Роль природних ресурсів в економічному розвитку економічно відсталих країн. Позичковий капітал: його сутність і значення (контрольна)

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З ДИСЦИПЛІНИ “МІЖНАРОДНА ЕКОНОМІКА”

на тему:

Роль природних ресурсів в економічному розвитку економічно відсталих
країн. Позичковий капітал: його сутність і значення

ПЛАН

1. Оцініть роль природних ресурсів в економічному розвитку економічно
відсталих країн?

2. Що таке позичковий капітал: його сутність і значення?

Список використаної літератури

1. Оцініть роль природних ресурсів в економічному розвитку економічно
відсталих країн?

Природні ресурси — компоненти природи, які використовуються (актуальні)
або можуть бути використані (потенційні) як засоби виробництва і
предмети споживання. До природних ресурсів належать: сприятливі
кліматичні умови (енергія Сонця, вітру, води), грунти, рослини, тварини,
мінеральна сировина, води. Природні ресурси поділяються на мінеральні,
енергетичні, водні, земельні, біологічні (рослинні, тваринні),
кліматичні, рекреаційні.

Планета Земля має великі водні, рослинні, мінеральні та інші ресурси.
Але вони не безмежні. Потреби людини в сировині, паливі безперервно
зростають. Промислові підприємства використовують воду, сировину,
паливо, кисень повітря в зростаючих обсягах. Ступінь використання
природних ресурсів визначається не стільки їх природними властивостями,
скільки соціально-економічними потребами.

Природно-ресурсний потенціал – це сукупність усіх можливостей, засобів,
запасів та джерел, що є і можуть бути використані для досягнення певної
мети. Він включає: природні ресурси, які беруть участь у матеріальному
виробництві та невиробничій сфері; природні умови – елементи природного
середовища, що не приймають участі у суспільному виробництві.

Економічна оцінка природно-ресурсного потенціалу виражає природні й
виробничо-технічні аспекти освоєння і використання природних ресурсів
через вартісні оцінки, дещо однобічна  і не враховує територіально
диференційованих властивостей природних ресурсів. Деякі вчені пропонують
здійснювати економічну оцінку через вплив відмінностей у природних
властивостях на продуктивність і затрати живої та уречевленої праці.

Для розміщення галузей господарства велике значення має кількісна оцінка
запасів корисних копалин. За значенням останні поділяються на балансові,
використання яких економічно вигідне і відповідає вимогам якості
сировини, та позабалансові, які при певній технології експлуатувати
невигідно. При визначенні запасів корисних копалин враховують потужність
пластів або рудних тіл, їх протяжність або глибину  залягання, вміст
корисного компонента та інші специфічні показники.

До промислових запасів відносяться вивчені і розвідані запаси, готові
для експлуатації. Перед будівництвом підприємств проводиться економічна
оцінка промислових запасів.

Більшість економічно відсталих країн орієнтували свою експортну
політику, опираючись на наявні природні ресурси: видубуток мінеральних
ресурсів (вугілля, руди чорних та кольорових металів, хімічна сировина),
збирання сільськогосподарської продукції, використання рекреаційного
потенціалу країни.

Значні зміни за роки незалежного розвитку стались у галузевій структурі
економіки країн, що розвиваються. Істотно змінилися пропорції між
основними секторами народного господарства, виникли нові, сучасні галузі
індустрії. Серед головних тенденцій, які характеризують динаміку
макроекономічних пропорцій країн, що розвиваються, треба назвати
зменшення питомої ваги у ВНП сільського господарства, збільшення питомої
ваги галузей обробки і сфери послуг.

Розвиток промисловості посів провідне місце в економічній політиці
країн, що розвиваються, уже з перших років після звільнення від
колоніального гніту. Незважаючи на різницю у формах і методах
здійснення, індустріалізацію розглядають тут як головний засіб
ліквідації відсталості.

Історично першою моделлю індустріалізації країн, що розвиваються, стало
імпортозаміщення. Переважна більшість країн після здобуття незалежності
зорієнтувалася на розвиток місцевої промисловості, яка заміщувала
імпорт. Обмежуючи доступ іноземних товарів на місцевий ринок високим
митом, контингентуванням імпорту, застосуванням цільових державних
замовлень, надаючи значні пільги, субсидії національним підприємцям, які
випускають продукцію, що замінює імпорт, ці країни знизили частку
імпортних товарів на своєму ринкові. Така політика сприяла зростанню
промислового потенціалу, структурним зрушенням в економіці. Проте
поступово виявилися її значні негативні наслідки. Протекціонізм і
штучний захист місцевих підприємств від конкуренції зумовили
консервування їхньої відсталості, низьку ефективність, невисоку якість
продукції. Зменшуючи імпорт кінцевої продукції, імпортозаміщення не
тільки не скоротило, а навіть збільшило постачання проміжних товарів
(компонентів, напівфабрикатів). В окремих країнах така політика в
крайніх її формах була результатом орієнтації лише на власні сили,
недооцінки світового ринку.

Оскільки імпульси зростання такої політики прямопропорційно корелювалися
з обсягом внутрішнього ринку, першими відчули її обмеженість і
суперечності малі та середні країни. Не випадково вже наприкінці 60-х
років деякі держави Східної Азії почали відходити від імпортозаміщення й
поступово дбати про зростання експортного сектора. До середини 80-х
років більшість країн, що розвиваються, відмовилася від
імпортозаміщення, проголосивши стратегію так званої експортної
орієнтації, яка означає стимулювання місцевого виробництва,
орієнтованого на експорт. У той час, коли деякі країни, що розвиваються,
роблять лише перші кроки по цьому шляху, інші вже досягли значних
успіхів. НІК Азії, наприклад, створили динамічний експортний сектор,
заповнили ніші у МПП, потіснивши навіть провідні промислові держави.

Важливим результатом процесу індустріалізації стало підвищення питомої
ваги переробної промисловості у ВНП. Ця галузь стала однією з найбільш
швидкозростаючих. Середньорічні темпи росту даної промисловості за 1975-
1993 pp. складали 5%.

У самій переробній промисловості також стались істотні зрушення. Якщо у
перші десятиріччя післяколоніального розвитку індустріалізація охопила
насамперед легку й харчову промисловість, то із середини 70-х років
дедалі більший акцент став робитися на розвиток сучасних галузей важкої
промисловості: машинобудування, електроніки, нафтохімії, металообробки.
Та лише невеликій групі країн вдалося створити галузі, які виробляють
знаряддя праці (Бразилія, Мексика, Індія, Туреччина, країни
Південно-Східної Азії та ін.). Незважаючи на успіхи промислового
авангарду країн, що розвиваються, новий етап НТР ставить і перед ними
(не кажучи вже про більшість інших країн, які розвиваються) дуже складні
проблеми адаптації до новітніх структурних зрушень.

Хоча питома вага видобувної промисловості у ВНП країн, що розвиваються,
в останні роки знизилась, вона, як і раніше, відіграє важливу роль у
відтворенні багатьох з них. На країни, що розвиваються, припадає 2/3
світового виробництва олова, 1/3 нікелю й міді, тут видобувається 2/3
бокситів, 2/5 залізної та 1/4 цинкової руди. Значне місце посідають ці
країни й у світовому експорті багатьох видів сировини.

Ще в колоніальний період в Азії, Африці, Латинській Америці було
створено галузі гірничовидобувного сектора, де діяли іноземні компанії.
У 70-х роках у більшості країн, які розвиваються, націоналізовано активи
іноземних компаній у сировинних галузях.

Одним із напрямів індустріалізації багатих на ресурси країн стало
створення галузей, що переробляють сировину для наступного вивозу
напівфабрикатів і готових виробів (наприклад, розвиток нафтохімії,
металургії, деревообробної промисловості й т. ін.).

У 80- 90-х роках у зв’язку з переходом розвинутих країн з ринковою
економікою до ресурсозберігаючих технологій відносне значення
гірничовидобувного сектора країн, які розвиваються, у світовому
промисловому виробництві зменшилося. Ціни на енергоносії і деякі інші
види сировини значно впали. Поряд із зменшенням відносної залежності
розвинутих країн від мінеральних ресурсів афро-азіатських та
латиноамериканських країн спостерігається й інша тенденція — зростання
споживання сировинних ресурсів всередині самих країн, що розвиваються, у
зв’язку з індустріалізацією.

Таким чином, хоча гірничовидобувна промисловість країн, які
розвиваються, історично зорієнтована передусім на зовнішній ринок, вона
дедалі істотніше впливає на структурну перебудову їхніх національних
економік, сприяє зміцненню міжгалузевих зв’язків.

Однією з найважливіших галузей народного господарства афро-азіатських і
латиноамериканських країн є сільське господарство. У більшості цих країн
аграрний сектор служить основою матеріального виробництва й істотно
впливає на нагромадження, темпи і пропорції економічного розвитку.
Незважаючи на зниження за останні десятиріччя частки сільського
господарства у ВНП з 31,6% у 1960 р. до 14,6% у 1990 p., ця галузь, як і
раніше, є важливою галуззю матеріального виробництва у багатьох
державах, особливо африканських та азіатських. Наприклад, у половині
африканських країн на сільське господарство припадає більше 30% ВНП. В
азіатських країнах цей показник становить 25-30%.

В аграрному секторі країн, що розвиваються, зайнята більшість
працездатного населення. В усіх африканських країнах (крім Алжиру,
Беніну, Конго, Лівії, Маврикію), наприклад, більше половини населення
працює у сільському господарстві.

Сільське господарство є водночас найбільш відсталою галуззю в економіці
цих країн. Темпи його зростання складали у 1961- 1992 pp. менш ніж 3%.
Такі темпи не можуть розцінюватися як достатні ні в плані задоволення
попиту місцевої промисловості на сировину, ні, тим більше, продовольчих
потреб населення.

Відсталість сільського господарства виявляється і в надзвичайно низькій
продуктивності праці в цій галузі, у її слабкій механізації, хімізації.
За деякими даними, на країни, що розвиваються, припадало лише 1/10
світового тракторного парку й 1/20 зернозбиральних комбайнів. Загальна
кількість тракторів у цих країнах у шість разів, а зернозбиральних
комбайнів — у 15 разів менша, ніж у розвинутих державах. На одиницю
площі в країнах Азії, Африки, Латинської Америки вносилось у п’ять разів
менше добрив, ніж у розвинутих країнах з ринковою економікою.

У більшості країн, які розвиваються, сільське господарство розвивається
поки що екстенсивним шляхом на базі відсталої агротехніки. Проте вже із
середини 60-х років деякі з них під впливом НТР поступово переходять до
інтенсифікації сільського господарства. Цей процес, який отримав назву
«зелена революція», характеризується поширенням високоврожайних
гібридних сортів пшениці, рису, кукурудзи, застосовуванням добрив,
використанням нової техніки й технології обробітку грунту, поширенням
штучного зрошення. Розпочали проводити «зелену революцію» деякі країни
Латинської Америки, Південної і Південно-Східної Азії, зокрема Мексика
та Філіппіни.

Незважаючи на поширення нових високоврожайних сортів, застосування
прогресивної агротехніки, у багатьох державах «зелена революція» має ще
локальний характер. Вона не стала надбанням широкої маси селянських
господарств. Значна частина дрібних сільськогосподарських виробників
веде своє господарство на відсталій технічній базі й залишається
осторонь від цих досягнень.

Відсталість сільського господарства країн, що розвиваються, швидке
зростання населення — ці та деякі інші фактори визначили різке
загострення у 80- 90-х роках продовольчої проблеми у зазначених
державах. У багатьох з них останнім часом темпи приросту населення
перевищували темпи приросту продовольства. Як наслідок цього, наприклад,
у 80-ті роки Африка перетворилась на світовий центр голоду. Ситуація
особливо загострилась у першій половині 80-х років, коли небачена за
масштабами посуха вразила сільське господарство африканського
континенту. І хоча у подальшому продовольча ситуація дещо поліпшилась У
1992 р. близько 34 млн африканців, як і раніше, жили впроголодь.

Розв’язання продовольчої проблеми пов’язане не тільки зі створенням
техніко-економічних умов для розвитку сільського господарства,
впровадження досягнень НТР, а й, що не менш важливо, із створенням
соціально-економічних умов для швидкого розвитку аграрного сектора,
тобто з проведенням глибоких аграрних реформ.

2. Що таке позичковий капітал: його сутність і значення?

Позичковий капітал ( це капітал, який приносить доход у вигляді
процента.

Як відомо, в процесі обігу капітал виступає у грошовій, продуктивній і
товарній формах. Позичковий капітал постійно знаходиться у грошовій
формі, однак його поняття значно вужче за змістом від поняття “грошовий
капітал”. У широкому розумінні грошовий капітал розглядається
економічною теорією як вартісна форма всього дійсного капіталу, який
функціонує у матеріально-уречевленій та у грошовій (вартісній) формі.
Грошовий капітал може втілюватись у різні функціональні форми, однією з
який і є позичковий капітал.

Позичковий капітал як різновид грошового капіталу можна виразити
формулою: Г ( Г(, де Г( = Г + (Г. Ця формула визначає, що ціль та
рушійний мотив функціонування позичкового капіталу становить отримання
(Г() ( приросту грошей порівняно з їх початковою авансовою сумою (Г).
Розглядаючи формулу складається враженя, що гроші функціонують за
принципом “гроші роблять гроші” тобто, що гроші самі-собою мають мають
властивість приносити прибуток. Насправді позичковий капітал приносить
доход у вигляді процента тільки тому, що в руках позичальника він
використовується як функціонуючий капітал, тобто із грошового переходить
у продуктивний, що дає додатковий прибуток. Якщо кругообіг грошового
капіталу виразити формулою: Г ( Т…В…Т( ( Г(, то її
крайні елементи (Г та Г() виражатимуть обіг грошей як капіталу:
авансовані на виробництво вони повертаються до вихідного пункту, але в
більшій сумі. Здійснюючи такий обіг, гроші забезпечують розширене
відтворення капіталу. У цьому випадку капітал існує в найбільш
абстрактній функціональній формі. Його втіленням стає особливий різновид
грошей ( гроші як капітал, гроші як носій капітальної (самозростаючої)
вартості.

Позичковий капітал характеризується такими ознаками:

1. Позичковий квапітал ( це капітал ( власність. Особливість позичкового
капіталу полягає в тому, що він безпосередньо авансується (інвестується)
у виробничу сферу не його власником, а зовсім іншою особо (
підприємцем-позичальником, якому капітал передається на тимчасове
користування. В результаті відбувається роздвоєння позичкового капіталу
на капітал ( власність і капітал функцію:

власність на капітал залишається у кредитора навіть після того, як вона
з його рук перейшла боржникові. Реальним підтвердженням цієї власності є
зобов’язання позичальника повернути отриману позику в строк з виплатою
процента;

капітал ( функція означає, що підприємець повинен одержати прибуток на
авансовані гроші не менший, ніж розмір плати за позичковий капітал.
Інакше немає сенсу організовувати підприємницьку діяльність. А тому
кредитор як власник капіталу отримує за це частину прибутку у вигляді
позичкового процента; решта прибутку залишається у розпорядженні
позичальника ( підприємця у вигляді підприємницького доходу.

2. Позичковий капітал ( специфічний товар. Позичковий капітал ( це
капітал, що реалізує себе як товар. Об’єктом куплі-продажу є самі гроші,
однак не гроші як товар, а гроші як капітал.

Гроші, як відомо, за своєю природою не є капіталом. Вони стають
капіталом, коли використовуються не як простий посередник обміну, а як
гроші задля отримання прибутку, гроші як вартість самозростання. Отже,
кредитор передає позичальникові не просто гроші, а гроші як капітал; він
передає вартість, що в процесі свого функціонального використання не
лише зберігає себе, а й зростає у своїх розмірах ( приносить прибуток.

3. Позичковий капітал володіє специфічною формою відчуження. Особливістю
позичкового капіталу, котрий функціонує як товар є те, що на відміну від
продажу звичайного товару він надається в позику ( тобто відчужується
від свого власника лише на певний строк і за умови повернення з
почичковим процентом. На відміну від акту купівлі-продажу, коли товар
одночасно переміщується від продавця до покупця, а гроші назустріч ( від
покупця до продавця, при кредитній операції позичковий капітал
передається: при наданні позики ( від кредитора до позичальника, а при
її погашенні ( від позичальника до кредитора з виплатою позичкового
процента.

Отже, позичковий капітал необхідно розглядати як одну із форм грошового
капіталу, що надається його власником на тимчасове користування
підприємцеві з метою отримання прибутку у вигляді позичкового процента.

Основою формування позичкового капіталу є закономірності кругообігу
капіталу в процесі відтворення, які призводять до того, що в окремих
учасників економічних відносин з’являються тимчасово вільні капітали, а
в інших виникає потреба в позичкових коштах. За допомогою кредиту
тимчасово вільні капітали (а також заощадження населення) перетворюються
в позичковий капітал, котрий втягується в новий кругообіг, забезпечує
процес відтворення і прибуток його власникам.

Джерелом з якого всі підприємці черпають гроші для авансування своєї
діяльності, є грошовий ринок. Оскільки в ринковому господарстві ніхто
вільних грошей не тримає на руках “мертвими”, а розміщує їх у кредитних
установах, тобто на грошовому ринку, а самі гроші якими тут торгують
називається позичковим капіталом.

Ринок позичкових капіталів ( це сегмент фінансового (грошового) ринку,
на якому формується попит і пропозиція на позичковий капітал.

За своєю інфраструктурою ринок позичкових капіталів представляє,
головним чином, банківські установи, а тому його ще називають ринком
банківських кредитів. Крім того, на ньому діють й інші
кредитно-фінансові установи (парабанки), що входять до складу кредитнї
системи. З функціональної точки зору він представляє систему економічних
відносин, яка забезпечує нагромадження і перерозподіл грошових капіталів
з метою забезпечення ресурсами ринкове господарство.

В Україні зараз відбувається процес формування ринку капіталів. В умовах
переходу до ринкової економіки обмежуються можливості державного
втручання в розподіл фінансових ресурсів, бо більшість суб’єктів
господарської діяльності переходять від державної на акціонерну чи
приватну форму власності. Вони самостійно вишукують матеріальні і
грошові ресурси на ринках, самі розпоряджаються своїми доходами. Саме
ринок позичкових капіталів повинен забезпечити суб’єктам економіки
доступ до необхідних для них грошових ресурсів.

Позичковий процент або процент за кредит (від латинського pro centrum (
на сотню) ( це плата, яку отримує кредитор від позичальника за надані в
позику гроші чи матеріальні цінності.

Економічна природа позичкового процента обумовлена існуванням товарного
виробництва та пов’язаних з ним кредитних відносин. За призначенням
позичковий процент, з одного боку, відображає ефективність використання
позичкового капіталу; з іншого боку, він повинен забезпечувати доходи
банку, компенсувати його витрати. В умовах ринкової економіки суть його
розглядається більшістю економістів як ціна капіталу, взятого у кредит.
Логіка такого визначення проста: оскільки позичальник-підприємець
виступає покупцем капіталу-товару, то й процент, виплачуваний ним
кредиторові, представляє ціну цього капіталу. Безперечно, тут не слід
розуміти ціну капіталу як вираз вартості. Позичковий процент є не що
інше, як частина середнього прибутку, котру підприємець платить власнику
капіталу за користування споживною вартістю позиченого капіталу. У
даному випадку сплата процента характеризує передачу певної частини
вартості без одержання еквівалента. Вартість процента повністю
переходить від позичальника до кредитора.

В економічній теорії мають місце й інші підходи до визначеня природи
позичкового процента. Наприклад, Дж. Кейнс розглядав суть процента як
“плату за розставання з ліквідністю”. В теорії Дж. Кейнса формування
процента регулюється дією провідного психологічного закону, за яким люди
віддають перевагу грошам як найбільш ліквідній формі багатства. Величина
позичкового процента, за Кейнсом, залежить від двох чинників, вона:

1) прямо пропорційна “перевагам ліквідності”;

2) обернено пропорційна кількості грошей, що знаходяться в обігу.[ ].

Джерелом сплати позичкового процента є прибуток, що його одержує
підприємець у процесі продуктивного використання позичкового капіталу.
Прибуток розподіляється між суб’єктами кредитних відносин:

кредитор отримує прибуток у вигляді процента за кредит;

позичальник отримує підприємницький доход у вигляді прибутку на
позичковий капітал, який використовується в підприємницькій діяльності.

Величина позичкового процента характеризується його нормою у вигляді
процентної ставки. Норма процента визначається як відношення річного
доходу, одержаного на позичковий капітал, до суми наданого кредиту,
помножене на сто.

річний доход на позичковий
капітал

% = (((((((((((( x 100

сума наданого кредиту

Норма процента знаходиться у певній залежності від норми прибутку.
Вважається, що норма процента може коливатись від нуля (мінімальна межа)
до середньої норми прибутку (максимальна межа). Мінімальну межу норми
процента точно визначити не можливо, але вона не повинна дорівнювати
нулю бо інакше надання кредиту втрачає всякий сенс для кредитора.

Слід розрізняти ринкову норму процента, котра безпосередньо формується
на монетарному ринку, і середню норму, тобто норму процента за певний
період. Ринкова норма процента, перш за все, залежить від кон’юнктури
ринку тобто співвідношення попиту та пропозиції позичкового капіталу.
Свого максимального рівня вона досягає в період найбільшого загострення
економічної кризи, саме тоді, коли норма прибутку падає да мінімуму.
Адже в даній ситуації вкладники, щоб уберегти свої заощадження чи
грошові капітали від знецінення, намагаються їх отоварити. Це веде до
відносного зменшення депозитів. Разом з тим, під час кризи виникає
масова гонитва за грішми як засобами платежу і значно зростає попит на
позичковий капітал, для погашення боргових зобов’язань.

У період депресії, коли відбувається масове вивільнення з виробничої
сфери грошового капіталу та його нагромадження у формі позичкового
капіталу, знижується середня норма прибутку і норма процента теж
знижується. Для періодів пожвавлення та промислового піднесення
характерним є те, що різко зростає попит на кредит при недостатніх
обсягах позичкового капіталу, а тому підвищується норма процента. Така
динаміка дає підставу для висновку стосовно того, що взаємозалежність
змін норми процента та норми прибутку має розглядатися в межах
відповідних фаз промислового циклу.

Крім норми прибутку на рівень позичкового процента впливають інфляційні
процеси, прискорення яких викликає підвищення процентних ставок, що
слугує захистом від знецінення позичкового капіталу. Особливо актуальним
збереження позичкового капіталу стає в період гіперінфляції, коли на
момент повернення кредиту реальна вартість позичкового капіталу значно
нижча від тієї, що була на момент надання. А тому розрізняють номінальну
і реальну (тобто з урахуванням індексу інфляції) процентні ставки. Темпи
зростання процентів повинні випереджати темпи інфляції. В інший спосіб
інфляція породжує процентний ризик ( небезпеку втрат: у кредиторів (
внаслідок зниження реальних ставок за кредити відносно темпів інфляції,
у боржників ( при їх підвищенні.

Процентні ставки бувають:

постійні (фіксовані) ( не змінюються протягом всього періоду
кредитування;

перемінні (плаваючі) ( можуть змінюватися в процесі кредитування. Щоб
запобігти втратам або хоч зменшити ризик банки, особливо в період
інфляції, застосовують плаваючі процентні ставки за кредит, котрі
періодично переглядаються.

Чинники, що впливають на розмір процентної ставки за кредити, логічно
розділити на макроекономічні та мікроекономічні.

Розмір процентної ставки на макрорівні залежить від:

а) попиту та пропозиції, які склалися на кредитному ринку. Загалом
підвищений попит на кредити викликає підвищення процентної ставки. Проте
в умовах конкурентної боротьби між кредитними установами за розширення
ринків банківських послуг це правило не завжди спрацьовує. Банки не
можуть безмежно підвищувати розмір процентної ставки при зростанні
попиту на кредит, керуючись тим, що нижчі процентні ставки дають
можливість розраховувати на залучення більшої кількості клієнтів та
завоювання конкурентних можливостей. У результаті міжбанківської
конкоренції процентні ставки нівеліруються;

б) стабільності грошового ринку в країні. Чим вищий темп інфляції, тим
дорожчою повинна бути плата за кредит, оскільки у банка підвищується
ризик втрат. Дешеві гроші (у порівнянні з іншими видами ресурсів)
стимулюють ажіотажний попит на кредити, створюють умови для зловживань у
банківському середовищі та розбалансування економіки;

в) рівня облікової ставки центрального банку. Комерційні банки самі
встановлюють розміри процентних ставок і визначають їх у кредитному
договорі, укладеному з позичальником. При визначенні розміру процентної
ставки вони за основу беруть облікову ставку центрального банку з
прибавкою “маржі”.

Маржа (від фран.marge ( край) ( різниця між процентною ставкою, за якою
банк нараховує проценти за наданий кредит, і ставкою, за якою банк
сплачує проценти за залучені (куплені) ресурси. За умов комерційної
діяльності розмір маржі для банків, як правило, не регламентується.
Проте, інколи центральний банк може обмежувати розмір маржі. Для
комерційних банків, наприклад, на кредити, що надаються за рахунок
ресурсів центрального банку. Окрім того, нині комерційні банки України
зобов’язані в обов’язковому порядку коригувати розмір процентних ставок
за наданими кредитами при кожній зміні облікової ставки НБУ на кратність
її зміни. Основним фактором, який впливає на розмір облікової ставки, є
рівень інфляції.

Серед мікроекономічних чинників впливу на розмір процентної ставки
виділяються такі:

мета кредиту. Процентні ставки за кредити, які надаються на поточне
фінансування виробничих потреб, як правило, найнижчі, що зумовлене
короткостроковим характером їх використання. Кредити, які надаються
торгово-посередницьким фірмам, що будують свій бізнес за принципом
“купівлі-продажу”, повинні бути найдорожчими, оскільки прибуток від
цього виду діяльності носить спекулятивний характер, а для самих
операцій притаманний підвищений рівень ризику;

розмір кредиту. Як правило, розмір процентної ставки за великі кредити
повинен бути нижчим, ніж за користування дрібними кредитами, оскільки
витрати, пов’язані з кредитною послугою, безпосередньо не залежать від
розміру кредиту, а тому при наданні великих кредитів банки несуть
відносно менші витрати. Крім того, великі кредити надаються надійним
позичальникам, імовірність банкрутства яких, як правило, нижча. Проте з
цього правила можуть бути винятки. Банк може не знижувати процентну
ставку з великі кредити, якщо, на його думку, це призводить до
підвищення ризику у зв’язку з погіршенням структури кредитного портфеля
за порушення правила диверсифікації активів.

термін користування кредитом;

Чим довший термін, тим вища процентна ставка за кредит. По-перше, при
триваліших термінах вищий ризик втрати від неповернення кредиту та від
знецінення позичених коштів внаслідок інфляції, притаманної ринковій
економіці. По-друге, вкладення коштів довгострокового характеру, як
правило, мають відносно вищу віддачу.

рівень ризику;

При наданні позик комерційні банки мають справу з двома основними видами
ризику ( кредитним і процентним. Кредитний ризик пов’язаний із втратами
від неповернення основної суми боргу у зв’язку із збанкрутінням
позичальника, а процентний ( із втратами від несплати відсотків за
користування позикою. Рівень цих ризиків залежить від видів наданих
позик та від порядку стягнення відсотків. Позики з вищим рівнем ризику
повинні надаватися під вищий процент, щоб компенсувати кредитору видатки
від ризикованого розміщення коштів.

Отже, динаміка норми позичкового процента визначається стихійним
ринковим механізмом і певною мірою залежить від державного
грошово-кредитного регулювання економіки.

Список використаної літератури

Гольцберг М.А., Воронова А.В. Международная торговля. — К.2002.

Киреев А. П. Международная экономика: В 2 ч. — М., 1999.

Козик В.В., Панкова Л.А. Світове господарство та міжнародні економічні
відносини. — Львів, 2000.

Линдерт П. Экономика мирохозяйственных связей. — М., 1992.

Мазаракі А.А. Світовий ринок товарів та послуг. — Київ, 2000.

Милль Дж. Ст. Основы политической экономии и некоторые аспекты их
приложения к социальной философии. — М., 1980-1981. — Т. 1-3.

Покровская В. В. Организация и регулирование внешнеэкономической
деятельности. — М., 1999.

Рикардо Д. Начала политической экономии и налогового обложения. — М.,
1955. — Т. 1-4.

Семюелсон П., Нордгауз В. Макроекономіка. — К., 1995.

Школа І.М., Козменко В.М. Міжнародні економічні відносини. — Чернівці
“Рута”, 2001. — ст.146-160.

PAGE

PAGE 18

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *