Українська незалежна держава. Нова концепція зовнішньої політики (реферат)

Реферат на тему:

Українська незалежна держава. Нова концепція зовнішньої політики

План

Передумова створення незалежної держави

Спроба державного перевороту в серпні 1991р. Здобуття незалежності
України

Перші кроки державного будівництва незалежної України

Всеукраїнський референдум і вибори Президента України 1 грудня 1991 року

Конституція України

Зовнішня політика незалежної України, її міжнародні зв’язки

1. Передумова створення незалежної держави

Верховна Рада УРСР 16 липня 1990 р. ухвалила історичний документ –
Декларацію про державний суверенітет України. В ній підкреслюється, що
Верховна Рада УРСР проголошує суверенітет України як „верховенство,
самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її
території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах”. Одним із
важливих її положень є положення про громадянство. Україна має своє
громадянство, де всі громадяни рівні перед законом, незалежно від
походження, соціального і майнового становища, расової і національної
приналежності, статі, освіти, політичних поглядів, релігійних
переконань, роду і характеру занять. Громадяни всіх національностей
складають народ України. Декларація проголошувала самостійність України,
у документі йшлося про намір створити банківську, цінову, фінансову,
митну і податкову системи, а при необхідності ввести власну грошову
одиницю; визнано самостійність республіки у вирішенні питань науки,
освіти, культурного і духовного розвитку української нації;
проголошувалось право України безпосередньо встановлювати відносини з
іншими державами, укладати з ними договори, обмінюватися дипломатичними,
консульськими, торговельними представництвами. Україна проголосила про
свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, що не буде
брати участь у воєнних блоках, і зобов’язувалась дотримуватися трьох
неядерних принципів: не застосовувати, не виробляти і не купувати
ядерної зброї. Декларація ґрунтується на демократичних традиціях
українського народу, що розвивалась протягом століть.

Історичне значення Декларації про державний суверенітет України полягає
в тому, що вона визначила основні напрямки внутрішньої і зовнішньої
політики, економічного розвитку і державотворення. Цей документ являє
собою правовій фундамент для Конституції, законів України, визначення
позиції республіки при укладанні міжнародних угод.

2. Спроба державного перевороту в серпні 1991р. Здобуття незалежності
України

На початку 90-х рр.. ідея національного суверенітету охопила широкі
суспільні верстви у тому числі й в Україні. Намагаючись запобігти
розпаду радянської імперії, президент СРС М.Горбачов призначив на 20
серпня 1991 р. Процедуру підписання нового Союзного договору. Причому,
якщо консерватори в політ бою ЦК КПРС відверто заявляли про необхідність
зберігання унітарної за своєю суттю держави, то М. Горбачов намагався
зберегти СРСР як „справжню федерацію”. Верховна Рада України, очолювана
Л. Кравчуком, відхилила федеративну концепцію договору, запропонувавши
план трансформації Союзу в конфедерацію.

19.08.1991 р., коли М. Горбачов перебував на відпочинку на кримському
курорті Форос, із Кремля на весь світ повідомили про його „хворобу й
неможливість подальшого виконання обов’язків президента СРСР”.
Повноваження голови держави переходили до віце-президента Г. Янаєва і
владу в країні брав на себе так званий ДКНС в СРСР, які головною метою
проголосили „порятунок єдиної держави”.

Україна, що стала каменем спотикання на шляху до замаскованого
зберігання імперії, була одним з найважливіших об’єктів діяльності
„гекачепістів”. До Києва був відряджений представник змовників
В.Варенников, який намагався схилити Л. Кравчука до визнання
легітимності ДКНС. Але Голова Верховної Ради України засудив переворот і
не визнав правомочності розпоряджень ДКНС на території України.
Військові частини, міліція і інші силові структури не підтримали
заколотників. Союз офіцерів України запропонував організувати загони
добровольців для захисту українського парламенту, а також закликав
військових – громадян України – не виконувати розпоряджень ДКНС. Ряд
місцевих Рад, особливо в західних областях України, рішуче та
недвозначно виступили проти узурпації влади купкою заколотників і
закликали населення не визнавати їх. Фракція Народної Ради в
українському парламенті закликала народ до громадянської непокори й до
всеукраїнського страйку проти наступу диктатури. У зверненні Львівської
обласної Ради до населення області містився заклик, при спробі
насильницького усунення демократично обраної народом влади відповісти
масовими актами громадянської непокорі”. Харківська міськрада
кваліфікувала діяльність ДКНС як найтяжчий злочин. З усіх політичних сил
України тільки керівництво Компартії стало на бік заколотників. А тим
часом у ніч проти 21 серпня ДКНС почав штурм „Білого дому” в Москві, але
спроба закінчилась невдачею.

22 серпня Президія Верховної Ради УРСР ухвалила рішення про скликання
позачергової сесії Верховної Ради.

24 серпня сесія Верховної Ради розпочала свою роботу й ухвалила
історичний документ – Акт проголошення незалежності України. Компартію
України було заборонено.

В історичному документі відзначалося: „З моменту проголошення
незалежності діючими на території України є тільки її Конституція,
закони, постанови уряду та інші акти законодавства республіки”. Таким
чином, цей день розпочав нову еру в історії України. Таке рішення було
вистраждано українським народом у процесі боротьби багатьох поколінь за
державність і стало цілком закономірною подією.

3. Перші кроки державного будівництва незалежної України

У наступні після прийняття Акта проголошення незалежності дні Президія
Верховної Ради України ухвалила ряд важливих рішень: указ про тимчасове
припинення діяльності Компартії; постанову про „департизацію” державних
органів, установ і організацій; постанову про скасування дії положення
про власність Компартії на території України. Прийняті постанови
орієнтували службовців державних установ на те, що їх діяльність повинна
будуватися насамперед і тільки на основі законів, а не на партійних
позиціях.

Керуючись положеннями діючої Конституції України, і з огляду на висновки
Тимчасової комісії, що за дорученням Верховної Ради перевіряла на
території України діяльність посадових осіб, органів влади, громадських
об’єднань і організацій у зв’язку зі спробою державного перевороту,
Президія Верховної Ради УРСР дійшла висновку, що „керівництво Компартії
України своїми діями підтримало державний переворот і тим самим сприяло
його здійсненню на території України”. 30 серпня 1991 р. прийнятий указ
про заборону діяльності Компартії України. З припиненням діяльності
Компартії був розпущений партапарат, однак майже вся попередня державна,
адміністративна і господарська номенклатура залишилась при владі, а
компартія відновила свою діяльність у 1993 р. після відповідного рішення
Конституційного суду України.

4. Всеукраїнський референдум і вибори Президента України 1 грудня 1991
року

Події 1 грудня 1991 р. стали найважливішим етапом у державотворенні в
Україні, докорінно змінили її внутрішнє і міжнародне становище.

До списків було занесено 37 млн 886 тис. громадян. Бюлетень з
референдуму містив текст Акта проголошення незалежності України,
прийнятого Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 р., і питання: „Чи
підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?”

У голосуванні взяли участь 31 млн 891,7 тис. громадян, тобто 84,2% від
загальної кількості, включених у списки. З них на питання бюлетеня
відповіли: „Так, підтверджую” – 28 млн 804,1 тис. громадян, або 90,3%.
Позитивну відповідь дало населення всіх областей України, незалежно від
національної приналежності. Отже, за незалежність проголосували не
тільки українці, але й представники інших народів, що проживають на
території України.

В один день з референдумом відбулися вибори Президента України. У
голосуванні на виборах Президента України взяли участь 31 млн 892,4 тис.
чоловік. До виборчого бюлетеню були включені: Голова Верховної Ради
України Л. Кравчук, голова Львівської облради В. Чорновіл, голова
Української республіканської партії Л. Лук’яненко, заступник голови
Верховної Ради України В. Гриньов, голова Української Народної партії Л.
Табурянський, голова Народної Ради в парламенті України академік І.
Юхновський, міністр сільського господарства О. Ткаченко. Незважаючи на
істотні розходження в програмах, усі кандидати підтримували ідею
незалежності України.

Президентом України став Леонід Макарович Кравчук, за якого
проголосувало 19 млн 643,6 тис. громадян (61,56% тих, хто взяв участь у
голосуванні). Отже, Голову Верховної Ради України підтримали більше
половини українських виборців. Його передвиборною програмою була
програма п’яти „Д”: Державність, Демократія, Добробут, Духовність,
довіра.

5 грудня 1991 р. на засіданні Верховної України Л. Кравчук прийняв
присягу Президента України, виклав програмні орієнтири своєї політики на
новій посаді. „Президент, — підкреслив він, — отримавши владу від
народу, повинен служити йому і забезпечувати його добробут, права й
свободи кожної людини”.

Референдум 1 грудня 1991 р. підтвердив Акт проголошення незалежності
України, проголошений Верховною Радою УРСР. Якщо рішення Верховної Ради
могла скасувати Верховна Рада іншого скликання, то рішення референдуму
скасувати ніхто не міг. Рішення референдуму дозволили Україні
затвердитися на міжнародній арені як незалежна державі. До 1 грудня 1991
р. формально незалежну Україну не визнала жодна держава. Протягом грудня
1991 р. вона була визнана понад 40 країнами. Грудневий референдум
підкреслив рішення березневого референдуму про збереження Союзу РСР,
його підсумки створили правову основу для перетворення задекларованої
незалежності в реальну.

І референдум 1991 р. , і президентські вибори підтвердили бажання
переважної більшості громадян України жити в незалежній демократичній
державі, самостійно вирішувати внутрішні політичні й економічні
проблеми. Споконвічна мрія українського народу про незалежність знайшла
політичне оформлення. Молода держава стала будувати міжнародні відносини
на основі взаємної поваги суверенітету, незалежності і територіальної
цілісності, невтручання у внутрішні справи, розвитку всебічних
політичних, економічних і культурних зв’язків.

5. Конституція України

Україна має давні конституційні традиції. Предтечами конституційних
актів були такі правові документи як «Руська правда», Магдебурзьке
право, Литовські статути, Березневі статті 1654 р., Гадяцькі статті,
написані Ю. Немиричем на замовлення гетьмана І. Виговського. Одним із
перших конституційних актів були «Пакти і конституції законів і
вольностей Війська Запорозького, написані гетьманом П. Орликом.
Конституція Пилипа Орлика була першою у світі державною конституцією.
Під час Української революції 1917-1920 рр. були прийняті чотири
Універсали Центральної Ради(25.06.1917 р., 16.07.1917р., 20.11.1917р.,
22.01.1918р.). В роки радянської влади в Україні були прийнято чотири
Конституції (1919, 1929, 1937, 1978рр.), що хоча формально і
проголошували Україну суверенною державою, проте залишалися більше
ідеологічними документами, ніж юридичними. Конституція України, прийнята
в 1978 р., після 1991 р. зазнала істотних змін, Верховна Рада внесла до
неї більше 200 доповнень. В Україні приймалися закони, що нерідко
вступали в протиріччя з існуючою Конституцією, а це підривало принципи
законності, негативно впливало на стабільність у державі. І тільки 28
червня 1996 року Верховна Рада прийняла нову Конституцію України,
України як незалежної держави.

Наявність Конституції – одна з основних ознак суверенності держави.

Процес підготовки проекту Основного Закону почався після проголошення
державного суверенітету України.

17 жовтня 1990 р. Верховна Рада прийняла рішення привести діючу
Конституцію у відповідність до Декларації про державний суверенітет
України.

У червні 1991 р. парламент прийняв концепцію майбутньої Конституції,
створив Конституційну комісію.

У червні 1995 р. між Верховною Радою і Президентом був укладений
Конституційний договір терміном на один рік.

Одночасно з проектом Конституції, розробленим Конституційною комісією,
почали пропонувати свої проекти політичні партії, окремі вчені. Протягом
1990-1996 р. було запропоновано 15 проектів Конституції України. Один з
варіантів, запропонований фракцією комуністів, припускав збереження
назви УРСР, відновлення радянської форми правління, обмеження прав
Президента, входження України в новий Союз. Обнародував свій проект і
Конгрес Українських Націоналістів, що відстоював унітарну Українську
державу без збереження Кримом статусу автономії.

У суспільстві не було єдності щодо механізму прийняття Конституції
(конституційною асамблеєю або Верховною Радою). Дискусії виникли також
навколо форм державного правління в Україні (президентська,
парламентська, парламентсько-президентська, президентсько-парламентська
республіка). Складними виявилися питання конституційного визначення форм
власності, принципів побудови парламенту, організації виборчої системи,
питання державної мови і символіки та ін.

Конституційна комісія передала свій проект у Верховну Раду в лютому
1996р. Розгляд проекту Основного Закону тривав три місяці. Проект
пройшов три офіційних читання. Основні дискусії викликали такі пункти:
розподіл повноважень між гілками влади, державна символіка, проблема
приватної власності, статус Республіки Крим, статус російської мови.

28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла Конституцію України.

Конституція 1996 р. стала першою Конституцією незалежної України, вона
стала продовженням багатовікових конституційно-правових традицій
українського народу. З прийняттям Конституції були визначені базові
координати й орієнтири, сукупність суспільних цінностей – усе те, що
формує політико-економічну систему; творено передумови для того, щоб
функціонування і розвиток держави та суспільства не залежали від
політичної орієнтації партій або окремих політичних діячів; окреслено
відносини держави і громадянина, їхні права і взаємні обов’язки;
встановлено межі втручання держави в життя суспільства й окремої
особистості; прийняття Конституції внесло стабільність у політичне життя
українського суспільства, законодавчо розмежувавши права й обов’язки
різних гілок влади, політичних партій і громадських організацій;
прийняття демократичної за своїм характером Конституції зміцнило
міжнародний авторитет молодої держави.

6. Зовнішня політика незалежної України, її міжнародні зв’язки

Конституцією України визначений загальний підхід до зовнішньої політики
держави (ст. 18). «Основні напрямки зовнішньої політики України»,
схвалені Верховною Радою 2 липня 1993 р., зафіксували зміст національних
інтересів у сфері міжнародних відносин України і завдань її зовнішньої
політики.

Національні інтереси України у сфері міжнародних відносин складають три
основні групи:

стратегічні і геологічні інтереси, пов’язані із забезпеченням
національної безпеки України і захистом її політичної незалежності;

економічні інтереси, пов’язані з інтеграцією України у світове
господарство;

регіональні, субрегіональні, локальні інтереси, пов’язані із
забезпеченням різноманітних специфічних потреб внутрішнього розвитку
України.

Основні завдання зовнішньої політики України.

З метою забезпечення національних інтересів України її зовнішня політика
постійно спрямовується на рішення найважливіших завдань.

^

^

b

?

?

????^

b

?

¤ ¤gdi †

gdi †

&

gdi †

dh`„Agdi †

1). Затвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави.

2). Забезпечення стабільності міжнародного становища України.

3). Збереження територіальної цілісності держави і недоторканості її
кордонів.

4). Включення національного господарства у світову економічну систему
для його повноцінного економічного розвитку, забезпечення потреб
громадян і підвищення добробуту народу.

5). Захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за
кордоном, створення умов для підтримки контактів із закордонними
українцями і вихідцями з України, надання їм допомоги відповідно до
міжнародного права.

6). Поширення у світі образа України як надійного міжнародного права.

Принципи зовнішньої політики України:

1). Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до
співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежності
від окремих держав чи груп держав.

2). Україна розвиває двосторонні і багатосторонні відносини з іншим
державами і міжнародними організаціями на основі принципів
добровільності, взаємодопомоги, рівноправності, взаємної вигоди,
невтручання у внутрішні справи.

3). Україна не є ворогом жодної держави.

4). Україна засуджує війну як засіб національної політики, дотримується
принципу незастосування сили чи погроз силою і прагне до вирішення
будь-яких міжнародних протиріч винятково мирними засобами.

5). Україна не висовує територіальних претензій до сусідніх держав і не
визнає територіальних претензій до себе.

6). Україна неухильно дотримується міжнародних стандартів прав людини,
забезпечує права національних меншостей, які проживають на її території.

7). Україна виходить з того, що в сучасних умовах дотримання прав людини
не є тільки внутрішньою справою окремих держав.

8). Україна визначає пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права
перед нормами внутрішньодержавного права.

9). Україна у зовнішній політиці спирається на фундаментальні
загальнолюдські цінності і засуджує практику подвійних стандартів у
міжнародних відносин.

10). Україна вважає себе, нарівні з усіма іншими колишніми радянськими
республіками, правонаступницею Союзу РСР і не визначає будь-яких переваг
і винятків з цього принципу для будь-якої держави-правонаступниці без
оформлення згоди всіх цих держав.

НАТО і Європейський Союз

На початку 20 століття остаточно сформувалася стратегія України відносно
НАТО. Виходячи з політичних реалій дійсного часу, Україна розглядає НАТО
як основу майбутньої загальноєвропейської системи безпеки і підтримує
процес її розширення. У листопаді 2002 р. на самміті НАТО в Празі ще 7
держав (Естонія, Латвія, Литва, Словенія, Словаччина, Болгарія і
Румунія) одержали офіційне запрошення на вступ в Організацію
Північноатлантичного договору.

Україна приєдналась до програми НАТО „Партнерство заради миру” у лютому
1994 р. 10 червня 1996 р. була схвалена Індивідуальна програма
партнерства України і НАТО.

9 липня 1997 р. у Мадриді між Україною і НАТО була підписана Хартія про
особливе партнерство. Її основні положення – визнання позитивної ролі
Альянсу і його відкритості для нових членів; визнання і підтримка
суверенітету України і непорушності її кордонів; визначення сфер і
механізмів консультацій між Україною і НАТО. Указом президента України
від 4 листопада 1998 р. було затверджено Державну програму
співробітництва України з Організацією Північноатлантичного договору на
період до 2001 р.

23 травня 2002 р. Рада національної безпеки й оборони України схвалила
стратегію відносин України з НАТО, кінцевою метою якою є приєднання до
Альянсу. Л. Кучма назвав це рішення „доленосним” для України. 8 липня
2002 р. Президент України відповідно до ст.. 107 Конституції України
своїм Указом ввів у дію рішення Ради національної безпеки й оборони
України від 23 травня 2002 р. „Про стратегію України стосовно
Організації Північноатлантичного договору”.

Підтверджуючи свій європейський вибір, Україна ставить стратегічну мету
– вступ до Європейського Союзу. Вимоги до потенційних членів ЄС багато в
чому збігаються із завданнями, які необхідно вирішувати й у нашій
державі і, насамперед, з тими, котрі стосуються розвитку демократичних
процесів, якості життя людей та інших.

14 червня 1994 р. у Люксембурзі було підписано, а 1 березня 1998 р.
набула сили після ратифікації всіма державами – членами ЄС Угода про
партнерство і співробітництво між Україною та ЄС.

6 грудня 1996 р. Радою Міністрів ЄС був прийнятий План дій відносно
України. Цим документом Європейський Союз проголосив свою готовність
розвивати і зміцнювати політичні і економічні відносини з Україною.

Стратегія інтеграції України в ЄС визначає основні пріоритети діяльності
органів виконавчої влади на період до 2007 р., протягом якого повинні
були створити умови, необхідні для придбання Україною в остаточному
підсумку повноправного членства в Європейському Союзі. Вона повинна була
забезпечити входження Української держави в європейський політичний,
економічний і правовий простір і здобуття на цій основі в найближчі роки
статусу асоційованого члена ЄС.

У практичному плані процес вступу України до Європейського Союзу
передбачав, як вважали у Києві, цілий ряд умов:

— вирішення протягом 2003-2004 рр. усього комплексу проблем,
пов’язаних зі вступом України до Світової організації торгівлі (СОТ);
вступ України до СОТ – ключова проблема для її європейської інтеграції;

досягнення відповідності торгового режиму України нормам ЄС і створення
на цій основі не пізніше 2004 р. (напередодні вступу до ЄС нових 10
країн-кандидатів) зони вільної торгівлі;

створення (до 2007 р.) Митного союзу України з ЄС;

здобуття Україною (не пізніше кінця 2007 р.) статусу асоційованого члена
ЄС;

забезпечення поступового впровадження критеріїв вступу України до
Валютного союзу ЄС.

Для координації та практичного вирішення всіх питань, пов’язаних із
реалізацією задач, спрямованих на вступ України до Європейського Союзу і
НАТО, у лютому 2003 р. в Україні була створена Державна рада з питань
європейської та євроатлантичної інтеграції.

7. Основні напрямки реалізації зовнішньополітичних пріоритетів України.

Одне з найголовніших місць у здійсненні зовнішньополітичного курсу
країни займає зміцнення стратегічного партнерства з Росією. «У ньому, —
підкреслив Президент України, — нерозривно переплітаються всі резони й
аргументи – від історичних і геополітичних до чисто життєвих, людських.
Стабільність україно-російських відносин багато в чому визначає, без
перебільшень, безпеку всієї Європи».

В останні роки багато зроблено в зміцненні відносин між двома країнами.
Під час візитів Б. Єльцина і В Чорномирдіна в Україну в травні 1997 р.
були підписані Договір про дружбу, партнерство і співробітництво, Угода
про статус Чорноморського флоту на території України і цілий пакет інших
угод. У лютому 1998 р. президенти Б. Єльцин і Л. Кучма підписали в
Підмосков’ї Програму довгострокового економічного співробітництва на
1998-2007 рр.

На початку 21 століття Україна і Росія продовжують залишатися
стратегічними партнерами. Намітилися активізація україно-російського
діалогу в усіх напрямках. Зустрічі президентів В. Путина і Л. Кучми мали
регулярний характер. Обсяг торгівлі між двома державами в 2001 р. досяг
11,7 млрд дол. 2002 рік був оголошений Роком України в Росії, а 2003 р.
– Роком Росії в Україні.

США є стратегічним партнером України. Сполучені Штати надали Україні за
роки її незалежності істотну політичну, фінансову, економічну і технічну
допомогу. В Україні з розумінням оцінюють провідну роль США у світі і
прагнуть розвивати з американською державою довгострокові, взаємовигідні
і рівноправні відносини.

Суверенній Україні у Вашингтоні відводять особливе місце в
зовнішньополітичній стратегії США, враховуючи високий економічний
потенціал України, її роль у розвитку сучасної цивілізації.

Через місяць після здобуття Україною незалежності відбувся візит Голови
Верховної Ради України Л. Кравчука в СЩА. У січні 1992 р. між двома
країнами були встановлені дипломатичні відносини в повному обсязі.

У березні 1994 р. між Україною і США було підписано «Спільну заяву про
розвиток дружби і співробітництва між двома країнами».

У 1994-2000 р. відносини між двома країнами набули новий якісний
характер, чому сприяли зустрічі президентів Л. Кучми і Б. Клінтона. У
центрі уваги двостороннього співробітництва знаходились питання
розміщення інвестицій в Україні, відносини у військовій сфері, екології,
ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.

Новий імпульс українсько-американському співробітництву був наданий у
ході візиту Б. Клінтона в Україну в червні 2000 р. У ході двосторонніх
переговорів були досягнуті угоди про підтримку США малого і середнього
бізнесу в Україні, зняття квот на комерційні дослідження в космосі, про
співробітництво в ядерній енергетиці.

Плідні контакти між США й Україною останнім часом доводять, що США
хочуть бачити в Україні сильну державу на сході Європи, а Україна в США
– стійкого і надійного партнера в усіх областях співробітництва.

Після зміни адміністрації в Білому домі в січні 2001 р.
українсько-американські відносини не зазнали принципових змін і
продовжують розвиватися в усіх напрямах. Президент Дж. Буш підкреслив,
що відносини з Україною будуть будуватися на самодостатній основі і не
будуть залежати від відносин США з іншими країнами, наприклад, з Росією.

Президент України Л. Кучма неодноразово підкреслював, що співробітництво
між двома країнами не спрямовано проти будь-якої третьої країни.

Україна прагне підтримувати добросусідські відносини з Польщею,
Словаччиною, Угорщиною, Румунією, Бєларуссю, Молдовою, Туреччиною.

Так, попередній досвід співробітництва з Польщею може стати доброю
підставою для вироблення і здійснення загальної декларації «Разом – у 21
століття».

Проблема українсько-польського кордону з 1918 р. була однією з
найгостріших через цілий ряд об’єктивних обставин. Керуючись доброю
волею і дотримуючись положень міжнародних документів, Україна і Польща
після 1991 р. повністю виключили будь-які суперечливі питання, пов’язані
з кордонами.

Піл час візиту Л. Кучми у Варшаву в січні 1997 р. була схвалена загальна
заява президентів двох країн «До взаєморозуміння і єдності». Вона
остаточно закрила для політиків непрості, а часом і трагічні сторінки
загальної історії двох країн. Польща відверто зацікавлена в розширенні і
зміцненні двосторонніх відносин з Україною, сприяє її входженню до
європейських організацій. Зустрічі українського і польського президентів
у 2000-2002 рр. у Харкові, Дніпропетровську, Одесі, Кракові, Жешуві
значною мірою сприяли розвитку торгово-економічного співробітництва.

Керівництво України завжди вважало пріоритетними відносини з Білоруссю.
Наші країни завжди зв’язували багатосторонні інтереси у всіх сферах
життєдіяльності. Але в Києві виразно негативно ставляться до створення
нового державного об’єднання Білорусі і Росії і, тим більше, участі
Україні в ньому. Президент України неодноразово підкреслював, що «ми
готові розвивати відносини з братерською країною винятково на
двосторонній основі, при цьому не втручаючись у внутрішні справи
сусідньої держави».

Дружні відносини зв’язують Україну зі Словаччиною. Плідно працює
українсько-словацька Комісія з питань торгово-економічного
співробітництва.

Керівництво Угорщини виявляє особливу зацікавленість у співробітництві з
Україною в Закарпатській області, де проживає 140 тисяч етнічних
угорців. Тут спільними зусиллями двох країн створюється вільна
економічна торгівля.

Відносини з Румунією, що тривалий час залишалися в невизначеному стані,
нарешті нормалізуються. 2 червня 1997 р. Президент України Л. Кучма і
президент Румунії Е. Константинеску підписали міждержавний Договір про
дружбу, співробітництво і добросусідство. Підписання цього Договору мало
велике значення для забезпечення національних інтересів України.

Україна робить вагомий внесок у нормалізацію обстановки навколо
Наддністрянщини, що позитивно відбивається на характері відносин з
Молдовою, сприяє збереженню територіальної цілісності сусідньої держави.
У Кишиневі зі схваленням сприймають такий підхід України до складних
реалій сьогодення.

Багатообіцяючі перспективи мають відносини України з Туреччиною.
Товарообіг між двома країнами складає 1 млн дол. Щорічно. У ході
недавнього візиту Президента України Л. Кучми в Туреччину були укладені
важливі угоди з розвитку співробітництва в сфері економіки, інформації,
науки і культури. Велика увага останнім часом приділяється розвитку
співробітництва в сфері нових технологій.

За даними Українського центру економічних і політичних досліджень за
останні шість років, стратегічними партнерами України проголошені 19
країн: Азербайджан, Аргентина, Білорусь, Болгарія, Угорщина, Грузія,
Німеччина, Ізраїль, Канада, Китай, Молдова, Польща, Росія, Румунія,
Словаччина, США, Туреччина, Узбекистан та Фінляндія.

Підводячи підсумки зовнішньої політики України з моменту проголошення її
незалежності маємо зазначити, що за цей час попри всі негаразди та
проблеми було досягнуто вагомих результатів. Головним з них, безумовно,
є те, що Україна відбулася як незалежна держава, як загальновизнаний
суб’єкт міжнародних відносин. У політичному сенсі наша держава
користується авторитетом ініціативного, самодостатнього і
конструктивного учасника міжнародного життя. Свідченням цього був,
зокрема, вступ України до Ради Європи, активна участь у миротворчих
операціях, утвердження України як одного з регіональних лідерів, її
участь у Центральноєвропейській ініціативі, ОЧЕС, Раді держав
Балтійського моря, обрання непостійним членом Ради Безпеки ООН,
головування України в цьому поважному міжнародному органі тощо. Говорячи
про проблеми та перспективи української зовнішньої політики, то слід
насамперед наголосити, що сприяння піднесенню міжнародного іміджу
України — справа і завдання не тільки зовнішньої політики. Остання не
може існувати відірвано від політики внутрішньої. Не тільки зовнішня
політика має ефективно працювати на внутрішню, але й остання має
працювати на зовнішню політику. Це одна з головних передумов її
ефективності, а, отже, і зміцнення міжнародного авторитету нашої
держави.

Використана література

Чекаленко Людмила Дмитрівна Зовнішня політика України.- К.: Либідь,
2006.-

Овсій Іван Олексійович Зовнішня політика України.- К.: Либідь, 2002.-
240с.

Манжола В.А., Білоусов М.М., Гайдуков Л.Ф. та ін. Міжнародні відносини
та зовнішня політика (1945-70-ті роки).- К.: Либідь, 2003.- 560с.

Овсій Іван Олексійович Зовнішня політика (України від давніх часів до
1944 року).- К.: Либідь, 1999.- 240с.

Алесіна Наталія Михайлівна Зовнішня політика і дипломатія
(іспансько-українсько-російський термінологічний словник).- К.: ЗАТ
Видавничий дім «ДЕМІД», 2004.-

Міжнародні відносини та зовнішня політика 1980-2000 роки: Підручник для
студентів вищих навчальних закладів/ Гайдуков Леонід Федорович, Кремень
Василь Григорович, Губерський Леонід Васильович.- К.: Либідь, 2001.-
624с.

Публіцистика і політика.- К: , 2001.- 96с.

Абетка українського політика.- К.: Смолоскип, 1997.- 218с.

Сучасна українська політика.- К: Укр.-Фін. ін-тут менеджменту і бізнесу,
2000.- 318с

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *