. Каїн вбиває Авеля, тепер останній може навіки поєднатися з
Марією. Бог проклинає Каїна, але той, просячи в Бога пробачення “за рук
раптовий гнів” [2; с.17], виправдовується, що вбив брата з любові, тому
докір його душу не тривожить. Він спостерігав сцену між закоханими й
вирішив допомогти Авелю обійняти Марію.
Каїн готовий вирушити в дорогу, щоб іти до людей, зовнішньо подібних на
нього. Але в траві він побачив дитину, яка дуже швидко зростала. У ній
він упізнав убитого брата. Авель і Марія повідомляють Каїну, що це їхній
синок, і він повинен стояти “знаком вічного докору в очах вбивці” [2;
с.18]. І тоді з його уст зринають тяжкі прокляття “коханцям раю”. Він ще
раз виправдовується, що вбив брата з любові, аби закохані за нього
“слово Богу сказали” й Він би його простив. Таким чином Каїн знову хотів
стати ангелом, щоб очі Марії сіяли і йому. Каїн вважає себе не винним у
тому, що його “дух “чорніший ночі” і за “докори вічні знову” виголошує
цілу перспективну “програму” класової боротьби на землі, своєрідний
каїнівський “апокаліпсис”:
О кати
Ви батька кинули в безодні,
й повстанців зоряні рої
зчорніли в муці… Від сьогодні
ми оголошуєм бої
на всіх планетах вам, о чисті,
в чиїх очах думки нечистії
Я – знак майбутньої доби.
Ви опромінені любов’ю,
Та в жилах вам немає крові,
модернізовані раби
розпусти тонкої, що буде
між рицарів і буржуа
печаттю розладу, де груди
сховає хутряне боа,
де ніч і день в червивій каші
вони тонутимуть, як тля…
їх зненавидить вся земля, –
й підуть на гній нащадки ваші,
в ніщо од залпів огневих
моїх нащадків дорогих…
стане світ, як повна чаша! [2; с.18].
Збунтований Каїн кличе за собою юнака шукати плем’я таких, як він.
Вбивця стверджує, що “сумління докори страшні” “вбили спокій” його і він
змінився: з жорстокого став добрим. “Але добру я ціну знаю, тому я й
добрий не для всіх”, – проголошує Каїн і збирається вести боротьбу “за
зорі Раю”, який він “чує” тут – на землі. Вбивця у своїй візії бачить,
як “Ударить час всесвітній бою, і заклекоче все в огні…” Він вірить у
перемогу своїх спільників, яких окреслює як “земний мред”, і визначає
кінцеву мету боротьби: “А потім підемо на небо і Бога скинемо з висот”
[2; с.19].
У “Пісні другій” дізнаємося, що в боротьбі Каїн відвойовує бранку, в яку
закохався (“він земну, а не крилату, всім ніжним серцем полюбив”),
називає її Марією і просить юнака полюбити її, як і його (Каїна). Коли
після сну Марія приходить до тями, дізнаємося, що вона також покохала
Каїна. Та нове випробовування чекає на вбивцю: в печері він побачив
розтерзаних левом Адама й Єву. Тепер подих смерті викликав громи в душі
Каїна (“Плач, мов грім, рвав дужі груди, мов на клоччя”).
В “Епілозі” дізнаємося про щасливе життя Каїна й Марії. У “Пісні Авеля”
звучить туга за садами Едему, “що пропали за чужі гріхи”. Юнакові важко
жити з Каїном, бо з ним змушений молитися “на тотема”, якого зробила
Марія з чорного каменю і в якого “очі, як ножі”, “лице журбою віє, не
схоже до людських облич”, “чорні й гострі крила, немов летить він з неба
в тьму” зі страшною в польоті силою та бажанням слави. У “Пісні янголів”
вчуваємо спробу заспокоїти “ніжного й вразливого юнака” [2; с.22–23].
Та в заключній “Пісні Каїна” першовбивця знову демонструє свою
богонепокірність. Він виявляє впевненість у тому, що разом з однодумцями
відбере у Творця його силу (“У нього блискавки? Нічого. У нас і мозок,
як стилет. В Едем ми знайдемо дорогу, ми знайдемо блискавок секрет” [2;
с.24]). Каїн пишається своїм “крилатим” “татком” за те, що той оголосив
Богу війну. Він навіть запитує себе: чи часом сам він не Демон? Та
відповідь для нього не надто важлива, адже в нього безсмертя на чолі,
він “запліднив красуню раю”, і Бог не прогнав його з землі. За одним
лише шкодує Каїн – за тим, що Бог відібрав у нього красу Демона (“Бог
лиш одно зумів зробить: віддать красу мою Адаму і в лоні Єви наділить
мене Адамовим обличчям…” [2; с.24]).
Бог повертає Каїнові красу, що стала фактичною причиною братовбивства
(бо нею він наділив Авеля), і крила. Він обіцяє змити з нього пляму
прокляття, щоб вбивця міг продовжувати оголошену ним війну з Богом. У
фіналі Каїн стає Демоном – “крилатим” і “прекрасним, як завжди” [2;
с.24].
Щасливе життя з Марією не змінювало бунтарських думок Демона-Каїна, тому
вона признається, що не любила його, а лиш виконувала “без охоти” “волю
Бога непреложну”. Марії “гидко” і “тривожно” було жити з убивцею. Вона
забирає з собою юнака-Авеля і “два янголи” здіймаються у синю вись, що
відкрилась для них. “А на землі лишився Демон, щоб Революцію творить”
[2; с.24] – такий фінальний акорд поеми В.Сосюри.
Детальний аналіз перипетій твору дає змогу зробити висновок про
оригінальність Сосюриної інтерпретації образу Каїна та про її
новаторські аспекти. Так, щодо історіософічного аспекту інтерпретації,
то потрібно зауважити, що поет використовує сучасну йому концепцію
походження людини, зокрема, позитивістську, вдало синтезуючи її з
біблійною. Первісна людина, названа позитивістами й матеріалістами
троглодитом, у Сосюри має, очевидно, також божественне походження.
Спочатку Адам, а потім Каїн мають зовнішні ознаки того ж таки
троглодита. До троглодитів іде проклятий Каїн, щоб зробити їх своїми
спільниками (“Десь плем’я є таких як я, там за далеким небокраєм…”;
“Ось круг багаття троглодити сидять” [2; с.19].
Про використання українським поетом позитивістської концепції та її
вдалий синтез із біблійною свідчить ще низка епізодів з поеми,
наприклад, опис Едему (“Ходили тигри, горді й рижі, й між ними – вівці,
й звірі хижі їх не чіпали […]. Літали ящури крилаті…” [2; с.8]);
місця пристановища Адама й Єви (“І от прийшли Адам і Єва до моря
грізного, як гнів… Земля гула од рику й реві, і ліс так пристрасно
шумів… Так гаряче було… На вії їм попіл сипався, як сніг… І
бронтозаври довгі шиї тягли з покорою до них… Були голівки в них
маленькі… Десь близько мамонти паслись… Хтось тятивою туго дзенькав,
мисливський ріг гримів у вись…” [2; с.11]) тощо. Фактично дві названі
концепції ніби співіснують у творі, але натяку на те, що троглодит
походить від мавпи (згадаймо хоч би історіософічні твердження
М.Грушевського) у Сосюриній літературній інтерпретації немає. Щодо
антропологічних ознак першолюдей (троглодитів), то поет створює
надзвичайно цікаву метафізичну концепцію, якою намагається “примирити”
(синтезувати) індоєвропейську циклічну періодизацію людського життя
(використану в містерії Байрона), біблійні та позитивістські пояснення
походження людини. Так, Демон – представник, очевидно, попередньої
неземної цивілізації, зображеної Байроном уже як віджилої, правда,
земної, а біблійний Адам має в інтерпретації В.Сосюри антропологічні
ознаки мавпоподібної істоти. Такий синтез (нехай і художній) в апогеї
панування матеріалістичного світогляду як диктаторсько-державного –
надзвичайно сміливий крок з боку В.Сосюри.
Та найважливіше, на нашу думку, досягнення Сосюриного твору в тому, що
генеалогію революцій він, безпосередній учасник революційних подій в
Україні, не може пояснити ніяк інакше, як з метафізичних позицій. В
образі Демона-Каїна поет на перше місце вивів бунтарську природу його
світосприйняття, вихідною позицією якої є заздрість. Демон заздрить
могутності й невичерпному творчому потенціалу Бога, його першості у
всьому. Звідси й походить причина його заздрості Творцеві, яка
переростає у ненависть як домінанту світосприйняття. Каїн уже генетично
успадковує батьківські риси і в цьому не провина Бога, на якого хоче
звалити своє ненависництво вбивця, а його батька – Демона.
Бог же в Сосюриній інтерпретації намагається всіляко повернути у силове
поле істинного (природного) світосприйняття Демона-Каїна. Перший
представник із новоствореної земної генерації має в інтерпретації
українського поета далеко не привабливі зовнішні риси троглодита. Та він
має шляхетні серце й розум, що не дають диким пристрастям взяти гору і
здійснити самосуд над життям іншого господнього творіння, якими б не
були його попередні вчинки. Тому Адам у приступі ревнощів не вбиває
Демона чи Єву під час їхнього кохання. Він фактично покладає право
оцінювати їхні дії вищій силі, що створила їх. Непротивленням злу Адам
отримує перемогу над Демоном (тут згадаймо знову вище цитовані слова з
Христової проповіді). Своєю “слабістю” він стає сильнішим за гордого
бунтівника і в нагороду за це з волі Божої перемагає Демона, одержавши
його красу. Отож, коли Демон отримав прекрасну зовнішність задарма від
Бога, то Адам заслужив її, а, точніше, – виборов своєю покірністю.
Далі у творі спостерігаємо своєрідний “божественний експеримент”. Бог
намагається повернути у своє силове поле нащадка Демона, ніби
виправляючи допущену колись помилку: дар надзвичайної краси одному зі
своїх ангелів, яка, здавалося б, і стала причиною його бунтарства. Та
насправді у підтексті Сосюриної інтерпретації спостерігаємо неабияку
обізнаність й прозорливість Бога у подальших шляхах першолюдей і загалом
всього людства. “Божественний експеримент” – це лише “наочна” ілюстрація
первинності духовного над матеріальним. Ніякі зовнішні матеріалізовані
прикраси чи їх позбавлення не впливають кардинально на зміну
внутрішнього світогляду бунтаря-заздрісника. Лише глибоке усвідомлення
деструктивності мислення щодо Господнього задуму (покаяльний шлях, який
пройшов Каїн у Франковій інтерпретації) могли б допомогти Каїну
виправити вже у своєму житті помилки Демона-батька, котрі вже стали
генетичними. Та Каїн їх не виправляє, а примножує, вбиваючи свого брата.
Він з демонічною легкістю хоче одурити навіть самого Бога, стверджуючи,
нібито вбив брата з любові, з таких собі “благих” намірів піклування про
ближнього, про його подальше щастя (які близькі ці твердження до
більшовицьких оправдовувальних концепцій про необхідність акцій
червоного терору в ім’я любові до людей та їх майбутнього). Таким чином
першовбивця людини витворює уже генетичний комплекс
“демонізму-каїнства”, щоб передати його нащадкам, які через тисячоліття
дедалі генеруватимуть його. І пік генерування цього
метафізично-реального комплексу “демонізму-каїнства” В.Сосюра змушений
був пережити% це були революційні потрясіння та фашистська навала в XX
ст.
Реальні історичні події першої половини XX ст. змусили В.Сосюру
воскресити похований І.Франком образ “вічного” вбивці, бо вони довели,
що каїнство – це світоглядний вірус, який має довготривалу складну
генеалогічну основу і який дедалі потужніше прогресує під час
різноманітних революційних потрясінь. Видається, що своєю поемою
В.Сосюра намагався перекреслити Франкову спробу примирення Ката з Богом,
а ще – заперечити Байронову літературну версію ненавмисного вбивства
Авеля, бо зрозумів, що каїнство – це світогляд, деструктивний і
всеперемагаючий у сучасному йому світі.
А, можливо, своєю поемою В.Сосюра хотів відповісти французькому поетові
Шарлю Бодлеру, який у збірці “Бунт” вмістив вірш “Авель і Каїн”.
Французький поет закликав рід Каїна здійснити розправу над ситим родом
Авеля, та – здійнятись “до неба і на грішну землю Бога” скинути [1;
с.215]. Фінальні рядки Бодлерового вірша майже дослівно звучать з уст
Сосюриного Каїна (”А потім підемо на небо і Бога скинемо з висот”). Та й
сама ідея революційного роду Каїна взята, очевидно, українським поетом у
французького, але інтерпретована як заперечення Бодлерівського
“суду”-заклику. Український поет стає на захист “роду Авеля”, самого
себе причислюючи до нього. Це добре ілюструє авторська ремарка,
вставлена після оповіді про молитву юнака-Авеля, якою він відреагував на
вже згадувану перспективну “програму” класової боротьби на землі Каїна:
“Юнак молився і руки вгору простягав… І я молився, як той юнак, і в
синь дивився, але мовчала сумно вись [2; с.18]. В.Сосюра – автор поеми –
почуває себе беззахисним Авелем, приреченим, як і сотні його побратимів
по перу, як і мільйони його співвітчизників, на неминучу смерть від
революційного кровожерливого Каїна, а, точніше, – уже його нащадків.
Український поет справді увічнює образ Каїна і робить його синонімом
таких понять як “заздрість”, “обман”, “бого-” й “людоненависництво”,
“бунтарство”, “кровожерство” тощо.
Та найбільша трагедія В.Сосюри у тому, що він водночас намагався бути
офіційним речником “каїнства”, аби таким чином оминути долю приреченого
Авеля.
Література
Бодлер Ш. Авель і Каїн / Переклад Д.Павличка // Поезії. – К., 1989.
Сосюра В. Каїн // Київ. – 1990. – № 12.
Франко І. Зібр. тв.: У 50т. – К., 1976–1986.
Ясперс К. Духовна ситуація часу // Читанка з історії філософії: У 6 кн.
– К., 1993. – Кн.6.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
