Інтертекстуальність – автоінтертекстуальність: до постановки питання(реферат)

Реферат на тему:

Інтертекстуальність – автоінтертекстуальність: до постановки питання

На сучасному етапі розвитку літературознавства актуально звучить
проблема міжтекстової взаємодії у сфері художнього дискурсу, що
становить основу інтертекстуальних досліджень. Щодо визначення
“інтертекстуальності”, то воно може видозмінюватися “залежно від
теоретичних і філософських передумов, якими керується кожний учений” [2,
с. 218]. Існує низка трактувань цього терміна. Вперше його вжила
Ю. Крістева у статті “Бахтін, слово, діалог і роман” (1967). Поштовхом
для цього послужила праця М. Бахтіна “Проблеми змісту, матеріалу і форми
у словесній художній творчості” (1924). Дещо пізніше вчений розробив
теорію поліфонічності тексту, у центр якої поставив поняття “чужого
слова”. Він доводив, що кожний вислів є ланкою в ланцюгу і поза його
межами не може бути вивчений. Окрім цього, в основі досліджень
М. Бахтіна лежить ідея “неоднорідності тексту” і наявності декількох
“текстів у тексті”. Теорія засновників постструктуралізму і
постмодернізму (Ж. Дерріда, М. Фуко, Р. Барт, Ю. Крістева та ін.),
завдяки дослідженням яких інтертекстуальність набула поширення,
співзвучна з ученням російського дослідника. Зокрема Ю. Крістева наділяє
текст властивістю “автономного існування і здатністю “прочитувати”
історію” [2, с. 217]. Вона зазначає, що “для суб’єкта, який пізнає,
інтертекстуальність буде ознакою того способу, яким текст прочитує
історію і вписується в неї” [3, с. 123]. Російський дослідник І. Смирнов
трактує цей термін як властивість тексту формувати свій зміст (повністю
або частково) засобами посилань на інші тексти [3, с. 12]. Ж. Женетт
визначає це поняття як “співприсутність” в одному тексті двох чи більше
текстів. Окремі теоретики називають інтертекстуальністю взаємодію
внутрішньотекстових дискурсів: дискурсу оповідача з дискурсом
персонажів, одного персонажа з іншим і т. д. [2, с. 198].

Загальним для всіх дослідників є твердження, що будь-який текст є
“реакцією” на попередній. Поширеним у літературознавстві є визначення
інтерекстуальності, що належить школі Барта-Крістевої. Вони тлумачать
цей термін як властивість будь-якого тексту вступати в діалог з іншими
текстами. “Канонічне формулювання” [2, с. 218] поняттям
“інтертекстуальність” та “інтертекст” дав Ролан Барт: “Кожний текст є
інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш чи
менш упізнаних формах: тексти попередньої культури і тексти навколишньої
культури. Кожен текст – це нова тканина, зіткана зі старих цитат. Уривки
культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом
і т. ін. – всі вони поглинуті текстом і перемішані в ньому, оскільки
завжди до тексту і навколо нього існує мова. Як неодмінна передумова для
будь-якого тексту, інтертекстуальність не може бути зведена до проблеми
джерел і впливів; вона є загальним полем анонімних формул, походження
яких рідко можна простежити, без свідомих або автоматичних цитат, що
подаються без лапок” [1, с. 418] .

Концепцію інтертекстуальності можна розглядати, з одного боку, як
“результат теоретичних саморефлексів постструктуралізму” [2, с. 220], а
з другого – як наслідок художньої практики постмодернізму, в основі якої
лежить дослідження “цитатного мислення” [2, с. 220]. Сучасні дослідники
зазначають, що у всіх трактуваннях терміна є дещо спільне. Його основний
зміст зводиться до такого визначення: “Інтертекстуальність – це глибина
тексту, що виявляється в процесі його взаємодії з суб’єктом” [4, с. 26].
З уваги на це, термін “інтертекстуальність” визначаємо у поширеному його
трактуванні, тобто як властивість будь-якого тексту вступати в діалог з
іншими текстами.

Як зазначають літературознавці, концепція інтертекстуальності тісно
пов’язана з теоретичною “смертю суб’єкта” (М. Фуко) і “смертю автора”
(Р. Барт), внаслідок чого автор, текст і читач перетворюються в єдине
цитатне поле. Теоретики інтертексту доводять, що світ – це великий
текст, у якому все колись вже було сказане, а нове утворюється завдяки
змішуванню одних і тих же елементів [2, с. 196]. Із позиції
інтертекстуальності кожний текст “підлягає дослідженню не як закінчений,
замкнений продукт, а як … виробництво, підключене до інших текстів,
інших кодів” [1, с. 424], що відноситься до сфери інтертекстуальності.
Такий текст пов’язується з “історією… не відношеннями детермінації, а
відношеннями цитації” [1, с. 424], а основним принципом його побудови є
“децентрація” (Ж. Дерріда). За Ж. Деррідою, процес комунікації зводиться
до безкінечних посилань одного тексту на інший і на всі відразу,
оскільки вони є частиною загального тексту, який містить у собі історію,
культуру, суспільство і саму особистість, її свідомість. З погляду
інтертекстуальності, новий текст утворюється з фрагментів старих
текстів, з якими співвідноситься на загальнокомпозиційному чи
метапоетичному рівнях. Отже, міжтекстові ланцюжки вибудовуються
внаслідок зміщення кордонів між текстами. “Інформаційний простір
інтертексту” (Н. Кузьміна) дозволяє ввести твір у загальний
культурно-літературний контекст, окрім цього, конструкції “текст у
тексті” та “текст про текст”, що утворюються внаслідок діалогічності,
вибудовують тропеїчні відношення на рівні тексту [9, с. 37].
Новоутворені структури називають по-різному. Зокрема Р. Барт
використовує термін “ехокамера”, Ю. Крістева – “мозаїка цитат”,
Ж. Женетт – “палімпсест”.

Композиційна побудова творів у сфері інтертекстуальності визначається
взаємодією актів “створення і відтворення текстів, тобто власне тексту і
його внутрішнього метатексту” [9, с. 100]. У зв’язку з цим виділяють
функціональні різновиди текстів: прототекст і метатекст
(первинний/вторинний, базовий/похідний). Метатекст – “текст про текст”,
текст, що виконує метареферентну функцію, тобто інтерпретує смисл
прототексту [8, с. 9]. Відповідно, прототекст – це “базовий текст, з
опорою на який утворюється метатекст” [4, с. 26]. Ці функціональні
різновиди інтертекстуальності реалізують багатоплановість тексту,
створюють умови для розгортання текстової прагматичності.

У сфері інтертекстуальності будь-який текст характеризується як
метатекст, у якому присутні інтертекстуальні знаки, серед яких
розрізняють “чуже слово”, цитати, алюзії, ремінісценції, мотиви, спільні
для декількох текстів, однорідні фабульні елементи та деякі інші.
Загальним і поширеним є поняття “чужого слова”, яке трактується як
“висловлювання іншого суб’єкта, що спочатку було самостійним і
конструктивно закінченим”; під цитатою розуміємо дослівне відтворення
частини тексту іншого автора; ремінісценція – це “перефразування” чужого
тексту, що є результатом “безсвідомої дії творчої пам’яті” [4, с. 98].

Міжтекстові зв’язки інтертекстуальних елементів можуть комбінуватися і
тим визначати типи взаємодії текстів. Найпоширенішу класифікацію типів
міжтекстових взаємозв’язків розробив французький дослідник Ж. Женетт у
книзі “Палімпсести: Література в другому ступені” (1982). Він подає
п’ятичленну систему: “1) інтертекстуальність як “співприсутність” в
одному тексті двох або більше текстів (цитата, алюзія, плагіат і т.д.);
2) паратекстуальність як відношення тексту до свого заголовка,
післямови, епіграфа і т.д.; 3) метатекстуальність як коментуюче і часто
критичне посилання на свій передтекст; 4) гіпертекстуальність як
висміювання і пародіювання одним текстом іншого; 5) архітекстуальність,
під якою розуміємо жанровий зв’язок текстів” [2, с. 219].

_H

_H

_H

_H

_H

???????$???????@?Текстову стратегію інтертекстуальності можна розглядати
і в рамках творів одного автора. У цьому випадку відбувається взаємодія
текстів, один із яких у часовому просторі передує іншому. Отже,
інтертекстуальний принцип побудови творів базується на взаємопроникненні
текстів різних часових просторів. У процесі творчої комунікації другим
“Я”, з яким автор вступає в діалог, може бути він сам. У такому випадку
говоримо про автоінтертекстуальність – прийом міжтекстової взаємодії,
“коли при створенні нового тексту система опозицій, ідентифікацій і
маскування діє уже в структурі ідіолекту певного автора, створюючи
багатовимірність його “Я” [9, с. 20]. За таких умов “відбувається
включення двох авторських голосів у різних темпоральних зрізах” [9, с.
5], що дає змогу утворити конструкції “текст у тексті” і “текст про
текст”. Вони пов’язані з активною спрямованістю авторської діяльності на
діалогічність. У зазначених вище конструкціях виявляється міжтекстова
комунікація художнього мислення письменника, що вводить “весь простір
культурної пам’яті автора у новостворений текст” [9, с. 21].

Проблему автоінтертекстуальності можна простежити у творчому доробоку
Юрія Липи – поета і прозаїка, драматурга і перекладача, філософа і
публіциста, видатного громадсько-політичного діяча.
Автоінтертекстуальність виявляється на рівні “вмонтовування”
історіософських, геополітичних і літературознавчих проблем у прозу і
поезію митця. Це і визначає внутрішній взаємозв’язок різнопланових
текстів Ю. Липи, оскільки основні принципи геополітичного світобачення,
що багатоаспектно реалізовані в концептуальних історіософських та
публіцистичних працях, вибудовують художній простір його творчості.
Єдність основновних аспектів мисленнєвого простору дає підстави говорити
про автоінтертекстуальність творів Ю. Липи, що відображено на рівні
проектування прото- і метатекстів, оскільки новели, повісті та
оповідання з “Нотатників”, роман “Козаки в Московії” та три збірки
поезій акумулюють основні геополітичні ідеї автора.

У фундаментальних історіософських та публіцистичних працях (“Призначення
України”, “Чорноморська доктрина”, “Розподіл Росії” “Бій за українську
літературу” та ін.) митець окреслює “генеральні” (головні) ідеї
формування української державницької ідеології та зміст історичного
призначення України, обґрунтовує її право на будівництво незалежної
держави, вимальовує власне бачення нашої країни в загальносвітовому
контексті, наголошує на потребі поглибити культурні зв’язки із Заходом,
обговорює напрямні розвитку державної внутрішньої політики, відповідно
до цього визначає суспільні завдання української нації, характеризує
основні аспекти формування її психологічного типу. Для Ю. Липи Україна є
“цілим окремим світом”. Метатекстову артикуляцію цієї ідеї знаходимо в
романі “Козаки в Московії”, один із героїв якого стверджує: “…опорою,
проч неба є тільки Земля, альбо отчизна найсолодша” [6, с. 119].

Стрижнем історіософської концепції Ю. Липи є українська раса. Мислитель
оперував саме цим поняттям, оскільки воно має ширше значення і більшу
історичну протяжність, а “поняття і “нації”, і “класи”,… це лишень вияви
раси, яка їх у собі заключає” [7, с. 103]. Автор визначав расу не лише
за антропологічними, а переважно за психологічними і духовними ознаками,
наголошуючи, що це є “велика духовна єдність з боку морального,
чуттєвого”. У праці “Призначення України” він подає таке трактування:
“Расою звемо цілість населення, що його духовні прикмети, укриті й явні
(як звичаї, мова, властиво мови), а також антропобіологічні риси
становлять виразну цілість упродовж часу (історії)” [7, с. 103]. Серед
основних аспектів, що характеризують тенденції розвитку української раси
та джерела особливостей її ментальності, Ю. Липа виділяє трипільську
культуру, еллінський мистецький світогляд і готський
військово-адміністративний устрій. У трактаті “Призначення України”
автор наголошує, що саме трипільці своєю “невідступністю від обраної
лінії, холодністю при невдачах” заклали “підложжя українського
характеру” [7, с. 107] і відіграли особливу роль у формуванні
моральності української раси, зокрема, вікових хліборобських традицій і
внутрішнього укладу села. Художню артикуляцію наведених вище
історіософських тез простежуємо на сторінках роману “Козаки в Московії”.
Описуючи українське село, автор звертає увагу читача “на білий млинок
над річкою-срібнотечою, на луки, де попасають добрі коні, на заховані в
зелені саду обори, сажі, клуні і комори, на різнокольорові рушники
городів, на поля, що блищать яриною проти веселого сонця”, на “пахущі
світлиці козацького дому” [6, с. 22].

Автоінтертекстуальну діалогічність інформаційного простору Ю. Липи
доводить те, що ідея призначення України та її народу пронизує
історіософський і художній дискурс автора. У трактаті “Призначення
України” мислитель наголошує: “Упадають і підносяться велетенські
культури, державні системи, могутні заміри. Український світ з його
свідомістю минулого і характером людей є в тім поході. Провидіння дало
йому призначення, а уділом одиниці є лиш одно: знати, що і в її житті,
як і в житті раси, віра врятує вірних ” [7, с. 249]. Метатекстуальним
утвердженням наведеної цитати є вірш із символічною для творчості
Ю. Липи назвою “Призначення”:

Коли прийшла пора і ти дозрів

У муках днів, у боротьбі з собою,

Як образ берегів в імлі, на морі, –

В одній хвилині з’явиться тобі

Твоє призначення і зміст.

То лиш приходить раз, але назавжди.

Не стерти образу цього тобі,

Ти не втечеш, дивись вперед – і знай:

Одно тобі зосталось тільки: жити ним,

І сповнитися ним, воно – від Бога.

Як же ж не вчув призначення свого, –

Ти ще не жив, і ще не вартий вмерти [5, с. 12]

(виділення моє. – С. К.).

Відтак можемо стверджувати, що Липівські автоінтертекстуальні
відповідності знаходять відображення в інтегруванні прототекстів (праці
історіософського змісту) у метатексти (прозові та поетичні твори), що
дає змогу розпізнати єдність основних аспеків мисленнєвого простору
письменника. Уважне вивчення художніх та історіософських творів
переконує у виникненні асоціативності між конкретними текстами, що й
доводить автоінтертекстуальність інформаційного потоку мислителя.

Література

Барт Р. Избранные работы: Семиотика: Поэтика / Пер. с фр. – Москва,
1989. – 615 с.

Ильин И. Интертекстуальность// Современное зарубежное литературоведение
(страны Западной Европы и США): концепции, школы, термины: Энциклопед.
справ. – Москва, 1996. – С. 215 – 221.

Кристева Ю. Бахтин, слово, диалог, роман // Вестник Моск. ун-та. Сер. 9:
Филология. – 1995. – № 1. – С. 97 – 124.

Кузьмина Н. Интертекст и его роль в процессах эволюции поэтического
языка. – Екатеринбург, 1989. – 267 с.

Липа Ю. Вірую: Вибрані вірші; Перевидання за збіркою 1938 р./ Післяслово
О. Янчука. – Львів, 2000. – 102 с.

Липа Ю. Козаки в Московії: Історичний роман. Новели. – Львів, 1995.– 455
с.

Липа Ю. Призначення України. – Львів, 1992. – 270 с.

Смирнов И. Порождение интертекста: элементы интертекстуального анализа с
примерами из творчества Б.Пастернака. – 2-е изд. – СПб., 1996. – 191 с.

Фатеева Н. Контрапункт интертекстуальности, или Интертекст в мире
текстов. – Москва, 2000. – 280 с.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *