.

Художній переклад: діалог національних культур, історичних епох та мистецьких світів(реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
414 4308
Скачать документ

Реферат на тему:

Художній переклад: діалог національних культур, історичних епох та
мистецьких світів

Злам тисячоліть, позначений численними війнами, природними катаклізмами
та кризовими ситуаціями виявив інший — значно критичніший злам —
людської душі. Прискорений науково-технічний прогрес, поява новітніх
технологій докорінно змінили світову карту. Сьогодні людство і кожна
особистість виявилися на “перехресті” мов, культур, епох, ситуативних
контекстів, реальних і віртуальних вимірів. Світ перебуває у стані
глобального нерозуміння — між окремими особистостями, між поколіннями,
між статями, між суспільними станами, між націями і народами, між
конфесіями, між Заходом і Сходом, між Європою та Новим світом. У науці
відчувається тертя між точними та гуманітарними сферами; у мистецтві —
непорозуміння між різними стильовими течіями, напрямами, формами
мислення.

У комунікативному просторі точиться окреслена Р. Бартом “війна мов”, де
“ми всі розуміємо один одного, але комунікації між нами нема, — у
кращому випадку лише ліберальне використання мови” [1, с. 536]. Таке
“ліберальне використання мови” створює ілюзію спілкування, що насправді
є одним з двох окреслених Бубером [4, с. 102-108] випадків
“несправжнього діалогу”: це або механічне передавання інформації, або ж
монолог, замаскований під діалог. У багатьох сферах комунікації давно
утвердилася думка, що “безперервний діалог між різними культурами не
може здійснюватися без внутрішнього тертя. До справжнього сплаву справа
тут не доходить, оскільки супротивні сили можуть діяти, лише відстоюючи
своє місце одна проти іншої. Навіть коли досягнута досконала гармонія
або ж коли вона здається досяжною, зберігається сильна внутрішня
напруга” [11, с. 123].

Водночас усе частіше звучить обнадійлива думка, що не слід
зосереджуватись лише на проблемі протистояння, “необхідно також побачити
можливості його вилікування, його своєрідного “катарсису”, “очищення”
[11, с. 124]. Такого “катарсису” можна досягти лише через
“співпереживання”, що походить зі “співрозуміння”, із розуміння Іншого:
зрозуміти його в його мові, спілкуватися з ним його мовою, перекласти
свої думки на його мову, зустрітись з ним у його “домі буття”. Сьогодні
проблема перекладу перестала бути суто лінгвістичною, вона стала радше
проблемою семіотичною, світоглядною. Але оскільки всі коди, з якими
доводиться мати справу перекладачеві (код символів, код культури, код
історії тощо), заземлені в мові, то мова стала головною відправною
точкою в розв’язанні проблеми порозуміння, у пошуках ключа до
налагодження справжнього діалогу зі взаємною спрямованістю обох сторін.

У мові історичні перекази та сучасний лад життя становлять єдність
світу, в якому ми живемо; крізь мову ми сприймаємо культуру та історичні
традиції, природні даності нашого існування, наших світів, — усе це
утворює той герменевтичний універсум, у якому ми не замкнені, навпаки:
до якого ми відкриті. “Ми є мовленням: можемо одне одного вислухати. Ми
є мовленням — а це водночас означає, що це мовлення нас об’єднує. Те, що
мовлення є об’єднавчим, полягає у тому, що істотне слово щоразу вказує
на Одне і Те Саме — на щось, з огляду на що ми консолідуємося як
самості, на основі чого ми є чимось цільним, а, отже, й собою” [7,
с. 201]. Оскільки ми не замкнені в мові, якою говоримо, а відкриті, то
сама “мова служить для порозуміння… створює можливість самого
перебування у відкритості сущого” [7, с. 200].

Такий підхід переводить проблему самопізнання (О. Потебня),
“співпереживання самих себе” (А. Берґсон), та саморозуміння, в якому
людина “зустрічається сама з собою” (Г. Ґ. Ґадамер), на вищий рівень —
взаєморозуміння (В. Дильтей, Ф. Д. Шлейєрмахер), де, за словами
М. Гайдеґґера, “мова служить для порозуміння” [7, с.200]. Таке розуміння
текстів – це вже не просто “порозуміння з самим собою у своєрідній
розмові” [5, с. 120], а розуміння між “Я” і “Ти”, де взаєморозуміння
відкриває доступ до “чужості чужої душі”.

Взаєморозуміння вимагає принаймні двох сторін, між якими ведеться
розмова, при якій співрозмовники чують один одного, стежать за ходом
думок протилежної сторони, ідуть назустріч один одному.

Стосовно літератури як мистецтва слова в цьому зв’язку не можна оминути
увагою теорії діалогізму, що викристалізувалась у руслі праць М. Бубера,
М. Бахтіна і полягає в ідеї “нескінченності” людського діалогу. М. Бубер
розглядає цю проблему у трьох вимірах — діалог між людиною і Богом, між
людиною і людиною, між людиною і світом. У межах літератури два останні
типи діалогу модифікуються в спілкування між автором і читачем, між
мистецькими індивідуальностями, між творами; відтак — між людиною і
твором (мистецьким світом автора, світом окремої епохи, окремої
національної літератури). М. Бахтін розглядає твір як ланку в ланцюгу
мовленнєвого спілкування, де “побачити і зрозуміти автора твору —
означає зрозуміти іншу, чужу свідомість та її світ” [3, с. 320], і де
для слова чи людини немає нічого страшнішого, ніж без-відповідальність —
відсутність відповіді. М. Бахтін розглядає слово в трьох аспектах щодо
мовця: як нейтральне і нікому не належне слово мови, як чуже слово інших
людей, повне відзвуків чужих висловлювань, і, нарешті, як моє слово [2,
с. 315].

Якщо розглядати теорію М. Бахтіна крізь призму перекладу як діалогу, то
розуміємо, що тут слова не можна аналізуватись лише під граматичним
кутом зору. Взагалі неможливо говорити про суто мовний сенс граматичної
інтерпретації, начебто вона існує без інтерпретації світоглядної,
культурологічної, естетичної, психологічної (без експресії,
емоційно-оцінного ставлення мовця до висловлюваного). Цей психологічний
аспект слова М. Бахтін окреслив як “стилістичний ореол”, “обертони
смислу, стилю”, як експресію, що чужа для слова, але народжується в
процесі його вживання в конкретному висловлюванні, що належить не слову
мови як такому, а тому жанрові, у якому воно функціонує. Ця експресія є
відгомоном цілого, що звучить у слові.

Тут учений впритул підійшов до проблеми контексту та дискурсу, яку
М. Гайдеґґер виразив тезою, що слова “надаються для розуміння тільки з
того виміру, з якого вони були вимовлені” [8, с. 184]. Згодом
Г. Ґ. Ґадамер висловить власну думку з цього приводу: “Перекладач
повинен переносити смисл, що підлягає розумінню, до того контексту, в
якому живе учасник розмови. Добре відомо, що це зовсім не означатиме,
ніби перекладач перекручує той смисл, який має на увазі другий
співбесідник. Навпаки: смисл має бути збережений; втім, оскільки він має
бути зрозумілий у контексті нового мовного світу, тут він набуває
вираження зовсім по-іншому” [6, с. 356].

Важливе значення має не тільки контекст окремого твору, а й контекст
творчості автора, епохи, історичний контекст, загальнолітературний
контекст окремої національної літератури, мовний дискурс. Кожен контекст
у творі виступає додатковим джерелом образотворення, поглиблення думки,
коли окреме слово черпає допоміжну інформацію з цілого у формі
художньо-поетичних засобів, асоціативних зв’язків, алюзій тощо.

Ще однією рисою “стилістичного ореолу” тексту як діалогічної репліки є
його психологічна експресія, що виявляється у смислових акцентах,
логічних наголосах, інтонації. Власне ця сторона процесу сприймання чи
не найменше досліджена, оскільки вимагає спільної праці психологів,
лінгвістів, літераторів. Стосовно перекладу вона спеціально не
вивчалась (окремих її аспектів торкались представники Празького
лінгвістичного кола, зокрема Я. Мукаржовський, а також російські
формалісти), хоча саме ці аспекти можуть створювати значні перешкоди при
інтерпретації, адже вони лежать у позатекстовій площині й на письмі ніяк
не відображені. Від правильного прочитання перекладачем художнього
тексту з авторськими акцентами та інформацією багато в чому залежить
відповідність його іншомовної версії. Тут маємо проблему з тим, “як”
сказано, а не лише, “що” сказано, але й при вдалому розв’язанні цього
завдання немає гарантії, що всі читачі перекладу зможуть “прочитати твір
правильно”.

Отже, зміст твору не піддається однозначному тлумаченню, він може
набувати різного значення для різних читачів. Але ті, що прислухаються
до висловленої думки автора, постають в ролі адресата, якого автор твору
шукає і передбачає. Як і кожне висловлювання, твір у нескінченному
діалозі має теж свого адресата. Він може бути різного характеру, різних
ступенів близькості, розуміння тощо. На думку М. Бахтіна, “Питання про
концепцію адресата мовлення (як відчуває і уявляє його собі мовець, або
той, хто пише) має величезне значення в історії літератури. Для кожної
епохи, для кожного літературного напряму та літературно-художнього
стилю, для кожного літературного жанру в межах епохи і напряму
характерні свої особливості концепції адресата літературного твору,
особливе відчуття та розуміння свого читача, слухача, публіки, народу”
[2, с. 316]. А в перекладознавстві маємо справу з адресатом, з яким
автор спілкується через перекладача. Залучення перекладу подвоює
герменевтичний процес, тобто розмову: вона перетворюється на діалог
перекладача з другим учасником і на наш діалог з перекладачем.

У другій половині ХХ ст. проблеми рецепції художніх текстів та
діалогізму перейшли у вищу площину — їх розглядають не лише з позицій
того, як їх сприймають індивідууми, а з огляду абсорбування творів,
творчості окремих письменників, стилів та напрямів на рівні національних
літератур, тобто діалогу між націями, їх культурами. Цей процес
активізувався під впливом постколоніальних студій, що ставлять перед
собою проблему прочитання національних (колоніальних) дискурсів, їх
специфіки, світоглядну проблему інакшості кожної національної культури
та літератури, їх право на існування.

???????????$

??????$??????аходу” чи навпаки. І хоч часто в орієнтальних дослідженнях
Схід у калейдоскопі його релігійних, моральних, етичних та естетичних
поглядів “перетворюється у живу картину чудацтва” аж до шизофренічного
погляду на Схід [15, с. 551], учені не втрачають надії на його
розуміння: “Його чужинність можна перекласти, його значення
розшифрувати, його ворожість приборкати” [15, с. 551].

Дослідження локальності, інакшості національних літератур здійснюється з
огляду на мову як даність, у якій криється міфологія та світобачення
народу, яка є полем значень та символів, що асоціюються з національним
життям, його історичною пам’яттю. В амбівалентності мови виявляється
амбівалентність нації. Тому в сучасній науці на перший план виступає
проблема національних дискурсів та національних образів світу.

Окреслюючи національні образи світу, Г. Гачев у своєму дослідженні
осмислює відмінності національних культур як не випадкове, а органічне
явище, зумовлене глибокими матеріальними і духовними причинами. З-поміж
цих причин чітко виділяється три основні: 1) природа (Космос), в яку
поміщений народ; 2) душа народу (Психея); 3) логіка його розуму (Логос).

Національний склад мислення, на думку дослідника, матеріально
закріплений у словесності народу. При передачі тієї чи іншої ідеї чи
художнього твору неминуче відбуватиметься деформація. У цьому випадку,
за словами Г. Гачева, “…відбувається, так би мовити, інтерференція,
накладання національних образів світу” [9, с. 53]. Дослідник вважає, що
“при зіткненні мов відбувається найбільш гостро зіткнення способів життя
і матеріальних, і духовних культур” [9, с. 36]. Це зіткнення
відбувається не просто в житті, а на рівні свідомості, осмислення життя.

Художній переклад стає діалогом світоглядів, систем світу,
трансформацією думки з одного національного поля в інше. Г. Гачев
називає цей процес роботою “думками-образами”, яка є особливим видом
духовної діяльності, де поєднується розум і уява, логіка і здатність до
художнього мислення. І “кожна думка тут — не однозначна теза, а
багатозначний образ, що свій смисл має лише в контексті” [9, с. 178].

Слід зауважити, що в цьому випадку важливе значення має не тільки
контекст окремого твору, але й загальнолітературний контекст окремої
національної літератури, а також мовний дискурс. Хоч Г. Гачев і
висловлює думку, що дослідникові перекладу слід виходити із “презумпції
нерозуміння” як робочої гіпотези, він усе ж доходить висновку, що
зіткнення національних образів світу призводить до їх взаємопроникнення
та взаємопізнання. Він не єдиний дотримується такого погляду. Сучасне
перекладознавство обґрунтовує тезу про поєднання в перекладі окремих
національних рис першотвору з рисами, притаманними національній культурі
перекладача: “У процесі перекладу має відбуватися синтез національних
особливостей двох народів, представлених автором і перекладачем, і
виникнення нових, спільних національних форм та ознак внаслідок цього
синтезу. Саме шляхом такого синтезу переклад завжди розсуває національні
межі літератури” [13, с. 204]. Це — та діалогічна ситуація, коли, як
зазначав М. Бубер, важливе не споглядання, а проникнення (Innewеrden).
Тільки в такому випадку перекладний твір може вписатися в “чужий”
літературний контекст і вступити в різноманітні контакти з літературою
реципієнта, збагачувати її новими мотивами, темами, художніми образами.
У цьому плані художній простір відкриває нові можливості для дослідження
сприйняття іншого, чужого світу. Адже кожний автор занурений у народне
життя, народний космос, з якого він вибудовує власний художній світ.
Митець і пізнає народну стихію, і творить її водночас, тому “художній
твір — це наче національний устрій світу в подвоєнні” [9, с. 53].

Національна проблема завжди пов’язана з проблемою історичною, де
зіткнення епох не легше розв’язати, ніж зіткнення націй. Тому
“ідейно-образна структура ориґіналу може стати в перекладі мертвою
схемою, якщо перекладач не уявляє собі того суспільного середовища, у
якому виник твір, тих причин, які покликали його до життя, і тих
обставин, завдяки яким він продовжує жити в інших середовищах і в інші
часи” [12, с. 198].

Внаслідок наближеного погляду на національні культури було порушено
проблему багатокультурності (multiculturalism) та міжнаціонального
простору, що особливо гостро заявили про себе в другій половині ХХ ст. У
поле зору дослідників потрапили ті національні літератури, які в
міжнаціональному вимірі тривалий час були на марґінесі націєпростору,
твори яких написані автохтонними мовами колишніх колоній. Виникла й
потреба їх перекладу.

На сучасному етапі проблему міжлітературного спілкування вперше почали
розглядати не як вплив “сильних”, розвинутих національних літератур на
“малорозвинуті”, марґінальні літератури “третього світу” чи шляхи
збагачення останніх мотивами, темами, образами, художніми засобами,
запозиченими від їх колонізаторів, а як проблему взаємопроникнення,
взаєморозуміння, взаємного полілогу, а відтак — взаємозбагачення. Це не
означає применшення ролі літератур світового рівня. Адже, зауважив
Ю. Лотман: “Могутні зовнішні текстові вторгнення в культуру, що
розглядаються як великий текст, призводять не тільки до адаптації
зовнішніх повідомлень і введення їх у пам’ять культури, а й виступають
стимулами її саморозвитку, який дає непередбачувані результати” [14,
с. 3-19]. Це ще раз наголошує потребу діалогу між народами,
національними літературами. У такому діалозі, у зіставленні окремих
національних літератур виявляється багатство і неповторність кожної з
них. У цьому процесі домінантну роль відіграє переклад, за допомогою
якого здійснюється активний відбір найвагомішого.

Проблемі вивчення національного та міжлітературного аспектів дослідження
літератури, формування світової літератури значна роль відведена у
працях Д. Дюришина. У колі його зацікавлень — виявлення шляхів осягнення
закономірностей міжлітературного розвитку крізь призму вивчення рецепції
творів одного культурно-мистецького простору в середовищі іншого, за
допомогою зіставного аналізу літературних явищ: “Головну ціль
порівняльних досліджень ми бачимо у встановленні типологічної та
ґенетичної сутності літературного явища (твору, напряму, процесу і т.п.)
у рамках національної і в підсумку – у масштабі світової літератури. Тим
самим закономірно визначається місце і картина історичних зв’язків між
окремими національними літературами” [10, с. 68].

До того ж кожне літературне явище розглядається не лише з погляду його
відокремленості чи замкнутості в собі (у монологічності), а в його
різноманітних зв’язках з мистецьким середовищем (у стані постійного
творення діалогу, полілогу). Д. Дюришин підтримує думку про
рівноцінність національних літератур, кожна з яких здійснює неповторний
внесок у світовий літературний розвиток, вважаючи, що національну
самобутність кожної слід вивчати на фоні загальних закономірностей
світового літературного процесу. Учений акцентує увагу на ролі
перекладу, важливості його зв’язку з порівняльним літературознавством:
“…в дослідженнях перекладу та різноманітних перекладознавчих концепцій
не вистачає участі компаративістики, яка займається міжлітературними
зв’язками і відносинами, що уособлюють собою не тільки відправну
площадку для виникнення і ґенези перекладознавчої діяльності, а й
внутрішньо модифікують, зумовлюють характер її конкретних прийомів і
окремих рішень” [10, с. 126].

Водночас, на думку вченого, при порівняльних студіях часто забувають про
роль перекладу чи іґнорують цей аспект. Хоч активний розвиток
міжнародних контактів у всіх сферах людської діяльності, прагнення до
обміну духовними цінностями у світовому масштабі посилили загальний
інтерес до проблем перекладу. При аналізі неможливо обійтись без
розгляду усіх факторів, що беруть участь у його процесі. Не другорядним
у цьому є вибір творів, питання про місце іншомовних версій у процесі
міжлітературної комунікації, рівень засвоєння перекладних текстів іншим
національним середовищем.

Крізь призму таких досліджень переклад у найширшому сенсі цього слова (з
мови на мову, з культури на культуру, з однієї мистецької системи на
іншу) постає формою міжлітературних контактів, засобом комунікації між
національними літературами, невід’ємним аспектом у подальших
літературознавчих (зокрема компаративістичних) студіях, і водночас
методом відновлення та підтримання діалогу між мистецькими
особистостями, художніми напрямами, епохами.

Література

Барт Р. Война языков // Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. —
Москва: Прогресс, 1989.

Бахтін М. Висловлення як одиниця мовленнєвого спілкування // Слово.
Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. /
За ред. Марії Зубрицької. — Львів: Літопис, 1996.

Бахтін М. Проблема тексту у лінгвістиці // Слово. Знак. Дискурс.
Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. Марії
Зубрицької. — Львів: Літопис, 1996.

Бубер М. Диалог // Два образа веры. — Москва: Республика, 1995.

Ґадамер Г. Ґ. До проблематики саморозуміння // Істина і метод. — Київ:
Юніверс, 2000. — Т. 2.

Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод. Основи філософської герменевтики. — Київ:
Юніверс, 2000. — Т. 1.

Гайдеґґер М. Гельдерлін і сутність поезії // Слово. Знак. Дискурс.
Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. Марії
Зубрицької. — Львів: Літопис, 1996.

Гайдеґґер М. Навіщо поет // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової
літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. Марії Зубрицької. — Львів:
Літопис, 1996.

Гачев Г. Национальные образы мира. — Москва: Сов. писатель, 1988.

Дюришин Д. Теория сравнительного изучения литературы. — Москва:
Прогресс, 1979.

Кассирер Э. Избранное. Опыт о человеке. — Москва: Гардарика, 1998.

Коптілов В. Першотвір і переклад. Роздуми і спостереження. – Київ:
Дніпро, 1972.

Кундзич О. Переводческий блокнот // Мастерство перевода. — Москва: Сов.
писатель, 1968.

Лотман Ю. Текст в тексте // Труды по знаковым системам. — Москва, 1981.
— Вып.14.

Саїд Е. Орієнталізм // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової
літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. Марії Зубрицької. — Львів:
Літопис, 1996.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020