Експресіонізм у творчості Івана Франка (реферат)

Реферат на тему:

Експресіонізм у творчості Івана Франка

Останнім часом популярною стала дискусія на тему “Чи був Франко
Каменярем?”

У радянські часи це питання звучало як риторичне. Звичайно, був!
Парадигма франкового “каменярства” включає свідомість, раціоналізм,
наукову основу, опору на факт, соціальну заангажованість, домінанту”
змісту тощо. Обмеженість цієї тези – в її категоричності. Більшовицький
лозунг – “Хто не з нами, той проти нас” – у сфері літератури
проектувався в боротьбу з так званим “непролетарським”, “реакційним” або
“буржуазним” мистецтвом; а щодо творчості Івана Франка – в намагання
звести художній метод письменника до рамок всепоглинаючого правовірного
реалізму. Причиною такого літературознавчого екстремізму, на наш погляд,
є той парадокс, що проповідники марксистсько-ленінської ідеології були
погано обізнані з діалектичним матеріалізмом. Вони, скажімо, морщилися
від того, що Гегель був діалектиком тільки в методі, а в системі
залишався метафізиком, тоді як самі й у системі, й у методі опиралися на
метафізику і схоластику. З трьох основних законів діалектики для
ідеологічної основи брався лише закон “заперечення заперечення”. Із
закону “про єдність і боротьбу протилежностей” в пошані була тільки та
частина, що стосувалася “боротьби”, а закон про “перехід кількісних змін
у якісні” й зовсім ігнорувався.

На жаль, інерцію цього явища ми ще спостерігаємо в умовах
посттоталітарної дійсності. Під прапором боротьби з більшовизмом в
літературознавстві постає його “антитеза” –” більшовизм навиворіт”. І
знову питання “Чи був Франко Каменярем?” звучить риторично. Звичайно,
ні! Письменник лукавив, коли писав, що не вважає себе автором
“майстерверків”! Насправді найбільше значення його творчість мала для
розвитку українського літературного процесу саме через її причетність до
витонченого, аристократичного модерну! Парадигма цієї “антитези” –
підсвідомість, ірраціоналізм, емоційність, ідеалізм, суб’єктивізм,
романтизм, переважання у творах уяви та фантазії, підкреслений
індивідуалізм, культ форми.

І “теза”, й “антитеза” є історично зумовленими й історично
виправ-даними. Але, мабуть, прийшов час розбирати ідеологічні барикади.
В умовах нашої теперішньої так би мовити посттоталітарної дійсності пора
згадати, що складником гегелівської тріади є ще й “синтез”.

На наш погляд, еволюція естетичної свідомості Франка відбувалася не
тільки за законом “заперечення заперечення”, а й за законами “переходу
кількісних змін у якісні(літературно – критична спадщина письменника
зафіксувала його зацікавленість здобутками різних, часом протилежних за
своїми ідейно – естетичними настановами, літературних напрямків і спроби
теоретично обґрунтувати необхідність їхнього синтезу на якісно вищому
рівні); а також єдності й боротьби протилежностей (властиво, не тільки
боротьби, а й єдності). Ми не можемо назвати творчий метод Франка ні
однозначно реалістичним, ні романтичним, ні натуралістичним, ні
модерністським, оскільки головною його рисою є синтезуюча здатність.
Письменника не можна вважати адептом якогось одного літературного
напрямку вже хоча б тому, що абсолютно “чисті” літературні напрями знає
лише теорія, реально ж вони завжди існують у взаємозв’язках і взаємодії,
про що свідчить творчість кожного видатного художника, яка завжди тою чи
іншою мірою їх синтезує” [6, с. 163].

Саме синтезуюча здатність, на нашу, думку дозволила Франкові – “цілому
чоловікові” – поєднувати в одній особі Каменяра й автора
“майстерверків”. Завдяки синтезуючій здатності письменник зумів творчо
застосувати як на рівні теоретичного осмислення, так і втілення в
художній практиці не тільки елементи загальновідомих і популярних на той
час романтизму, реалізму, натуралізму, імпресіонізму, але й напрямів,
які за життя Франка тільки формувалися. До останніх зокрема належали
експресіонізм і навіть сюрреалізм. Звичайно, зв’язок Франка із кожним
зазначеним напрямом заслуговує окремого дослідження, але на разі ми
обмежимося тільки виокремленням елементів поетики експресіонізму з
творчості письменника.

Як відомо, експресіонізм утворився як противага до реалістичного типу
творчості загалом і до імпресіонізму зокрема. Реалістичний тип творчості
має міметичну основу, відображальний характер і є раціоналістичним за
своєю суттю. Його філософія – філософія позитивізму.

Філософська основа експресіонізму та сама, що й у модернізму в цілому.
Насамперед це так звана “філософія життя” – суб’єктивно – ідеалістична
течія у філософії, що виникла в Німеччині (Ф.Ніцше, В.Дільтей) і Франції
(А.Бергсон), у центрі якої – розуміння життя як абсолютного, безмежного
начала світу, різноманітного у своїх проявах. На початку XX ст., з його
війнами та революціями, людство поступово втрачає довіру до розуму, до
можливості на раціоналістичних засадах впровадити позитивні зміни в
політичний, соціальне – економічний та культурний устрій суспільства.
Сам світ і людське буття в ньому здаються деформованими, хаотичними,
абсурдними. Тому нова філософія, а за нею і література є ірраціональним
в своїй основі.

Реалістичний тип творчості, який, на думку Д.Наливайка, складається з
трьох основних напрямів (реалізм, натуралізм, імпресіонізм), загалом
тяжіє до так званого об’єктивізму. Свого часу Флобер висловлював думку
про те, що автор у своєму творі повинен бути подібним до Бога у
Всесвіті: має бути присутнім у всьому і водночас невидимим ніде.
Подібної точки зору дотримувалися і брати Гонкури: “Автор у своєму
творі, як поліція в місті, повинен перебувати скрізь і ніде” [2, с.
461]. Найбільше суб’єктивним та індивідуалізованим серед зазначених
напрямків є імпресіонізм. Імпресіоністи намагалися у творах фотографічне
точно відобразити у творах свої суб’єктивні враження від реальної
дійсності. Деякі твори і навіть цикли творів Франка є близькими до
імпресіонізму(“Щука”, “Лесишина челядь”, Під оборогом”, “Галицькі
образки”), але це – тема окремого дослідження. На разі для нас важливо
усвідомити, що, так само, як світовий експресіонізм в аспекті
поглибленого суб’єктивізму спадкоємно пов’язаний зі своїм ідейно
естетичним антиподом, імпресіонізмом, – так само у Франка “раціо”
імпресіоністичних творів містком суб’єктивізму поєднується з “емоціо”
елементів експресіонізму.

В імпресіонізмі як відображальному мистецтві вектор дії спрямований від
реалій зовнішнього світу до внутрішнього світу митця. В експресіонізмі
як мистецтві вираження – навпаки : від внутрішнього світу художника до
реалій зовнішнього середовища. Роль автора в цьому процесі зводиться до
ролі своєрідної призми, через яку всі ці впливи пропускаються, для того
щоб посилити, послабити, сфокусувати або розсіяти їхню дію. Звичайно,
Іван Франко не міг бути добре обізнаним з ідейно-естетичною доктриною
експресіонізму, яка за його життя тільки починала формуватися, але
геніальність українського письменника полягає в тому, що він дуже тонко
відчував ті об’єктивні обставини, які впливали на загальний розвиток
світової літератури, і це йому давало можливість правильно передбачати,
а деколи навіть випереджати поступ літературного процесу. До геніального
просто Франко формулює, по суті, один із основних принципів
експресіоністичного мистецтва. На його думку, те, що Золя, Гонкури, інші
письменники-натуралісти називали “людськими документами”, повинно
пропускатися крізь призму індивідуальності й поетичної фантазії автора;
“призма ця –скоріше слабо опукле дзеркало, що відображає речі і людей
незвичайно точно в усіх деталях, хоч і порушує якоюсь мірою природні
пропорції між цими деталями” [9, т. 28, с. 153].

До речі, спадкоємними зв’язками експресіонізм пов’язаний і з
натуралізмом, до популяризації якого в Україні має (тепер вже
безсумнівно!) відношення й І. Франко. Експресіоністи запозичили в
натуралізму увагу до непривабливих, дискомфортних сторін реальної
дійсності, демократизацію тематики (урбаністичні мотиви, живопис
соціального “дна”), біофізіологічне трактування поведінки персонажів і,
чи не найголовніше, бажання епатувати читача зображуваними картинами.
Суттєва різниця між цими напрямами в тому, що, заснований на
позитивістському раціоналізмі, натуралізм вражає читача фотографічне
точними картинами брутальної, потворної дійсності, а ірраціональний у
своїй основі експресіонізм епатує відображенням політичних,
соціально-економічних, морально-етичних вад суспільства в кривому (чи
“слабо опуклому”) дзеркалі. Таким чином, експресіоністи не гребують
прийомом навмисної деформації тієї самої дійсності. Більше того,
теоретики літератури вважають, що “деформація заради загостреної
передачі найсильніших людських почуттів стає основою стилю
експресіоністів”. Фізіологічне напруження, що є характерним для їхньої
творчості, “виявляється в стилізації та ламаності художньої форми, в
підкреслених контрастах…, різких зміщеннях планів” [4, с. 38].

Франко вміє епатувати реципієнта і натуралістичним фактографізмом, і
гіперболізованим, а часом навіть деформованим, зображенням реальної
дійсності. Вміє він також епатувати літературну критику, проводячи
“психічну атаку” на її позиції, так само, як це робили німецькі
експресіоністи. В тогочасних українських і німецьких літературах були
схожі проблеми: потрібно було “долати інерцію патріархальщи,
солодкавості, прикрашування, провінційної дріб’язковості” [5, с.
143-144]. Франко сміливо заявляє, що ніякі правила та обмеження для
письменника не обов’язкові, крім правил доброго смаку, що “всякий твір
буде добрий, крім вкучного та безхарактерного” [9, т. 30, с. 218]; що
“характерний, пануючий оклик наших часів – це повна емансипація особи
автора з рамок схоластики, повний розрив з усяким шаблоном” [9, т. 30,
с. 217].

Оголосивши вотум недовіри раціоналізмові, експресіоністи апелюють не так
до розуму, як до серця читача. Мовою експресії вони звертаються до
емоційної, почуттєвої сфери людського єства. Експресіоністи шукали
жорсткі, пронизливі, часом дискомфортні, дисгармонійні засоби художнього
зображення, які були б здатні розворушити почуття, що на їхню думку,
мало сприяти здійсненню основної мети творчості – розкрито і донесенню
до реципієнта того нервового напруження, котре переживали самі митці.
Франко, який з величезною повагою ставився до розумової “наукової
підкладки” в творах мистецтва, все ж не міг не помітити пануючої в кінці
XIX – напочатку XX ст. тенденції до посилення емоційного звучання у
творчості представників модерної літератури. Про “новішу белетристику” в
Україні він пише: “Зверхніх подій в її зміст входить дуже мало описів ще
менше; факти що творять її головну тему, – се звичайно внутрішні,
душевні конфлікти та катастрофи. Не об’єктивне протокольне представлення
мають на меті автори, а збудження в душі читачів аналогічного чуття чи
настрою всякими способами, які дає мова і злучені з нею функції нашої
фантазії” [9, т. 41, с. 525-526]. Навіть більше правдивий і послідовний
позитивіст Франко час від часу й сам дозволяє собі творчі експерименти в
царині “емоціо”. У переважній більшості – це своєрідні ірреальні
вкраплення в канву загалом реалістичних творів. Навіть у добу
соцреалізму неможливо було зігнорувати присутність зазначених епізодів у
творчості Франка. І. Стебун, наприклад, пише: “Коли свідомість мовчить,
із закамарків пам’яті виповзають ті враження, що відбилися в ній, не
створивши зв’язаного логічного ланцюга. Виникають дивовижні химери
снів”… [8, с. 119].

Франкознавці намагалися і намагаються проникнути в таємниці творчої
лабораторії письменника саме через “чорні ходи” ірраціонального, що
ведуть до підвалин його підсвідомості. М. Євшан, аналізуючи повісті
“Перехресні стежки” та “Великий шум”, зазначає, що “обидві вони роблять
пригноблююче враження своїм настроєм…, якийсь “’ надприродний” елемент
втискається в ті повісті, розкриває їх композицію і, хто знає – чине
самі творчі задуми автора”. На думку Євшана, “це наче настрій чорної
меланхолії, який находить на думку несподівано, здавлює її як спазм і
кладе перед очі дикі, страшні Візії” [3, № 6, с. 43].

u—J?V!.FIYd¦i§i§oooooooooooooooooooooooooo

Р.Піхманець пише про образ загадкового потопленика у філософському
оповіданні “Терен у нозі”, що це, за логікою Юнга, “наповнені
індивідуальним досвідом архетипні форми “колективного безсвідомого”
еруптують на поверхню свої внутрішні поклади, вивертають “гарячу магму з
підспудних надр”. На думку дослідника, “образ криваво-червоного ока, що
наводить жах на пана Суботу з повісті “Великий шум”,… джерелами сягає
збурено-роз’ятреної психіки героя” [7, с. 316].

У зазначених епізодах із Франкових творів знаходимо рису, характерну для
творчості експресіоністів, у яких “підвищена експресивність спотворює
реалістичну художню форму…; явища життя часто постають у вигляді
калейдоскопа фантастичних, кошмарних видінь” [4, с. 38].

Але звернімося врешті-решт від теоретичного осмислення проблеми “Франко
й експресіонізм” до її практичного аспекту : як проявляються елементи
поетики експресіонізму на рівні конкретних художніх творів письменника?
Ілюстративного матеріалу в цьому плані у Франка не бракує. У новелі “На
роботі” глибиною експресії вражає образ зустрінутого в царстві Задухи
мученика – ріпника:

“Аж ось туй недалеко мене крик розлягся. Приглядаюся ближче. Ріпник. І
чого він так заводить? Я вдивляюся в нього ще ліпше Господи! Що йому
таке? Права рука і права нога в нього потрощені на камуз. Кров обстила,
кістки подрухотані стирчать. А він штильгукає та все кричить: “Віддай ми
моє здоровлє, – окаяннику, жиде! Возьми собі тоту прокляту заробленинуі
Возьми си мої гроші кроваві, – всьо возьми! Лиш віддай ми моє здоровлє!
В мене діти дрібні! Без руки не зароблю на них! Моя хата далеко. Без
ноги не зайду до неї! [9, т. 14, с. 301-302].

Для того, щоб пробити стіну відчуження, відстороненості у взаєминах з
читачем, Франко застосовує “вибухову суміш” – поєднання елементів
натуралізму й експресіонізму. У “Наверненому грішнику” подібним чином
він зображає всі жахи пекла, які постали перед головним героєм – Василем
Півтораком:

“І от йому бачиться, що він уже впав на сам спід пекла, що тут
прискакують до нього страшні, гидкі маровища, шарпають його, рвуть і
торочать із нього внутреності, валять залізними довбнями в голову,
видовбують розпеченими долотами очі. Йому бачиться, що його руки й ноги
колесують зубчастими колесами, що його поять розтопленов смолов. Йому
тепер в страшенних образах привиджувалися всі тоті кари, котрі не раз
чув з казальниць приобіцювані пиякам” [9, т. 14, с. 359].

Детальні описи пекельних мук, жорстокі фантазії на тему покарання за
гріхи, які у середньовіччі використовувалися з метою повчання,
навернення грішників на праведний шлях, проявлялися і в барочному
гротеску, і в містичному романтизмі, і в сучасному Франкові натуралізмі,
і, зрештою, в експресіонізмі. У Франка страшні візії Гриня, Василя
Півторака – це лише ірреальні епізоди, які підвищують емоційну
тональність у загалом реалістичного типу творах. Тому їхня поява
раціонально пояснюється (у першому випадку напівсвідомим від задухи
станом Гриня, а в другому –гарячковим маренням Василя).

Художник-експресіоніст Жорж Руо писав: “Живопис для мене – засіб для
того, щоби забути про життя, крик у ночі, стримуване схлипування,
прихована посмішка. Я мовчазний друг тих, хто страждає мовчки” [1,
с.53]. Образ крику в нічній пітьмі, крику, якого ніхто не чує – типовий
для творчості експресіоністів. Згадаймо хоча б класичну в цьому аспекті
картину Е. Мунка – “Крик”. Ця назва, характерна для живописних полотен
експресіоністів, цілком підійшла б до насичених звуковими образами
літературних картин Франка.

У Василя Півторака “шум в голові заглушував усі гадки, переливався у
всілякі найвідразливіші, найстрашніші голоси, які коли-небудь чув на
своїм віці. Тут був і скрип корби, котров витягав послідній раз сина з
ями, і глухий звук падучого тіла, і тяжке бовтнення у глибоку пропасть,
і роздираючий душу вереск мліючої матері, і все, все, що мов тараном,
розвалило його щастя, мов громом, роздрухотало його життя” [9, т. 14, с.
359].

Очищення через крик приходить до Василя у момент найвищого емоційного
напруження, коли з усіх боків насуваються на нього жертви бориславської
нафтової лихоманки:

“Із усіх кутів вони тиснуться до нього, стогнуть, плачуть, пищать,
регочуться і тісніше його обступають, наступають на його ноги, на груди,
давлять, тлумлять, їх дотик холодний, мов крига, проймає його до костей,
ваготить на нім, мов навалені гори. Дух йому запирає, смертельний піт
заливає очі, і нараз з глибини зболілої душі виривається страшний крик:
“Змилуйтеся надо мнов. Що я вам винен? Хіба я хотів лиха для вас? Хіба я
щасливіший від вас?” [9, т. 14, с. 359-360].

В оповіданні “Панталаха” елементи експресіонізму знаходимо в описах
містичного страху Спориша, його нічних кошмарів, фантасмагористичних
видінь, коли “найменший шелест перемінювався в його сонній уяві на
остре, свистюче гарчання, і при тім відголосі він за кождим разом
зривався, мов опарений” [9, т. 17, с. 269]. Щоправда, вся містика, з
якою пов’язаний страх Спориша, пояснюється врешті-решт цілком
реалістично, як результат пережитого стресу. Елементи експресіонізму,
які вдало синтезуються з елементами натуралізму, з волі автора не
виходять за рамки реалістичної доктрини. Здатність натуралізму й
експресіонізму утворювати між собою синтетичні сполуки ілюструють також
деякі епізоди роману “Перехресні стежки”. Приклад – кошмарний сон, у
якому Євгеній бачить фантастичну весільну дарабу, при кермі якої “стоїть
молодий керманич, уродливий гуцул з чорним довгим волоссям, у білій,
рясно вишитій сорочці, стоїть і не ворухнеться” [9, т. 20, с.257]. Коли
дараба пропливає повз Рафаловича, він впізнає у молодому себе. Дараба
щезає за чорною скелею…

“Євгеній забув уже про дарабу і вдивляється в новий предмет. Ось він уже
недалеко берега… Се не дерев’яна колода, се біле тіло жіноче.
Випручалися мармурові груди з рожево-вишневими пуп’янками. Розкидані по
воді руки, виринає, то знов тоне в воді голова з лицем, піднятим до
неба. Хвиля гойдає те тіло, розчісує довге золотисте волосся. Ось лице
до половини піднялося з води. Очі відчинені, і на них примерз навіки
вираз невимовного страху, нестерпної муки. Уста напівотворені, лице
бліде, тільки на чолі царює надземний супокій” [9, т. 20, с. 258].

Епізод зі сном Рафаловича при бажанні можна було б переробити на
самостійний і самоцінний експресіоністичний твір, але вірність на рівні
свідомості ідейно-естетичній “присязі”, яку склав Франко свого часу
доктрині “наукового реалізму”, примушувала письменника впродовж
тривалого часу доводити, що “і один у полі – воїн”. На початку XX
століття, коли декаданс, модернізм активно утверджувалися в літературі,
Франко продовжує чесно обгороджувати реалістичними рамками (сну, або
хворобливого стану психіки) ті місця у творах, де “мрії безумні, немов
той табун, вигравають по полю, гриви на вітер, і ржуть, дзвінко копитами
б’ють” [9, т. 3, с. 342].

У “Перехресних стежках” цілком реалістично (збудженим станом психіки,
близьким до афекту) пояснюється і фантасмагористичне видіння Регіни, в
описі якого чи не найяскравіше з усіх творів письменника, проявляється
поетика експресіонізму:

“Блискучий камінець на сонячній вершині – Євгенієве лице, молоде, свіже,
як було тоді, коли обоє йшли вулицею зі школи фортеп’янової гри…
туркіт фіакрів… лице тітки… воно більшає, наближається, робиться
страшенною гнилою машкарою, розхиляє гнилі уста, показує чорні щербаті
зуби і сточений червами язик і бубонить прокляті слова:

– Най вас Бог благословить! Най вас Бог благословить!” [9, т. 20, с.
433].

Елементи експресіонізму знаходимо також у деяких поетичних творах
Франка. Підвищеною експресивністю відрізняються зокрема поезії, в яких
автор досліджує темну сторону людського єства. Наприклад:

Досвідний нурок із мене: що в власному “я” там таїться

На болотистому дні – знаю, голубчики, й се!

Черепи стовчених мрій, кістяки неоправданих планів,

Зломки дрібних пожадань, трупи обманних надій.

Ах, а крім того, гидкі слимаки самолюбства, медузи

Зависті, хроби гризот, кефалоподи підлот [9, т. 3, с. 343].

Подібне бачення “підвалин” людського “я” зустрічаємо і в інших віршах
поета:

Ти знов літаєш надо мною, галко,

І крячеш горя пісню монотонну;

Глядиш у серця глибину бездонну

І бачиш гниль, гидоту беззаконну –

Не страх тобі нічого і не жалко [9, т. 3, с. 152].

В контексті експресіоністичного несприйняття ідеалістичного погляду на
людську сутність читається Франкове застереження, що в “тихому заливні
свого серця” ” можна знайти не тільки “перли і алмази”, “тепло і розкіш
раю, й пахощі без краю”:

А як знайде гидкії черви,

І гіркість сліз, розбиті нерви,

Докори хорого сумління,

Прокляття свого покоління,

Зневіру чорну, скрип розстрою,

То що почать з такою грою? [ 9, т. 3, с.108]

Деякі поезії Франка своєю антимілітаристською тематикою та образною
системою нагадують картини відомого німецького художника-експресіоніста
Г.Гроса. Ось уривок із Франкового вірша “Три скирти” :

Купці вози зупинили,

Змови собі не чинили,

Скочили всі три у один.

“Ось нам підмога неждана!

Сіно якогось-то пана,

А пан же, чей, не голоден

Тону ніяка там шкода,

А нашим коням вигода,

Надберем з кожної купи”.

Що котрий сіно те рушить,

Зараз і ахнути мусить –

В кождій під сіном лиш трупи [9, т. 3, с. 386-387].

В поетиці експресіонізму витриманий також вірш “Sic transit…”

Була твоя осінь спокійна й багата,

Від бур життьових у безпечний сховалась ти кут;

Часом лиш грижа до твоєї загляне кімнати,

Загляне й відійде, немов скаже до себе “не тут” [9, т. 3, с. 388].

І в поетичних творах І. Франка, і в його прозі відшукуємо чимало доказів
практичного втілення в художній творчості тих теоретичних постулатів
ідейно-естетичної концепції письменника, які є близькими до положень
експресіоністичної доктрини.

Делікатність теми “Франко і сюрреалізм”, яка вписується у контекст
ширшого дослідження – “Франко і модернізм”, примушує зробити насамкінець
кілька уточнень.

По-перше, в нашому дослідженні йдеться не про місце Франка в
європейському експресіонізмі, а про місце експресіоністичних тенденцій у
творчому методі Франка.

По-друге, пафос нашого дослідження спрямований не на зворушливе
зображення Франкового “причастя” до світового модернізму за
посередництвом експресіонізму, а на з’ясування того факту, що у власних
естетичних пошуках письменник часом випередив розвиток світового
літературного процесу.

Водночас наше дослідження – крок до спростування надуманого
протиставлення “Франко – модернізм”. Цілком погоджуємось з думкою
Н.Шумило про те, що “вчений-ерудит, письменник широкого діапазону,
І.Франко з висоти знань різночасових культур у західноєвропейському
модернізмі вбачав лише один з багатьох можливих шляхів, а точніше, одну
із стежок подальшого розвитку літератури і, можливо, не найвідповіднішу
українському менталітетові” [10, с. 776].

Елементи експресіонізму у творчості Франка свідчать також про
геніальність письменника в аспекті синтезування елементів різних
літературних напрямків на вищому рівні художнього узагальнення.
Письменник не тільки спостерігав з висоти знань за багатьма шляхами і
стежками подальшого розвитку літератури, але й як невтомний, допитливий
мандрівник намагався ними подорожувати. А деколи доводилося і власні
стежки прокладати, для того щоб на широкі шляхи їх перетворили вже
наступні покоління літераторів.

Література

Байер Й. Художники и социализм. М., 1966.

Гонкуры Э. и Ж. Дневник. М., 1964 – Т. 1.

Євшан М. Іван Франко: Нарис його літературної діяльності // Сучасність.
1967. № 5-6.

Малахов Н. Модернизм: Критический очерк / Под ред. В. Ванслова. М.,
1986.

Мотылева Т. К спорам о реализме XX века // Вопросы литературы. 1962. №
10.

Наливайко Д. Искусство: направлення, течения, стили. К., 1985.

Піхманець Р. Психологічні концепції Івана Франка у світлі новітніх
наукових відкриттів // Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин:
Матеріали міжнар. наук. конф. Львів, 1998.

Стебун І. Питання реалізму в естетиці Івана Франка. К., 1958.

Франко І. Зібр. тв. у 50 т. К., 1976-1986.

Шумило Н. Полеміка Івана Франка і “молодомузівців” // Іван Франко –
письменник, мислитель, громадянин: Матеріали міжнар. наук. конфер.
Львів, 1998.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *