Художня інтерпретація концепції кохання-любові у творах Євгенії Кононенко (реферат)

Художня інтерпретація концепції кохання-любові у творах Євгенії
Кононенко

Проза Є.Кононенко – зразок “жіночого” письма в українській літературі,
зокрема того, що в феміністичній критиці називають “психоаналітичною
моделлю жіночого письма”, у сфері якого твори О.Забужко, С.Майданської,
Т.Зарівної та ін. Досліджуючи його у світлі психоаналітичних концепцій
З.Фрейда, К.Юнга, Ю.Кристевої, Н.Зборовська виділяє як специфічні такі
його риси: “утвердження жіночої суб’єктивності як незалежної від
фалічної символізації” [1, 277]; “пошук власної тілесності та
суб’єктивності, їх репрезентації в культурі, яка репресує жіноче” [1,
279]. Виходячи з тексту роману О.Забужко “Польові дослідження з
українського сексу”, вона окреслює й інші його аспекти: “вираження
особистого досвіду жінки як типового досвіду жіночого життя, свідоме і
несвідоме протиставлення жіночого приватного світу чоловічому,
артикуляція афективної нарації замість лінійної послідовності подій” [1,
288]. У доповіді “До проблеми феномена жіночого письма”, виголошеній на
засіданні Творчого об’єднання критиків Київської організації НСПУ, Ніла
Зборовська стосовно останнього уточнила: “замість наративної
послідовності подій реалізується афективна історія, тобто емоційна
послідовність подій” [6].

У романах “Імітація”, “Зрада”, “Ностальгія”, в оповіданнях Є.Кононенко
акцентовано психоаналітичні проблеми жіночого приватного життя;
конфліктні ситуації в них вибудовуються на свідомому чи несвідомому
протистоянні жіночого і чоловічого світів, пов’язаного із феноменом
сексуальності (згадаймо, останнє, за Р.Бартом, є “своєрідним кодом у
розрізненні “чоловічого” і “жіночого” письма), домінування почуттєвого
вияву самосвідомості героя, його внутрішнього “я”. Актуалізація цих
ознак у творах письменниці зумовлена її особливою увагою до інтимного
світу героїв в аспекті феміністичної концепції “другої статті” (термін

С. де Бовуар), її екзистенційної свободи і незалежності. Інтимні
стосунки чоловіка і жінки у прозі Є.Кононенко продукуються як опозиції
об’єкт-суб’єкт, патріархальний світ і вільний. У ній домінує мотив
вірності і зради (нові його модифікації), багатогранно виокреслюється
неідентичність понять кохання-любові у розвитку теми усвідомлення жінкою
своєї самодостатності, здобуття нею власної суверенності. Якщо перший
частково був у полі зору літературної критики, то друга і по сьогодні
залишається поза його межами. Це й спонукало інтерес до осмислення
концепції кохання-любові у творах Є.Кононенко.

Автор названих вище романів створює різні типи жінок, випробовуючи їх у
ситуаціях (драматичних, а часом і трагічних) неоднозначних
взаємостосунків з чоловіками, подолання своєї ролі як “підлеглого
об’єкта” (визначення С. де Бовуар). Героїні у перипетіях приватного
життя – центр своєрідного трикутника, дві сторони якого – чоловік
(колишній чоловік) і людина, в яку вона закохується (або коханець). Як у
традиційному літературному трикутнику, вибирати їй, але не між
чоловіками: її вибір – то вибір власного самоутвердження як активного
суб’єкта культури. Вероніка, героїня роману “Зрада”, здобуває успіх як
режисер; Лариса (“Ностальгія”) відбулася як “провідний
мистецтвознавець”; Гелена (“Нема раю на землі”) переживає “лавину нових
подій, все переважно радісних” [3, 29], віддаючи себе гуманітарним
проблемам довкілля. При цьому їм довелося зруйнувати й усталені уявлення
про родинне щастя, чоловіка як голову родини тощо.

Через епізоди, ситуації вирішення проблеми вибору, через конфліктні
вузли протистояння героїня – чоловік (на рівні їх рефлексій, вчинків),
що нерідко екстрапольоване на мотив вірності-зради, письменниця
опроявлює свою концепцію кохання-любові. У романі “Зрада” почуття Дмитра
до Вероніки (дружини) у його роздумах про взаємостосунки з нею
тлумачаться ним як “ніжність”. Акцентуючи на цьому, авторка вдається до
антитетичних самовизначень героєм задоволення своїх сексуальних бажань:
розважаючись з “жіночками” своєї будівельної бригади, він “і кусав, і
жмакав, щоб уночі бути ніжним з Веронікою”. З Катериною Рачко,
“грім-бабою”, яка врешті з усіх тих “жіночок” залишилась одна”, теж був
“дикий, брутальний” – “всю свою ніжність беріг для Вероніки” [2, 31].
Другою складовою почуття Дмитра до неї була турбота – оберігання її від
незгод зовнішнього світу (заради цього відмовився від улюбленої справи,
збудував дім (квартиру), забезпечував достаток). Його любов сфокусовує в
собі почуття чоловіка і батька. Невипадково в його сприйнятті дружина і
донька зливаються воєдино (“його дівчата”). Промовиста деталь у згадці
про першу зустріч з Веронікою – “взяв її до нас в гуртожиток, як
підбирав песиків або пташок” [2, 75] – своєрідний знак гри у турботу
про слабшого, меншого. Аналогічні й означення “годували з ложечки”,
“переляканий горобчик”. “Людську істоту” Дмитро побачив у ній пізніше,
вражений її знаннями з математики і поезії (досить показово для
чоловічого поцінування людини), її емоційністю, коли читала напам’ять
“Титарівну” Т.Шевченка. На запитання психоаналітика: “Скажіть, а ви
любили свою дружину?” – не дано його слова-відповіді, фіксується його
внутрішня реакція. “І він згадав їхні найкращі дні, найкращі години,
найкращі хвилини, найкращі слова. В нього на обличчі з’явилась особлива
легка посмішка” [2, 80] — ця характеристика знаходить чітке, як діагноз,
визначення психоаналітика: “Ви дуже любили її” [2, 81]. Його зміст
розшифровано в підкресленні “виняткової” заслуги Дмитра в тому, що
Вероніка, “дитина з радянського дна досягла професійного рівня, якого
досягають далеко не всі, народжені в елітних родинах!” [2, 81]. Таким
чином наголошується панівний у тоталітарно-патріархальному суспільстві
тип чоловіка як активного суб’єкта в родині.

Дмитро впевнений, що Вероніці подобалися і його ніжність у ліжку, і його
турбота за неї і доньку, що й складало, на його думку, їхнє “подружнє
щастя”. “Їй подобалось, він бачив, їй було добре з ним” [2, 31], —
підсумовує Дмитро. Але його заяви на зразок “вона зі мною мала все!”, “Я
їй дав усе!” втрачають свій, вкладений в них мовцем, сенс перед
запитанням Катерини Рачко: “І свободу?” У діалозі Дмитра з Катериною:
“…ти взяв її за дружину, а не за прислугу. Отже – за рівну собі! Вона
така сама людина, як і ти! – Ні, не така сама! Не така сама! Вона з тих,
кого охороняють! А я з тих, хто охороняє!” [2, 51], — безпосередньо
наголошено на несумісності патріархальної моделі опозиції чоловік –
жінка, основою якої є нав’язування жінці певної ролі чоловіком, і
намаганням “другої статі” (термін С. де Бовуар) здійснювати свою
екзистенційну функцію самостійного вибору. Концептуальним у вираженні
цієї суперечності є образ “бетонки” як уособлення патріархального світу.
Це і просторова точка як місця проживання (будинок) – “бетонна коробка”,
“бетонка”; і ширше – “бетонний масив”. І узагальнюючий образ міської
культури родинного побуту – “бетонне щастя”. Як антитеза “бетонці”
постає згадана Ларисою “квартира, ціна якої чи не вдесятеро більша за
ціну квартири, на яку він поклав кращі роки життя” [2, 52], у “самому
серці міста”, яку здобули Вероніка з Вікторією. Її просторовість,
престижність розташування у місті – ознаки нового статусу Вероніки як
феномену сильної незалежної жінки. Лише така жінка, за словами її
доньки, феміністки Вікторії, “може дозволити собі кохання” [2, 57].

?????????????^?ло до горла, саме до горла”, “він не міг відірватися від
горла і душив” – і матір, і “тих жінок, що приходили до нього по гроші”,
душив і Вероніку, коли стала дівчиною [2, 48]. Повтор деталі “горло” і
означення дії “душив” знаходять новий смисловий розвиток у зверненні до
постатей (за оцінкою Вероніки) “ревнивця-егоїста” Отелла і “паскуди”
Арбеніна. Функціонально зіставлення спогаду про батька–любителя хапати
за горло із відомими літературними героями акцентує у підсвідомості
Вероніки паралель батько – чоловік, можливість їх однакових дій. До того
ж останнє було засвідчене вчинком Дмитра (“з усієї сили зацідив їй
кулаком у вилицю”). Таким чином письменниця вмотивовує “страх” як один
із чинників ставлення Вероніки до чоловіка. Від заперечення права карати
жінку, якщо навіть вона “таки була з кимось, окрім чоловіка” [2, 48],
починається шлях героїні до самоутвердження.

Почуття Дмитра до дружини трактується в романі устами психоаналітика як
любов. Коли ж він користується словами “кохана жінка”, то не має на
увазі почуттєвої пристрасті. Того, що називають амоr. “Донька теж була
його коханою жінкою”, — розмірковує він. Альтернативно до сутності його
любові дано опис емоційного стану закоханості Вероніки в Женика, жінки,
що звільнилася від страху, стала незалежною. Перша його фраза – формула
кохання: “Та любов, од якої тьмариться світ, од якої не знаєш, на якому
ти світі – на цьому чи на тому” [2, 18]. Аналіз Веронікою свого
внутрішнього стану (коли “волосся кольору стиглої пшениці”, “правильний
профіль”, “трохи іронічні губи” коханого зосереджують у собі “усі злети,
всі екстази”, коли в тобі панує лише бажання “шалених поцілунків”,
“запаморочливого його божевільного запаху” [2, 18]) розкриває сенс
кохання (хоча авторка роману “Зрада” в основному послуговується поняттям
“любов”) як такого, що варте “і земних благ, і того, що не виміряти
земними мірами” [2, CAPut!’]. Аналогічне і почуття Лариси, героїні
“Ностальгії” до Алекса. І той же прийом самовираження з фіксацією
емоційних і поведінкових прикмет “арс аманді” (любовної гри):
“захотілося злетіти вгору”, “згадувала мало не по сім раз на годину” [4,
97]; “розкішна ніч кохання, і велика пристрасть”, і “любовний солодкий
туман” [5, 73].

Кожну з них у пізнанні нового почуття (ні Вероніка, ні Лариса у
подружньому житті його не знали) автор повертає до першого кохання. Для
Вероніки, що тоді “була ще дитиною і була дитиною дна, дитям безодні”
(ця градація деталей не безпідставна), “її перша любов” – Вітька, рівня
їй за соціальним статусом; для Лариси – молодий піаніст Олексій Шуліка,
в якого “закохалася, як закохуються у дванадцять років”. У Вероніки з
Вітькою було “все”. Лариса ж уявляла “романтичні ситуації” в “солодких
мріях”, але “пов’язані з ним таємні пристрасті сягали такої сили, якої,
либонь, не знало жодних з реальних кохань Лариси” [4, 100]. Першу цей
спогад вів до смерті. У прощальному слові-проханні Вітьки, “щоб вона
ходила до нього на могилу і носила йому жовті квіти” [2, 64] та його
трансформації у вірші Женика з голосу вже Вероніки “Поховайте мене поряд
з Вітькою, із моїм незабутнім другом, покладіть мені жовту квітку в
руку” [2, 63] в активній позиції образ жовтої квітки. Він і в згадці
Женика про покладання Веронікою на “чорний граніт” могили Вітьки “жовтих
хризантем” (ставши самостійним суб’єктом, вона “найперше поставила
пам’ятник у Вітьки на могилі” [2, 64]). Жовтий колір за народнии
уявленнями – емблема розлуки. Смерть розлучила Вероніку з першим
коханням, вона забрала її життя, коли вона знову покохала.

У Лариси (“Ностальгія”) “солодкі мрії” про “таємні пристрасті” з Ним
знайшли своє реальне продовження. Олексій Шуліка, залишившись за
кордоном, коли брав там участь у музичному конкурсі, перетворився на
Алекса Гайєра, з піаніста на бізнесмена. І через багато років відродив у
ній колишні почуття, відповівши на них. Вираження їх почуттів емоційно
актуалізується у зв’язку з мотивом ностальгії, що розгортається на
спогадах героїв про юність, перші відчуття ними пристрастей, про
загадкову історію стосунків батьків Алекса. Теза – незалежна жінка “може
дозволити собі кохання” [2, 57] ніби знаходить своє підтвердження в
романі “Ностальгія”. Але при всій сексуальній і духовній гармонії Лариса
потрапляє в залежність від власного почуття – втрапила “в таку жіночу
халепу”. І щоб звільнитися від цієї залежності, на її думку, слід
скористатись порадою психолога: “іноді варто не боротися з нею, а,
навпаки, піддатися пристрастям <…>. І тоді в освічених і досвідчених
жінок залежність якщо не минає, то вагомо послаблюється” [4, 123-124].
Це один із способів позбутися залежності вже не від чоловіка, а від
почуття до нього. У зв’язку з цим героїні Є.Кононенко потрапляють у
різні екзистенційні ситуації. І вихід з них нерідко завершується
драматично, а то й трагічно. В осмисленні таких ситуацій письменниця
використовує психоаналітичні методи. Невипадково у сюжеті її творів
персона психолога, психоаналітика. Їй віддається функція аналізувати
психічний стан героїв і накреслювати шляхи подолання їх больового
порогу.

У згадці про зустрічі Вероніки з психоаналітиком – вмотивування
самоутвердження Вероніки у виборі улюбленої справи, налагодженні побуту,
поїздці до Америки (Америка – один із символічних знаків свободи). І все
ж, згідно з екзистенційними постулатами автор вибудовує характеристику
іншої її залежності: вона схвильована (зачарована) своїм почуттям до
Женика, але й пригнічена ним. І справа не лише в розумінні вікової
різниці між ними. Ставлячи Вероніку між Дмитром і Жеником, автор фіксує
погляд на їх несумісності: Дмитро – “супермаскулінний”, але він, за його
словами, “не прийме для жінки того, що підходить чоловікові” [2, 113].
Сприйняття такої його умови було для Вероніки насильством над собою.
Женик – антипод Дмитра. Домінанти в його характеристиці – означення
“інфантильний”, “напівхерувимчик”. Архетип Аніми в його душі неприродно
збільшений під впливом надмірної материнської турботи, що врешті
перетворюється в комплекс перевернутої едіпової ситуації. В матері по
відношенню до сина починає домінувати внутрішньо неусвідомлювана нею
чуттєвість, що проектується на нього (“горнеться до нього, як закохана
жінка, а не як мати” [2 ,151]). Психологічна мотивація такого стану
жінки в епізодах її зв’язків з альфонсом Андріяном, у трансформованій
нею історії із сухофруктами (остання подана з двох точок зору – її та
батька Женика).

У вираженні материнського комплексу як наслідку сексуального
незадоволення у романі “Зрада” акцентовано фрейдівську ідею про
сексуальність як основу людської агресивності. Мати Женика, боячись його
втратити, а більше – втратити владу над ним, посприяла смерті Вероніки.
У романі “Ностальгія” ця ідея знаходить втілення в розвитку майже
детективної історії життя і жахливої смерті подружжя Шулік. У розгадці
таємниці останньої в розповідях різних персонажів центральною фігурою
постає мати Алекса, Таїсія Іванівна. Закохавшись ще школяркою, вона все
життя веде боротьбу, щоб володіти Ним. Заради цього йде на злочин –
донос на кохану Миколи. В умовах тоталітарного режиму з його
шпигуноманією останній це коштувало життя. Та навіть одружившись з
Миколою Андрійовичем (він скорився перед її любов’ю), Таїсія Іванівна не
здобула бажаної гармонії. У її відчуттях нереалізованої сексуальності
причина звички розповідати всім про “неймовірну”, “велику” любов між нею
і чоловіком, її уваги до тіла (“звичка ходити регулярно до хорошого
жіночого лікаря” [5, 76], хоча була здорова); “бажання виглядати дуже
цнотливою” [5, 76]. Її хвороба внутрішня, патологічна залежність вже не
від почуття кохання, а від сексуального потягу.

Торкаючись у зв’язку із осмисленням концепції кохання-любові проблем, що
виникають на грунті взаємостосунків чоловіка і жінки, зумовлених
різницею статей (опозиції матріархат – патріархат, жінка – чоловік,
жіноча екзистенційна ситуація, зрада – вірність тощо), Є.Кононенко, як
бачимо, вибудовує своє “жіноче письмо” на психоаналітичному відкритті
жіночого “я” у всій його внутрішній багатогранності.

ЛІТЕРАТУРА

Зборовська Н. Психоаналіз і літературознавство. – К.: Академвидав, 2003.
– 390 с.

Кононенко Є. Зрада. – Львів: Кальварія, 2002. – 160 с.

Кононенко Є. Нема раю на землі… // Кур’єр Кривбасу. – 2002. – №154. –

С.21-42.

Кононенко Є. Ностальгія // Кур’єр Кривбасу. – 2003. – №158. – С. 91-134.

Кононенко Є. Ностальгія (продовження) // Кур’єр Кривбасу. – 2003. –

№159. – С.70-113.

Кор. “ЛУ”. Феномен жіночої прози обговорювали київські літератори //
Літературна Україна. – 2002. – 6 червня.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *