Ідеї о. Потебні у працях м. Гнатишака (реферат)

Реферат на тему:

Ідеї о. Потебні у працях м. Гнатишака

Постать М. Гнатишака – історика, теоретика та літературного критика – і
досі маловідома для широких наукових кіл. Його наукова спадщина з
позиції сьогодення, а творив учений у 30-х роках минулого століття,
становить значний інтерес. Передусім він репрезентує модерне покоління
вчених-новаторів, які пропонували своє бачення літературного процесу,
опираючись на найновіші теоретичні досягнення літературознавства,
прагнули запровадити сучасні методи наукового дослідження, вписуючи
українську літературу в загальноєвропейський історико-літературний
процес.

Методологічні принципи своєї літературознавчої концепції М. Гнатишак
виклав у вступі до “Історії української літератури”, яка побачила світ у
Празі 1941 р. вже після смерті автора. Однак різні вчені класифікують
його підхід до літератури по-різному. Наприклад, Д. Чижевський, автор
другої книги “Історії української літератури”, зараховував М. Гнатишака
до послідовників О. Потебні. Поділяючи в загальних рисах погляди
вченого, він зауважив: “Щоправда, я схиляюсь не стільки до теорії
Потебні, скільки до “структуралізму” празького кола “Слова та
словесності” [13, с .3]. Проте мовознавець О. Горбач визначив
методологічний підхід М. Гнатишака до явищ української літератури як
“формалістично-структуралістичний”, що сформувався під впливом концепцій
“празької школи” (В. Матезіюса, Я. Мукаржовського та ін.)” [7, с. 1].
Узгоджує ці думки сучасний літературознавець М. Наєнко. Він зараховує
М. Гнатишака, як і М. Зерова та Д. Чижевського, до структуралістів, які
“певною мірою пов’язували свою методологію з теорією творчості
О. Потебні” [9, с. 406].

Допомагає зрозуміти ситуацію сам М. Гнатишак. У пошуках міцного
методологічного підґрунтя вчений звертався до надбань національної та
європейської філологічної науки. Формуючи власний
теоретико-методологічний підхід до явищ літературного процесу,
вибудовуючи цілу концепцію літератури, М. Гнатишак прагне синтезувати
актуальні на той час структуралістичні ідеї Празького лінгвістичного
гуртка із психолінгвістичною теорією О. Потебні. Це засвідчує чутливість
молодого вченого до сприймання нових теоретичних віянь і залучення їх до
власної наукової праці. М. Гнатишак підкреслив епохальне наукове
відкриття геніального українського вченого, який “установив тісний
зв’язок між генезою й структурою кожного поодинокого слова – та генезою
й структурою цілого словесного мистецького твору, цебто твору
літературного” [4, с. 11]. Літературознавець по цей бік Збруча формулює
його як “принцип структурального зв’язку літературного твору зі словом”
і кладе в основу власного наукового літературно-історичного аналізу.
Цей принцип не був чужим поширеній у той час формальній школі.
Представники ОПОЯЗ-у в російському літературознавстві початку 20-х
років, згодом і Празького лінгвістичного гуртка, який підхопив його
естафету, теж виходили з усвідомлення структурального зв’язку між
словом та словесністю (про це свідчить назва офіційного органу празьких
структуралістів – “Слово і словесність”), а свою методологію генетично
пов’язували з ученням О. Потебні про зовнішню і внутрішню форми та зміст
твору.

Знайомство з науковою спадщиною О. Потебні у М. Гнатишака не було
безпосереднім. У Польщі 1931 р. побачила світ книжка К. Чеховича
“Олександр Потебня. Український мислитель-лінгвіст”. Наукова спадщина
українського вченого всупереч усім перешкодам зрештою входила в науковий
обіг. Про її драматичну долю, про причини її ізоляції від широких кіл
наукової громадськості, про повернення імені українського вченого в
науку знаходимо докладні відомості у статті І. Дзюби “Білецький і
Потебня” [8, с. 10-12]. Філософія мови О. Потебні, його теорії
словесності та національності – три напрями дослідження наукової
спадщини видатного філософа-лінгвіста, на яких зосереджує увагу
К. Чехович. Його праця – це ґрунтовний виклад основних теоретичних
положень О. Потебні: структурна аналогія між словом та поетичним твором;
зовнішня і внутрішня форми слова і твору; процес перетворення міфу в
метафору; поетичний твір як акт пізнання; активність процесу сприйняття
художнього твору та ін. Отже, праця К. Чеховича, як неодноразово
наголошував М. Гнатишак, стала своєрідним вікном у спадщину харківського
вченого, дала змогу ґрунтовно ознайомитися з його науковими поглядами.
Таке опосередковане знайомство не завадило літературознавцеві об’єктивно
оцінити відкриття геніального вченого і побачити за ним майбутнє.
М. Гнатишак не звів внеску О. Потебні в розвиток філологічної науки до
національного масштабу, він наголосив, що своїми дослідженнями вчений
„поклав основи під правильне розуміння літературознавчих проблем не лише
у нас, але і в світовій науці” [6, с. 4].

Можливо, що М. Гнатишак був ознайомлений безпосередньо з працями
О. Потебні. Скажімо, аналізуючи в “Історії” усну народну творчість,
М. Гнатишак цитує космогонічну колядку, подану в О. Потебні, якої немає
у праці К. Чеховича, наголошує особливу цінність наукових студій вченого
про колядки і щедрівки, веснянки та купальські пісні. Слід зазначити й
особливості Гнатишакового підходу до самої теорії О. Потебні. Завдання
вченого полягало не стільки в тому, щоб сконструювати систему поглядів
О. Потебні, розвинути його теоретичні положення, скільки у використанні
окремих теоретичних і методологічних аспектів його літературознавчої
концепції. Деякі твердження потебнянської теорії, системно викладені
К. Чеховичем, не знайшли свого висвітлення на сторінках Гнатишакових
праць. Йдеться, зокрема, про феноменологічний аспект у доробку
О. Потебні. Про це писав І. Фізер у праці “Психолінгвістична теорія
літератури Олександра Потебні”, у якій він зосередив увагу на
актуальності потебнянської теорії навіть у зіставленні її з сучасною
формально-структуралістичною і феноменологічною критичною думкою.
Дослідник виділив низку ідей О. Потебні, які згодом були розвинуті в
теоретичних концепціях ХХ ст. Вони більшою чи меншою мірою окреслені у
праці К. Чеховича, звичайно, не в сучасній термінологічній дефініції.
Тому М. Гнатишак не міг не знати цього. Окрім того, поширений в наукових
колах того часу був феноменологічний підхід до літератури польського
теоретика Р. Інгардена. Множинність змістів при сталому поетичному
образові (теза про сприймальні змісти у Р. Інгардена), потреба читача
(“інтерпретаційної свідомості людини” [11, с. 27]) для реалізації
поетичного твору як твору мистецтва та ін. – ці проблеми не були
актуалізовані М. Гнатишаком. Зрештою, передчасна смерть не дала йому на
це часу. Ім’я О. Потебні на сторінках його праць з’являється наприкінці
30-х рр. (1937 – 1940 рр.), свою ж головну працю – “Історію української
літератури” – він уже важкохворим диктував матері. Літературознавець
намагається максимально залучити теоретичні ідеї вченого до наукового
обігу. Вступна частина постає як “схематичний план-реєстр проблем” [7,
с. 1], програмування майбутньої наукової роботи, перспективних шляхів
розвитку української науки. Проте беззаперечно можна стверджувати, що
звертання вченого до спадщини видатного філософа-лінгвіста не було
принагідним, тут він знайшов строго наукове підґрунтя для власної
літературознавчої праці.

Наріжним каменем психолінгвістичної теорії О. Потебні, як слушно
зазначали дослідники наукової спадщини вченого, була структурна аналогія
між словом і поетичним твором. “Потебнянська концепція, – зазначає
І. Дзюба, – великою мірою вибудувана на принципі аналогізму, і притому
на аналогії вищих форм словесного мистецтва з нижчими, художньої
літератури – з простими мовними актами [8, с. 14]. Цей принцип
аналогізму, як уже зазначалося, М. Гнатишак кладе у фундамент власної
концепції літератури.

У структурі кожного слова О. Потебня виділяв три елементи: зовнішню
форму (єдність артикульованих звуків), внутрішню форму (уявлення,
найближче етимологічне значення слова, яке представляє увесь зміст
слова), і зміст (значення слова, яке містить увесь комплекс ознак
названого явища). Йдучи за В. Гумбольдтом, учений розглядає мову як
творчу діяльність, а найменшу мовну одиницю – слово – вважає
елементарною формою поезії. Відповідно до цього слово з живим уявленням,
як ембріон поетичного твору, своєрідний “словесно-мистецький мікрокосм”
[4, с. 12], у зародку містить усі частини складнішої мистецької цілості
– твору словесного мистецтва. У “поетичному – отже, загалом у художньому
творі є ті ж самі три стихії, що й у слові: зміст (або ідея), який
відповідає чуттєвому образові або розвинутому з нього поняттю; внутрішня
форма, образ, який вказує на цей зміст, який відповідає уявленню (яке
також має значення тільки як символ, натяк на відому сукупність чуттєвих
сприйнять, або на поняття), і, нарешті, зовнішня форма, в якій
об’єктивується художній образ” [1, с. 39-40]. Відштовхуючись від цих
теоретичних міркувань О. Потебні, М. Гнатишак робить висновок, що
усвідомлення структурної аналогії між словом і поетичним твором є
неодмінною передумовою правильного наукового аналізу, оскільки у слові
міститься таїна мистецького твору, а “кожна спроба досліджувати
літературний твір без певної свідомості його тісного зв’язку зі
структурою його складових частин – слів, а літературу – без свідомості
її зв’язку зі структурою мови” [4, с. 15] позбавлена наукового
підґрунтя.

Найважливіше значення у філософії мови та теорії словесності О. Потебні
відведено внутрішній формі слова і поетичного твору. Це – головний
компонент їх структури. Але якщо зовнішня форма і значення є незмінними
обов’язковими частинами слова, без яких воно не може існувати, то
внутрішня форма, уявлення у зв’язку з розширенням семантичного
навантаження слова або твору з часом може зникати. “Його зникнення й дає
нам другий вид існування слова. Цей другий вид без уявлення або з
втраченим уявленням і відповідає другій формі словесної думки, а саме
формі прозаїчній” [10, с. 102]. Отже, наявність внутрішньої форми, за
О. Потебнею, виступає показником поетичності слова та твору, а без неї
“поетичне мистецтво перетворюється на комунікативний або інформативний
шифр з обмеженою, точно окресленою функцією” [11, с. 5].

???????¤????????ого твору, який передусім постає як акт пізнання, а не
лише як предмет насолоди. У розв’язанні цього питання М. Гнатишак
виступає послідовним потебніанцем. Він, зокрема, пише: “Поетичні твори
тому й є поетичними, що в них автор промовляє до уяви читача не лише
зовнішньою звуковою формою свого твору, яка має безпосереднє значення,
але й образовими, переносними, метафоричними, алегоричними, символічними
чи якими ще іншими елементами, себто внутрішньою формою” [6, с. 4], бо
“суттю мистецтва слова є переносний, образовий, метафоричний вираз
змісту душі” [4, с. 14].

Відгомін боротьби між формально-естетичним та психологічним підходом до
літературної творчості міститься у працях М. Гнатишака. Стаття “Артизм
творів Степана Руданського” була даниною формальному підходу до
літератури, оскільки “для повного і всебічного наукового освітлення
твору в рамках модерного літературознавства безперечно потрібний також
докладний, фаховий формально-естетичний розбір” [2, с. 15], попри
звернення до позамистецьких моментів – історичних, соціологічних,
психологічних. М. Гнатишак аналізує всі елементи формальної структури
творчості поета: систему поетичних жанрів, мову, стилістичні фігури і
тропи, ритміку, словесну інструментацію та строфіку. Однак
літературознавець застерігає перед небезпекою однобічного підходу до
твору, при якому головна роль належить формальному аналізові.
Формально-естетичний підхід до літератури важливий, але не єдиний. Це,
на його думку, надто радикальна позиція. У статті “Ідейні основи
творчості Маркіяна Шашкевича” вчений пише, що ідеологічний аналіз
літературних творів у сполученні з “розумними принципами формалістичного
й психологічно-естетичного досліду” [3, с. 3] дасть найкращі наукові
результати До цієї проблеми він повертається в “Історії української
літератури”. Декларуючи другий методологічний принцип – літературний
формалізм – вчений наголошує, що він також виростає на потебніанських
основах. М. Гнатишак не підтримує „радикальний формалізм тих
дослідників, які поза мистецькою формою світа не бачать”, які залишають
поза увагою „важливий комплекс проблем у зв’язку з відношенням
літератури до життя, вагою змістового й ідейного моменту та
суспільно-моральною відповідальністю письменника” [4, с. 16] і зазначає,
що “модерні формалісти скрізь виходять від свідомості інтимного
структурального зв’язку між словом і словесністю і на цих підвалинах
ставлять будівлю наукового розгляду літературних творів” [4, с. 18].
Зрештою, самі представники Празького кола згодом відійшли від
однобічного формалізму раннього періоду [13, с. 3]. Так М. Гнатишак
доходить висновку, що аналіз поетичного твору включає вивчення його
внутрішньої та зовнішньої форм. Не оминає він і національного аспекту
проблеми, теж характерного для О. Потебні. Праці харківського вченого
пронизані сильним національним етнопсихологічним струменем. На цьому
наголошує І. Фізер, констатуючи етнокультурну детермінацію як
фундаментальне положення лінгвістичної теорії О. Потебні. У внутрішній
формі мови закодовані специфічне бачення світу, національний характер
народу, його психологія. Це науково обґрунтоване положення, без
сумніву, імпонує М. Гнатишакові. “Якщо “альфою й омегою” поетичного
твору є слово, якщо слово є “ембріоном” поетичного твору, то тоді ясно,
– зауважує вчений, – як нерозривно і органічно зв’язаний характер
поетичної творчості даної нації з її мовою; а мова, в свою чергу,
нерозривно і органічно зв’язана з національною психікою, з національним
етосом. Отже, величезне, органічне значення має в літературній творчості
її національний елемент, і то не лише елемент формальний, яким є мова,
але й змістовий, себто сума переживань і уявлень даної національної
збірноти, та ідейний, яким є зміст психіки тої збірноти” [7, с. 4].
О. Потебня постійно наголошував взаємозв’язок між розвитком національної
мови та національної культури, трактував мову як передумову
життєдіяльності нації, духовного розвитку окремої особистості і нації
загалом. Звідси випливає небезпека денаціоналізації та русифікації. Ці
думки були суголосними з позицією М. Гнатишака, оскільки часи змінилися,
а проблема не втратила своєї актуальності.

Важливе місце в потебнянській літературознавчій теорії посідає проблема
рецепції твору читачем, оскільки літературний твір відіграє важливу роль
в індивідуальному та суспільному житті. Ця проблема приваблювала й
М. Гнатишака насамперед своєю багатоаспектністю: поезія як форма
пізнання за допомогою слова, художній твір як засіб пробудження думки,
активність процесу сприймання твору, взаємозв’язок літератури і
суспільства, естетична оцінка твору.

“Поезія, – наголошував О. Потебня, – не є деяка прикраса думки, не є
щось непотрібне, чим можна користуватися тільки в хвилини дозвілля, а
можна й не користуватися. Навпаки, поезія є одною з двох форм пізнання
за допомогою слова; а якщо це так, то поетичний образ становить і
повинен становити для нас не тільки предмет насолоди, не тільки таке
явище, до якого ми ставимося пасивно, чекаючи, щоб нас осінила
благодать, яка виходить з нього ”[10, с. 250]. І далі: “Всякий художній
твір, – підкреслює О. Потебня, – є не винятково, але головним чином акт
пізнання, при тому акт, що передує пізнанню прозаїчному, науковому”[10,
с. 257].

Динамічний аспект теорії О. Потебні – це наголошення творчої активності
думки автора і читача, що реалізується через витворювання нової думки.
Сприйняття поезії – не пасивний процес, а активна творча духовна
діяльність читача, критика. Поетичний твір, як і слово, не засіб
передавання готової думки, а засіб розвитку думки, перетворення
індивідуального запасу думки в кожної людини зокрема, він активізує
власні думки читача, слухача, викликає в них процес творення думки,
аналогічний тому, який відбувався раніше в авторові [10, с. 256]. Ми
розуміємо твір настільки, наскільки беремо участь у його творенні, це
вимагає певних зусиль: “Насолода насолодою, але якщо поетичне мислення є
одним із засобів пізнання, то, отже, воно вимагає певного нагляду,
старання, зусилля. Насолода дається, так би мовити, даром; якщо її
немає, то навмисно, зусиллям викликати її важко. Але розуміння береться
зусиллям, з бою” [10, с. 250]. Констатуючи у статті “Нова українська
лірика в Галичині” такий невідрадний факт у тогочасному культурному
житті – люди перестали читати поезію, М. Гнатишак проводить потебнянську
в своїй основі думку, що до зрозуміння поезії треба духовно дорости,
докласти певних зусиль. Розуміння поетичного твору як засобу
пробудження, активізації думки бачимо в галицького вченого: поетичний
твір “промовляє до уяви читача, …пробуджує фантазію читача, оживлює
його думку та пластично ставить перед очі те, що автор хотів сказати”
[6, с. 4].

Наголосивши важливу роль поезії в індивідуальному житті, М. Гнатишак
переносить цю проблему в площину ширшу, тісно пов’язану з першою:
література і суспільство, їх взаємозв’язок та взаємовідносини. Ця
одвічна проблема існувала ще від часу виникнення літератури як виду
мистецтва. Вчений аналізує бачення цієї проблеми з боку формальної,
суспільницької, марксистської та ліберальної критик. Жодна позиція не
висвітлює, на його думку, правдивого стану справ. М. Гнатишак визнає
вплив життєвих фактів на літературні твори, але не приймає тези про
абсолютну детермінованість літератури суспільством. Погоджуючись з
формалістами, що мистецтво є автономною ділянкою людської діяльності, що
воно розвивається за властивими йому внутрішніми закономірностями,
літературознавець заперечує тезу про цілковиту відрубність мистецтва,
існування його для самого себе.

Підтвердження власних ідей науковець шукає в авторитетних джерелах,
насамперед – у філософсько-психологічній мотивації зв’язку літератури з
життям О. Потебні. Слово і поетичний твір є виявом власної душевної
активності, роботою автора над власним розвитком, реалізацією внутрішніх
цілей – самопізнання, самовиховання. Зв’язок літератури з життям, за
О. Потебнею, виявляється в тому, що поетичний твір, заспокоюючи
внутрішню потребу автора, виступає як спосіб об’єктивації пов’язаної з
життям думки.

М. Гнатишак наголошує суспільну функцію письменства. Він беззаперечно
стверджує факт, що література істотно впливає на формування і розвиток
суспільного життя, виступає як духовно перетворювальний чинник. З цього
логічно випливає питання про моральну і суспільну відповідальність
автора за написане. До його розв’язання М. Гнатишак підходить як
представник католицької критики. Існує ціла система цінностей –
культурних, моральних, естетичних,– які кожна людина мусить поважати.
Вони жодною мірою не обмежують свободи творчості письменника, якщо стали
органічною частиною його “я”, а навпаки, дають змогу творити літературу
тривалої вартості, якою є література, що розвиває ідеї добра, краси і
правди. “Свобода творчості, – писав О. Потебня, – як і свобода совісті,
є право, що накладає обов’язки” [10, с. 271]. Саме тому в питаннях
естетичної оцінки художнього твору М. Гнатишак зважає не лише на його
формально-естетичні вартості, але й на зміст, а передусім ідею, які
виконують свою естетичну функцію. Моральні та ідейні моменти визначають
суспільну і художню вартість літературного твору. З таких міркувань
М. Гнатишака виростає його ідейно-етичний естетизм як концепція
літератури.

Розуміння слова як ембріону поетичного твору; усвідомлення
структурального зв’язку між словом та літературним твором як неодмінна
передумова літературознавчого аналізу; вивчення твору з погляду
внутрішньої та зовнішньої форми; підхід до внутрішньої форми твору як до
носія його поетичності; наголошування пізнавальної функції поезії;
проблема читача, яка в ширшому масштабі переростає в проблему
взаємозв’язку літератури і суспільства – ці методологічні аспекти
психолінгвістичної теорії літератури О. Потебні більшою чи меншою мірою
знайшли відгомін у працях М. Гнатишака, вплинули на формування його
концепції літератури.

Література

Потебня О. Думка й мова // Антологія світової літературно-критичної
думки ХХ ст. / За ред. Марії Зубрицької. – Львів: Літопис, 2001. – С.
34–52.

Гнатишак М. Артизм творів Степана Руданського // Рідна мова. – 1935. –
Ч. 1–11.

Гнатишак М. Ідейні основи творчості Маркіяна Шашкевича. – Львів, 1937. –
26 с.

Гнатишак М. Історія української літератури. Книжка перша. – Прага:
Вид-во Юрія Тищенка, 1941. – 132 с.

Гнатишак М. Література і суспільне життя. – Львів, 1938. – 15 с.

Гнатишак М. Основний національний первень у літературі // Мета. – 1939.
– Ч. 14. – 9 квіт.

Горбач О. Чотири нариси історії української літератури й критики //
Нариси історії української літератури й критики: Миколи Гнатишака
(1941), Дмитра Чижевського (1941–1949), Миколи Глобенка-Оглоблина
(1949), Андрія Ковалівського: З історії української критики (1926). –
Мюнхен, 1994. – С. 1–11.

Дзюба І. Білецький і Потебня (Ідеї О. Потебні в працях О. Білецького) //
Слово і час. – 1994. – № 11–12. – С. 9–16.

Наєнко М. Етап модерного українського літературознавства (М. Гнатишак)
// Літературознавство. Доповіді та повідомлення. – Кн. ІІ. – Київ:
Обереги, 2000. – С. 405–412.

Потебня О. О. Естетика і поетика слова: Збірник. – Київ, 1985.

Фізер І. Психолінгвістична теорія літератури Олександра Потебні:
Метакритичне дослідження. – Київ: Akademia, 1993. – 111 c.

Чехович К. Олександр Потебня. Український мислитель-лінгвіст. – Варшава:
Друкарня оо. Василіян, 1931. – 187 с.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *